§ 3. Кримінально-процесуальна форма, функції, правовідносини

Кримінально-процеєуальна форма — невід'ємна сторона кримінального судочинства. Слідча та судова діяльність по кримінальних справах спрямована на втілення в життя норм кримінального закону і регулюється як кримінальним, так і кримінально-процесуальним правом. В останньому визначено норми, що встановлюють порядок (форму) кримінального судочинства.

Коямінально-процесуальна форма (процесуальний по-ок) кримінального процесу є правовою формою діяльності органів розслідування, прокуратури і суду щодо по-vraeHHfl кримінальних справ, їх розслідування і вирішенії _{а т}акож учасників процесу та інших осіб, притягнених ДО справи в тій чи іншій якості, і відносин, пов'язаних з цією діяльністю.

Кримінально-процесуальна форма утворює врегульований, обов'язковий правовий режим провадження по кримінальних справах. Це сукупність встановлених процесуальним законом умов, за яких провадиться як діяльність у цілому, так і кожна процесуальна дія зокрема, приймається кожне рішення по справі, і які визначають зв'язок і послідовність проваджених дій і прийнятих рішень.

В юридичній літературі є різні визначення кримінально-процесуальної форми. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує, що це «точно регламентований законом порядок здійснення кримінально-процесуальної діяльності»¹, Я. О. Мотовилов-кер — що це «форма, якої набуває те чи інше провадження тієї чи іншої процесуальної дії»².

В. М. Шпильов у своїй монографії «Зміст і форми кримінального судочинства» зазначає, що процесуальною формою «є те, що охоплює не тільки сукупність умов, передбачених процесуальним законодавством для здійснення процесуальних дій, а й їх послідовність, порядок закріплення і оформлення процесуальних дій, процесуальні строки»³.

Найбільш прийнятним, на наш погляд, є визначення М. Л. Якуба, який «під процесуальною формою (процесуальним порядком)» розуміє як умови і послідовність провадження окремих процесуальних дій і прийняття рішень, так і умови провадження по справі в цілому, тобто всі форми судочинства в їх сукупності, в їх системі як єдине ціле. Відповідно мова може йти і про процесуальні форми судочинства і про процесуальну форму провадження окремої дії»⁴.

¹ Рахунов Р. Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. — М., 1961. — С. 71.

² Мотовиловкер Я. О. Некоторые вопросы содержания и формы советского уголовного процеса // Вестник Ярославского ун-та. — 1972. — № 4. — С. 72.

³ Шпилев В. Н. Содержание и формы уголовного судопроизводства. — Минск, 1974. — С. 102—103.

⁴ ЯкубМ. Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. — М., 1981. — С. 9.

19

У процесуальній формі знаходить своє вираження зміст кримінального процесу. Законодавець встановлює порядок судочинства відповідно до поставлених завдань, змісту і характеру слідчої і судової діяльності. Цим зумовлюється як структура процесу, його побудова в цілому, а насамперед принципи, що лежать в його основі, так і порядок кожної стадії. Процесуальна форма безпосередньо впливає на зміст кримінального судочинства, останнє прямо залежить від тієї чи іншої побудови процесу. У ній чітко виявляється невід'ємність форми і змісту.

Закон надає важливого значення неухильному виконанню вимог КПК, що окреслюють порядок судочинства, як умові правосуддя. Значні порушення кримінально-процесуального закону є підставою для відміни або зміни вироку по справі.

