§ 2. Види запобіжних заходів

Кримінально-процесуальне законодавство України передбачає такі запобіжні заходи:

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2) особиста порука (ст. 152 КПК);

3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);

4) застава (ст. 154^і КПК);

5) взяття під варту (ст. 155 КПК);

6) нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

7) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного¹¹ Затримання — це певною мірою різновид запобіжних заходів, бо його основне призначення — запобігти ухиленню підозрюваного від слідства і суду, припинити його злочинну діяльність, запобігти фальсифікації доказів.

, що застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165² КПК.

Цей перелік є вичерпним. В юридичній літературі обговорюється питання про включення до запобіжних заходів затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, застави, віддання під нагляд міліції, домашнього арешту, але ці пропозиції не знайшли свого визначення в законі.

Система різних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє органу дізнання, слідчим, прокурору і судді (суду) індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості та характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно. На практиці найбільш поширеними запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.

Підписка про певиїзд полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або судді (суду) (ч. 1 ст. 151 КПК).

Підписка про невиїзд — найпоширеніший запобіжний захід. її частка в системі запобіжних закладів становить, за даними 3. 3. Зінатулліна, — від 48 до 53 відсотків¹. Водночас це досить ефективний захід. Основна перевага цього запобіжного заходу полягає в тому, що з його застосуванням людина не втрачає свободу, не відривається від сім'ї та роботи за фахом. Однак підписка про невиїзд — це захід процесуального примусу, адже особа в примусовому порядку втрачає на певний час свободу пересування і через це її законні інтереси не можна повністю задовольнити (вона не може навідати родичів, що живуть в іншому населеному пункті, обрати місце проведення відпустки на свій розсуд, відправитися в ділову поїздку тощо).

Але свобода переміщення в межах даного населеного пункту не обмежується, тому з дозволу посадової особи, що обрала цей запобіжний захід, обвинувачений може поїхати в будь-яке місце, якщо це необхідно в інтересах служби (відрядження) або в інтересах самого обвинуваченого (у випадку тяжкої хвороби або смерті близького родича, стихійного лиха, пожежі тощо).

Ніяких інших обмежень для осіб, що дали підписку про невиїзд, законом не встановлено. Ці особи користуються всім комплексом конституційних і галузевих прав і свобод, зокрема, правом на працю, на відпочинок, політичними правами і свободами тощо¹.

При переїзді в межах місця проживання, наприклад, в зв'язку з найманням квартири, підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити про це особу, в провадженні якої перебуває кримінальна справа.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то її може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд (ч. 2 ст. 151 КПК).

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються за необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Кількість поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладено грошове стягнення до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ст. 152 КПК).

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують на довіру органів розслідування та суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесному ставленню до праці та виконання громадських обов'язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом зазначених органів. За необхідності особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) можуть витребувати характеристики, довідки, що містять основні відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх взаємини з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Поручителі несуть грошову відповідальність лише за невиконання зобов'язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, що проводить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи. Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід з'ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого на себе зобов'язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна ця справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної справи або в іншому судовому засіданні (ст. 153 КПК). Для вирішення питання про грошове стягнення в судове засідання викликається поручитель (поручителі). Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу, майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду кримінальної справи.

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від взятого на себе зобов'язання. При відмові від взятого на себе зобов'язання особиста порука замінюється іншим запобіжним заходом (ч. З ст. 152 КПК).

Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, цеху, бригади, фірми постанови про те, що ця організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки (ст. 154 КПК).

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

У разі, якщо керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведінку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб.

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудово-го розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років, він не може бути меншим однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину

чи раніше судимої особи, — п'ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб — п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'ясняють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю — у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що у разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернуто в дохід держави.

Запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка перебуває під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду — судом.

Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому разі він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, застава звертається в дохід держави. Питання про звернення застави в дохід держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень (ст. 154^і КПК).

Вивчення практики застосування ст. 154^і КПК засвідчило, що органи дізнання, розслідування та суди використовують зазначену норму неефективно і при цьому допускають чимало помилок, на що звернув увагу Пленум Верховного Суду України в своїй постанові «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу» від 26 березня 1999 p. № 5, в якій, зокрема, зазначається, що застава (ст. 154^і КПК) має стати дієвим запобіжним заходом. З огляду на це суди при попередньому розгляді справи та судовому розгляді повинні за наявності відповідних підстав застосовувати її за клопотанням обвинуваченого, підсудного, його законного представника чи захисника, заставодавця, прокурора або з власної ініціативи.

За змістом ст.154¹ КПК застосування чи незастосуван-ня застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, в провадженні яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням відповідних мотивів) у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка притягується до відповідальності, й інших обставин справи та обирати цей запобіжний захід замість тримання під вартою лише тоді, коли є всі підстави вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов'язків, а також виконання вироку.

Рішення про застосування застави замість тримання під вартою має відповідати вимогам не тільки ст. 148 КПК, а й частин 1 і 2 ст. 155 КПК. Зокрема, якщо запобіжний захід у вигляді взяття під варту було обрано з мотивів самої тільки небезпечності злочину (ч. 2 ст. 155 КПК), суд, змінюючи його на заставу, повинен навести аргументи на користь того, що остання, незважаючи на характер і тяжкість злочину та дані про особу підсудного, буде в даному разі достатнім стримуючим чинником.

Застава замість тримання під вартою щодо осіб, які обвинувачуються у вчиненні тяжких насильницьких злочинів чи рецидивістів у складі організованих груп, а також щодо рецидивістів та осіб, які раніше намагались ухилитися від правосуддя, може застосовуватись лише у виняткових випадках.

Оскільки порядок ініціювання застосування застави, порядок узгодження її розміру та прийняття відповідних рішень законом не врегульовано, суд при розгляді та вирішенні цих питань повинен керуватися загальними нормами КПК, які регулюють порядок розгляду питань, що виникають під час перебування справи у провадженні суду першої інстанції, та порядок прийняття рішень.

380

Клопотання обвинуваченого, підсудного, його законного представника чи захисника, заставодавця, прокурора про застосування застави має бути розглянуто в порядку і в строки, передбачені КПК. Якщо підстав для задоволення клопотання немає, суд виносить мотивовану постанову чи ухвалу про відмову в цьому.

Задоволення клопотання залежно від конкретних обставин справи може здійснюватись однією чи декількома мотивованими постановами (ухвалами). Правомірними є, зокрема, постанови (ухвали) про визначення розміру застави, про обрання останньої як запобіжного заходу за умови внесення в певний строк її предмета, про звільнення особи з-під варти у зв'язку із внесенням раніше визначеної застави тощо. З метою забезпечення належної поведінки підсудного у постанові (ухвалі) має бути визначено вимоги до нього, які випливають із ч. 1 ст. 148 КПК, а також взяті ним на себе згідно з ч. 1 ст. 154^і КПК зобов'язання.

Відповідно до ст. 84 КПК, яка встановлює обов'язковість ведення протоколу як основного способу фіксування факту проведення процесуальної дії, її змісту і результатів, прийняття застави повинно бути належним чином оформлено в окремому протоколі чи в протоколі судового засідання. До протоколу обов'язково повинні долучатися розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту ч. З ст. 154^і КПК, квитанція чи інший документ про внесення на депозит органу досудового розслідування або суду предмета застави та інші документи (зокрема, про вартість матеріальних цінностей, переданих як застава).

Якщо застава вноситься не обвинуваченим чи підсудним, а іншою особою, в протоколі повинні чітко фіксуватися дані про неї — прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, місце проживання чи перебування, а у випадках, коли заставодавцем є юридична особа, — її найменування, місцезнаходження, необхідні банківські реквізити, а також дані про особу її представника і документ, яким підтверджуються його повноваження. В останньому випадку до протоколу повинні долучатися документи про правомірність виділення підприємством, установою чи організацією відповідної суми для використання як застави. Суди не можуть приймати заставу від державних підприємств, установ і організацій.

381

Слід мати на увазі, що заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку внесено заставу. Покладення на заставодавця інших обов'язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підсудного) законом не передбачено, крім обов'язку забезпечити явку цієї особи до суду у випадку, передбаченому ч. 5 ст. 154^і КПК.

Згідно зі ст. 154^і КПК предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності, будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності та може бути відчужене ним.

Приймаючи як заставу майно, суд повинен визначитися з таких питань:

— чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний або заставодавець власником майна;

— яка вартість останнього;

— як забезпечити зберігання майна, переданого як застава;

— чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні питання про його звернення в доход держави чи на користь цивільного позивача.

Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий статус, щоб виконання судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставодавця не було поєднане з будь-якими труднощами.

Як застава може передаватися лише майно, що перебуває у власності особи, яка вносить заставу. Якщо майно є спільною власністю декількох осіб, передати його як заставу вправі лише всі власники разом або ж один із них за згодою решти. Майно, що перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави за умови, що воно виділене і передається в натурі.

Якщо законом передбачено, що право власності на дане майно (квартири, будинки, автомобілі тощо) підтверджується у спеціальному порядку чи спеціальними документами, цей порядок має бути додержано, а відповідні документи долучено до справи. Про прийняття такого майна як застави суд повинен повідомляти відповідні органи (нотаріальну контору, бюро технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту тощо).

Вартість матеріальних цінностей, які передаються під заставу, не повинна бути меншою від розміру останньої,

382

встановленого постановою (ухвалою) суду про застосування цього запобіжного заходу. В разі необхідності до визначення вартості цінностей може залучатися спеціаліст чи експерт. Витрати з оцінювання предмета застави покладаються на заставодавця.

Гроші або інші матеріальні цінності, які долучено до справи як речові докази або на які накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На кошти чи предмети, передані під заставу підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути накладено арешт з метою забезпечення відшкодування шкоди або можливої конфіскації майна лише в разі зміни запобіжного заходу у вигляді застави на інший¹.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про тяжкі злочини і може бути обраний тільки за наявності підстав, що обвинувачений, перебуваючи на волі, переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, чи займеться злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Однак цей запобіжний захід застосовується у кримінальних справах по-різному.

Безперечно, взяття під варту — найбільш суворий запобіжний захід, що пов'язаний з позбавленням людини волі, необхідністю підкорятися суворим вимогам режиму в місцях ув'язнення і з певним обмеженням прав.

Як правило, взяття під варту забезпечує досягнення одночасно всіх чотирьох вказаних цілей, але може застосовуватися і для досягнення деяких з них (наприклад, лише для запобігання переховування обвинуваченого від слідства і суду чи лише для усування перешкод у досягненні істини у кримінальній справі).

Слідчий слідчого відділення на станції Київ-Пасажирсь-кий УМВС України за згодою з транспортним прокурором м. Києва вніс до Залізничного місцевого суду м. Києва подання про обрання міри запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо Чахая Г. І., обвинуваченого за ч. 2 ст. 185 КПК України за викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб, мотивуючи в поданні тим, що обвинувачений проживає за кордоном, який не працює, може запобігти ухиленню від слідства і суду та перешкодити встановленню істини у кримінальній справі. Вивчивши матеріали кримінальної справи, допитавши обвинуваченого особисто, а також вислухавши пояснення слідчого, думку прокурора, який підтримав подання, суддя виніс постанову про обрання Чахая Г. І. міри запобіжного заходу — взяття під варту. Цей запобіжний захід забезпечив досягнення успіху в указаних чотирьох цілях, оскільки пізніше вироком суду Чахая Г. І. був засуджений за вчинений злочин до позбавлення волі на чотири роки¹.

