Історія Держави та Права України
.pdfЯк видно зі змісту наведених статей Основних державних законів, гарантією проголошених прав вважалося те, що обмеження прав підданих імперії допускалися тільки у випадках і в порядку, визначених законом. Однак значна частина таких законів не була прийнята майже до падіння царського самодержавства в 1917 р.
Серед прийнятих нормативних актів звернемо увагу на такі. Свобода слова регулювалася Тимчасовими правилами про періодичні видання від 24 листопада 1905 p., доповненими і зміненими 18 березня 1906 p., і Тимчасовими правилами для неперіодичних видань від 26 квітня 1906 р. Згідно з цими нормативними актами попередня, до друкування, цензура (загальна і духовна) періодичних видань, книг, малюнків скасовувалася. Скасовувалися й адміністративні стягнення (застереження, позбавлення права друкувати оголошення, застава та ін.). Зберігалася цензура тільки щодо оголошених у пресі відомостей про життя і діяльність імператора і членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами покладався на Головне управління у справах друку і його місцеві органи — комітети й інспекторів у справах друку. Ці органи могли накласти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне переслідування за недотримання правил їх діяльності.
4 березня 1906 р. були видані «Тимчасові правила про товариства і спілки». Ці правила стали першим і єдиним в історії дореволюційної Росії законодавчим актом, у якому були зібрані воєдино і перероблені з урахуванням тогочасної юридичної практики різноманітні правові норми, які «визначали порядок створення і діяльності суспільних організацій». Товариством вважалося об'єднання декількох осіб, які дбали не лише про власні інтереси, а й про досягнення спільної мети внаслідок спільної діяльності, а спілкою — об'єднання двох або декількох таких товариств. Згідно з Правилами, товариства і спілки могли бути засновані без «дозволу урядової влади», однак цей принцип не мав абсолютного характеру. Відповідно до ст. 6 Тимчасових правил про товариства і спілки заборонялися товариства: а) котрі прагнули реалізувати цілі, що суперечили громадській моральності або були заборонені кримінальним законом, або загрожували громадським спокою та безпеці; і б) керовані установами або особами, які перебували за кордоном, якщо ці товариства висували політичні цілі. Неповнолітні, учні нижчих і середніх навчальних закладів не могли ні утворювати товариств, ні брати участі у них. Студенти вищих навчальних закладів могли засновувати тільки товариства, передбачені статутами цих закладів. Правила дозволяли службовцям урядових установ, залізниць, телефонних підприємств загального користування засновувати тільки благодійні товариства або товариства для задоволення духовних і матеріальних потреб, причому виключно на підставі статуту, який затверджувався начальством. Відповідний міністр міг закрити ці товариства, якщо вбачав, що їх діяльність відхилялася від статуту.
Для відкриття, реєстрації і закриття товариств і спілок були засновані особливі органи
— губернські (або обласні) у справах про товариства присутствія.
Діяльність товариств і спілок перебувала під контролем місцевої адміністрації. Так, губернатор або градоначальник могли припинити діяльність товариства, якщо, на їхню думку, ця діяльність загрожувала «громадській безпеці і спокою» або набувала «аморальної спрямованості». Питання про остаточне закриття товариства вирішували губернське або міське у справах про товариства присутствіє. Невизначені і розпливчасті формулювання підстав призупинення діяльності товариств підривали принцип свободи товариств і союзів, проголошений Маніфестом від 17 жовтня 1905 p., а закріплений і в Основних державних законах від 23 квітня 1906 р.
Другий розділ «Тимчасових правил про товариства і спілки» містив положення про професійні товариства, головною метою яких було узгодження економічних інтересів, поліпшення умов праці своїх членів або підвищення продуктивності праці на підприємствах, що їм належали. Для цього професійні спілки здійснювали: а) пошук способів для
усунення... непорозумінь... між наймачами і тими, хто наймається; б) з'ясування розмірів заробітної плати та інших умов праці...; в) видачу допомоги своїм членам; г) заснування кас... взаємодопомоги тощо; д) заснування бібліотек, професійних шкіл і курсів; є) допомогу своїм членам у придбанні предметів першої необхідності і знарядь виробництва; є) сприяння в пошуку роботи або робочих рук; ж) надання юридичної допомоги. Отже, професійні товариства мали право захищати тільки економічні інтереси своїх членів. Водночас Правила від 4 березня 1906 р. забороняли об'єднання двох або декількох професійних товариств у спілку. Заборонялася організація профспілок службовцями урядових установ. Професійні товариства організовувалися лише за виробничим принципом (до професійних товариств могли вступати тільки ті особи, які займалися однорідними або такими, що мали між собою зв'язок, роботами та промислами). Все це свідчить про неприховане прагнення царського уряду не допустити перетворення профспілок у могутні організації, які були б здатні висувати і політичні вимоги. Слід наголосити, що Тимчасові правила від 4 березня 1906 р. значно відставали від аналогічного законодавства передових країн Європи, проте навіть в урізаному вигляді вони викликали негативне ставлення більшості урядових чиновників.
Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у редакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаштовувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 p., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламентували так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влаштовані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або таких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайомими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише члени товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними. Заборонялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було встановити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу.
Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вимагався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбувалися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місцевою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не допускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних закладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах посадова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спокою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а також якщо в них брали участь особи, які не мали на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обставин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги представника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимчасові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можливість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори.
Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпечення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання, або вчення». Каралися також батьки, які порушували обов'язок виховувати дітей у православній вірі. Основні державні закони Російської імперії у редакції 23 квітня 1906 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри і блюстителем правовір'я й усілякого до Церкви святої благо-чиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлювала, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Християнська
Православна». Первенство православної церкви виявлялося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкували тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робота, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконуватися покарання за судовими вироками. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання. Православ'я визнавалося державною релігією. Відтак узаконювалися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмеженому обсязі.
Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864 р.
Слід наголосити, що перелічені в Основних державних законах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно обмежувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголошувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзвичайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. та «Положенням про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.
Згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р. на певній території або в окремій місцевості могли оголосити винятковий стан (тобто стан посиленої чи надзвичайної охорони). Право оголошення стану посиленої охорони належало генерал-губернатору в межах підвідомчої йому території, проте його рішення мало бути затверджене міністром внутрішніх справ. Стан надзвичайної охорони вводився згідно з рішенням Ради Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. У період чинності стану посиленої охорони генералгубернатор міг видавати обов'язкові постанови, які стосувалися попередження порушень суспільного порядку і державної безпеки. За порушення цих постанов винні каралися арештом на строк до трьох місяців або штрафом до 500 крб. Крім того, генерал-губернатору належало право «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони». Тобто повноваження генерал-губернатора так званого попереджувального характеру полягали у призупиненні гарантій індивідуальної свободи. Генерал-губернатор міг заборонити «будь-які народні, громадські, навіть приватні збори», закрити торговельні заклади і промислові підприємства.
У разі введення стану надзвичайної охорони за загальним правилом усі положення, притаманні стану посиленої охорони, зберігали свою силу. Водночас генерал-губернатор наділявся і додатковими повноваженнями. Так, йому надавалося право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-польові команди; накладати секвестр на нерухоме й арешт на рухоме майно та прибутки з нього; дозволяти екстрені, призупиняти і закривати чергові збори станових, міських й земських органів; припиняти періодичні видання; закривати навчальні заклади на строк до одного місяця тощо. З наданням чинності положенню надзвичайної охорони генерал-губернатор мав право за порушення виданих ним постанов застосовувати в адміністративному порядку до винних такі заходи, як ув'язнення в тюрму або фортецю на три місяці, чи арешт на той самий строк, або грошовий штраф до 3 тис. крб.
При винятковому стані генерал-губернатор наділявся дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, під час запровадження стану посиленої охорони він мав право передавати судам окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли він визнав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, для засудження за законами воєнного часу». При цьому генерал-губернатор міг вимагати розгляду цих справ за зачиненими дверима. Він також затверджував вироки. З уведенням стану надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності «справи про відомого роду злочини та провини» і передавати їх до військових судів. У цьому разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ.
У Російській імперії у мирний період під час так званих «внутрішніх смуг» чинним було «Положення про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р. Суттєва відмінність воєнного стану від стану надзвичайної охорони полягала у тому, що перший передбачав воєнну диктатуру, тоді як другий — диктатуру цивільну. З введенням у місцевостях воєнного стану там припиняло дію «Положення» від 14 серпня 1881 p., і повноваження з охорони громадського спокою і державного порядку переходили від міністра внутрішніх справ до головнокомандувача і командувачів армій. Що стосується повноважень адміністративної влади у разі введення воєнного стану, то взагалі, вони мало чим відрізнялися від таких самих повноважень, притаманних станові надзвичайної охорони. Існував також і стан облоги. Він вводився під час війни у фортецях за умови облоги їх ворогом.
Отже, проголошені Основними державними законами Російської імперії права і свободи підданих багато в чому залишалися деклараціями, далекими від реального життя.