Отже, кримінально-процесуальна форма:

— забезпечує умови послідовного здійснення демократичних принципів кримінального судочинства;

— створює стабільний, стійкий, юридично визначений режим провадження по кримінальних справах і покликана забезпечити законність у діяльності суду, органів дізнання і досудового слідства, а також прокурорського нагляду по кримінальних справах;

— містить умови, що покликані забезпечити активність органів прокуратури, досудового слідства і суду в боротьбі зі злочинністю (своєчасність порушення ними кримінальних справ за наявності приводів і підстав до цього, вжиття всіх передбачених законом заходів до викриття їх у суді);

— містить гарантії прав і законних інтересів громадян — обвинуваченого, потерпілого та інших осіб, які притягаються до справи, або інтереси яких зачіпаються в процесі провадження;

— створює умови, що забезпечують повноту, всебічність і об'єктивність досліджування обставин справи, як кожної з них окремо, так і в їх сукупності, встановлення істини, правильне і справедливе застосування закону;

— включає в себе засоби, що забезпечують можливість виявлення в процесі провадження по справі причин і умов вчинення злочину, і прийняття процесуальних заходів попередження злочинів у майбутньому;

20

__ має важливе значення для авторитету суду і пере-онлявості його вироку, здійснення виховного і загально-опереджуючого ефекту кримінального судочинства»¹ .

Відомо, що кримінально-процесуальні форми на стадії судового розгляду характеризуються гласністю, загальністю, безпосередністю та усністю процесу. Однак ці характерні ознаки процесуальних форм водночас є і специфічними процесуальними гарантіями.

Не можна не зазначити, що законодавець розглядає істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону як порушення встановлених законом процесуальних форм і гарантій правосуддя, а також прав особи. Наприклад, У ст. 370 КПК визначено порядок порушень кримінально-процесуального закону, за наявності яких вирок підлягає безумовній відміні. Істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є такі, що перешкодили або могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обгрунтований і справедливий вирок або постанову.

Вирок або постанову належить скасувати, якщо:

1) за наявності підстав для закриття справи її не було закрито;

2) вирок винесено незаконним складом суду;

3) порушено право обвинуваченого на захист;

4) порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;

5) розслідування справи проводила особа, яка підлягала відводу;

6) справу розглянуто за відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;

7) порушено правило підсудності;

8) порушено таємницю наради суддів;

9) вирок (постанову) не підписано кимсь із суддів;

10) у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу в передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;

11) порушено вимоги КПК про обов'язковість пред'явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;

¹ ЯкубМ. Л. Зазнач, праця. — С. 12.

21

12) обвинувальний висновок не затверджено прокурором чи не було вручено обвинуваченому;

13) порушено вимоги статей КПК, що встановлюють склад суду, надання підсудному права виступати в дебатах і з останнім словом.

Встановлені законом процесуальні гарантії забезпечують інтереси держави та особи.

Зміст загальних умов судового розгляду, а саме: безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257 КПК); незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258 КПК); керівне становище головуючого в судовому засіданні (ст. 260 КПК); рівність прав сторін у судовому процесі (ст. 261 КПК) та ін., свідчить, що вони є такими процесуальними формами кримінального процесу, в яких закріплюються специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи.

Законність потребує найсуворішого додержання гарантій особи від зловживання владою і свавілля. Завдання суду і прокуратури в судовому процесі полягає в забезпеченні такого ведення процесу, в ході якого суворо виконуються вимоги закону, охороняються права та законні інтереси всіх осіб, які беруть участь у справі, виконуються всі, без винятку, норми права. Система правових гарантій стоїть на твердих, непохитних основах законності.

Отже, порядок провадження кримінальних справ установлюється кримінально-процесуальним законом, який забезпечує компетентним органам влади, що ведуть кримінальне судочинство, нормальне функціонування, гарантує обвинуваченому, його захиснику, потерпілому, цивільному позивачу і всім іншим особам реалізацію належних їм процесуальних прав та обов'язків.

Процесуальні форми — це специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи, що є основою процесуальної діяльності всіх осіб, які беруть участь у справі.

Кримінально-процесуальні функції

В юридичній літературі кримінально-процесуальним функціям приділяється багато уваги, однак у деяких підручниках питання поняття, видів і змісту кримінально-процесуальних функцій не розглядається. Слід зазначити, що ця проблема є досить складною і важливою, про_сВідчить різноманітна і широка полеміка у наукових колах¹-

Свідо^ма діяльність завжди спрямована на досягнення якоїсь мети. Це повною мірою стосується і кримінально-_продесуальної діяльності та окремих її компонентів — процесуальних функцій.

Наприклад, О. М. Ларін визначає процесуальні функції _в кримінальному судочинстві «як види (компоненти, частини) кримінально-процесуальної діяльності, що відрізняються за окремим безпосереднім завданням, яке досягається в результаті провадження по справі»². Під кримінально-процесуальними функціями І. В. Тирічев розуміє «такі види, напрямки діяльності суб'єктів кримінального процесу, які обумовлені їх роллю, призначенням і завданням участі в справі»³.

Порівнюючи ці та інші визначення, можна дійти висновку, що в загальних рисах їх зміст збігається. Звичайно, ці дефініції можуть бути використані в контексті теми, що вивчається.

На думку Ю. М. Грошевого та М. С. Строговича, «в кримінальному процесі існують три головні кримінально-процесуальні функції: 1) обвинувачення (кримінальне переслідування); 2) захист; 3) вирішення справи (правосуддя)»⁴.

Ця концепція затвердилась і отримала розвиток у процесуальній науці. Виділення цих трьох функцій значною мірою є традиційним і характерним для змагальної конструкції процесу.

Основний недолік концепції трьох головних функцій полягає в тому, що вона не відображає всієї повноти кримінально-процесуальної діяльності, залишаючи осторонь діяльність значного числа учасників процесу. Звернувши

¹ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — С. 188—189; Ларин А. М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. — М., 1986. — С. 5—14; Нажимов В. П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение. — 1973. — № 5. — С. 76; Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого і В. М. Хотинця. — Харків, 2000. — С 21—25 та ін.

² Ларин А. М. Зазнач, праця. — С. 5.

⁸ Тыричев И. В. Уголовно-процессуальные функции // Советский Уголовный процесс: Учебник / Под ред. Л. М. Карнеевой, П. А. Лупин-^сКой, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С. 15.

⁴ Кримінальний процес України: Підручник. — Харків, 2000. — С. 23; Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 189.

на це увагу, Р. Д. Рахунов вважає, що ці три функції не тільки не охоплюють діяльність всіх учасників процесу, а й здійснюються далеко не на всіх трьох стадіях. На його думку, до самостійних належать функції розслідування кримінальної справи, підтримання цивільного позову і захисту від позову¹.

Про самостійність функцій розслідування справи зазначали й інші автори.

Основними кримінально-процесуальними функціями, на думку С. В. Бородіна, є: розслідування злочинів, обвинувачення, захист, вирішення справи по суті².

Вважаємо, що така позиція заслуговує на підтримку, але, на нашу думку, останню функцію вирішення справи по суті треба доповнити для правильного її сприйняття і викласти в такій редакції: «вирішення справи по суті (на стадіях досудового чи судового слідства)», оскільки кримінальні справи остаточно вирішуються на зазначених стадіях кримінального процесу.

Отже, основними кримінально-процесуальними функціями є:

1) розслідування злочинів;

2) обвинувачення;

3) захист;

4) вирішення справи по суті (на стадіях досудового або судового слідства).

Кримінально-процесуальні правовідносини

Кримінально-процесуальні правовідносини визначають як урегульовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у сфері кримінального судочинства.

Органи і особи, які беруть у них участь, називають суб'єктами кримінально-процесуальних відносин. Здійснення своїх прав одним суб'єктом правовідносин породжує відповідні процесуальні обов'язки інших³.

¹ Рахунов Р. Д. Зазнач, праця. — С. 51.

² Бородин С. В. Понятие, сущность и задачи советского уголовного процесса // Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. С. В. Бородина. — М., 1982. — С. 7.

³Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. Н. С. Алексеева и В. 3. Лукашевича. — Л., 1989. — С. 15—17.

24

Коямінально-процесуальні відносини виникають при овадженні дізнання, досудового слідства і судового роз-^П ялу кримінальних справ між органами дізнання, досу-^Г вого слідства, прокуратурою і судом, а також між цими анами і підозрюваними, обвинуваченими, потерпіли-свідками, понятими, експертами, спеціалістами та іншими особами, між громадськими організаціями і трудовими колективами.

Характеризуючи особливості кримінально-процесуальних відносин, слід зазначити, що вони:

1) виступають тільки у формі правовідносин;

2) органічно пов'язані з кримінально-правовими відносинами;

3) виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у нерозривному зв'язку з кримінально-процесуальною діяльністю;

4) характеризуються особливим колом суб'єктів;

5) відрізняються специфікою прав і обов'язків суб'єктів¹.

Завдання кримінально-процесуальної діяльності обумовлює те, що для процесуального права характерний авторитарний метод правового регулювання. Одним із суб'єктів кримінально-процесуальних відносин завжди виступає орган держави, наділений владними повноваженнями. Державний орган, за наявності певного юридичного факту, здійснює приписані йому законом дії, реалізуючи свої повноваження.

Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) наділені правом вимагати від громадян, службових осіб підприємств, установ, організацій відповідної поведінки і вживати заходів кримінально-процесуального примусу в разі невиконання цих вимог.

Процесуальні дії та рішення органу дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) є не тільки засобом виконання їх обов'язків з викриття і розслідування злочинів, викриття винних та їх покарання, а й засобом забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу.

Наприклад, застосовуючи своє право подати заяву про вчинений злочин, громадянин вступає у відповідні правовідносини з державним органом, а останній зобов'язаний

¹ Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М., 1967. — С. 31—52.

25

прийняти заяву, пояснити заявнику відповідальність за свідомо неправдивий донос і за наявності в заяві, що надійшла, достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, порушити кримінальну справу.

У процесі реалізації передбачених нормами права кримінально-процесуальних прав і обов'язків відбувається зміна правовідносин, що виникли. «Кримінально-процесуальні відносини виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в нерозривному зв'язку з кримінально-процесуальною діяльністю», — зазначає П. А. Луганська¹.

Як слушно зазначив О. К. Джелалов, кримінально-процесуальні відносини в стадії судового розгляду виникають, розвиваються, змінюються і припиняються під керівництвом процесуальної діяльності головуючого в судовому засіданні, в основі якої лежать процесуальні норми. Головуючий відкриває судове засідання, керує судовим розглядом, усуває всі питання, що не стосуються справи.

Фактично відносини, що встановлюються між учасниками судового розгляду, поза судом і без його участі не мають процесуального значення, вони не набувають відповідної правової форми і тому не є процесуальними².

Отже, під кримінально-процесуальними відносинами слід розуміти регламентовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що складаються між учасниками, наділеними певними правами й обов'язками, і що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в процесі кримінально-процесуальної діяльності на різних стадіях кримінального процесу.

¹ Лупинская П. А. Уголовно-процессуальные отношения // Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. Л. М. Карнееевой, П. А. Лу-пинской, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С. 22.

² Джелалов О. К. Держава і право: 36. наук, праць. — Вип. 16. — К., 2002. — С. 311.

26

ТЕМА 2

Кримінально-процесуальний закон

§ і. Поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону

§ 2. Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб

§ 3. Кримінально-процесуальна норма

§ і. Поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону

Аналіз кримінально-процесуальної літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон¹. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття ^ВІД інших, подібних до нього.

Деякі автори поєднують поняття кримінально-процесуального права і кримінального процесу, тобто вони роз-

' Фаткуллин Ф. Н. Советский уголовно-процессуальный закон // Советский уголовный процесе. — М., 1980. — С. 49.

27

глядають кримінальний процес як сукупність норм і як діяльність відповідних органів. Ці поняття не слід змішувати чи ототожнювати. Кожне з них має своє змістове навантаження.

Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлений тим, що в них спільна мета — охорона суспільства від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш правильне і точне його застосування.

Кримінальний закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.

Враховуючи природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, досить обгрунтованим є погляд ряду науковців, які розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок — як відносини між формою і змістом. Процесуальне право, зазначає С. С. Алексеев, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням¹.

У судовій практиці при вирішенні конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.

Очевидно, таке вирішення колізії між процесуальним і матеріальним правом не можна визнати цілком правильним.

¹ Алексеев С. С. Структура советского права. — М., 1975. — С. 190.

28

На наш погляд, якщо з якихось причин виникає колізія, то повинна діяти певна субординація соціально-правових цінностей, ідей та юридичних норм. Ніщо в процесуальній формі не повинно заважати здійсненню правосуддя чи викривляти суть справи.

форма відіграє позитивну роль, якщо вона не суперечить своєму соціальному призначенню. Вона є ефективнішою тоді, коли краще сприяє вирішенню всього комплексу завдань, що стоять перед судочинством. І це необхідно враховувати як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності.

У «Філософії права» Гегель зазначав, що процесуальний закон (норми) можуть відігравати двояку роль — позитивну і негативну. «Формальності, — писав він, — можуть бути перетворені також і в зло, і навіть на знаряддя несправедливості »¹.

Аналогічну думку висловлював і А. Ф. Коні, зазначаючи, що формальна справедливість не завжди прирівнюється до істинного правосуддя².

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону: 1) це акт, що має найвищу юридичну силу; 2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства; 3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права й обов'язки; 4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами: 1) за юридичною силою — закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди); 2) за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 3) за ступенем загальності правових норм — загальні та норми, що конкретизують; 4) за характером волевиявлення — норми, що встановлюють, норми, що змінюють і норми, що скасовують; 5) за часом дії — ви-значено-строкові та невизначено-строкові; 6) за суб'єкта-

¹ Гегель. Собрание сочинений. — М., 1934. — Т. 1. — С. 242.

² Кони А. Ф. Собрание сочинений. — М., 1966. — Т. 1. — С. 343; Кони А. Ф. Избранные произведения. — М., 1959. — Т. 2. — С. 123.

29

ми нормотворчості — видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими є, наприклад: Закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції»¹, «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства»², «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією»³.

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Слід також пам'ятати, що на відміну від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону. Наприклад, постановлению вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім (частини 1 і З ст. 325 КПК). Суддя, який залишився в меншості, має

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 26.

² Голос України. — 1997. — 29 жовтня.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 17.

о викласти письмово свою окрему думку, яка додається ави, _але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК). Водночас не врегульовано так детально дії суддів при вині ухвали в нарадчій кімнаті. Тому зазначені вище оми щодо винесення вироку за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій

кімнаті.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону за аналогією ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;

3) не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону¹.

Часто поняття «кримінально-процесуальний закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких органів державної влади, що складають кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон в систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права². На нашу думку, така позиція є не зовсім правильною.

Досить справедливо з цього приводу висловилися О. О. Чу-вильов і Т. Н. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним

¹ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — ^т- І. - С 50.

² Кобликов А. С. Советский уголовный процесе. — М., 1972. — Книга І. — с. 31—32.; Гуткин И. М. Советский уголовно-процессуальный закон // Советский уголовный процесе. — М., 1972. — С. 27.

джерелом кримінально-процесуального права¹. Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради України або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.

При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які заключила Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять ряд кримінально-процесуальних норм.

Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінально-процесуальні норми.

До першої групи входять:

1) Конституція України;

2) КПК України;

3) закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо. До другої відносяться:

1) Укази Президента України;

2) постанови Верховної Ради України;

3) рішення Конституційного Суду України;

4) міжнародні договори, угоди, конвенції.

Однак слід пам'ятати, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази, інструкції, вказівки Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ не є джерелами кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові норми права, а лише тлумачення, роз'яснення судам, органам розслідування і прокурорам щодо правильного застосування вже чинних правових норм.

Отже, кримінально-процесуальний закон — це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення

ання завдань кримінального судочинства. їх значен-^ви лягає в тому, що вони встановлюють порядок реалі-^НЯ ••• „атроіального закону, регулюють правові відносини учасниками кримінально-процесуальної діяльності, абезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.