Історія Держави та Права України

наказав кинути його у в'язницю. І якщо суворі покарання застосовувалися до представників панівного класу феодалів, то немає сумніву в тому, що вони ще ретельніше застосовувалися до представників експлуатованих мас — селян та міських низів.

Навіть нечисленні дані писемних джерел дають змогу отримати певні відомості про право українських земель періоду феодальної роздробленості, зображене передусім системою норм, які містила така універсальна і довгочасна пам'ятка права, як Руська Правда.

У деяких містах Південно-Західної Русі починає впроваджуватися Магдебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самоврядування. Магдебурзьке право в межах Галицько-Волинсь-кого князівства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні Магдебурзьке право здобуло місто Санок (1339 р.). У 1356 р. право управління за нормами Магдебурзького права дістав Львів, а згодом — й інші міста.

Проте самоврядування українських міст, засноване за нормами Магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. Крім того, основна маса православного селянства позбавлялася можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежувалася в правах займатися ремеслами, торгівлею тощо. Через це вона чинила опір введенню Магдебурзького права.

З30-х років XII ст. почався новий період в історії держави та права Русі. Перетворення

вїї суспільно-політичному ладі були викликані переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу розвинутого феодалізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими чинниками, що спричинили зміни в державному устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили: кількісне збільшення класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників, боярства, верхівки церковномонастирської організації, їх консолідація, яка в умовах розчленованої форми земельної власності призвела до ускладнення васально-ієрархічних зв'язків і створення в межах кожного князівства чи землі власної піраміди сюзеренітету-васалітету. Швидке зростання загальної кількості феодально-залежного населення і посилення його експлуатації призводило до загострення класової боротьби, в тому числі до значних виступів народних мас у Київській, Галицькій, Чернігівській та інших землях.

Усе це посилювало прагнення місцевих феодалів взяти безпосередньо у свої руки і всіляко зміцнити державний механізм та правові засоби придушення виступів трудящих мас.

Ззовні перехід до феодальної роздробленості виявився у відокремленні у складі Давньоруської держави спочатку близько півтора десятка великих князівств і земель, у яких, як правило, закріплювалися власні князівські династії, з'являлися власні розгалужені системи управління, суду, виросли кількісно і зміцнилися власні військові сили.

Водночас для розвитку державного ладу Русі у період феодальної роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її минулої колишньої єдності, цьому сприяли передусім такі об'єктивні чинники, як спільність етнічної основи давньоруської народності, яка на цей час уже сформувалася. Як зазначають О.П. Толочко і П. П. Толочко, «аналіз етнічного розвитку Русі XII—XIII ст. показує, що саме давньоруський народ був одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII—XIII ст. Усвідомлення спільності походження й розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, зумовило необхідність подолання політичного сепаратизму земель». Виразниками ідеї необхідності спільної боротьби з кочовими ордами стали великі князі, які прагнули до зміцнення своєї влади. Тому за своїм державним устроєм Русь на початковому етапі розвинутого феодалізму була напівсамостійним державним утворенням з рисами відносної єдності. Цьому сприяли й існуюча в початковий період роздробленості загальна форма управління у вигляді колективного сюзеренітету найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг

номінальне значення столиці Русі, і, отже, над Руссю в цілому, а також періодичне встановлення у Києві співуправління двох найсильніших династій (дуумвірату), збереження загальноруських князівських з'їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х роках XII— 40-х роках XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це свідчить поширення вотчинного багатогалузевого орно-промислового господарства, бурхливе зростання міст, зародження внутрішніх торговельних зв'язків між селом і містом, повсюдний розквіт культури. Але на початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився, і на її політичній карті з'явилося вже близько п'ятдесяти окремих князівств і земель. Постійним супутником роздробленості стали нескінченні міжусобиці, одним із наслідків яких було роз'єднання військових сил. У цих умовах нашестя на рубежі

ЗО—40-х років XIII ст. кочових орд Батия і подальше виснажливе золотоординське ярмо поставили під сумнів не тільки державну єдність, а й саме існування Русі.

Руйнування продуктивних сил, консервація натурального господарства, політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримання міжкняжих чвар і збереження роз'єднання князівств і земель Русі, призвели до подальшого поглиблення феодальної роздробленості. Однак іноземним феодалам не вдалося ліквідувати державність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла собі право збирати данину з населення Русі і вимагала від князів служби військовими силами, проте вона не спромоглася до глибших змін у внутрішньому державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної роздробленості.

