§ 3. Кримінально-процесуальна норма

Особливістю кримінально-процесуальної діяльності є досить детальна регламентація її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частина цих питань може бути з'ясована при розгляді видів і структури кримінально-процесуальних норм.

Кримінально-процесуальна норма як загальноправова норма має такі особливі риси: 1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою і має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності); 2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки учасників відносин, а також санкції за порушення встановлених норм: приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені); 3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, що регламентується нормою права); 4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 50. — С 701. ²* 35

5) це правило, здійснення якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному здійсненню правил поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог)¹.

Як структурні одиниці кримінально-процесуального права, зазначає П. С Елькінд, його норми мають такі ознаки: встановлюються державою; це загальні правила поведінки; вони забезпечені силою державного і громадського примусу; вони є загальнообов'язковими; норми спрямовані на найбільш ефективне здійснення завдань кримінального судочинства².

На нашу думку, кримінально-процесуальні норми мають такі особливості, властиві тільки цим нормам: мають найвищу юридичну силу; формулюють принципи кримінального процесу; регулюють процедуру кримінального судочинства; регламентують діяльність учасників процесу; наділяють учасників правами й обов'язками; спрямовані на вирішення завдань кримінального судочинства.

Отже, виходячи із цих ознак, можна визначити кримінально-процесуальну норму в двох аспектах: як загаль-ноправове і власне кримінально-процесуальне поняття.

Як загальноправове поняття — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що встановлено або санкціоновано державою, гарантується та охороняється нею.

Щодо кримінально-процесуального поняття норм думки різних авторів схожі, однак існують деякі відмінності. Одні автори вважають, що кримінально-процесуальна норма — це правило поведінки учасників кримінального судочинства, що регулює їхню поведінку шляхом вказівки на умови виникнення відповідних правових відносин, визначення їх суб'єктів, встановлення прав, обов'язків і санкцій за неналежну поведінку. Інші вчені визначають їх як встановлені державою загальні та обов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних прав і обов'язків, що забезпечені силою державного і громадського примусу і мають завданням найефективніше здійснення криміналь-

¹ Загальна теорія держави і права / За ред. академіка АПрН В. В. Ко-пейчикова. — К., 1997. — С 149.

судочинства. Деякі науковці визначають криміналь-сьпроцесуальну норму як загальноправове поняття.

На нашу думку, найточніше визначення цього поняття містяться в підручнику «Кримінальний процес України», де зазначається, що кримінально-процесуальна норма — це встановлене державою, загальне й обов'язкове правило поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, яке виконується добровільно або його виконання забезпечується силою державного примусу шляхом притягнення до юридичної відповідальності¹.

у кримінально-процесуальних нормах завжди містяться певні права й обов'язки. Залежно від цього, норми класифікують на такі, що зобов'язують, уповноважують і забороняють.

Норми, що зобов'язують, категорично диктують суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності певну поведінку. Наприклад, потерпілий зобов'язаний з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду для допиту про обставини, що підлягають встановленню по кримінальній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними (ст. 72 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора виявляти причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи (ст. 23 КПК).

Обов'язки захисника — використовувати передбачені в КПК та інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу тощо (ч. 1 ст. 48 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями (ст. 53^і КПК).

Норми, що уповноважують, наділяють учасників процесу певними правами. Це, наприклад, права обвинуваченого (ч. 2 ст. 43 КПК), підсудного (ст. 263 і ч. З ст. 43 ^КПК), підозрюваного (ч. 2 ст. 43^і КПК), захисника (ч. 2

' Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. _ к.₍ 1999. - с. 24-25.

37

ст. 48), потерпілого (ч. 3 ст. 49), цивільного позивача і відповідача (ч. 2 ст. 51 КПК).

Норми, що забороняють, можна визначити як різновид тих, що зобов'язують у формі прямої заборони встановлювати обов'язок утримуватися від певних дій. Наприклад, недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК); ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ч. 1 ст. 14 КПК); забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

Деякі автори, наприклад Б. А. Галкін, за ступенем категоричності вимог поділяють кримінально-процесуальні норми на:

1) норми, що забороняють певну дію;

2) норми, що передбачають певний спосіб дій (обов'язок порушити справу при виявленні ознак злочину);

3) норми, що передбачають певні дії при встановленні тих чи інших обставин справи (за наявності достатніх доказів, що дають підставу для пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину, слідчий виносить вмотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого);

4) норми, що встановлюють певну поведінку залежно від наявності згоди іншого учасника правовідносин (експерт має право бути присутнім при допиті, але тільки з дозволу особи, що його проводить);

5) норми, що надають можливість певної дії на розгляд уповноваженого¹.