Поряд з наданням прав Основні державні закони Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. покладали на підданих імперії й обов'язки. Так, згідно зі ст. 71 Основних державних законів, вони були зобов'язані «сплачувати встановлені законом податки і мита, а також відбувати повинності». Однією з таких повинностей була військова. Стаття 70 проголошувала: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов'язком кожного російського підданого. Чоловіче населення, незалежно від стану, підлягає військовій повинності згідно з постановами закону». Військова повинність, будучи загальнообов'язковою і рівною для всіх, була особистою. Від неї звільнялися деякі особи або через фізичну непридатність до військової служби, або за родом своїх занять, або за сімейними обставинами. Так, Статут про військову повинність зі змінами від 23 червня 1912 р. звільняв від військової повинності єдиного сина в сім'ї. Закон передбачав звільнення від військової повинності за сімейними обставинами і в деяких інших випадках. Окрім того, закон встановлював такі підстави загальної військової повинності: призовний вік — 20 років; загальний строк служби — 23 роки, з них — дійсна служба в піхоті і пішій артилерії — 3 роки, в інших родах військ — 4 роки, на флоті — 5 років; в запасі: в піхоті і пішій артилерії — 15 років, в інших родах військ
— 13 років, на флоті — 5 років, решта — у державному ополченні першого розряду. Особи, звільнені від призову у встановлених законом випадках, але здатні або обмежено здатні до служби, зараховувалися у державне ополчення другого розряду.
Що стосується прийнятих на початку XX ст. правових актів щодо окремих конкретних станів, то їх суть зводилася до такого. Насамперед, відбувалося зміцнення дворянського стану. Так, ще 25 травня 1899 р. дворянам надавалося право засновувати тимчасово заповідні маєтки, які не могли відчужуватися, дробитися і мали успадковуватися одним з дітей.
Користуючись у XVIII і XIX ст. дворянським самоврядуванням і корпоративною організацією, дворянство, однак, на початку XX ст. не мало загальноросійської корпоративної організації. Такою організацією стало «Об'єднане дворянство», засноване в травні 1906 р., та «Рада об'єднаного дворянства», які відстоювали привілеї дворянства і помісного землевласництва на початку XX ст. Продовжував зберігатися встановлений ще за часів феодалізму порядок заміщення посад у державному апараті, згідно з яким більшість посад обіймали представники дворянства. Навіть у заснованих нових органах — Державній думі і в Державній раді, що зазнали перетворень, забезпечувалася перевага представників дворянства. Така ж сама ситуація спостерігалася і в земських установах. Уряд піклувався і про економічне благополуччя дворян. Так, закон «Про заснування Особливого у справах земельного кредиту комітету» від 11 липня 1903 р. розширював грошову допомогу дворянству через земельні кредитні банки.
Уряд надавав дворянству й інші економічні пільги. Так, українські дворяниземлевласники одержували пільги по окремих галузях свого господарства. На початку XX ст. нормативні акти такого характеру поширювалися на виробництво і реалізацію продукції цукрової, виноробної і тютюнової промисловості українських губерній. Коли ж представники дворянства очолювали промислові підприємства або поєднували
сільськогосподарське виробництво з промисловим, уряд забезпечував їм особливі економічні пільги.
На початку XX ст. складна внутрішньополітична й економічна ситуація примусила урядові кола прийняти низку правових актів, що вносили досить помітні зміни в правове становище численного стану — сільських обивателів. Так, 12 березня 1903 р. для більшої частини селянства Російської імперії скасовувалася кругова порука, що існувала для забезпечення регулярного надходження викупних платежів, казенних і мирських зборів. 4 липня 1904 р. був опублікований закон, який надавав селянам право переселятися з європейської частини Росії до Сибіру. За Маніфестом від 11 серпня 1904 р. остаточно заборонялися тілесні покарання для селян, які раніше застосовувалися за вироками волосних і сільських сходів. Так сільскі обивателі були «пенітенціарно зрівнені з іншими станами». Царським маніфестом від 3 листопада 1905 р. викупні платежі з селян підлягали зменшенню на половину. Однак революційні події 1905 р. примусили царський уряд повністю заборонити викупні платежі з 1 січня 1907 р. А у Височайшому Маніфесті від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів і осіб інших колишніх податних станів» проголошувалось зрівняння селян у правовому відношенні з іншими станами. У Маніфесті, зокрема, говорилося: «Велике перетворення 19 лютого 1861 p., залучивши мільйони сільських обивателів до загальногромадянського життя, поклало початок поступовому зрівнюванню селян у правах з рештою населення імперії». Маніфест надавав селянам (за винятком «інородців») «однакові щодо державної служби права відповідно до таких прав осіб дворянського стану, зі скасуванням усіх особливих переваг на заміщення за визначенням від уряду деяких посад залежно від станового походження».
Маніфест також надавав селянам право вільно обирати постійне місце проживання. Земські дільничі начальники, згідно з Маніфестом, обмежувалися в праві самостійно арештовувати і штрафувати селян, а робилося це тільки через волосний суд і волосну адміністрацію. Таким чином, Маніфест від 5 жовтня 1906 р. скасував цілу низку обмежень щодо сільських обивателів, що зберігалися ще від їх колишнього безправного, а затим неповноправного стану.
Революція 1905—1907 pp. підштовхнула царський уряд і до вирішення питань про долю сільської общини як одного із суттєвих чинників, що впливав на правове майнове становище сільських обивателів.
Селянська община володіла колективною власністю на земельні угіддя і забезпечувала колективне використання частини общинних земель для різних сільськогосподарських потреб. Община регулювала перерозподіл орної землі між селянами-общинника-ми, установлювала примусову сівозміну (обов'язкову для усіх членів общини), вирішувала питання про селянський вихід з неї. Останній був надзвичайно ускладнений, бо зусилля общини спрямовувалися на збереження самої себе.
Роль общини у господарському житті селян суперечлива. З одного боку, община давала шанс і можливість вижити бідним господарствам, прагнула не допустити різкого майнового розшарування у своєму середовищі. З іншого боку, підтримуючи слабких господарів, сільська община об'єктивно стримувала розвиток потенційно сильних господарств, навіть якщо вони мали для цього усі можливості.
Істотне обмеження свободи господарської діяльності селян-общинників неминуче призводило до зниження їх ділової активності і заповзятливості, обумовлювало недостатньо високу заінтересованість селян у результатах своєї праці. Община з її ідеями зрівняльності за відсутності ефективних стимулів до праці і недостатнього рівня особистої господарської свободи і відповідальності селян була економічно невигідною і повинна була поступитися місцем перед дійовішою формою організації сільськогосподарської праці — фермерським господарством, заснованим на приватній власності, особистій дисципліні та економічній волі виробника. Саме у створенні прошарку російських фермерів сучасні дослідники історії Росії бачать сенс царського указу від 9 листопада 1906 p., підготовленого Головою Ради Міністрів П. А. Столипіним. Уряд на чолі з П. А. Сто-липіним вважав, що дрібні землевласники більш
прив'язані до землі і в будь-яких ситуаціях відстоюватимуть свої земельні інтереси. Зміна форм землевласництва, на думку уряду, мала супроводжуватися руйнуванням общини і передачею землі селянам у приватну власність. На противагу планам націоналізації землі і радикального її відчуження на користь селянства П. А. Столипін висунув ліберальну доктрину скасування сільської общини, усунення черезсмужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій підставі економічного зростання. За глибоким переконанням IL А. Сто-липіна, указом від 9 листопада 1906 р. був «закладений фундамент, основа нового соціального ладу».
Зміст цього указу, що називався «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землевласництва і землекористування» якраз і полягав у заміні общинної і подвірної приватної власності індивідуальною власністю глави двору. У ст. 1 указу говорилося: «Кожний домогосподар, який володіє надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати закріплення за собою в індивідуальну власність частки з означеної землі, що належить йому». Отже, указом від 9 листопада 1906 р. справжній власник землі — община опинилася у становищі цілком безправному перед домогосподарем, який бажав виділитися з неї. Законодавець поставив общину всупереч її бажанню в умови, за яких у неї були відсутні засоби «для боротьби з насильницьким її руйнуванням».
Що стосується права селян на ділянки надільної землі, яка перебувала у подвірному володінні, в указі від 9 листопада 1906 р. з цього приводу говорилося: «Подвірні ділянки як надані у подвірне володіння селян під час наділення їх землею, так і закріплені пізніше в індивідуальну власність окремих селян з общинних земель, а також присадибні ділянки при общинному землекористуванні становлять індивідуальну власність домогосподарів, за якими ці ділянки закріплені згідно з землевпорядними актами, громадськими вироками, постановами селянських установ, актами про відчуження і рішеннями судових місць. Таким же правом на згадані ділянки користуються і правонаступники цих домогосподарів».
Указ від 9 листопада 1906 р. був опублікований і відразу ж почав впроваджуватися в життя. В Україні аграрна реформа П. А. Столи-піна набула широкого розмаху. Так, якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общин вийшло майже 24% господарів, то у Південній Україні — 34,2%, а в Правобережній Україні — 50,7%. Для практичної реалізації положень указу засновувалися повітові і губернські землевпорядні комісії на чолі з Центральним землевпорядним комітетом.