Збереглася в основних своїх рисах і правова система, яка склалася ще в Давньоруській державі, хоча подальший розвиток феодальних відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Це виявилося, насамперед, у збільшенні кола конкретних об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, розширенні складу різних за своїм правовим становищем соціальних верств населення, зміцненні основ права привілеїв, загального посилення покарань за злочини, спрямовані проти економічного й політичного панування феодалів.

Слід зазначити, що у південно-західних князівствах Русі намітився процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Давньої Русі і сформувалася українська народність та виникла Українська держава.

Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина XVII ст.)

§ 1. Колонізація українських земель

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися передумови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Одчак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут у дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного об'єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для об'єднання південно-західних князівств.

Першими у цьому регіоні об'єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захищаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Польщі й Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі ГалицькоВолинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то і тут процес об'єднання був також малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводство». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля.

Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужого, польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини ГалицькоВолинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької агресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна частина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габс-бургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього і силу зброї, і дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та ГалицькоВолинського князівства, «руські» правні норми та ін., а тому і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Хоча слід мати на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м'якість, для українського народу була все ж чужою.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки вічні» усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем.

Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечила панування польських феодалів над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовську провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об'єднала, а точніше злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне, не-розрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі спільними органами влади й управління, єдиною грошовою системою.

Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета, яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального об'єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справляла величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій переплелися релігійні елементи з соціальними і національними.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми

були різноманітними; втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові козацько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: повстання 1591—1595 pp. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 pp. та ін. І хоча ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності.

§ 2. Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими феодалами не підірвали основ панівного тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на землю означало збереження класового поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і відбилося на економічному і правовому становищі населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств панівного класу на українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.

Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умовній) — доки виконували службу на користь сюзерена («на поживе-нье», «до волі та ласки господарської»), і постійній

— з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністрації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то починаючи з ЗО—50-х років XVI ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов».

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — у першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.

Про економічну і політичну могутність великих землевласників в Україні свідчить і той факт, що у першій половині XVI ст. кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися у вищий феодальний стан, що дістав назву «магнати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, чим помітно відрізнялися від середніх та дрібних феодалів. Передусім магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя Литовського або короля Польського. У руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових».

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 pp., відповідно до яких Рада великого князя («Пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, ставала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом. Відтоді великий князь

видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «Панів-Ради». Цими самими привілеями магнати здобули для себе також особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнатів дозволялося викликати тільки за чотири тижні до суду; скарги на магнатів можна було подавати лише великому князю або «Панам-Раді».

Характерно, що III Литовський статут 1588 р. особливо вирізняв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а й навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

У другій половині XVI ст. на українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з «Описом землі Волинської» 1528 р. у цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині. 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 «димами», тобто 75% усіх селянських господарств. Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі, у другій половині XVI ст. їм належало близько третини земельних угідь (32,6%) усієї Волині. А наприкінці XVI ст. понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 тис. чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на українських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою», коли сейм визнав себе цілковито вільним в роздаванні «цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужилися перед нами і Річчю Посполитою». Причому «пустищами» ця постанова цинічно називала території, що давно вже були заселені українським селянством та козацтвом.

Після Люблінської унії продовжували розширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули права входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму, в якому користувалися правом «вето». Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Лише магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З числа магнатів призначалися воєводи і старости, яким підпорядковувалися представники місцевої воєводської адміністрації. Магнати мали право будувати міста і замки, а також зберегли право утримувати своє військо і виступати в похід під своїми знаменами. Спори між магнатами підлягали розгляду тільки в королівському або сеймовому суді Речі Посполитої.

Магнати-землевласники — найвищий прошарок панівного класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. До нього належали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст. з представників цього стану сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими мусив узгоджувати свої дії король Речі Посполитої. Магнати були вирішальною політичною силою в державі: усі важелі управління державою зосереджувалися у їхніх руках.

Другою найчисленнішою групою панівного класу на українських землях була шляхта

— середні й дрібні землевласники. її основа — військова служба. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. Галичини до польського королівства, з одного боку, сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами. Так, на відміну від польських, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю своїх людей, залежно від розміру маєтку, мусили безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові й натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким уже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Безперечно, галицьку шляхту не задовольняло таке становище, і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями (1425, 1430, 1433 pp.) на територію Галичини були поширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм польського короля Владислава в 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодіння. Поряд з його традиційними джерелами (купівля-продаж, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичні шлюби) на українських землях значного поширення набули великокнязівські дарування земель. Однак зростання економічного потенціалу шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, тому що шляхта ще не стала остаточно самостійним станом панівного класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямі було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р, сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військовослужбового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу надання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис земський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства. На українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староств з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. — «волочна поміра», під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних

людей.

Унаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку панівного класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається у спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за постановою суду про позбавлення шляхетства або у випадку, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом чи торгівлею.

Важливу роль у цьому процесі відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків, що виробляли товари для споживчого ринку. «Фольварки бажаємо мати, — відверто заявляла шляхта в Уставі на волоки 1557 p., — щоб вони повсюдно були заведені, причому якомога більшого розміру, при усіх замках і дворах наших, крім тих, де б грунт поганий чи недорідний був».

Шляхетський фільварок у господарському відношенні являв собою відокремлену ділянку землі, яка становила власне господарство шляхтича і оброблялася для нього селянами-кріпаками. Під фільварок відводилися кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси. Такий комплекс, заснований на панській оранці, створювався за рахунок насильницького загарбання общинних земель (випасів, пустищ та ін.), примусової експропріації селянських наділів або зменшення їхніх розмірів.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Водночас шляхті надавалося право вільної навігації по Віс-лі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. установив підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом.

Дещо пізніше, у 50—60-х роках XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону обіймати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта домоглася прийняття постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких належав розгляд усіх цивільних справ.

Віденським привілеєм 1565 р. передбачалися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Держава неухильно стояла на сторожі шляхетських прав, урочисто проголошуючи у Статуті Великого князівства Литовського 1588 р. від імені його глави: «Також встановлюємо і на вічні часи то бажаємо мати ми, государь, і нащадки наші, що усіх лицарів, шляхту Великого князівства при вольностях і звичаях, котрі від нас, государя, і від предків наших їм були жалувані, будемо зобов'язані зберігати і дотримуватися».

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. З цією метою король на Люблінському сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема, в 1569 р. київська шляхта дістала право на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися всі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

Отже, реформи 60-х років XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Водночас слід мати на увазі, що з числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їхня верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, становили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони являли собою штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими земельними маєтками й були зобов'язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київському Поліссі, Чернігівщині. Дехто з таких «слуг» згодом дістали шляхетські права, але більшість була поневолена старостами.

Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали не тільки священики, а й їхні родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було численним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз було по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а інколи й селяни. Священик мав звичайно цілий лан землі, а крім того, одержував різні продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, якщо ж родина вимирала, парафія могла залишитися близьким родичам.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і надавала їх відданим людям. Але, незважаючи на це, роль церкви як національної організації була в той час значною. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Перебуваючи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому суспільстві, мусила зближатися з народом.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було неоднорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання «замісника» (селянина такого самого ступеня залежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, — до їхнього повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «по-димщиною» (одиницею обкладання був «дім» — будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину» (очевидно, також з «диму»). На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою). Для загальнодержавного грошового податку з XV ст. у Литві і Польщі існував загальний термін — «серебщина» (сплата податків срібною монетою).

Крім «серебщини», селяни українських земель відбували численні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію» (грошове забезпечення князю і його двору під час переїздів).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими, обов'язки перед феодалами для різних категорій залежних селян були різноманітними.

Найчисленнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки сплачували переважно медом, воском, хутром цінних порід звірів, іншими продуктами, а також зерном і сіном — так зване дякло. Крім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Однак наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі і, як наслідок, поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому доки частка продуктів землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, доти феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням в Україні у XV ст, фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов'язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.

Безперечно, ці групи феодально залежних селян іноді істотно різнилися у майновому відношенні. Найспроможніші селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звільнялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слугами» і розподілялися за родами військової служби — слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст. у період остаточного закріпачення селян, більша