Історія Держави та Права України

були часто оточені феодальними, так званими «юридиками», тобто поселеннями з ремісничими майстернями, корчмами і навіть базарами. Деякі з них були вельми багатолюдними, вони розбивали просторову цілісність і правову однорідність міст, заважали їхньому розвитку, підривали економіку.

Завершуючи характеристику суспільного ладу західноукраїнських земель цього періоду, констатуємо, що трудящі маси, які проживали на цих землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого гатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали.

Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.

Верхи дедалі більше відособлювалися від народу, а самі не змогли протистояти польському, угорському, австрійському впливу. У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти. Польська, німецька та угорська мови (потім румунська на Північній Буковині) стали мовами вищих верств, а українська — мовою низів, які зневажалися.

Державний лад. У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян, котрий допомагав воєводі в управлінні і заміщав його в разі необхідності. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Наприклад, до складу Руського воєводства входили Львівська, Галицька, Перемишлянська, Сянокська і Холмська землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти. До кінця XVIII ст. у гмінах збиралися сільські сходи для вирішення загальних справ.

Слід зазначити, що чиновницький апарат шляхетської Речі Посполитої був недостатньо розвинутий, незважаючи на наявність численних урядників. Шляхта уважно пильнувала за тим, щоб король не створив вірного йому, розгалуженого чиновницького апарату. Адже в Польщі через сваволю і всевладдя магнатів і шляхти королівська влада в середині століття (та й пізніше) так і не змогла зміцнитися. Абсолютної монархії тут не існувало ніколи.

Щодо закріпаченого населення, то функції державної адміністрації виконували феодали. Міста з Магдебурзьким правом мали власні органи управління.

Для задоволення шляхетських амбіцій земські урядники призначалися тільки з шляхетського середовища, причому не тільки у воєводствах і землях, а й у повітах, навіть волостях. Оскільки посади воєвод і старост наприкінці XVII — на початку XVIII ст. перетворилися в довічні, а інколи й спадкові, то вони розглядали ці посади лише як джерело доходу. Функції ж, пов'язані з посадою, покладали на чиновників, яких самі ж і призначили

— підстаросту, бурграфа, міського суддю. У XVII ст. була навіть встановлена певна ієрархія посад — підкоморія, старости, хорунжого, земського судді, стільника, чашника, підсудка, підстільного, підчашника, ловчого, військового, писаря, мечника. Відтоді підвищення за посадою здійснювалося відповідно до цієї ієрархії.

Досить широко застосовувалася практика продажу посад. Стали предметом купівліпродажу й офіцерські звання. Посади продавав король, хоча робили це і вищі сановники двору.

Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійснювали король і становопредставницький орган — Сейм, що складався з Сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посольської палати («посольськой ізби»). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.

У посольську палату кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів); великі воєводства — по шість, менші — по чотири-п'ять, землі звичайно по два — виключно шляхтичів). Обирали цих послів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях. Наприкінці XVII—XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків. Сеймик Львівської землі збирався в м. Судова Вишня.

Земські сеймики розглядали різні питання і у зв'язку з цим по-різному називалися. Найважливішими були ті, які скликалися перед вальним (загальнодержавним) Сеймом. їх скликав король, посилаючи делегата з королівським листом, в якому були викладені підстави для скликання Сейму. Заслухавши листа й обравши до Сейму послів, сеймик складав їм свою інструкцію-наказ. Він містив вказівки щодо позиції з питань, винесених на Сейм. Інколи послам надавали свободу дій, що називалася «правомочністю». Потім збиралися посли сеймиків і магнати усього воєводства або провінції, узгоджуючи свою позицію на вальному Сеймі. Окремо скликалися воєводами елекційні сеймики, на яких висувалися кандидати на управлінські і судові посади.

По закінченні засідань вального Сейму скликалися реляційні сеймики, на яких звітували посли про виконання ними посольських функцій.