14 червня 1910 р. був виданий закон «Про зміни і доповнення деяких постанов про селянське землевласництво», що доповнював указ від 9 листопада 1906 р. Новий закон уже в примусовому порядку визнавав індивідуальними власниками усіх домогосподарів тих общин, де провадилися перерозподіли з часів переходу на викуп. Проти общини спрямовувався і закон «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р. Закон був покликаний забезпечити «кінцеву мету створення одноосібних володінь» у формі відрубного і хуторського господарства. Так новий закон ще більше спрощував перехід до відрубного господарства. Для цього вже не вимагалося попереднього закріплення земель в індивідуальну власність. Документи, одержані під час надання відрубу, визнавалися як такі, що засвідчують право власності на землю.
Важливим складником столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на розв'язання двох основних завдань — за допомогою переселень малоземельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння східних районів, посилення там позицій держави.
Про зміст столипінського аграрного законодавства у літературі висловлювалися різні думки. Як зазначав П. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі роки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, устрою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування». Н. Рогаліна звертає увагу на
«достатню поміркованість і взаємозв'язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», характеризуючи столипінське аграрне законодавство.
Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американському» фермерському шляху, максимально ефективному й швидкому, в рамках буржуазного суспільства».
Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграрного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розрядила обстановку на селі, а навпаки ускладнила її».
Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдалося ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіталізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні переселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продуктивних сил села».
На думку І. К Рибалки, столипінська аграрна реформа, з одного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвернути наростання революційної кризи».
На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники. Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р>
На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунтується на економічних ознаках.
У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуазії. Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризувалася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати високі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торговельної і виробничої діяльності, тісний зв'язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до підприємництва державного чиновницького апарату призвели до створення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії. Із заснуванням Державної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.
На початку XX ст. у Росії внаслідок капіталістичного розвитку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 pp. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Основним резервом поповнення робітничого класу в Україні було селянство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Білорусії. У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.
На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підприємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким залишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.
Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх
сімейств на підприємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничо-заводської промисловості».
Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, більшість яких проживала у казармах і землянках. Отже, у робітників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 pp., а також у революційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 pp.) Під час революції виникла принципово нова форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катеринослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ.
Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби збройного повстання, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на противагу царським властям. Вони явочним порядком вводили на підприємствах 8-годинний робочий день, боролися з локаутами підприємців, здійснювали вилучення грошових коштів на потреби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і друку, вирішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний порядок тощо.
Зрушення в економічній і соціальній структурі російського суспільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час революції 1905—1907 pp., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку частину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основне завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збереженні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільному і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційно-демократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлення в країні демократичної республіки. На грунті консолідації і розмежування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, формування політичних партій.
Уроки першої революції серед загальноросійських політичних партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 p.), що мала назву «Союз російського народу». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками революції. «Союз російського народу» об'єднував найреакційніших поміщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласованих міських мешканців, частину селянства і невелику кількість робітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні.
Ужовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торговельно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися
усамодержавства деяких поступок. їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збереження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями.
Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 p., була конституційно-демократична (кадетська) партія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії.
Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була створена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що виражала інтереси селянства (передусім верхівки). У
період революції 1905—1907 pp. есери ставили за мету революційне повалення царського самодержавства і встановлення демократичної республіки.
На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшовиків у революції було визначено на III з'їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві тактики соціал-демократії у демократичній революції»
(липень 1905 p.).
На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокрема, Українська-демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРД), (у 1906 р. УДП і УРП об'єдналися і створили Українську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія УНП). У грудні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні 1905 р. На II з'їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських національних партій містили положення, що стосувалися як соціальноекономічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України.
§ 2. Державний лад
Розвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державному ладі, що певною мірою знаменували перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили царя Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внутрішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати обраних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збереженні непорушності Основних законів імперії».
6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи». Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Державну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала лише законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за двоступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.
Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську думу так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному рухові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці останнього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму.
Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив заснування парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечувалася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест визначав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які раніше були позбавлені виборчих прав.
11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії доповнювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у виборах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширювався склад виборців від міської курії. На підставі цього нормативного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи
Іі II скликань.
Зчервня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий закон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і скоротилася
— від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губерній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких мали право обирати своїх депутатів до Державної думи. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше половини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевласницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян