Історія Держави та Права України

ефективність названих Правил значна розтягнутість їх введення на території Російської імперії. Так, з 1 жовтня 1886 р. Правила від 3 червня 1886 р. поширювалися тільки на Петербурзьку, Московську і Володимирську губернії, у 1891—1894 — ще на 15 губерній і тільки у 1899 р. — на райони гірничої промисловості.

У80—90-ті роки XIX ст. у період здійснення контрреформ права трудящих, закріплені

уфабрично-трудовому законодавстві були помітно урізані. Так, 24 квітня 1890 р. Державна рада прийняла постанову про зміни і доповнення відповідних статей законів від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885 р. Ця постанова замінила собою обидва названі закони, об'єднавши їх в один законодавчий акт і замінивши колишні норми в найсуттєвіших пунктах. Була, зокрема, розширена сфера застосування праці малолітніх шляхом дозволу роботи малолітніх (до 12 років) до 6 год. і нічної роботи дітей (12-—15 років) до 9 год. у тих випадках, коли за родом виробництва це «буде визнано корисним».

Нова могутня хвиля робітничого руху у 90-х роках XIX ст. примусила царський уряд знову звернутися до фабрично-трудового законодавства. На цей раз був прийнятий закон від 2 червня

р. «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості», який набув чинності з листопада

р. Закон обмежував тривалість робочого дня у фабричній і гірничій промисловості 11,5 годинами, а ремісників і робітників військового відомства — 10 годинами і встановлював обов'язковий недільний і святковий відпочинок.

Праця малолітніх (до 12 років) була заборонена. Понадурочний час обмежувався 120 годинами на рік (це положення, однак, мало застереження). Водночас циркуляром міністерства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. були посилені покарання за самовільне залишення роботи до закінчення строку найму і за страйки. В цілому подібно до попередніх законів закон від 2 червня 1897 р. погано дотримувався через відсутність надійного апарату фабричної інспекції. Він не привів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату, «вимоги робітників не справдилися, а скоріше, навпаки, зросли». І все ж сам факт появи фабричних законів «у самодержавній країні свідчив про певні успіхи робітничого руху».

Е. Кримінальне право. Проведення у царській Росії судової реформи 1864 p., яка ставила одним із завдань відокремлення судової влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням інституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогресивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адміністративним свавіллям велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак таке нововведення вимагало реформування кримінального законодавства, передусім Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 p.).

Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845 р. (всього було вилучено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було суттєво реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей Уложення 1845 р.)-

Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за формою і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше від поліцейських статутів.

Він складався з 13 глав, що містили 181 статтю. Перша глава — Положення загальні — фактично виконувала роль Загальної частини Статуту. Тут містилися загальні положення, тобто норми, що застосовувалися до будь-якого з проступків, описаних у наступних главах. Ці глави утворювали, по суті, Особливу частину і містили норми, що передбачали відповідальність за проступки проти порядку управління (гл. 2), проти благочинності, порядку і спокою (гл. 3), проти громадського благоустрою (гл. 4), про порушення Статуту

про паспорти (гл. 5), про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (гл. 6), про порушення Статуту пожежного (гл. 7), про порушення Статуту поштового і телеграфного (гл. 8), про проступки проти народного здоров'я (гл. 9), про проступки проти особистої безпеки (гл. 10), про зневажання честі, погрози і насилля (гл. 11), про проступки проти прав сімейних (гл. 12), про проступки проти чужої власності (гл. 13).

У статті першій установлювалось, що за проступки, передбачені цим Статутом мирові судді визначають такі покарання: 1) догана, зауваження і вплив; 2) грошове стягнення не вище 300 крб.; 3) арешт не більше трьох місяців і 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року.

Незважаючи на всі відомі недоліки (недостатній розвиток Загальної частини, наявність відсильних і бланкетних норм, не досить чіткий опис окремих проступків, особливо тих, що порушують інші статути) Статут на той конкретно-історичний період був досить досконалим нормативним актом з погляду його змісту і рівня законодавчої техніки. Він передбачав відповідальність лише за ті проступки, перелік яких містився у Статуті; відповідальність наставала лише за наявності вини особи. Застосування покарань за Статутом базувалося на принципі індивідуалізації відповідальності, коли враховувались обставини, що «зменшують» або «збільшують» вину підсудного (ст. 13, 14). Передбачалася також можливість звільнення від покарання. Друге видання Статуту з'явилося у 1883 p., третє — у 1885 р.

Система кримінального права пореформеного періоду будувалася на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р. У цій редакції Уложення стало значно коротшим (1711 статей). Уложення враховувало низку гуманних ідей, раніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863 р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося застосування такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 p., з'явилася наступна редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.), про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попереднього (1866 р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов'язана з розвитком революційного руху в Росії, розширенням відповідальності за страйки. Була, наприклад, установлена відповідальність за розповсюдження творів, які закликали до повстання проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в законодавстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на придушення революційного руху.

Поряд з кримінальними законами загального характеру (Уло-женням про покарання кримінальні і виправні і Статутом про покарання, що накладаються мировими суддями) у пореформений період діяли окремі закони, що містили у собі норми, які встановлювали кримінальну відповідальність. До них належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну відповідальність, мали репресивний характер, цілком відповідали поміщицькокріпосній суті царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінальноправової репресії. Наприклад, Військовий статут, що застосовувався військово-польовими судами, формально був призначений для військовослужбовців, але насправді широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у військовий час.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р.зберегло структурний поділ на Загальну й Особливу частини. У першому розділі «Про злочини, проступки та покарання взагалі», який виконував функції Загальної частини, в ст. 1 вказувалося, що злочином чи проступком вважається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання законом приписано. Отже, під злочином розуміли конкретний акт поведінки людини у формі дії або бездіяльності, а не її думки й умонастрій. Таке визначення злочину, однак, не виключало можливості застосування закону за аналогією (ст. 151), яка в той же час мала суттєві обмеження. Обмеження застосування кримінального закону за аналогією

передбачалося і в нормах Статуту кримінального судочинства — ст, 771. Обов'язковою умовою кримінальної відповідальності за Уложенням була наявність вини в дії чи в бездіяльності особи. Злочини і проступки залежно від форми вини поділялися на умисні та неумисні.

В умисних розрізняли два ступені: а) коли протизаконне діяння вчинене внаслідок раніш задуманого наміру і б) коли воно вчинене за раптовим імпульсом, без заздалегідь задуманого наміру. Цей поділ умисної вини враховувався під час визначення покарання (ст. 105). Поділ умисної вини на види був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння, вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) передбачалося суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без умислу чи через необережність, тобто за відсутності вини.

У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питання відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчинення злочину визнавалось виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою умислу (ст. б, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчинення злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість застосування за відповідні дії покарання. При цьому міра відповідальності залежала від виду навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в Уложенні давало можливість становим судам царської Росії нерідко довільно вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.

Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб, які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за попередньою змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовники (або підбурювачі) і посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи, які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не доповіли владі про злочин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально регламентувало питання призначення покарання співучасників злочину залежно від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до злочину (ст. 117—128).

Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і проступки, передбачені законом, підлягають покаранню на підставі постанов закону. При цьому не підлягали кримінальній відповідальності діяння, невинні: вчинення злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати наслідки вчинюва-

ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби, які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випадкова або внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушування непоборної сили у стані необхідної оборони. Не підлягали кримінальній відповідальності діти віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково пом'якшувалося покарання особам від 17-ти до 21-го року (смертна кара замінювалася безстроковою каторгою — каторга до п'ятнадцяти років і т. д.).

Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шкала містила понад 100 видів (ст. 17, 19—21, ЗО, 31, 33—36, 38—41). Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.

Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслання на поселення, ув'язнення у виправному будинку, ув'язнення у фортеці, ув'язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.

Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім'ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смертної кари визначалися судом у вироку, її застосовували найчастіше шляхом повішення.

Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років (у різних їх ступенях — від другого до сьомого). Режим на каторзі був різний залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторжних робіт застосовувалися за політичні та інші злочини. Після відбування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (як правило в Сибіру).

Заслання на поселення до Сибіру поділялося на два види: перший — заслання на поселення у найвіддаленіших місцях Сибіру і другий — заслання на поселення у місцях Сибіру не дуже віддалених. Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів. Місце для відбування вказаного покарання призначалося за розсудом головного начальства Закавказького краю. Заслання застосовувалося строком від одного до чотирьох років залежно від тяжкості вчинених злочинів.

Передбачалися також такі основні покарання, як ув'язнення у виправному будинку (від півтора до шести років) ув'язнення у фортеці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув'язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.

Уложення передбачало значну кількість додаткових покарань. До них належали позбавлення всіх або особливих прав, майна, звань, титулів і нагород, прав сімейних, права участі у виборах і обіймати посади, займатися торгівлею, промислами та іншою діяльністю, поселення в робітний дім, заборона мешкати у певних місцевостях, віддання неповнолітніх у виховні будинки або під батьківську опіку та ін.

У деяких випадках, що визначалися законом, додатковим покаранням як кримінальним, так і виправним могло бути церковне покаяння засуджених за розпорядженням духовного начальства. Закон передбачав також в окремих випадках конфіскацію всього або частини майна, що належало засудженим. Серед виправних покарань застосовувалися, зокрема, опублікування про засудженого у відомостях сенатських, обох столиць і губерній, вислання за кордон, якщо винний іноземець; заборона проживання винного у столицях та інших місцях або у власних маєтках з установленням над ним опіки; віддання під особливий нагляд поліції та ін.

Окрім загальних заходів покарання і стягнення, Уложення встановлювало також спеціальні покарання за злочини і проступки по службі: 1) звільнення зі служби; 2) відмова від посади; 3) відрахування від строку служби; 4) усунення від посади; 5) переміщення з вищої посади на нижчу; 6) догана більш чи менш сувора із занесенням її до послужного списку; 7) відрахування з жалування; 8) догана більш або менш сувора без занесення її до послужного списку; 9) зауваження більш чи менш суворе.

Передбачалися й інші види покарань: вислання, насильне випровадження з сільської общини, насильне примушення до праці, биття різками та ін., що встановлювалося особливими, спеціальними законами, статутами і навіть звичаєвим правом.

Заслуговує на увагу той факт, що значна кількість статей Особливої частини, які містили в санкціях той чи інший вид строкового покарання, не вказували граничного строку щодо таких, наприклад, покарань, як ув'язнення в тюрму, арешт і навіть направлення на каторгу або заслання. Визначення строків у таких випадках цілком віддавалося на розсуд суду або (з окремих справ) на розсуд поліцейських адміністративних чиновників.

Відзначимо, що застосування будь-якого з основних, додаткових чи спеціальних видів покарань передбачало для засуджених значне обмеження їхніх громадянських прав і свобод, практично перетворювало засуджених на осіб без прав і можливостей для їх подальшого існування.

Отже, головною метою системи видів покарання з пореформе-ного кримінального права й Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1885 р. було покарання. Мова йшла про те, щоб під страхом покарання запобігти вчиненню нового злочину. Безсумнівно,

при цьому праця засуджених використовувалася як засіб зміцнення економіки самодержавства, поповнення його фінансових ресурсів. Праця в'язнів ніяк не вважалася засобом їх виправлення, а необхідним компонентом залякування.

Особлива частина Уложення 1885 р. містила до 2 тис. складів злочинів. Усього вона мала 12 розділів: Про злочини проти віри і про порушення постанов, які її охороняють, — ст. 176—240 (розд. II); Про злочини державні — ст. 241—261 (розд. III); Про злочини і проступки проти порядку управління — ст. 262—282 (розд. IV); Про злочини і проступки по службі державній і громадській — ст. 329—505 (розд. V); Про злочини і проступки проти постанов про повинності державні і земські — ст. 506—547 (розд. VI); Про злочини і проступки проти майна і доходів казни — ст. 548—830-3 (розд. VII); Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою і благочиния — ст. 831—1404-3 (розд. VIII); Про злочини і проступки проти законів про майно — ст. 1405— 1448 (розд. IX); Про злочини проти життя, здоров'я, свободи і честі приватних осіб — ст. 1449—1548 (розд. X); Про злочини проти прав сімейних — ст. 1549—1600 (розд. XI); Про злочини і проступки проти власності приватних осіб — ст. 1601—1711 (розд. XII).

На першому місці традиційно стояли злочини проти церкви і релігії, які передбачали досить суворі покарання — аж до довічної каторги. Тут установлювалася відповідальність за богохульство і блюзнірство, єресь і ображення святинь, гамір і безчинство у церкві, спокушення християнина до іншої віри і вчинення нехристиян-ських обрядів над християнином, обернення православного в іншу віру, поховання християнина без християнського обряду та ін. Усього в законі було 59 статей, в яких встановлювалася відповідальність за злочини проти віри. Нерідко за ці злочини передбачалося покарання у вигляді заслання на поселення до Сибіру, при цьому строк даного виду покарання не завжди вказувався в законі, що дозволяло суду самому визначати розмір (строк) даного покарання.

У розділ III Уложення передбачалася кримінальна відповідальність за злочини проти імператора і членів імператорського дому, а також за бунт проти влади верховної і за державну зраду (всього 20 статей). Тут встановлювалося, що будь-яке навмисне і злочинне діяння проти життя, здоров'я або честі імператора і будь-який умисел скинути його, лишити свободи і влади верховної або ж обмежити права його, або ж учинити щодо нього яке-небудь насильство карається позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Аналогічні покарання передбачалися і за подібні дії, вчинені проти членів імператорського дому.

Не менш суворо карався і бунт проти влади верховної, тобто повстання «навалою», змова проти імператора та держави й умисел повалити уряд. Учасники заколоту, змови, виступу «навалою» зазнавали суворого покарання, як правило, тривалої каторги. При цьому повстанням вважався будь-який виступ селян проти волосних і громадських управлінь. До тяжких форм непокори владі належало непублічне розповсюдження вчень і суджень, що спонукають до вчинення бунту і повалення існуючого ладу (особливо серед селян, робітників, солдатів та ін.).

Досить значна кількість дій визнавалася зрадою, а саме: заклики підданого Росії до війни або до інших неприязних дій проти Росії; розголошення державної таємниці іноземному урядові; навмисне вчинення чиновником, підданим Росії й уповноваженим укладати договір з іноземною державою, дій на шкоду Росії, шпигунство, участь у бунті або заговорі проти влади верховної та ін. За зраду передбачалися такі види покарання, як позбавлення всіх прав стану і смертна кара.

Отже, царське законодавство, захищаючи свою необмежену владу, застосовувало найсуворіші репресивні заходи не тільки до осіб, які вчинили протиправні дії щодо царя і його дому, а й до тих, хто мав умисел здійснити їх. Таке законодавче вирішення надавало державній владі необмежені можливості вести боротьбу з інакомислячими, у корені придушувало визвольний рух.

Відповідальність за злочини і проступки по службі державній і громадській (посадові злочини) визначалася не лише нормами розділу V Уложення, а й різноманітними відомчими дисциплінарними статутами і правилами. Такі справи розглядалися не судами, а вищими

чиновниками, що давало змогу злочинцям успішно критися від громадської думки. В Уложенні передбачалися такі злочини по службі, як зловживання владою, перевищення влади, хабарництво, потурання, бездіяльність влади, недотримання таємниці, неправосуддя та ін. Особливістю визначення цих злочинів є те, що закон містив велику кількість застережень, які усували можливість розглядати ті чи інші дії посадових осіб як зловживання чи перевищення влади, якщо ці дії відповідали інтересам держави і були необхідні для вжиття рішучих заходів. Отже, законодавець своїм рішенням у багатьох випадках звільняв чиновників від кримінальної відповідальності за зловживання владою, якщо таке зловживання було корисним і вигідним державі, наприклад, коли вживалися рішучі заходи проти революційних виступів.

Слід звернути увагу і на те, що санкції за посадові злочини були надто м'які. Найсуворіше покарання — строкова каторга. Воно передбачалося в трьох випадках; 1) за корисливе навмисне невжиття заходів до оприлюднення або приведення в дію царського закону чи царського веління; 2) за невжиття заходів щодо попередження або припинення злочину проти царя та членів його дому, та за державну зраду, якщо за неї застосовувалася смертна кара; 3) свідомо хибний виклад посадовою особою царського веління. У переважній більшості інших випадків статті даного розділу передбачали по суті не кримінальне покарання, а дисциплінарне стягнення, наприклад зауваження, догану, звільнення від посади або служби тощо.

Каралися за Уложенням такі види посадових злочинів, як хабарництво, посадове казнокрадство, лихварство. Однак дані злочини трактувалися вельми обмежено. Якщо чиновник, наприклад, брав хабаря за дію, що належала до його обов'язків, то це розглядалося не як хабар, а як подарунок грішми, речами або чим би то не було іншим і каралося стягненням подвійної ціни подарунка й усуненням з посади. Хабарі, які одержували чиновники від підрядників, постачальників, торговців, розглядалися не як хабарі, а як грошові угоди з ними, і теж передбачали стягнення ціни хабаря й усунення в окремих випадках з посади.

Вищим ступенем хабарництва вважалося вимагання, під яким розуміли одержання будь-якого прибутку або вигоди на службі через утиски підлеглих або ж погроз. Подібні діяння залежно від обставин справи каралися засланням на проживання до Сибіру або направленням до виправно-арештантського відділення з позбавленням усіх прав і переваг або ж позбавленням усіх прав стану і засланням на поселення у найвіддаленіші місця Сибіру. Якщо ж вимагання супроводжувалося тортурами або іншим явним насильством, застосовувалося покарання у вигляді позбавлення всіх прав стану і заслання на каторжні роботи на строк від шести до восьми років.

Посадові особи — казнокради й розтратники великих сум, якщо вони повертали викрадене, обмежувалися грошовим стягненням, яке не перевищувало ціну розтраченого чи присвоєного, усуненням з посади і служби і лише інколи у разі відмови повернути викрадене, підлягали короткостроковому арешту. І тільки казнокради і розтратники великих сум, які не повернули викраденого, засилалися до Сибіру.

Злочинами проти особи визнавалися різні види вбивств, тілесних ушкоджень, насилля над особистістю, залишення в небезпеці, поєдинки, злочини проти особистої свободи, образа честі, наклеп, протизаконне затримання й ув'язнення, погрози та ін. Найнебезпечнішим злочином проти особи визнавалося заздалегідь задумане вбивство (смертовбивство) батька чи матері, подружжя, дітей та інших близьких родичів, священика під час здійснення служби, посадової особи під час виконання службових обов'язків; караульного або вартового при імператорові і членів його дому, начальника чи пана, групове вбивство, повторне вбивство, вбивство шляхом підпалення або вибуху пороху, газу чи іншим загальнонебезпечним способом, убивство через тортури і жорсткі муки, убивство з засади, вбивство з метою пограбування вбитого або для отримання спадщини, або шляхом отруєння. Винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 15ти до 20-ти років.

За вбивство навмисне, але без задуманого заздалегідь наміру винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 12-ти до 15-ти років. Якщо ж убивство вчинено за пом'якшуючих обставин — у стані запальності або роздратування, за умови, що такий стан був викликаний насильницькими діями або тяжкою образою з боку вбитого, винний підлягав позбавленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 8-ми до 12-ти років або від 4-х до 8-ми років, або ж засланню до Сибіру на поселення. За такі види вбивства, як, наприклад, убивство матір'ю плода або «незаконнонародженої» дитини, вбивство через перевищення межі необхідної оборони тощо Закон передбачав значно м'якші покарання.

За самовбивство осіб, які належали до одного з християнських віросповідань, передбачалося покарання у вигляді позбавлення християнського поховання, а їх передсмертні розпорядження вважалися недійсними. Викритий же в замаху позбавити себе життя, коли він не був доведений до кінця за незалежних від нього обставин, підлягав, якщо він християнин, церковному покаянню за розпорядженням свого духовника. Передбачалася також відповідальність і осіб, які схилили іншу особу до самовбивства або ж надали засоби для самовбивства, або ж іншим чином брали участь у вчиненні іншою особою самовбивства.

Детально в Уложенні регламентувалася відповідальність за заподіяння каліцтва, інших ушкоджень здоров'ю, а також за участь у поєдинках. Значна увага приділялася також відповідальності за безпідставне залишення людини в небезпеці і ненадання допомоги особі, яка гине, за образу честі, де передбачалися також і норми, що встановлюють відповідальність за статеві злочини, злочини проти честі і гідності особи, за протизаконне затримання й ув'язнення, за кримінальні карані погрози.

Злочини проти прав сімейних містили норми, що встановлювали відповідальність за злочини проти шлюбного союзу, протизаконне взяття шлюбу, за викрадення заміжніх жінок, за зловживання і порушення прав і обов'язків шлюбу, за порушення постанови про шлюб розкольників. У тому самому розділі встановлювалася відповідальність за зловживання батьківською владою і за злочини дітей проти батьків. Тут містилися норми і за злочини проти кровного зв'язку, встановлювалася відповідальність за зловживання владою опікунів і піклувальників.

Серед майнових злочинів, або злочинів і проступків проти власності, передусім вирізнялися злочини, пов'язані з насильницьким заволодінням чужим нерухомим майном і винищенням граничних меж і знаків. За Уложенням карався будь-який насильницький напад на чужі землі, будинки або інше майно з наміром заволодіти ними. Як обставини, що обтяжують відповідальність, розглядався напад, здійснений озброєними особами або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень чи зі створенням умов, небезпечних для життя. Карався такий напад засланням до Сибіру на поселення або направленням до виправно-арештантського відділку. Встановлювалася відповідальність також за залишення граничних меж та інших знаків з наміром привласнити собі чи комусь іншому частину потрібної нерухомої власності або з іншою противоправною метою. Цим законодавець намагався шляхом кримінально-правових репресій всебічно захистити приватну власність, передусім власність поміщиків на землю та на інше нерухоме майно.

Значна кількість норм Уложення встановлювала відповідальність за знищення і пошкодження чужого майна, насамперед шляхом підпалу, за замах на підпал і підготування до нього, за підпал власником застрахованого свого майна, за підпал чужого лісу, чужого хліба на корені або в снопах чи скирдах. За вказані злочини передбачалися різні види і строки покарання, поєднання із засланням на каторжні роботи, засланням на поселення до Сибіру тощо. Установлювалася також відповідальність за знищення чужих споруд, кораблів чи суден, лісів, садів, городів, а також чужих письмових документів будь-яким способом. Передбачалася відповідальність і за навмисне зараження хворобою або отруєння чужих тварин, знищення риби в ставках чи ріках шляхом отруєння води отруйними речовинами.

Значна кількість норм Уложення встановлювала кримінальну відповідальність за викрадення чужого майна. Серед них вирізнялися такі злочини, як розбій, грабіж, кража і

шахрайство. Під розбоєм розуміли напад для викрадення майна, яке належить потерпілому, якщо він був учинений відкритою силою зі зброєю або хоч і без зброї, але супроводжувався вбивством або замахом на нього чи заподіянням каліцтва, ран, побоїв або інших тілесних ушкоджень, або супроводжувався такими погрозами та іншими діями, які являли собою небезпеку для життя, здоров'я або свободи особи чи осіб, які зазнали нападу. Причому нормою, яка визначала даний злочин, не було передбачено покарання. Останнє містилося в спеціальних нормах, які передбачали різновиди розбою; здійснений у церкві; розбій, поєднаний з нападом на будинок чи іншу заселену будівлю або ціле поселення; розбій на вулиці або на великій проїжджій частині дороги, або у відкритому морі, на пристані чи на озері, або на судохідних каналах. Покарання за різні види цього розбою диференціювалися різноманітними способами. Як обставини, що обтяжують відповідальність, розглядалися: розбій, здійснений групою; розбій, поєднаний зі смертовбивством; розбій, учинений повторно, — у цьому разі суворість покарання істотно підвищувалася.

Аналогічно вирішувалося питання про кримінальну відповідальність і за грабіж. Уложення давало загальне визначення грабежу, під яким розуміли заволодіння майном, яке належить будь-кому або перебуває у будь-кого, з насиллям чи погрозами, якщо останнє не було небезпечним для життя чи здоров'я або свободи особи, відкрите викрадення будь-якого майна у присутності самого хазяїна або інших людей, хоч і без погроз і насилля. Видами грабежу визнавалися: грабіж, учинений у церкві; грабіж, здійснений групою, з відкритим нападом на будинок чи інше населене місце, під час пожежі, повені.

Уложення визначало крадіжку як таємне, без насилля і погроз викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Видами крадіжки визнавалися: крадіжка, вчинена зграєю; крадіжка, здійснена під час пожежі, повені або в іншому нещасному випадку; крадіжка з жилої будівлі або з її двору чи споруд, які розташовані у дворі, шляхом злому, перепон, що перешкоджають доступ у двір, у заселену будівлю. Передбачалася також відповідальність за спеціальний вид крадіжки, якщо вона здійснена слугами, робітниками, підмайстрами та іншими особами, які мешкали у особи, чиє майно викрадено, а також за крадіжку, вчинену в готелях, заїжджих дворах та інших підсобних закладах.

Вирізнялися спеціальні види крадіжок залежно від предмета злочину: викрадання сундуків, чемоданів або пак з почтових возів, диліжансів, крадіжка коней та ін. Законодавець брав до уваги також і вартість викраденого майна, залежно від якого диференціювали відповідальність. Як обставина, що обтяжує вину, враховувалася і повторність крадіжки. Закон відносив до майнових злочинів також крадіжку документів, цінних паперів та ін.

Визнавалися як кваліфікована обставина: крадіжка, здійснена в церкві, каплиці чи іншому молитовному будинку або ж на цвинтарі, чи з мертвого, але без розкриття могили; крадіжка вчинена в ночі; крадіжка з проникненням у житло або ж коли злочинці ввійшли у будинок під вигаданим приводом; коли викрадене необхідне для прожитку тому, кому воно належало; за попередньою змовою та ін. У такому випадку згідно з законом покарання за рішенням суду може бути істотно підвищене.

Під шахрайством закон розумів будь-яке вчинене шляхом обману викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Шахрайство підрозділялося на ті чи інші види залежно від способу обману. Уложення також передбачало низку обтяжуючих відповідальність обставин, які належали головно до способу вчинення злочину, а також до особи потерпілого, яка була обманута. Під час установлення покарання за шахрайство враховувався також розмір (вартість) викраденого.

Уложення містило низку норм, які передбачали кримінальну відповідальність за присвоювання й утаювання чужої власності. Важливою ознакою цих злочинів є те, що вони вчинялися шляхом зловживання довір'ям потерпілих, виявлених ними винному.

Викладене дає змогу зробити висновок, що кримінальне законодавство царської Росії пореформеного періоду базувалося головним чином на Уложенні про покарання кримінальні і виправні в різних його редакціях, а також на Статуті про покарання, які накладалися мировими суддями. Це були нормативно-правові акти досить високого рівня досконалості з

погляду законодавчої техніки. Вони не поступалися або майже не поступалися кримінальним кодексам зарубіжних держав (Франції, Німеччині, Швейцарії та ін.). У них

вже закріпилися передові ідеї кримінального права, сформу льовані провідними вченими криміналістами ще на початку прихо-ДУ буржуазії до влади. Однак недоліком зазначених документів було те, що ці ідеї не були реалізовані у вказаних нормативних актах у повному обсязі. Низка норм, як уже зазначалося, допускала можливість об'єктивного ставлення та встановлення відповідальності за виявлення умислу. Тому навряд чи можна погодитись з тим, що реалізувався сповна один з найважливіших принципів кримінального права — немає злочину без вказівки того в законі.

Уложення вирізнялося казуїстичністю, надмірно детально були описані склади злочинів у нормах Особливої частини, в ньому були відсутні необхідні узагальнення, які оптимально фіксували б основні й суттєві ознаки відповідних злочинів.

Уложення оголошувало злочинними і караними надзвичайно широке коло діянь, які далеко не завжди являли собою суттєву небезпеку держави і народу Росії. Сфера забороненого під страхом кримінального покарання була надмірно широкою, що тягло за собою необгрунтоване визнання багатьох осіб винними в учиненні злочину без достатніх для того підстав.

Дуже складною була система покарань, яка утруднювала застосування їх на практиці. Ця складність надавала суду можливість вживати ці покарання необгрунтоване. Нарешті, вся система покарань була надзвичайно репресивною, непомірне суворою за своєю суттю. Особливо суворим було покарання щодо учасників національного і революційновизвольного руху.

Ж. Кримінальний процес. Судовою реформою 1864 р. (найпослідовнішою серед буржуазних реформ 60—70-х років XIX ст.) у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумпція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних справах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяжних, всебічне, об'єктивне дослідження й оцінка доказів за внутрішнім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскарження вироків. Демократичні засади, закріплені в Статуті кримінального судочинства 1864 p., були результатом втілення досвіду зарубіжних країн з урахуванням місцевих традицій. Це означало якісний стрибок, навіть переворот у сфері юстиції Росії. Судова реформа стала найрадикальнішою, новаторською і технічно найуспішнішою з усіх Великих реформ; за історичним значенням її можна порівняти зі скасуванням кріпосного права в Росії.

Статут кримінального судочинства 1864 р. (далі — СКС) передбачав розгляд кримінальних справ: 1) у мирових судових установах (мировими суддями і повітовими з'їздами мирових суддів); 2) у системі загальних судових місць.

Мировий суддя розглядав маловажливі кримінальні справи. Здійснював він це одноособово, спираючись на такі засади, як гласність, усність, змагальність, право обвинуваченого на захист. Порядок розгляду справ мировим суддею був спрощений. Підставою для початку процесу було звернення до судді приватної особи, потерпілого від злочину, інколи поліції. Справа розглядалася у судовому засіданні, куди викликалися сторони, свідки. У разі необхідності проведення оглядів, інших дій їх здійснював сам мировий суддя або ж це робила за його дорученням поліція. Здійснюючи правосуддя, суддя керувався Статутом про покарання, що накладаються мировими суддями, 1864 р. Він містив норми матеріального права і передбачав такі покарання: 1) догана, зауваження і застереження; 2) грошові стягнення у розмірі до 300 крб.; 3) арешт на строк не більше трьох місяців; 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року. Одним з основних завдань мирової юстиції було примирення сторін конфлікту. Ця вимога випливала зі змісту ст. 120 СКС, що проголошувала: «У справах, які можуть бути припинені за примиренням сторін, мировий суддя повинен схилити їх до миру і тільки в разі неуспіху в тому приступати до постанови вироку в межах наданої йому влади».