Крім цього, виділяють резолютивні й технічні норми². Резолютивні норми мають характер визначень або нездійснення бажаної дії. Наприклад, «підозрюваним визнається...» (ст. 43 КПК), «спори про підсудність між судами не допускаються» (ст. 42 КПК). До технічних норм належать правила провадження слідчих дій, правила зберігання речових доказів, правила складання протоколів, процесуальні строки. Тобто вони визначають процесуальну техніку.

¹ Галкив Б. А. Советский уголовно-процессуальный закон. — М., 1962. — С 63— 65.

² Шебавов А. Ф. Нормы советского социалистического права. — М., 1956. — С. 18.

38

Яа нашу думку, найуніверсальнішою і точнішою є пер-_ласИфікація кримінально-процесуальних норм на такі, зобов'язують, уповноважують і забороняють, до яких > л дода^ти ще резолютивні й технічні, через те, що не всі ^С _мй містять права чи обов'язки, а існують положення, тільки «констатують факт» і на основі яких можуть виникати відповідні права й обов'язки в конкретного учасника кримінального процесу.

Кримінально-процесуальні норми містяться в КПК України та інших законодавчих кримінально-процесуальних актах. Одна норма може міститися в одній статті кримінально-процесуального акту. Наприклад, у ст. 5 КПК міститься одна норма, що забороняє: «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом».

В одній статті може міститися дві й більше кримінально-процесуальних норм. Наприклад, у ст. 15 КПК містяться дві кримінально-процесуальні норми — резолютивна і така, що забороняє: «Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону»; а в ст. 22 КПК — три норми (що зобов^;язує і дві такі, що забороняють); у ст. 14 КПК — чотири норми (дві резолютивні, така, що забороняє, і технічна). Статей такого типу найбільше в КПК України.

Через те, що кримінально-процесуальна норма є різновидом правової норми, до неї можна застосувати таку структуру правової норми: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза — це умова, за якої повинна вчинитися чи не вчинитися певна дія. За ступенем визначеності гіпотези поділяються на: 1) безумовно визначені (ч. 2 ст. 327 КПК: ♦обвинувальний вирок не може грунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена»); 2) відносно визначені (ч. 2 ст. 26 КПК: «виділення справи допускається у випадках, що викликаються необхідністю, коли це не може негативно відбиватися на всебічності, повноті і об'єктивності дослідження і вирішення справи»); о) безумовно невизначені (ст. 317 КПК: «у випадках заявления клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а суддя постанову»).

39

Диспозиція — це правило поведінки учасників кримінального процесу, що забезпечує виконання його завдань. Наприклад, у ст. 37 КПК диспозицією є правило: «...справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі»; а гіпотеза: «якщо місця вчинення злочину встановити не можна...»

Санкція — спеціальний засіб забезпечення вказаного в диспозиції правила поведінки. Санкція передбачає несприятливі для суб'єкта наслідки, що настають при невиконанні зазначеного правила поведінки. Вона є притаманною будь-якій процєсуально-правовій нормі, але буває різною. Наприклад, скасування незаконно обраного запобіжного заходу взяття під варту має на меті використати новий кримінально-процесуальний закон, видалення із залу судового засідання має попереджувальний характер.

Санкції є у багатьох нормах, інакше останні втратили б свою загальнообов'язковість і деякі інші властивості, а їх виконання не було б гарантовано.

Кримінально-процесуальні санкції мають переважно правовідновлювальний характер, вони спрямовані на усунення допущених порушень закону, відновлення законності.

До посадових осіб, які порушують закон, не виконують його приписів, можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу, а в деяких випадках, якщо це вказано в законі, і кримінально-правові санкції.

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства, підвищення його ефективності, укріплення законності, посилення охорони прав і свобод громадян вирішальне значення має точна реалізація як усієї системи кримінально-процесуальних норм, так і кожної з них окремо.

Під реалізацією процесуально-правових норм слід розуміти втілення вираженої в них державної волі в тих суспільних відносинах, що ними регулюються. При цьому, в першу чергу, мається на увазі втілення в життя велінь норми як зразка (правила) поведінки, вказаного в її диспозиції. Тільки у разі, якщо це правило порушено, реалізація норми включає в себе застосування того засобу забезпечення, який передбачений в її санкції.

Залежно від виду процесуальних норм це виражається або у формі додержання заборон і обмежень, або у формі виконання обов'язку, або у формі здійснення повноважень тощо.

40

Пі форми правомірної поведінки властиві як органам, ведуть кримінальний процес, так і іншим суб'єктам ^Щ имія^льно-процесуальної діяльності. Часто ними повністю р_Пу_ЄТься реалізація тієї чи іншої процееуально-право.. _норми. Наприклад, використання слідчим права на осві_аННЯ обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка і виконання останніми обов'язку, який з цього випливає, є реалізацією норми, передбаченої ст. 193 КПК.

Проте в ряді випадків для реалізації процесуально-правової норми вимагається індивідуальне регулювання поведінки іншої особи. Приміром, якщо свідок не з'являється за викликом до органів розслідування чи суду, слідчий або суддя може застосувати до нього привід.

Індивідуальне регулювання поведінки здійснюється в кримінальному процесі тільки компетентним органом, який веде судочинство. Решта учасників процесу не можуть реалізовувати правові норми шляхом їх застосування, вони повинні додержуватись закону, виконувати його приписи.

У кримінальному процесі правозастосування грунтується на законі і здійснюється в повній відповідності з законом. Регулюючи поведінку інших осіб на підґрунті закону, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, в свою чергу, теж повинні узгоджувати свої дії з чинним законом.

Реалізація будь-якої правової норми має певний механізм, під яким ми розуміємо систему об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме: закріплені законом мету і завдання діяльності, права та обов'язки, спеціальні засоби забезпечення дії норм тощо. Суб'єктивні чинники в реалізації норм процесуального права залежать від знання закону, поваги до закону і точного додержання його приписів¹.

Стан і дія цих чинників впливають на рівень, якість і ефективність реалізації норм кримінально-процесуально-го права. Отже, кримінально-процесуальна норма є внутрішньою формою вираження кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній чи декількох статтях закону. Крім того, кримінально-процесуальна норма к загальноправова має свою внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Советский уголовный процесе: Учебник, / Под ред, Л. М. Карнее-^в°и, П. А. Лушгаской, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С 64.

41

ТЕМА З

Принципи кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

§ 2. Класифікація принципів кримінального процесу

§ 3. Характеристика окремих принципів кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини. Отже, першою і найважливішою ознакою поняття принципу кримінального процесу є їх нормативно-правовий характер, закріплення цих основоположних начал у законодавстві.

Принцип (від лат. ргіпсіро — основа, початок) у за-гальнонауковому розумінні — це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності¹.

Вагомий внесок у розробку поняття принципів кримінального процесу зробив М. С. Строгович, який зазначав, що такими слід вважати найважливіші й визна-

¹ Словарь иностранных слов. — М., 1986. — С. 409.

42

ні правові положення, на яких базується кримінальний процес¹A JI. Ривлін при визначенні принципів зробив акцент переломленні загальнотеоретичного поняття в сфері имінального процесу, вказуючи, що начала «...регламен-•увдть найбільш загальні й найбільш важливі сторони організації та діяльності органів правосуддя»².

Приблизно таку саму думку висловив і В. Я. Чеканов³.

Досліджуючи проблему кримінально-процесуальних принципів, Я. О. Мотовиловкер дійшов висновку, що ними є «...закріплені основні начала діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, нрава й обов'язки учасників всього кримінального судочинства, які виражають його політичну спрямованість, його найбільш важливі риси»⁴.

У працях інших авторів також містяться визначення процесуальних принципів, які по суті не відрізняються від наведених вище.

Наприклад, Ч. С. Касумов визначає критерії кримінально-процесуальних принципів таким чином: принцип — це основоположне начало, яке визначає сутність, зміст всього процесу, характерні його ознаки; принцип повинен випливати з завдань судового провадження і сприяти їх реалізації; відображати демократизм кримінального провадження; принцип повинен бути закріплений у кримінально-процесуальному законі; принцип може реалізовуватися в одній або кількох процесуальних стадіях, але обов'язково — в стадії судового розгляду; принцип кримінального процесу повинен бути тісно взаємопов'язаний з іншими принципами, при цьому не втрачаючи свого змісту⁵.

Слід визнати, що основною характерною ознакою принципів є те, що вони повинні мати нормативний характер. Вірно зазначив І. В. Тирічев: «...нормативність — най-

¹ Строгович М. С. Курс советского криминального процесса и принцип состязательности. — М., 1939. — С. 96.

² Ривлин А. Л. Понятие и система принципов советского правосудия. — м., 1962. — С. 33.

Чекавов В. Я. Криминальный процесс. Вопросы общей части. — Саратов, 1986. — С. 68.

* Мотовиловкер Я. О. О принципах объективности истины, презумпции невиновности и состязательности процесса. — Ярославль, 1978. — С. 22.

Касумов Ч. С. Презумпция невиновности в советском праве. — Баку, 1984. — С. 43.

43

важливіша властивість принципів, невід ємна від природи кримінального процесу як особливого роду процесуальної діяльності...»¹.

Розглядаючи критерії принципів, які запропонував Ч. С. Касумов, можна зазначити, що вимоги закріплення принципу в законі, визначення меж реалізації принципів належать до їх характеристики як норм права, а вказівка на те, що принципи відображають демократизм кримінального процесу при провадженні досудового і судового слідства, є ознакою, що залежить від зовнішнього прояву в ході правозастосовчої діяльності.

Підсумовуючи вище зазначене, необхідно підкреслити, що принципи кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у вигляді норм-при-писів, що підтверджується їх повною відповідністю всім вимогам, що висуваються до правових норм. У деяких випадках, коли цього не сталося, виникають прогалини в чинному законодавстві, і підведення теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний шлях для усунення цих протиріч полягає, на наш погляд, у приведенні законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про кримінально-процесуальні принципи.

Отже, виходячи з визначення принципів кримінального процесу, до системи їх критеріїв доцільно віднести такі положення.

Принципи кримінального процесу:

— є основою формування всієї системи кримінально-процесуального права;

— закріплені в чинному законодавстві у вигляді правових принципів;

— найбільш повно виражають зміст кримінально-процесуального законодавства;

— поширюють свою дію на всі стадії кримінального процесу;

— тісно взаємопов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, з урахуванням положень міжнародних актів з прав людини;

— здійснюють охоронну та регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.

¹ ТиричевИ. В. Принципы уголовного процесса. — М., 1983. — С. 6.

відповідно до цього, принципи кримінального процесу • „ячначити як основи створення та спрямованості всієї теми відповідної галузі права, що найбільш повно відоб-^жають зміст кримінально-процесуального законодавства, сно пов'язані з державною політикою в сфері криміналь-ого судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію шодо всіх кримінально-процесуальних норм.

Це визначення принципів має не лише теоретичне, а й практичне значення. Наприклад, у ході судового провадження у кримінальній справі уповноважені особи та громадяни постійно застосовують положення принципів, не завжди розуміючи їх сутність, що може призвести до недооцінки важливості принципів, та збільшення порушень при веденні кримінальних справ¹. При вивченні справ, рішення по яких було скасовано, встановлено, що основною причиною їх анулювання було саме недодержання вимог кримінально-процесуальних принципів. У будь-якому випадку порушення положень, закріплених в принципах, повинно вести до скасування будь-якого рішення, прийнятого органом дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом).

Принципи визначають основні напрями, перспективи розвитку процесуального права, є основою його удоскона лення. До числа принципів кримінального процесу У краї ни слід віднести основні начала організації (побудови) органів, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, що обумовлено тією обставиною, що вони мають не тільки значення для судоустрою, а й кримінально-процесуальне значення. Наприклад, порушення принципу виборності або призначення суддів буде не тільки порушенням основ організації суду, а й потягне за собою незаконне і необгрунтоване винесення вироку, і це порушення призведе до безумовного скасування вироку.

Принципи кримінального процесу, як зазначав М. С. Стро-гович, це кримінально-процесуальні норми загального та визначального характеру, вони конкретизуються та деталізуються в нормах права, що стосуються тільки кримінального процесу².

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К., 1993. — ^№ 4. — с. 229—330.

Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 18.

45

Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії сприятиме виконанню завдань кримінального судочинства. Можливість застосування кожного принципу має бути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не заперечував інший (наприк-. лад, принцип установлення істини — принцип недоторканності особи і житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; принцип змагальності — принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові). Необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими принципами, і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це обумовлює необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності та презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться на загальне правило, на протилежний конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпечення всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи і житла, таємниці листування, гласності й усності, як арешт обвинуваченого, обшук у квартирі, слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення під час судового слідства показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою, але ці винятки закон також забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного їх використання слідчими і судами¹.