Взяття під варту частіше застосовується для того, щоб завадити обвинуваченому сховатися від слідства і суду, але у поданнях слідчих про обрання цього запобіжного заходу дуже часто немає даних про намір обвинуваченого сховатися. Точне зазначення мети взяття під варту необхідне для можливого оскарження обвинуваченим цього запобіжного заходу.

Особливо це стосується взяття під варту до притягнення особи як обвинуваченої. Навіть при взятті обвинуваченого під варту слідчий, прокурор, суддя повинні припускати можливість спростування всіх або частини обвинувачень, а тим більше у разі арешту, пред'явлення обвинувачення. Обгрунтованість арешту — це достатність доказів, що є у кримінальній справі, які вказують на наявність встановлених законом підстав для застосування цього запобіжного заходу.

За загальним правилом, обвинувачений може бути взятий під варту лише після пред'явлення обвинувачення та допиту як обвинуваченого. Отже, фактичні підстави для арешту, як правило, ширші, ніж підстави для притягнення як обвинуваченого, оскільки до них додаються свідчення обвинуваченого. Після одержання і перевірки цих свідчень слідчий може відмовитися від наміру взяти обвинуваченого під варту.

Негативні сторони арешту такі: особа відривається від суспільно корисної праці зі своєї спеціальності, а це, у свою чергу, дезорганізує певним чином роботу установи, підприємства, організації, де вона працює чи служить; особа залишається відірваною від сім'ї, що негативно по-

¹ Архівна справа Залізничного місцевого суду за 2001 рік (справа № 01-7707).

384

значається на вихованні дітей; арешт компрометує людину в очах сусідів, товаришів по службі; тримання під вартою озлоблює людину, налаштовує її проти правоохоронних органів, подавляє її волю, робить схильною до обмови, самообмови і взагалі до небажаних свідчень; деякі заарештовані підпадають під негативний вплив рецидивістів та інших небезпечних злочинців; знищує моральні ідеали; арешт завдає шкоду здоров'ю людини (особливо психіці), заподіює їй та її сім'ї матеріальні збитки.

Отже, запобіжний захід взяття під варту слід застосовувати лише у разі, якщо інші запобіжні заходи не можуть відвернути небажану поведінку обвинуваченого. В жодному разі не можна обіцяти заарештованому звільнення з-під варти за умови, що він визнає себе винним та видасть співучасників.

Обвинувачений має право знати, на якій підставі його взяли під варту, тому його необхідно ознайомити з постановою про вибір цього запобіжного заходу.

Існує думка, що до неповнолітніх не слід застосовувати взяття під варту за мотивами однієї лише небезпечності злочину. На наш погляд, така думка є помилковою. У деяких випадках неповнолітні обвинувачуються у вчиненні особливо тяжких злочинів: умисне вбивство, бандитизм та ін. Якщо лишити таких неповнолітніх на волі, то є велика ймовірність, що вони сховаються, перешкодять з'ясуванню об'єктивної істини у справі, або ж взагалі вчинять новий злочин.

Взяття під варту через небезпечність злочину — право, а не обов'язок слідчого, прокурора, суду, яким вони мають користуватися обережно, враховувати обставини, що характеризують особу обвинуваченого.

Однією з основних небезпек для правосуддя України є те, що громадян беруть під варту в багатьох випадках за вчинення злочину, який карається за законом позбавленням волі. Деякі слідчі міркують так: обвинуваченому все одно «сидіти», тож нехай «сяде» раніше, щоб не сховався чи не завадив встановленню істини. Шкоди йому не буде, оскільки строк тримання під вартою враховується під час призначення кримінального покарання. Така практика є помилковою, оскільки слідчий не може знати, яку міру покарання призначить підсудному суд.

У таких міркуваннях відчувається зневага до інтересів людей, намагання посилити кримінальну репресію,

13 з_м 385

вплинути на суд, який при призначенні покарання іноді має рахуватися з тим, що обвинувачений тримається під вартою. З іншого боку, такі слідчі не зважають на те, що суд може призначити позбавлення волі умовно, звільнити від покарання через хворобу та ін.

При застосуванні як запобіжного заходу взяття під варту слідчий іноді намагається налякати як заарештованого, так й інших обвинувачених, які перебувають на волі, для того, щоб примусити їх не відмовлятися від своїх свідчень. Така практика є не лише незаконною, а й антиконституцій-ною, оскільки суперечить ст. 29 Основного Закону.

За даними статистики, заарештовані найчастіше визнаються судами винними. Деякі автори на такій підставі роблять висновок про обгрунтованість і законність переважної більшості арештів.

На наш погляд, такий висновок є хибним, оскільки не враховуються випадки незаконних і необгрунтованих арештів, коли скасовується вирок суду; коли кримінальні справи припиняються на стадії досудового слідства; коли суд не виправдовує підсудного, а перекваліфіковує його діяння на статтю КК, яка не передбачає позбавлення волі, застосовує звільнення від кримінальної відповідальності в зв'язку з передачею особи на поруки; якщо під час взяття під варту не було підстав для застосування цього запобіжного заходу, хоч суд у подальшому і визнав обвинуваченого винним. При цьому слід враховувати, що арешт може бути незаконним і необгрунтованим при припиненні справи за нереабілітаційними підставами (амністією, строком давності притягнення до кримінальної відповідальності та ін.). Припинення справи у такому разі не повинно завуальовувати незаконне і необгрунтоване взяття обвинуваченого під варту.

Важлива гарантія законних інтересів особистості — встановлення в законі межі кримінального покарання, за якою вибір як запобіжного заходу взяття під варту не допускається. Якщо особі не загрожує серйозне кримінальне покарання, то немає сенсу брати її під варту, оскільки навряд чи вона сховається, чи заважатиме встановленню істини, чи вчинить новий злочин. Запобіжний захід не може бути суворішим за покарання.

Запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено таке покарання, як позбавлення волі строком понад три роки. Отже, якщо зако-

386

ном передбачено покарання рівно на три роки позбавлення волі, то взяття під варту не може бути застосовано. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі й на строк не більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК).

Що таке «виняткові випадки» — закон не роз'яснює. Слідчий зобов'язаний дуже ретельно мотивувати необхідність застосування цього запобіжного заходу, довівши винятковість даного випадку, що робить необхідним взяття обвинуваченого під варту. Але на практиці таке обгрунтування, як правило, відсутнє. Найчастіше зустрічаються такі спроби пояснення необхідності взяття під варту у «виняткових випадках»:

1. особа в даний момент соціально небезпечна — погрожує вбивством, знищенням майна, займається бродяжництвом;

2. особа не виконує процесуальні обов'язки — не з'являється на виклики слідчого, прокурора, суду, доставляється приводом;

3. особа погано веде себе у побуті (пиячить, бешкетує тощо);

4. існують вірогідні дані про те, що обвинувачений сховався чи сховається, перешкоджає чи перешкоджатиме встановленню істини, вчинив чи вчинить злочин.

Не всі ці обгрунтування, на наш погляд, є переконливими. Якщо особа соціально небезпечна, то їй необхідно пред'явити додаткові обвинувачення і з їх урахуванням вирішувати питання про запобіжний захід. Якщо соціальна небезпечність не досягла рівня злочину, то підстав для взяття під варту немає. Невиконання особою процесуальних обов'язків — це ще не підстава для арешту. Але у разі, якщо раніше був обраний більш м'який запобіжний захід, після чого особа не з'являлася на виклики, то це можна розглядати як невиконання умов запобіжного заходу і застосувати арешт. Погана поведінка у побуті не може бути підставою для взяття під варту, оскільки запобіжний захід обирається не для врегулювання сімейно-побутових відносин. У цьому разі даних про те, що обвинувачений може поводити себе неналежним чином, недостатньо для взяття під варту.

Взяття під варту щодо неповнолітніх застосовується лише у виняткових випадках. Виняток у даному разі став правилом, бо близько половини неповнолітніх обвинува-

¹³* 387

чених тримають під вартою. На нашу думку, щодо неповнолітніх обвинувачених у віці 14—16 років взяття під варту взагалі не слід застосовувати тільки у виняткових випадках хоча б тому, що у цей віковий період психічну рівновагу суб'єкта ще не сформовано і він не може становити загрозу для суспільства.

Винятком у таких випадках має бути вчинення неповнолітнім особливо тяжкого злочину.

Вважається доцільним не застосовувати взяття під варту до осіб, які обвинувачуються у вчиненні необережних злочинів. Ці особи навряд чи сховаються від слідства і суду й не заважатимуть встановленню істини у кримінальній справі. Винятками, звичайно, є випадки, коли навмисний злочин помилково кваліфікують як необережний¹.

Якщо орган дізнання чи слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить подання до суду, попередньо отримавши на це згоду прокурора. При вирішенні цього питання прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Аналогічне подання має право внести сам прокурор.

Подання має бути розглянуто головою місцевого суду або суддею протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя має право своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому разі не може тривати більше сімдесяти двох годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд — не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органом дізнання, слідчим чи прокурором, допитує особу, щодо якої ставиться питання про обрання запобіжного заходу взяття під варту, а за необхідності бере також пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа (органу дізнання, слідчого, прокурора), вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився і виносить постанову:

• про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

• про обрання підозрюваному, обвинуваченому як запобіжного заходу взяття під варту.

Відмовивши в обранні такого запобіжного заходу, суд може обрати підозрюваному чи обвинуваченому будь-який запобіжний захід, не пов'язаний з утриманням під вартою (ст. 165² КПК). Якщо голова суду чи суддя обрали підозрюваному, обвинуваченому як запобіжний захід взяття під варту і санкціонували таку постанову, то прокурор, підозрюваний, обвинувачений, захисник, а також законні представники підозрюваного та обвинуваченого, якщо вони не згодні з прийнятим рішенням, протягом трьох діб з дня винесення постанови можуть подати на нього апеляцію в апеляційний суд.

Подання апеляції не зупиняє виконання постанови про обрання як запобіжного заходу взяття під варту¹.

Нагляд командування військової частини за підозрюваним або обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід.

Про встановлення нагляду командування військової частини у письмовій формі повідомляє орган, що обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).

При обранні запобіжного заходу, передбаченого ст. 163 КПК, згоди командування військової частини не потрібно, але для того, щоб воно могло правильно визначити, яких заходів зі здійснення нагляду необхідно вжити, слідчий і суд зобов'язані в усній чи письмовій формі повідомити командування про суть справи і про обрання цього запобіжного заходу. Питання про відповідальність командування

¹ Коваленко Є. Г. Мета, підстави та процесуальний порядок застосування взяття під варту. Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах. — К., 2002. — Ч. 1. — С. 163—164.

389

за невиконання обов'язків з нагляду вирішується в кожному випадку, виходячи з положень статутів Збройних Сил.

Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених ст. 149 КПК, може застосовуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, — передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.

Від батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи в цих випадках відбирається письмове зобов'язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора і суду. При цьому зазначені особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, і про їх відповідальність у разі неявки його до слідчого, прокурора або до суду.

При порушенні цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може застосовуватися грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 436 КПК), якщо обвинувачений ухиляється від явки до органів дізнання чи досудового слідства. Особа, що проводить дізнання, або слідчий складають про це протокол і приєднують його до кримінальної справи. Питання про грошові стягнення з батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи в цих випадках вирішується судом в судовому засіданні при розгляді справи, або в іншому судовому засіданні, на яке в обов'язковому порядку викликаються поручителі, неявка яких не зупиняє розгляд цього питання.