Історія Держави та Права України
.pdfбагатьох містах Східної Галичини створювалися окружні ради. Під їхнім керівництвом почали формуватися загони «Народної гвардії», «Народної самооборони», «Батальйон руських гірських стрілків».
У червні 1848 р. на слов'янському конгресі у Празі була зроблена спроба об'єднати революційний рух усіх слов'янських народів у межах Австрійської імперії. Була створена Слов'янська народна рада, яка звернулася з маніфестами до усіх слов'ян із закликом до об'єднання, але цьому наміру не судилося здійснитися.
Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільно-політичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об'єднати усі західноукраїнські землі. Це прагнення виявилося і в період виборів депутатів до загальноавстрійського рейхстагу в червні 1848 p., і в період його роботи, що розпочалася 10 липня 1848 р. З 368 депутатів (їх загальна кількість) Галичину представляли 96 депутатів, із них 39 українців, Буковину — 8 депутатів-українців. Спроби українських депутатів, які представляли інтереси селянства, легітимним шляхом пом'якшити кабальні умови скасування кріпосного права завершилися поразкою. Це призвело до масових протестів селян. Одним з найбільших було повстання селян на Буковині під проводом депутата рейхстагу Луки Кобилиці. 10 січня 1849 р. на всій території Галичини і Буковини було введено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Кобилицю депутатського мандату. Бойові дії на території Угорщини восени 1848 — березні 1849 p., повстання в листопаді у Львові стали останніми сторінками революції, що потерпіла поразку.
В умовах спаду революційного руху австрійський уряд пообіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати українським землям деяку автономію, якщо ці організації додержуватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «поділяй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся повнота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які віддавалися в повне розпорядження румунських поміщиків.
7 квітня 1849 р. представник Закарпаття в Головній руській раді звернувся з черговою пропозицією об'єднання Закарпаття з Галичиною. 20 квітня Рада надіслала меморандум про можливе об'єднання Галичини і Закарпаття, однак позитивної відповіді не одержала. 10 листопада 1849 р. депутація закарпатських українців на чолі з А. Добрянським (юристом, членом Головної руської ради, автором проекту утворення окремого самоврядного краю з усіх західноукраїнських земель у складі Австрійської держави, у 1848— 1849 pp. — комісар при російській армії, яка допомагала придушити повстання в Угорщині) прибула у Відень, де провела переговори з міністром внутрішніх справ А. Бахом, а також зустрілася з імператором. 19 листопада Добрянський подав на ім'я імператора «Пам'ятку русинів угорських» — проект розподілу Угорщини на національні території з утворенням українського дистрикту.
За Декретом імператора від 6 вересня 1850 р. Угорщину було поділено на 5 військових дистриктів, 4 жупи (комітати) з переважно українським населенням були об'єднанні в один Руський дис-трикт з адміністративним центром в м. Ужгороді Фактично керівником українського дистрикту став А. Добрянський. З листопада 1849 р. до березня 1850 р. на території дистрикту було поновлено право користуватися українською мовою, утворені місцеві виборні органи самоврядування, проведена шкільна реформа та ін. Однак в березні 1850 р. А. Добрянський був переведений на нове місце служби і вся влада знову повернулася до рук угорських феодалів.
Ідея державної автономії західноукраїнських земель, що одержала підтримку серед населення Західної України у період революції 1848—1849 pp. була з самого початку приречена на невдачу, її причини: неготовність суспільно-політичних сил України вирішити
цю проблему, небажання правлячої верхівки Австрійської імперії надати націям право на самоврядні автономії, протистояння в середині революційних угруповань, утворених за національним принципом. Крім внутрішніх причин, була ще й зовнішня, яка в кінцевому підсумку визначила перевагу контрреволюційних сил, — це вплив царської Росії.
Ще на початку революції, імператор Микола І заявив, що Галичина може бути Австрійською або Російською і що Росія готова ввести свої війська в Галичину і приєднати її до Росії.
Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і входження земель України як адміністративних одиниць до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, до певної міри, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода їх на застосування звичаєвого права в українських землях.
У30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.
У30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід законів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.
Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціально-економічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом
знародами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ. Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії
на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товариства.
«Руська Правда» — програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єднаних слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов'янських держав.
Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві видатними представниками українського народу — М. Гулаком, М. Костомаровим, П.Кулішем, Т. Шевченком та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації слов'янських народів. «І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в Союзі Слов'янськім...».
Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну — месіанську — роль в організації федерації слов'янських народів.
Розділ другий Суспільно-політичний лад і право України в період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст,)
§ 1. Суспільний лад
Скасування кріпосного права. У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.
Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевидною стала неможливість збереження кріпосного права, коли кріпацька праця дедалі більше викорінювалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому підсумку, також зумовлювалися економічними чинниками, царат мусив піти на визволення селян «зверху». Неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною.
Робота над проектом реформи тривала досить довго. Розпочалася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернських комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції направлялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, завершивши роботу, передали проект у Головний комітет з селянської справи. І нарешті, проект надійшов у Державну раду, де був остаточно доопрацьований. Лише після цього 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права.
Правова база селянської реформи 1861 р. в Україні. Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російської імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування, визначався «Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (дворогосподарів, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільного землекористування у селян, чинним було «Местное положение о
поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».
У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів.
Передусім це скасування кріпосного права й особисте визволення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в помещичьих имениях, и на дворовых людей, — зазначалося в Загальному положенні, — отменяется навсегда» і їм надаются права «состояния свободных сельских обывателей». Це означало, що з моменту оприлюднення
Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за поведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.
Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свободных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло собою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. досить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, селяни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за часів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упродовж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із числа дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях. Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була обов'язковою.
З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.
Положення про поземельний устрій закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий або указний наділ або ж призначалося 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевості оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кількості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губерніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу дармовою працею своїх колишніх кріпаків.
І тільки викуп садибної і ланової землі перетворював селян, «приобретших в собственность поземельные угодья», в селян-влас-ників. Практично цього статусу селянин набував після укладання викупної угоди. Переведення селян на викуп, а відтак — припинення тимчасовозобов'язаних відносин, не було обов'язковим, і багато хто з селян не поспішав з викупом. До 1881 р. таких селян залишалося приблизно 15%. Тоді було прийнято рішення про обов'язкове переведення усіх селян на викуп протягом двох років. За цей час селяни мусили укласти викупні угоди, інакше втрачалося право на земельний наділ. У 1883 р. категорія тимчасовозобов'язаних селян зникла. В Україні селяни Київської, Подільської і Волинської губерній переводилися на обов'язковий викуп у 1863 р. Але все ж повною мірою користуватися правами вільного селянського обивателя селянин міг лише після сплати всіх викупних платежів.
Ще одним напрямом реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, не допустити
пролетарізації і переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум. В основній лее масі селяни одержали землі менше, ніж вони мали до реформи.
Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется на основаниях, указанных в местных положениях». Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком- 3 цією метою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки, часто значно менші за ті, якими вони користувалися до реформи.
Тому в Україні, де в більшості місцевостей земля родюча, встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно менші дореформених. Вони визначалися трьома місцевими Положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська. Для губерній степової смуги — Катеринославської, Таврійської і Херсонської — встановлювався єдиний так званий указний наділ, розмір якого в різних місцевостях коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У повітах Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, розміри наділів становили: вищий — від 3 до 4,5 десятини і нижчий — від 1 до 1,5 десятини. Якщо дореформе-ний наділ перевищував установлені норми, поміщику надавалося право відрізати надлишок на свою користь. Це він міг зробити й тоді, коли після виділення селянам землі, у нього залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельної площі, що належала йому до 19 лютого 1861 р.
Крім того, Положення передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або указного наділу, а решту землі залишити собі. Крім того, поміщикам надавалися широкі права в перенесенні садиб без згоди селян, а також заміни їхніх присадибних і польових наділів.
Певні відмінності мало Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину вищого. При
цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.
Унаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн десятин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Найгірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Полтавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кращою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 десятини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%.
На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його основу становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат насильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводилася інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці норми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недоторканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами визнавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; подруге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.
Ще одним важливим принципом реформи була платність визволення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замаскував викуп селянської волі, був такий. Замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори реформи вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відповідав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорноземних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час викупу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутковість землі.
Порядок проведення викупної операції визначався у спеціальному Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь. Відповідно до цього документа селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.
Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про срок та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини.
Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між селянами і поміщиками, він оформлявся спеціальною викупною угодою, якщо за односторонньою вимогою поміщика
— викупним актом. У цих викупних документах вказувалися, з одного боку, розмір земельного наділу, що переходив у власність селянської общини, з іншого — сума викупу.
Прийняття оброку за основу під час обчислення викупної ' суми свідчило про бажання авторів реформи зберегти незмінними дореформені доходи поміщиків, тільки в новій правовій формі. Положення виходило з того, що викупна сума мала бути такою, щоб, будучи покладеною в банк за умови 6% річних, давала у вигляді цих процентів колишній, звичний для кріпосника оброк. Тому викупна сума для певної селянської общини визначалася шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку, для чого розмір річного оброку множився на 16/з . Отже, за основу викупної операції брався не капіталістичний, а колишній феодальний критерій.
Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу величезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. «Сприяння» поміщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію».
Юридично ця операція мала вигляд надання державним банком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у вигляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та певної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому виділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні правовідносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові правовідносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно перевищували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатковий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викупною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усього наділу і 25% — якщо наділ був неповним.
Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час першої російської революції) селяни вже сплатили суму, яка в кілька разів перевищувала реальну вартість одержаної ними землі. Так, якщо ціна селянської землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 pp. дорівнювала 128 млн крб., то поміщики одержали за неї 165,6 млн крб.
Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їхнього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепостной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на основании законов, повиновении владельцев».
Упродовж двох років, доки тривала обов'язкова служба двір~ ських людей, вони одержували від володільців те ж саме утримання (продовольство, одяг, приміщення), що й раніше, а також грошове жалування на розсуд самого господаря. Після перебігу цього строку з дня затвердження Положення двірські люди звільнялися назавжди від будь-яких обов'язків щодо своїх володільців. «С этого времени все отношения между ними могут быть определяемы не иначе как добровольными условиями».
Можливості отримання землі двірськими людьми були вкрай обмеженими. Відповідно до Положення, право на участь у користуванні польовим наділом на однакових з селянами підставах надавалося тільки тим двірським людям, які до оприлюднення указу 2 березня 1858 р. мали польовий наділ або, влаштовуючись до поміщика «в услужіння» чи займаючи господарську посаду не переставали користуватися наділом чи виконувати надільну повинність під час обробітку орних ланів. Решта двірських людей не наділялася ні по-
льовими наділами, ні присадибними ділянками. їх відпускали на волю без землі і взагалі без будь-якої винагороди. Причому поміщик, якщо йому було це вигідно, міг відпустити своїх двірських людей достроково навіть всупереч їхньому бажанню.
Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних власників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи матеріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксовані в особливих «Дополнительных правилах об устройстве крестьян, водворенных в имениях мелкопоместных владельцев, и о пособии сим владельцам».
Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 душевих наділів вищого або указного розміру. На Лівобережній Україні ця межа дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинській дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.
Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користувалися землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від прирізки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.
Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників, Додаткові правила надавали селянам, не наділеним землею, право протягом двох років переселятися на казенні землі. Однак реалізувати це право було дуже важко, бо переселятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які користувалися земельними наділами, також дозволялося «водворяться на казенных землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В обох випадках земля, що була в користуванні селян, після їх переселення негайно поверталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті, дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо передавати селян з їхніми наділами в скарбницю за певну винагоро-ДУ — суму капіталізованого оброку.
Становище так званих фабричних селян (так називалися селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнительными правилами о приписанных к частным горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двірських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничозаводських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) селянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищувати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські робітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох років переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнювалося до двірських селян.
Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно зі спеціальним Положенням від 26 червня 1863 р. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду се-лян- власників. їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих селах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо се-
лянин користувався наділом, меншим за цю норму, за ним закріплювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.
Розроблення проектів законів про державних селян затягнулося на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та на Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були опубліковані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. 24 листопада 1866 р. було прийнято інший закон, що визначав порядок поземельного устрою державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн душ. За цим законом державні селяни дістали однаковий правовий статус з колишніми поміщицькими селянами. Однак для них вводилися тяжчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одноразовий з повною сплатою суми. Ніяких кредитів державним селянам не надавалося. За ними закріплювалися ті землі та угіддя, що перебували в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Селянські наділи обкладалися щорічно державним оброчним податком, розмір якого в багатьох місцевостях України зріс на 10—15%. Охороняючи фіскальні інтереси держави, закон зберігав общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Розмір відведеної общині землі і державного оброчного податку фіксувався в спеціальних записах, на складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк.
Специфіка реалізації реформи на Правобережній Україні полягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Під час визначення розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями (цю суму селяни мусили вносити у скарбницю в постійному і незмінному розмірі до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Правобережної України переводилися на обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (передусім сплати оброчного податку), які прирікали їх на розорення та пригноблення.
Несприятливі наслідки реформи 1861 р. були різноманітними: наділи селян зменшилися порівняно з дореформеними, а платежі, порівняно з колишнім оброком, зросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, водоймищами тощо.
Водночас поряд з окремими несприятливими наслідками реформи, визначальним у ній був її буржуазний характер. Незважаючи на збереження численних кріпосницьких пережитків, на свою незавершеність, селянська реформа була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала монопольне право дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селянства від поміщиків і відкрила широкі можливості для формування армії резервної робочої сили, необхідної для розвитку промисловості, транспорту, капіталістичного сільського господарства, стала значним кроком уперед на шляху перетворення феодального права в буржуазне.
Важливим результатом реформи 1861 р. було подальше розширення внутрішнього і зовнішнього ринків, залучення у сферу товарно-грошових відносин не тільки промисловиків і великих землевласників, а й основної маси селянства. Отже, реформа 1861 р. сприяла швидшому розвиткові капіталізму в усіх сферах суспільного виробництва.
В Україні, як і в центральних районах Росії, сповна виявилися усі ці риси. Утвердження нового капіталістичного суспільно-економічного ладу тут також означало інтенсивний розвиток усієї економіки — промисловості, сільського господарства, торгівлі тощо.
Уже з другої половини 60-х років XIX ст. в Україні починається швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, що поглинала дрібнотоварне й мануфактурне виробництво. Загалом розвиток капіталізму в промисловості України йшов швидкими темпами, що сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово-розвинутих районів країни.
Про високі темпи промислового розвитку свідчать такі дані: якщо у 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових і кустарно-ремісничих підприємств, то у 1900 р. — 5301.
Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного транспорту, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70—80-х років сприяло більшому відкриттю внутрішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей рейкопрокатного виробництва, транспортного машинобудування та ін.
Селянська реформа 1861 р. створила джерело дешевої робочої сили, забезпечила надзвичайно високу норму її експлуатації. Це приваблювало іноземний капітал, який залучався до розвитку великої машинної індустрії через скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.
Все це обумовило досить швидкі темпи промислового розвитку і в Росії, і в Україні. Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в структурі промисловості
України: суконні, полотняні галузі поміщицької промисловості, вотчинні мануфактури займають другорядні позиції або зовсім припиняють своє існування, зате зростає видобування кам'яного вугілля, розвивається металургія і машинобудування.
Найбільшими районами розвитку металообробної та машинобудівної промисловості в Україні були Херсонська, Харківська, Катеринославська та Київська губернії. З кінця 60-х років почався швидкий розквіт вугільної промисловості Донбасу. Особливого розмаху капіталістичне підприємництво набуло у зв'язку з будівництвом залізничних шляхів, що перетинали Південь України. У 1872 р. англійський підприємець Джон Хьюз (Юз) побудував у Бахмутсь-кому повіті великий металургійний завод, поблизу якого виросло робітниче селище Юзівка (нині Донецьк).
У 60—80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості в усій Російській імперії. Особливо технічно розвинутими галузями були цукрова, спиртогорілчана, борошномельна.
Районами цукроваріння загальноросійського значення були Київщина і Поділля. На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). У1887 р. у Києві відбувся з'їзд власників цукрових заводів, на якому було утворено Синдикат цукрозаводчиків.
Донецький басейн став головною вугільною базою Російської імперії. Наприкінці XIX ст. Україна постачала 20 млн тонн вугілля щорічно, що становило 70% цієї продукції Російської імперії. Важливе значення мало створення в Україні власної залізорудної бази, У середині 80-х років основним районом видобування руди стало Криворіжжя. В Україні було побудовано чотири великих металургійних заводи, частка яких у загальному виробництві Російської імперії досягла 40,7%, в той час як Урал давав лише 35,8%. Отже, відтісняючи Урал, Південь України перетворюється в основну вугільно-металургійну базу.
В Україні відбувалося швидке зростання капіталістичної машинобудівної промисловості. Україна стає головним районом сільськогосподарського машинобудування, найбільшими центрами якого були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ.
До середини 90-х років в Україні склалися промислові райони загальноросійського значення: Правобережжя — з розвинутою цукровою та іншими галузями харчової промисловості, а також машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Прид- ніпровський район з розвинутою залізорудною та марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною промисловістю.