МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Є. Г. Коваленко

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

МВС України Національний університет внутрішніх справ

БІБЛІОТЕКА

Інв.№

Київ Юрінком Інтер

2004

ББК67.9(4УКР)311я73

К56

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-2141 від 15 листопада 2002 року)

Рецензенти:

Назаров В. В., кандидат юридичних наук, доцент,

завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін

Київського міжнародного університету;

Стахівський С. М., кандидат юридичних наук, доцент,

начальник кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України;

Омельяненко Г. М., кандидат юридичних наук, професор Київського міжнародного університету

Коваленко Є. Г.

К56 Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 576 с

ISBN 966-667-136-0

У посібнику з урахуванням змін та доповнень до кримінально-процесуального законодавства розглянуто основні положення, історичні етапи, форми, види, поняття, джерела, стадії і завдання кримінального процесу, кримінально-процесуальні правовідносини, правовий статус учасників (суб'єктів) кримінально-процесуальної діяльності тощо.

Розрахований на слухачів, студентів вищих юридичних навчальних закладів, працівників органів внутрішніх справ, прокуратури і суду.

ББК 67.9(4УКР)311я73+67.311я73

© Коваленко Є. Г., 2003

© Художнє оформлення

ISBN 966-667-136-0 Юрінком Інтер, 2004

Світлої пам'яті мого вчителя, завідувача кафедри криміналістики Харківського юридичного інституту, доктора юридичних наук, професора Олексія Никифоро-вича Колесниченка

Передмова

Одним з основних завдань вищих навчальних закладів України є поліпшення якості підготовки фахівців, що передбачає глибоке вивчення відповідних фахових дисциплін. До таких, безперечно, належить кримінальний процес, без засвоєння вузлових теоретичних та практичних проблем якого неможливо стати кваліфікованим адвокатом, дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею.

Основні завдання кримінального процесу — це охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).

Згідно зі ст. З Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Ці вимоги Конституції України і кримінально-процесуального закону мають виконувати в своїй діяльності посадові особи, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження по кримінальним справам.

Для виконання цих завдань і враховуючи надзвичайно важливе значення судочинства в побудові демократичної правової держави, Верховна Рада України своєю постановою від 28 квітня 1992 р. схвалила концепцію судово-право-

вої реформи в Україні, у червні—липні 2001 p., а також у березні 2002 р. прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до Кримінально-процесуального кодексу України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2533-ІП було внесено істотні зміни та доповнення до понад 100 статей, деякі пункти статей і статті викладено в новій редакції, деякі положення втратили чинність. Найбільш істотні зміни стосувалися судових стадій кримінального процесу: «Провадження справ у суді першої інстанції» і «Провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду». Замість стадії «Віддання обвинуваченого до суду» нову назву і зміст дістала стадія «Попередній розгляд справи суддею», в якій у новій редакції викладено 48 статей.

До кримінального процесу (розділ 4 КПК) введено новий інститут судочинства — апеляційне провадження, що покладається на апеляційні суди, які входять до системи судів загальної юрисдикції, призначені для розгляду апеляцій на винесені місцевими судами вироки, що не набрали законної сили, або на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, на ухвали (постанови) місцевого суду, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування, а також на окремі ухвали чи постанови місцевого суду і на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством.

Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ЇП визначив правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановив загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Згідно з цим Законом уперше в українському судочинстві створено інститут присяжних, які виконують свої обов'язки при апеляційних судах, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

4

Зазначені та інші зміни і доповнення кримінально-про-яЛЬНого законодавства враховано у цьому навчально-v посібнику, який складається з двох частин: Загальної та Особливої. У Загальній частині розглядаються основні положення, історичні етапи, форми, види, поняття і завдання кримінального процесу України, його джерела, кри-міяально-процесуальні правовідносини, демократичні принципи і правовий статус учасників (суб'єктів) кримінально-процесуальної діяльності, кримінально-процесуальна етика, порядок збирання, подання та оцінки доказів, обставини, які підлягають доказуванню, а також питання вдосконалення теорії і практики кримінального процесу.

В Особливій частині на основі зазначених положень розглянуто стадії кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудове слідство, попередній розгляд справи суддею, судовий розгляд, провадження в апеляційній інстанції, виконання вироку, ухвали і постанови суду (судді). Розглянуто також ще дві стадії кримінального процесу, які в теорії і практиці кримінального процесу називають виключними: провадження в касаційній інстанції; перегляд судових рішень в порядку виключного провадження (нововиявлені обставини).

В окремих темах розглянуто порядок застосування примусових заходів медичного характеру, порядок провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів, а також провадження в справах про злочини неповнолітніх.

Навчальний посібник в першу чергу розрахований на слухачів, студентів вищих юридичних навчальних закладів для успішного вивчення основних питань кримінального процесу, може використовуватися при підготовці рефератів, контрольних і курсових робіт. Він також стане в пригоді працівникам органів внутрішніх справ, прокуратури і суду в їхній правоохоронній діяльності.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ТЕМА 1

Поняття, суть і завдання кримінального процесу

§ і. Поняття, завдання та зміст кримінального процесу

§ 2. Поняття стадій кримінального процесу та їх система

§ 3. Кримінально-процесуальна форма, функції, правовідносини

§ 1. Поняття, завдання та зміст кримінального процесу

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) займають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та пра-возастосовчою практикою.

Кримінальний процес — це діяльність правоохоронних органів, що здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.

Слово «процес» походить від латинського слова «рго-cessus» — просування вперед.

Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:

1) діяльність органів та осіб щодо порушення, розслі-ання, судового розгляду і винесення рішення по кримінальній справі;

2) галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює дю діяльність;

3) правова наука, яка вивчає цю діяльність, і галузь права, ЩО її регулює;

4) наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальну діяльність.

Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його аспектах):

1) обвинувальний (змагальний);

2) інквізиційний (пошуковий);

3) змішаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму побудови.

З метою забезпечення найбільш ефективної боротьби зі злочинністю і створення для громадян гарантій від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності передбачається відповідний порядок діяльності органів досудового слідства, прокуратури, суду (судді), що регулюється кримінально-процесуальним правом.

У сучасних умовах перед законодавчими органами, юридичною наукою і практикою стоїть завдання забезпечити формування суверенної правової держави, тому останнім часом внесено чимало змін і доповнень до КПК України.

Кримінальний процес — специфічна галузь, в якій знаходить вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце займає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства.

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).

Працюючи в цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні завдання боротьби зі злочинністю.

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право.

Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід зазначити, що така діяльність складається з: 1) вирішення питання про порушення кримінальної справи; 2) розкриття і розслідування злочинів, забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; 3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті; 4) виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення, завданнями і суб'єктами, які її виконують.

Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального процесу.

у навчальній і монографічній літературі на сьогоднішній немає спільної думки щодо визначення кримінальго процесу. Низка визначень, що існують, не збігають-^ног_{ні за} змістом, ні за редакційним викладенням. Напри-^Яяд С. В. Бородін зазначає, що «кримінальний процес — це врегульована законом діяльність органів дізнання, до-судового слідства, прокуратури і суду за широкої участі громадськості, спрямована на попередження тих злочинів, що готуються, розкриття і розслідування вчинених злочинів, вирішення справи і покарання тільки винних осіб, і породжує правові відносини між її учасниками»¹.

Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб.

У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального процесу. Однак це не означає, що їх автори відкидають зв'язок кримінально-процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними відносинами. А. С. Коб-ліков, наприклад, висловлює думку, що в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні відносини, врегульовані законом².

Аналогічними є судження Д. А. Постового про наявність між суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності передбачених процесуальним законом відносин — процесуальних відносин³.

На наш погляд, визнання того факту, що кримінально-процесуальна діяльність породжує, змінює, застосовує правовідносини, дає підстави включити цю тезу у визначення кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна діяльність охоплює також вирішення питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироків. Справа вважається вирішеною судом, коли вирок (ухвала), постанова набрали чинності. Тому поняття «вирішення справи» навряд чи охоплює вирішення всіх правових питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироку.

Советский уголовный процесе: Учебник / Под ред. С. В. Бородина. — М., 1982. — с. 8.

³ Советский уголовный процесс. — М., 1982. — Кн. первая. — С. 19. Советский уголовный процесс: Учебник / Под общ. ред. М. И. Ба-жанова, Ю. М. Грошевого. — К., 1983. — С. 10—12.

Враховуючи всі ці міркування, на нашу думку, найбільш вдалим по суті є визначення кримінального процесу, яке дав О. О. Чувильов: «Кримінальний процес — це регульована законом діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду, яка складається з вирішення заяв (повідомлень) про злочин, розслідування, вирішення кримінальних справ, а також питань, пов'язаних із виконанням вироків, і породжує правові відносини між її суб'єктами, спрямована на забезпечення ефективності правосуддя»¹.

Зрозуміло, що в діяльність правоохоронних органів з розкриття і розслідування злочинів входить вирішення не тільки зазначених, а й багатьох інших, не менш важливих, проблем.

Отже, на нашу думку, — це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді) та інших учасників (суб'єктів) кримінального процесу, яка породжує, змінює, застосовує правовідносини з розкриття, розслідування і судового розгляду кримінальних справ відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.

Важливу роль у вирішенні завдань у боротьбі зі злочинністю відведено саме кримінальному судочинству. Кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК України) вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний.

Слід також внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки вчені-правознавці та практичні працівники трактують його по-різному. X. С. Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин — означає висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?»² Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину викритим є ви-

¹ Чувилєв А. А. Особенности преподавания курса уголовного процесса в вузах МВД СССР. — М., 1985. — С. 16.

² Таджиев Х.С. Прокурорский надзор и ведомственный контроль за расследованием преступлений. — Ташкент, 1985. — С. 24.

10

постанови про притягнення особи як обвинуваче-Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, ^їОГ *_чаіоЧи, що злочин вважається викритим з моменту, ^за зібрані докази дозволяють пред'явити обвинувачення конкретній особі¹.

Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі². Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі або винесення іншого підсумкового документу на стадії розслідування³.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про організацію роботи органів внутрішніх справ щодо розкриття злочинів» від 18 жовтня 1993 р. № 701 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: затримання злочинців на місці вчинення злочину, або за свідченням очевидців після його вчинення; одержання оперативної та іншої інформації про особу, яка вчинила злочин, чи місце знаходження речових доказів, знарядь злочину; встановлення інших фактичних даних (слідів, свідків, матеріалів, документів, речей тощо), які свідчать про вчинення злочину конкретною особою, знайшли підтвердження в ході досудового слідства і покладені в основу обвинувачення.

Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України, з питань розкриття злочинів, не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено

Гаврилов А. К. Раскрытие преступления на предварительном следствии (правовые и организационные вопросы). — Волгоград, 1976. — С. 4.

Остроумов С, Панченко С. Критерий оценки раскрытия преступлений // Соц. законность. — 1976. — № 9. — С. 51.

, „„„ ^асав &• И. Качество расследования преступлений. — Ульяновск, 1985. - С. 8.

11

в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обгрунтований вирок, який набрав законної сили.