Судове засідання оформлялося протоколом, що мав довільну форму. В протокол заносили й вирок, якщо справа завершувалася його винесенням.

У двотижневий строк на винесений вирок сторони або прокурор могли подавати відзиви у письмовій або усній формі. У семиденний строк могли подаватися приватні скарги на повільність провадження, на неприйняття так званого відзиву, на взяття обвинуваченого під варту.

Апеляційною інстанцією для мирового судді був повітовий з'їзд мирових суддів. До його складу входили дільничні і почесні мирові судді повіту, а в засіданні з'їзду брав участь прокурор окружного суду, котрий «являв собою не обвинувача або взагалі сторону в процесі, а лише охоронця закону з усіх справ, незалежно від їх роду». Під час засідання з'їзду мирових суддів сторони мали право надавати докази, приводити в цю апеляційну інстанцію свідків. По суті, з'їзд розглядав кримінальну справу вдруге. З'їзд мирових суддів: 1) або затверджував вирок мирового судді; 2) або, в межах відзиву, постановляв новий вирок. В останньому випадку покарання винного не могло посилюватися без вимоги прокурора, який був присутнім у процесі (ст. 167 СКС).

Остаточні вироки мирового судді, а також з'їзду мирових суддів могли бути оскаржені сторонами й опротестовані прокурором в касаційному порядку. Оскарження та опротестування допускалося у вищу касаційну інстанцію — кримінальний департамент Урядового Сенату.

Проте закріплена в СКС апеляційна і касаційна форма оскарження судових вироків мирової юстиції обмежувалася тим, що суд міг винести остаточний вирок, який не можна було оскаржити. Так, згідно зі ст. 124 СКС вирок мирового судді вважався остаточним, коли ним призначалися такі покарання, як застереження, зауваження, догана, арешт до трьох днів, грошове стягнення, що не перевищує 15 крб.

Більшість кримінальних справ, що виходили за межі компетенції мирової юстиції, були підсудними нижчій судовій інстанції у системі загальних судів — окружному суду. Останній розглядав справи про злочини, що тягли покарання, поєднане з позбавленням усіх прав стану (або усіх особливих прав) з участю присяжних засідателів, решту — без їхньої участі.

Провадження у кримінальних справах, підвідомчих окружному суду, розпадалося на чотири послідовні стадії: 1) дізнання; 2) попереднє слідство; 3) віддання до суду; 4) судовий розгляд. Отже, за прикладом держав, де вже відносно давно усталилися буржуазні засади судочинства (передусім Франція), у Російській імперії у 1864 р. була введена змішана форма судочинства, за якою кримінальне провадження зДійснювалося у двох формах. Перша — негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього розгляду; друга — судовий розгляд, що грунтувався на демократичних засадах (гласність, усність, змагальність під час оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів, які поділялися на коронних і присяжних засідателів).

Дізнання провадилося поліцією з метою перевірки відомостей про злочин і злочинця. Робилося це шляхом розшуку, опитувань, негласного нагляду. Дізнання поліція провадила як з власної ініціативи, так і за дорученням слідчого, який був при окружному суді, або прокурора цього суду. Так, закон передбачав, що за відповідних обставин «поліція вживає заходів до припинення можливого ухилення підозрюваного від слідства у таких випадках: 1) коли підозрюваний затриманий під час вчинення злочинного діяння або відразу після його вчинення; 2) коли потерпілі або очевидці покажуть прямо на підозрювану особу; 3) коли на підозрюваному або у його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину; 4) коли речі, що є доказом злочинного діяння, належать підозрюваному або були при ньому; 5) коли він учинив замах на втечу або був спійманий під час чи після втечі і 6) коли підозрюваний не має постійного проживання чи осілості» (ст. 257 СКС). А відповідно до ст. 258 СКС «у тих випадках, коли поліція застає обвинуваченого на місці злочину, а також коли до прибуття на місце події судового слідчого сліди злочину могли стертися, поліція заміняє судового слідчого в усіх негайних слідчих діях, а саме: в оглядах, обшуках, виїмках, але формальних допитів ні обвинувачених, ні свідків поліція не чинить, хіба що в разі тяжкого стану особи,