З другої половини XVII ст. значення вального Сейму падає головним чином через нескінченні дискусії і так звану «вільну заборону» («ліберум вето»), що могла застосовуватися з боку будь-якого посла, внаслідок чого Сейм досить часто не міг ухвалити рішення. З кінця XVI ст. (1582 р.) по 1762 р. були розпущені, не прийнявши рішень, 53

Сейми (40%).

Саме тому почало зростати значення земських сеймиків. На їхні сесії виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі економічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), створювали воєводські скарбові суди та ін.

Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Приймаючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відраховувалася деяка їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план старост і воєвод, призначали деяких вищих командирів у війську (ротмістрів), стали відати наборами солдатів.

Була зроблена спроба обмежити сеймикове управління так званою конституцією 1717 p., вилучивши з їх компетенції військові питання, а також більшість фінансових. Але через відсутність нових органів управління на місцях значення цих обмежень було невеликим.

Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів. «Ліберум вето» у вальному Сеймі було скасоване: в 1764 р. — щодо економічних питань, в 1791 р. — в цілому.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі і на, західноукраїнських землях, з'явився ще один різновид колегіального магнатськошляхетського органу влади — конфедерація. Це — об'єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєстрували) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Життєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну заборону сеймом у 1717 p., була наслідком слабкості королівської і взагалі державної влади.

Північна Буковина в середині XVII—XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе «господарем землі Молдавії». Воєвода управляв за допомогою апарату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді і призначав усіх нижче-стоящих суддів-ворників; логофет — державний канцлер; парка-лаб — комендант фортець і укріплень та ін. Двірська

знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.

Вадміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи. Буковина — на Чернівецьку і Сучавську округи. Чернівецьку очолював староста, Сучавську — паркалаб (Сучава була укріпленим містом). їхніми помічниками були логофети і ватамани. Округи поділялися на околи з намісниками на чолі, околи — на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани.

Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з населення податків.

Міста Молдавії мали своє самоврядуванні, але його контролювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду у складі 6-—12 каргарівбюргерів і начальника міста-шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.

Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Воно мало свою систему управління.

ВУгорщині, як і в Польщі, главою держави був король. Щоправда, влада його була значно ширшою. Він особисто вирішував питання, що стосувались іноземних справ, військових, фінансових, він вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою — як по чоловічій, так і по жіночій лінії (закон 1723 p.).

Станово-представницьким органом були Державні збори, що складалися з двох палат

—табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній — по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Тут же засідали представники відсутніх магнатів, середні чиновники, судді та ін. Тобто збори не були «чистим» становим органом. Окремої палати міст не було.

Збори обговорювали і ухвалювали закони, затверджували податки, набір рекрутів та ін. У сфері вищого управління діяли двірська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.

Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи наділялися всією повнотою влади у сфері управління.

Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником — наджупаном. Центром комітата було укріплене місто.

Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сеймики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців ко-мітату. Проте з XV ст. ці сеймики стають суто шляхетськими органами. Щоправда, в них брали участь і місцеві чиновники. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. Компетенція комітатських сеймиків (їх ще називали дворянськими зборами) визначалась так: вирішувати усі справи, що підпадали під категорію «провінціальне управління комітатів». У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші правові норми. Рішення ухвалювалися більшістю голосів. Обговорювали кандидатуру і давали згоду на призначення наджупана.

На Закарпатті, до речі, як воєвода, так і наджупани комітатів були угорці, втім, як і переважна більшість дворянства, не кажучи вже про магнатів. Наприкінці XVII — у XVIII ст. серед них з'явилося і чимало австрійців. В Угорщині сеймики такого всевладдя, як у Польщі, не мали. Вони, зокрема, не могли вирішувати фінансових, військових, церковних проблем. Комітатські сеймики скликалися приблизно двічі на рік.

При наджупанах діяли так звані комітатські комісії — колегіальні органи управління і різні чиновники, в тому числі заступники з різних питань — алішпани.

У XVIII ст. комітати були поділені на округи на чолі з фесол-габіро, а округи — на райони або циркули. В кожному окрузі налічувалося 2—3 циркули. На чолі стояв начальник, який вважався заступником фесолгабіра. Останній був не тільки адміністраторомуправлінцем, а й вершив суд в окрузі.

Міста в Угорщині були королівськими, такими, які користувалися самоврядуванням (виборний муніципалітет, міська рада, міський голова — біро, або бургомістр) та сільські містечка, що перебували під владою феодалів.

Села (общини) також були державні, підпорядковані скарбниці, і приватновласницькі. Але навіть останні мали певне самоврядування. На чолі общини стояв сільський староста, який обирався населенням із запропонованих поміщиком кандидатів. Він же вершив суд з виборними присяжними. Селяни обирали й письмоводителя— нотаря.

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберігалися сільські общини, організація яких базувалася на волоському праві (тобто звичаєвому молдавському праві). їхніми органами були сільські збори і сільське правління на чолі зі старостою (коне-зем). Група таких сіл об'єднувалася під владою війта (войди).

Суд. У часи польського панування, втім, як і угорського, і молдавсько-турецького, суди на західноукраїнських землях мали чітко виражений становий характер.

У Польщі шляхетськими судами першої інстанції були:

1. Гродський суд, або замковий. Суд чинив одноособово намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, канцелярію вів писар. Цей суд розглядав кримінальні справи, причому усіх вільних людей.

Підкоморський суд. Діяв у кожному повіті. Розглядав земельні спори. Земський суд, або шляхетський трибунал (суддя, підсудок і писар). Розглядав в

основному цивільні справи шляхти. Діяв у кожному повіті. Обирався шляхтою.

Скарги на рішення цих судів розглядалися коронним трибуналом (заснований у 1578 р. Збирався двічі на рік у Любліні, для Великої Польщі — у Петркові). У трибуналі засідали представники шляхти (27 осіб), які обиралися на сеймиках, і депутати від духовенства (б осіб).

Був ще асесорський суд, який засідав під головуванням канцлера (апеляційна інстанція для королівських міст), маршалковські суди. Під час своїх засідань Сейм також міг вирішувати судові справи як перша й апеляційна інстанція.

У період, коли королівський престол був вакантним, шляхта створювала так звані «каптурові» суди (каптур — капюшон). У цих капюшонах засідали судді.

Судові справи у приватновласницьких містах і селах розглядали так звані домініальні, або вотчинні, суди, тобто суди поміщиків. У королівських маєтках і малих державних містах

— суди старост.

На містах з Магдебурзьким правом діяв міський суд — лавни-ки на чолі з війтом. На Буковині судові органи були становими. Кожний стан мав свої окремі суди і

судочинство. Для селян суддею був ворник, для бояр та резешів — староста або справник, для духовенства — єпископ. На їхні рішення можна було апелювати до воєводи, який розглядав судові справи з участю бояр. Після програшу справи у воєводи винний мусив сплачувати судові витрати в подвійному розмірі і часто карався ще й биттям батогами. В Угорщині (і на Закарпатті) судовими органами були:

а) верховні суди — королівська курія, яка складалася з палати семи (апеляційна інстанція) і королівської палати — для дворян;

суд таверника і персоналія — особливі центральні суди для міст і міщан. Апеляційною інстанцією для них був суд персоналія (при королівській палаті);

феодала, інколи сам феодал.

Існували і земські суди, які складалися з управителя маєтка, представника комітатської влади, алішпана і запрошених сусідів-феодалів. Навіть у XVII ст. в їхньому складі ще

трапляються засідателі. Земський суд був апеляційним органом щодо рішень сільського старости, ради містечка, а також суду управителя.

Право. У феодальній Польщі джерелами права, що діяли і на західноукраїнських землях у XVII—XVIII ст., були звичаї, пристосовані до умов середньовічного станового суспільства, нормативні акти Литви і Польщі, в тому числі привілеї, які видавалися групам осіб або цілим станам, містам тощо (розподілялися на жалувані, пільгові й охоронні), постанови, статути, ордонанси тощо.

Важливим джерелом права було Магдебурзьке право. У другій половині XVII—XVIII ст. були здійснені перші переклади Магдебурзького права українською мовою. Однак найважливішим джерелом права були Литовські статути та ін.

На Закарпатті діяли закони короля і Державних зборів, королівські грамоти та ін. У XVI ст. королівські закони й декрети були кодифіковані (закони аж до 1830 р. писали латинською мовою; до 1572 р. — існували в рукописному вигляді. Саме в цьому році з'явився перший надрукований закон). У 1584 р. з'явилася перша систематизація законів, потім у 1628 p., далі

—в 1653, 1668 та 1696 pp.

У1619 р. з'явився перший свого роду процесуальний кодекс, в якому був підсумований порядок і спосіб судочинства. Доповнили його в 1699 р. В Угорщині і на Закарпатті діяли норми звичаєвого права, неабияке значення мала й судова практика, зокрема, верховних судів. На неї посилалися нижчестоящі суди. У 1723 р. були навіть зібрані і видані рішення верховних судів.

* * *

Удругій половині XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського царату було ліквідовано найцінніше завоювання українського народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років (1648—1783 pp.). Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часів Б. Хмельницького символізувало національний державний суверенітет України. А зі скасуванням полковосотенного адміністративно-територіального устрою українські землі було зведено до становища звичайної провінції Російської імперії. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Росії, впроваджувалося загальноімперське законодавство. Юридичне оформлення кріпосного права в Україні поглибило розкол українського суспільства.

УXVIII ст. у межах феодального суспільства набула свого найвищого розвитку Українська правова система. Орієнтована на європейську континентальну систему права, вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла найвищу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єктивний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст.

Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїнських землях кінця XVII

—другої половини XVIII ст, збігався з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розподілу західноукраїнських земель між агресивними сусідами — Авс-тро-Угорською та Російською імперіями процес формування української нації, об'єднання українських етнічних земель у межах національної держави затягнувся на сторіччя.

Висновок Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за створення своєї

національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у надзвичайно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти прагненню агресивних сусідів запровадити на території України колоніальний режим, ліквідувати не тільки паростки української національної державності, а й навіть таке державне утворення, як Українська козацька республіка-держава Богдана Хмельницького. Українська національна державність бере початок від могутньої середньовічної східно-слов'янської держави — Київської Русі. Ця давня державність дала змогу тамтешньому етносу динамічно розвиватися у соціальноекономічному та політичному аспектах, а християнство об'єднало етнос і в духовній сфері. Було створено розвинену на той час правову систему, яка яскраво висвітлена в унікальній пам'ятці права — Руській Правді. Отже, було побудовано цивілізацію, яка ні в чому не поступалася західноєвропейській. Київська Русь була своєрідним мостом між Заходом і Сходом. Вона прикрила собою європейські держави від навали азіатських кочових племен. Київська Русь ціною власної державності захистила народи Європи від монголо-татарської навали.

І з цього часу, протягом століть у серці українського народу, його душі жила ідея відродження сильної держави.

Ідея розбудови української національної державності розвивалася одночасно із формуванням української народності. Вже Данила Галицького сучасники не без підстав називали «українським королем».

У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями кримського хана формувалася й міцніла козацька військово-політична організація — Січ. Вона донині зберігається у пам'яті народній як символ української державності, яскравий взірець української державної ідеї, зразок самореалізації народної волі.

Українська козацька держава, створена під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького наприкінці 40-х років XVII ст., посідала гідне місце серед держав Європи. Незабаром після укладення в 1654 р. договору між Україною і Росією царський уряд по-

слідово здійснював політику, спрямовану на ліквідацію Української держави. Через несприятливі політичні обставини українському народу і його лідерам не вдалося зберегти національну державність.

Несприятливими були геополітичні умови, сильними були сусідні держави, що претендували на українські землі, могутнім був натиск Російської імперії.

Незважаючи на трагічну долю, Українська козацька держава аж до 80-х років XVIII ст.

—це надзвичайно важлива епоха в історії українського народу. Саме українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи «Руїни», з відривом Правобережжя і поверненням його під владу Польщі, стала головним місцем національнодержавного життя усіх українських земель. У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій. Хоча царський уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігалась ідея демократичності і незалежності Української держави, почуття любові до своєї батьківщини. І коли, наприкінці XVIII ст., багатьом здавалося, що українське національне життя померло, саме на основі національно-державних традицій попереднього часу починалося нове відродження національної самосвідомості українського народу, що супроводжувалося формуванням самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві. Про розвиненість українського права свідчать результати кодифікаційних робіт, розпочаті у 30-х роках XVIII ст. під час гетьманування Данила Апостола, коли було розроблено низку оригінальних за формою і змістом пам'яток права, зокрема «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.

—проект першого Кодексу українського права, який фактично став збірником чинного до кінця XVIII ст. права в Україні.

ЧАСТИНА ДРУГА

У книзі розповідається, як відбувався процес утвердження національної самосвідомості українського народу, ідей відтворення української державності. Особлива увага приділяється періоду буржуазно-демократичної революції 1905—1907 pp., коли український народ створює свої суспільно-політичні організації — партії — і починає активну боротьбу за право говорити і писати рідною мовою, за будівництво автономної України. Досліджується вплив цієї боротьби на майбутню національно-демократичну революцію в Україні в 1917— 1920 pp. і створення тут національно-демократичних структур.

Вступ

Друга частина першого тому підручника з історії держави і права України є логічним продовженням першої частини тому. Вона присвячена надзвичайно складному і важкому періоду в історії українського народу — XIX — початку XX ст. (до Лютневої революції 1917 p.).

Упродовж зазначеного періоду українські землі були роз'єднані. Більша частина — Східна, або Наддніпрянська Україна — перебувала у складі Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — під владою Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) монархії. Український народ не мав у той період своєї державності, а відтак економічне, соціальне і політичне життя на території України цілком визначалося імперськими державними структурами. Зміни в цих структурах автоматично відбивалися на політичному устрої України. Саме ці процеси й висвітлюються в другій частині першого тому курсу історії держави і права України.

Значна увага у книзі приділяється також змінам у праві, таким важливим явищам у його розвитку, як систематизація і кодифікація права України і Росії в першій половині XIX ст., буржуазні реформи і контрреформи другої половини XIX ст. і початку XX ст. Простежується взаємовплив змін у праві і в політичному житті в Росії та Україні.

Російський та австро-угорський уряд проводили гнобительську політику щодо України не тільки в політичному і соціально-економічному відношенні. Вони прагнули денаціоналізувати, асимулю-вати українців, ліквідувати їх як самобутню націю.

Розділ перший Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)

§ 1. Суспільний лад

Землі України у складі Росії. У першій половині XIX ст. майже всі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася «Малороссия». Але народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною, За південною (степовою) Україною закріплюється назва «Новороссия».

Російський уряд для зручності управління Україною поділив п територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генералгубернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново- російсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

Уподальшому цей поділ практично не змінювався, але з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську. Навіть назву «Малороссия» приховували за терміном «Юго-Западная Россия».

Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив у такий спосіб, що частину земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських губерній.

Господарство України в період, що досліджується, стало невід'ємною частиною економіки Росії.

Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодальнокріпосницького устрою і формуванням капіталістичного укладу. Ці явища почали визначатися вже наприкінці XVIII ст., і в першій половині XIX ст. розвиваються інтенсивніше. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Провідне місце в економіці України, як і раніше, посідало сільське господарство, передусім землеробство. Його основу становили поміщицькі латифундії. У 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі. Проте й у феодальних володіннях, які продовжували існувати лише за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики змушені були пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство дедалі більше набувало товарного характеру. У середині XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Тваринництво також ставало товарним. Товаризація проникала і в натуральне господарство селян.

Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то за 1825—1858 рр. їх кількість збільшилася у 4 рази. У 1854 р. тільки на території Слобідської України функціонували 243 промислові підприємства (у 1825 р. їх було лише 76), а в 1858 р. в усій Україні налічувалося 2473 підприємства.

Спочатку існували три форми підприємств — вотчинні, посесійні та капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства становили 53,8%, а купецькі — 46,2 % їх загальної кількості. Але в середині XIX ст. у купців було вже 90% підприємств. Проте переважали все

ждрібні підприємства.

У1824 р. в Україні запрацював перший цукровий завод (у Канівському повіті). Незабаром було створено цукрову промисловість (228 цукрових заводів у 1859 p.), яка обслуговувала потреби усієї Російської імперії. Розвиваються нові, базові галузі: машинобудування, металургія, вугледобування. Однак головними галузями української промисловості

на той час були харчова та сировинооб-робна. У загальноросійському масштабі промисловість України була насамперед обробною.

УЗО—40-х роках XIX ст. на мануфактурах України у зв'язку зі світовим технічним переворотом дедалі більше застосовуються машини. Зростає кількість вільнонайманих робітників: у 1825 р. вони становили 25% усіх робітників, а в 1861 р. — вже 74%. Мануфактурне виробництво в Україні поступово перетворюється у промислове, фабрично-заводське.

Удосліджуваний період в Україні чітко визначилися три економічні райони: Лівобережжя — тут промисловий розвиток досяг найбільших успіхів; Південь — цей район став не тільки в Україні, айв усій Російській імперії головним

виробником товарної пшениці та продуктів тваринництва. Водночас саме тут відбувається прискорений розвиток промисловості;

Правобережжя — було переважно сільськогосподарським районом, де збереглися застійні форми феодального виробництва та існували переважно обробні галузі промисловості, що було наслідком тривалої залежності Правобережжя та його господарства від феодальної Польщі.

Зростання хліборобства, тваринництва і промисловості обумовило розвиток торгівлі, насамперед українсько-російської. Тільки на Київські контракти приїздили 5 тис. купців.

На зовнішній торгівлі позитивно відбилося створення чорноморсько-азовських портів, особливо в Одесі та Херсоні, які перетворилися на важливі пункти всеросійської торгівлі. Через них вивозився 81% усіх товарів, призначених для експорту, і ввозилася основна маса товарів. Одеса дістала статус порто-франко, тобто їй надавалося право безмитної торгівлі.

На жаль, розвитку торгівлі перешкоджав поганий стан шляхів. Перший пароплав на Дніпрі з'явився у 1825 р. Тільки у 1850 р. було створено на Слобожанщині перше товариство для спорудження залізничних шляхів.

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).

Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свідчення.

Цей «розбір» тривав кілька років. Спеціальна комісія не визнала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало козацьких старшин. У 1835 р. такий же «розбір» було здійснено серед татарських мурз.

В українському суспільстві зростала кількість російських дворян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їхніх власників за участь у повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам.

Російське дворянство, яке проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили у Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню

військову чи цивільну службу.

Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим. Про це, зокрема, свідчать прізвища його представників: граф Браницький, князь Воронцов, граф Кочубей, барон Штігліц та ін.

Упершій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дворянства процес дроблення земель.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємницької — діяльності дворян.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спостерігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.

Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право переходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. цеховий устрій регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок установлювався єдиний порядок регулювання цехового устрою.

У1816—1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Українські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга

йособливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записували, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.

Купецтво поступово звільнялося від різних станових обмежень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця проживання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачувати державні податки та виконувати повинності і за старим, і за новим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для всіх купців, а тільки для тих, хто переїхав до Волинської, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські міста, одержували й інші пільги.

У1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почесних громадян був близький до дворянського. Створення цієї станової групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін. Отже, немає жодних підстав говорити про безбуржуазність української нації. Немає також підстав називати М. Грушевського прибічником теорії безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої половини XVII ст. — початку XVIII ст..

На початку XIX ст. у містах України з'являється нова суспільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работные люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання;