§ 3. Предмет, підстави і доказування цивільного позову в кримінальній справі

В юридичній літературі дуже рідко підкреслюється велике значення цивільного позову в кримінальній справі, частіше зазначається про його другорядну роль. Панує думка про те, що в кримінальній справі головне — це виконати вимоги пунктів 1—3 ст. 64 КПК, тобто довести подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винність обвинувачуваного у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; покарати його, а відшкодування шкоди, завданої злочином, є другорядною справою, що обумовило практичну недооцінку цивільного позову в кримінальній справі. Адже поряд із зазначеними обставинами в обов'язок слідчого і суду входить і підлягає доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (п. 4 ст. 64 КПК).

Предметом цивільного позову в кримінальній справі може бути вимога з відшкодування збитку, завданого майну, і матеріального збитку, що виник через завдання шкоди особі. Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кримінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього стану або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку.

У цивільному позові, що пред'являється і розглядається спільно з кримінальною справою, так само як і в будь-якому позові, розрізняють складові частини, або елементи: предмет і підставу. Будь-який цивільний позов відрізняється від іншого передусім своїм предметом, тобто конкретною матеріально-правовою вимогою позивача До відповідача за цивільним позовом, що пред'являється ^в кримінальному процесі на розгляд та вирішення суду. У свою чергу, ця вимога випливає з певних обумовлених законом юридичних фактів, що складають у сукупності Другий елемент позову — його підставу. Ці два елементи і

171

зумовлюють обсяг (межі) та напрями провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.

Аналіз кримінально-процесуальних норм, що регулюють провадження за цивільним позовом, не залишає сумніву в тому, що предметом останнього може бути тільки вимога про відшкодування матеріальної шкоди, яку спричинено злочином. Це дає підставу кваліфікувати цивільний позов у кримінальному процесі виключно як позов про присудження.

Фактично позови про присудження діють і в цивільному законодавстві України. Згідно зі ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду. Стаття 440^і ЦК зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі. Стаття 453 ЦК зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або повністю. Під збитками, згідно зі ст. 203 ЦК України, розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Зобов'язання з відшкодування таких збитків виникає і внаслідок позадоговірного спричинення шкоди.

З предметом цивільного позову в кримінальному процесі пов'язане ще одне питання, що має важливе значення, а саме: регресні вимоги, пред'явлені до обвинуваченого особами, які повністю або частково відшкодували матеріальний збиток потерпілим від злочину особам до розгляду кримінальної справи в суді.

Загальновизнаним є положення про можливість одночасного вирішення питань обвинувачення у вчиненні злочину та відшкодування матеріального збитку, заподіяного винним, що засновується на єдності фактичної підстави як кримінальної, так і майнової відповідальності. Такою підставою є факт здійснення злочину. Між тим, безпосередньою фактичною підставою регресної вимоги є не злочин, а повна або часткова компенсація майнових втрат від нього, вчинена третіми особами відповідно до закону або якщо між ними і потерпілими був договір. Юридичною підставою цієї компенсації є не зобов'язання з відшкодування шкоди, а зобов'язання, що випливає з норм матеріального закону, який передбачає виплату гро-

172

их ^СУ^{М П}Р^{И настанн}* вказаних у ньому фактів, або ^І^°повіД^ного договору (страхування, перевезення, збері-^Вння тощо)- Наприклад, О. Г. Мазалов зазначав, що «рег-

сний позов не є «чистим» позовом із завдання шкоди, бо право на нього виникає хоч і в зв'язку з учиненням шкоди, вле внаслідок завдання шкоди не безпосередньо регредіенту, а «через» спричинення його третій особі — потерпілому від злочину (громадянинові або організації)»¹. При розгляді та вирішенні регресних вимог (позовів) суду необхідно встановлювати не одну, а дві системи фактичних і правових підстав з відшкодування матеріального збитку." безпосередню й опосередковану (регресну); дослідити правові відносини, що виникли не тільки між завда-вачем шкоди (підсудним) і потерпілими особами, а й між потерпілими і третіми особами, що компенсували повністю або частково завданий злочином матеріальний збиток.

Все це, безперечно, ускладнює і певною мірою відволікає суд від розв'язання основного питання кримінального процесу — винуватості або невинуватості обвинуваченого у вчиненні злочину.

Другий елемент цивільного позову — його підстава — являє собою сукупність фактичних юридично значущих обставин (юридичних фактів), з якими матеріальний закон пов'язує виникнення правовідносин між посадовими особами та особами, зобов'язаними його відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свою матеріально-правову вимогу. За загальним визнанням, підставою цивільного позову в кримінальній справі є такі фактичні дані та юридичні факти:

а) підстави цивільного позову;

б) розмір цивільного позову;

в) особа, якій злочином завдано матеріальний збиток;

г) особа, яку може бути визнано цивільним позивачем;

д) особа, яка несе матеріальну відповідальність за позовом;

є) вина цивільного відповідача;

є) вина потерпілого в сприянні виникненню чи збільшенню матеріальної шкоди;

ж) майновий стан обвинуваченого;

з) майновий стан цивільного відповідача.

¹ Мазалов А. Г. Зазнач, праця. — С 76—77.

173

Ці факти, як відомо, входять до складу цивільного правопорушення як єдиної підстави цивільно-правової (в широкому значенні) деліктної відповідальності та детально висвітлюються як у цивільно-правовій, так і в кримінально-процесуальній літературі. Для здійснення в кримінальному судочинстві захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб за допомогою цивільного позову, крім фактичної підстави, необхідна ще і наявність процесуальних передумов — юридично значущих обставин, з якими процесуальний закон пов'язує виникнення провадження за цивільним позовом і його розгляд спільно з кримінальною справою. Будучи вторинними і похідними від матеріально-правової підстави цивільного позову, вони, однак, порівняно самостійні, і їх наявність або відсутність є чинником, що визначає можливість захисту майнових прав потерпілих осіб за допомогою позовної форми її реалізації.

У правовій літературі найбільш поширеним є погляд, згідно з яким процесуальними передумовами цивільного позову в кримінальній справі є: процесуальне право і дієздатність позивача; підвідомчість позову суду; відсутність судового рішення, що набрало законної чинності, або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди, винесеної щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Всі передбачені процесуальним законом умови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову, можна класифікувати на дві групи:

1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову);

2) передумови, необхідні для розгляду позову судом спільно з кримінальною справою.

До першої групи передумов слід віднести:

а) порушення кримінальної справи;

б) підвідомчість позову суду;

в) наявність у цивільного позивача процесуальної пра-водієздатності, а у його представника — належного оформлення повноважень;

г) відсутність вироку, що набрав законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах рішення суду, або

174

я др_О прийняття відмови позивача від позову або ^У*о затвердження мирової угоди сторін; ^ПРд) пред'я^влення цивільного позову до початку судового слідства У справі.

Зазначені передумови, що є процесуальними підставами для порушення провадження за цивільним позовом, є одночасно і підставою дя розгляду його судом по суті. Однак для розгляду позову спільно з кримінальною справою необхідна наявність ще й інших передумов, що їх можна віднести до другої групи:

а) особиста явка цивільного позивача (громадянина або його представника) в судове засідання, якщо ним не заявлене клопотання про розгляд позову за його відсутності, відмови позивача від позову або якщо позов не підтримує прокурор;

б) відсутність цивільного відповідача, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб.

Від фактичних, матеріальних підстав і процесуальних передумов цивільного позову в кримінальному процесі необхідно відрізняти юридичну (правову) його підставу. Останнє складають норми матеріального права, що регулюють спірні правові відносини між позивачем і відповідачем, і на основі яких суд повинен винести рішення по суті розглянутого цивільного позову.

Отже, чітке розмежування матеріальної, процесуальної і юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне прикладне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб. У свою чергу, запропонована класифікація процесуальних підстав, необхідних для провадження за цивільним позовом, також здатна надати органам, які ведуть кримінальний процес, і його учасникам, допомогу в правильному визначенні наявності або відсутності у потерпілої особи права на пред'явлення позову спільно з кримінальною справою.

В юридичній літературі й на практиці по-різному вирішується питання про можливість повного відшкодування потерпілому завданого йому матеріального збитку. Законодавство про працю та цивільне законодавство України допускають, з урахуванням майнового положення відповідача й інших даних, можливість неповного відшкодування

збитку. Про це йдеться й у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6 (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 8 липня 1994 р. № 7 та від ЗО вересня 1994 р. № 11).

Розмір завданого злочином збитку, що підлягає відшкодуванню, у деяких випадках може бути зменшений, його встановлює суд, з урахуванням конкретних обставин справи, ступеня винності й майнового положення винного¹.

З такими доводами, що облік матеріального положення обвинувачуваного, а особливо тих, які вчинили корисливий злочин, є правильним заходом при рішенні цивільного позову в кримінальній справі, важко погодитися. Насамперед, такий захід не сприяє захисту прав потерпілого. Знижується виховне значення вироків, тоді як покладання обов'язку цілком відшкодувати заподіяну шкоду, якоюсь мірою, сприяло б запобіганню, передусім, корисливих злочинів.

В юридичній літературі також неодноразово зазначалося, що справедливість, інтереси держави і громадян вимагають у кожному випадку повного відшкодування шкоди, завданої злочином.

Майнове становище засудженого, можливість реально виконати вирок у частині цивільного позову повинні враховуватися в стадії виконання вироку. В обвинуваченого в момент притягнення до відповідальності або осудження може не бути необхідного майна і коштів для відшкодування завданої ним шкоди, більш того, він сам може відчувати матеріальні складнощі, але таке його становище може бути тимчасовим. Тому не можна, виходячи лише з цього, звільняти засудженого від повного відшкодування шкоди. У процесі виконання вироку в засудженого може виявитися те або інше майно чи кошти, наприклад, одержана спадщина, дарування тощо.

Якщо на досудовому слідстві не виконано вимоги ч. 2 ст. 122 КПК і цивільний позов не заявлено, суддя або суд повинні роз'яснити громадянинові чи юридичній особі, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого, або до особи, яка за законом

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С 311.

176

_се матеріальну відповідальність за шкоду, завдану зло-^не_ннЯМИ діями обвинуваченого. В таких випадках заінте-

сованій у відшкодуванні шкоди особі має бути направлено письмове повідомлення.

Пленум Верховного Суду роз'яснив також, що при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК України.

Встановлені законодавством правила підвідомчості орга*-нам державного арбітражу майнових спорів застосовуються і до цивільних позовів у кримінальній справі. Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення¹.

Виходячи зі змісту ст. 28 КПК, право пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. Через це у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування та інших юридичних осіб, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства. В такому самому порядку можуть бути вирішені вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди в разі закриття справи з передбачених законом підстав.

На сучасному етапі нашого життя проблема відшкодування шкоди, завданої, особливо громадянам, злочинними діями, набуває особливої актуальності, оскільки збільшується кількість кримінальних справ, з яких пред'являються цивільні позови з відшкодування тієї чи іншої шкоди.

У 1995 р. потерпілим завдано моральної та майнової шкоди на суму 4 255 086 775 крб., а цивільні позови задоволено лише на 2 255 340 343 крб.². Це свідчить про те, Що у нашій державі ще не в повному обсязі виконуються права і законні інтереси громадян з цих питань. Як справедливо зазначають М. І. Гошовський і О. П. Кучинська,

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та Цивільних справах. — К., 1995. — С 304.

Архів Верховного Суду України за 1995 р. Звіт про роботу судів по Розгляду кримінальних справ судами України за 1995 р. - Ф. № 1. — С 1.

177

право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахище-ними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть коли злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Наявність чисельних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин¹.

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави².

Так, дійсно, держава на даний час не може у повному обсязі давати гарантії громадянам від посягань не тільки проти життя, здоров'я особи, а й проти індивідуальної власності громадян. Але відшкодувати майнові збитки в повному обсязі особам, що постраждали від злочинів, потрібно вже тепер, якщо ми будуємо правову державу. Однак не одразу ж після визнання громадянина потерпілим, як рекомендують згадані автори, а після розгляду справи у судовому засіданні та вступу вироку в законну силу, оскільки не всі цивільні позови, заявлені на досудовому слідстві, знаходять своє підтвердження у повному обсязі у ході судового слідства.

У багатьох країнах світу таку проблему вже давно вирішено. Наприклад, у США ще у 1980 р. штат Вісконсін прийняв перший закон про права потерпілих від злочинів, яким надається компенсація з відшкодування шкоди, завданої громадянам злочинними діями.

На наш погляд, в Україні вже теж настав час вирішувати такі питання. Хоч, протягом близько 10 років, різного роду пропозиції щодо створення державних фондів до-

¹ Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998. — С. 157.

² Гошовський М. І., Кучивська О. П. Зазнач, праця. — С. 157—158.

могй потерпілим від злочинних посягань неодноразово г глядались багатьма правоохоронними і фінансовими ¹⁾⁰ нами, _Од_Нак проблему до цього часу не вирішено.

Ще в березні 1991 р. Верховний Суд України розглядав «опозицію про створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це посилило б соціальну захищеність людини, оздоровило б моральну ситуацію в суспільстві. Пропонувались і джерела, з яких мав би створюватися такий фонд, однак ці пропозиції не були прийнято.

МВС України у квітні 1994 р. повідомило Міністерство юстиції України, що розглянуло питання щодо створення державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. Пропозиції щодо створення такого фонду МВС України подавало до Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України ще у 1993 р. Тоді ж було здійснено відповідні розрахунки та узагальнення суми збитків, завданих громадянам корисливими злочинами, і про результати цього узагальнення повідомлено Кабінет Міністрів України.

У розпорядженні Президента України від 10 лютого 1995 р. № 35/95-РП було вказано на необхідність координації роботи над створенням проекту положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань. Координацію цієї роботи покладено на МВС України. Над цим проектом працюють також Міністерство юстиції, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів, Міністерство економіки та Служба безпеки України¹, однак на цей час ніяких фондів не існує і ці проблеми не вирішуються і, на нашу думку, не вирішаться, доки в законодавчому порядку не буде прийнято норми з відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином.

Кожна людина у нашому суспільстві повинна знати, Що вона в законодавчому порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції України зазначено, що кожний громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної

та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті, на наш погляд, слід доповнити пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Поряд із вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, цивільний позивач може пред'явити вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відносини відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.

Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають два аргументи: немаинова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість¹. Як слушно з цього приводу зазначила Р. Радєва, за такого підходу до даної проблеми немаинова школа взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними². Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обгрунтованою і відповідає вимогам справедливості.

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але, на думку М. С. Малеїна, яку ми поділяємо,

¹ Александров С. А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе (досудебные стадии). — Горький, 1976. — С. 22; Аль-перт С. А. Защита в советском уголовном процессе прав и законных интересов лиц, понесших имущественный ущерб от преступления. — Харьков, 1984. — С. 12 та ін.

²Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / Коллектив авторов. — М., 1993. — С. 16.

180

є не може бути перешкодою для позитивного вирішення роблеми. По-перше, йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є лише відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди¹.

Що ж до іншого заперечення проти визнання моральної шкоди, компенсація якої нібито є чужою нашій правосвідомості й праву, то це — типовий приклад тотальної ідеологізації права і нехтування захисту інтересів особи².

Позиція авторів, які заперечують можливість майнового відшкодування моральної шкоди, останнім часом не знаходить підтримки в законодавстві. Вперше у вітчизняному законодавстві моральну шкоду як поняття було закріплено у ст. 39 Закону СРСР «Про друковані та інші засоби масової інформації» від 12 червня 1990 р. Моральна (немайно-ва) шкода, заподіяна громадянинові внаслідок поширення засобом масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність громадянина або заподіяли йому іншу немайнову шкоду, відшкодовувалася за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди у грошовому виразі визначався судом³. Основи цивільного законодавства, прийняті Верховною Радою СРСР 1991 p., розширили захист немайнових інтересів деліктними зобов'язаннями.

Чинне законодавство України також передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 440^і ЦК України, якою

МалеинН. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — ^№ 3. — С. 33.

² МалеинН. С. Зазнач, праця. — С. 33.

, * Відомості з'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. — 1990. — № 26. — Ст. 492.

181

Кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993 p., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, що порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України «Про охорону праці»¹, ст. 5 Закону України «Про інформацію»², ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів»³, ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»⁴, ст. З Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»⁵ та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стала важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсації моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цього питання є обставина, що ні в законодавстві, ні в науці немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. Крім того, визначення моральної та немайнової шкоди різняться обсягом, причому зміст першого охоплюється другим⁶.

З усіх законодавчих актів, якими передбачено відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.

² Там само. — № 48. — Ст. 650.

⁸ Там само. — 1994. — № 1. — Ст. 1.

⁴ Там само. — № 13. — Ст. 64.

⁶ Там само. — 1995. — № 1. — Ст. 1.

⁶ Ромовская 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание и гражданско-правовая защита): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1968. — С. 6; Рабинович П. М. Загальна теорія права та держави: Тексти лекцій. — Львів, 1993. — С. 88.

182

шкоди тільки в ст. 12 Закону України «Про охорону праці» . J4 жовтня 1992 р. Під нею розуміються страждання,

одіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажані погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру¹. Визнати це законодавче поняття моральної шкоди універсальним неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано щодо правовідносин, пов'язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 3 березня 1995 р. зазначено, що «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків².

Це визначення моральної шкоди, дане судової практикою, істотних зауважень не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяно моральну шкоду, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від ^а березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

183

У теорії кримінального процесу також немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини¹, і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності², і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів³.

М. С. Строгович під моральною шкодою розумів зганьблення честі людини, приниження її гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, страждань, внесення в особисте життя або суспільне становище людини ускладнень⁴.

Як сукупність моральних, вольових та інших нематеріальних змін, що грунтуються на нормах права і моралі та об'єктивно відбулися або реально можливі, трактує моральну шкоду Б. В. Скрипченко⁵.

В. А. Дубрівний вважає, що «під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охороню-вані законом його суб'єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюються моральні страждання»⁶.

В. Я. Понарін, у цілому погоджуючись із визначенням моральної шкоди В, А. Дубрівного, водночас зауважує, що в ньому слід було б відобразити те, що моральну шкоду може бути заподіяно не тільки фізичній, а й юридичній особі. Крім того, в дефініції не завадило б визначити й те, що моральну шкоду може бути завдано посяганням як на суспільні відносини, охоронювані законом, так і на суспільні відносини, врегульовані нормами моралі⁷. Сам

¹ Чельцов М. А. Гражданский иск в уголовном процессе. — М., 1945. — С. 4.

² Рахунов А. Д. Расширение прав потерпевшего // Соц. законность. — 1969. — № 4. — С. 37.

³ Потеружа И. И. Потерпевший в уголовном процессе: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Минск, 1960. — С. 3.

⁴ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 257.

⁵ Скрипченко Б. В. Вред как основание признания потерпевшим // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974. — С. 176.

⁶ Дубривный В. А. Потерпевший на предварительном следствии в советском уголовном процессе. — Саратов, 1966. — С. 9.

⁷ Поиарин В. Я. Защита имущественных прав личности в уголовном процессе России. — Воронеж, 1994. — С. 78.

184

g. Я. Понарін запропонував таке визначення моральної дакоди: «це моральні страждання особи, спричинені злочинним посяганням на її честь, гідність, а також і на інші блага, охоронювані як законом, так і нормами моралі»¹.

З цим тлумаченням моральної шкоди погодитися важко. Адже для виникнення юридичної відповідальності, в тому числі за заподіяння моральної шкоди, обов'язковим є склад правопорушення, необхідним елементом якого є шкода².

Порушення ж лише моральних норм не є правопорушенням. На необхідність обов'язкового зазначення в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди, крім інших вимог, передбачених ст. 137 ЦПК України, вказівки на те, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, орієнтує суди і Верховний Суд України³.

Отже, проблема з визначенням поняття моральної шкоди у кримінальному процесі потребує її розуміння у вузькому й широкому значенні, що насамперед пов'язані з тим, що згідно зі ст. 49 КПК України моральна шкода є однією з підстав для визнання особи потерпілою у кримінальній справі⁴.

¹ Понарив В. Я. Зазнач, праця. — С 79.

² МалеинИ. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — № 3. — С. 33.

³ Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

⁴ Готовський М. І., Кучинська О. П. Зазнач праця. — С 40.

185

ТЕМА 7

Процесуальні строкиі судові витрати

§ 1. Поняття процесуальних строків та їх значення у кримінальному процесі

§ 2. Строки провадження слідчих і процесуальних дій та порядок їх обчислення

§ 3. Продовження строків досудового слідства

§ 4. Поняття і склад судових витрат

§ 5. Процесуальний порядок відшкодування судових витрат

§ і. Поняття процесуальних строків та їх значення у кримінальному процесі

Справедливість кримінального процесу, забезпечення прав людини неможливі без додержання встановлених законом строків проведення відповідної процесуальної дії. Вони дисциплінують суб'єктів кримінального судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків тієї чи іншої кримінально-процесуальної дії або без їх додержання в кримінальному судочинстві виникнуть свавілля і хаос, масові порушення прав людини. Передбачені кримінально-процесуальним законом строки процесуальних дій мають надзвичайне значення в плані захисту особи від обвинувачення. Саме через це міжнародно-правові акти з прав людини приділяють цій обставині особливу увагу. У п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) зазначено: «кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону». Ця стаття встановлює, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має право «мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту»¹. Згідно з п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1996 р.) кожний має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому обвинувачення бути судимим без невиправданої затримки, що насамперед стосується осіб, позбавлених волі на досудових стадіях кримінального судочинства².

Правове поняття строків у кримінальному процесі визначається тією роллю, яку вони виконують у регулюванні процесуальної діяльності учасників процесу. Кожна норма процесуального закону є певною процесуальною гарантією³. В кримінально-процесуальній науці під процесуальними гарантіями розуміють передбачені кримінально-процесуальним законодавством засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства і охорони прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у ньому.

Встановлені правила про строки є нормами закону, переконатись у цьому ми можемо, проаналізувавши зміст, мету та структуру тих кримінально-процесуальних норм, в яких є вказівка про додержання відповідного строку.

Процесуальний строк обов'язково пов'язаний з якою-небудь процесуальною дією або сукупністю дій. Це пояснюється тим, що строки в кримінальному процесі застосовуються не інакше як засіб регулювання процесуальних відносин, що складаються з окремих дій осіб, які беруть участь у процесі. Тому в більшості випадків вимога про Додержання строків визначається одночасно з вимогою про здійснення самої дії.

Зміст будь-якої правової норми визначається метою, для досягнення якої її встановлено. У тих випадках, коли закон передбачає вимогу про додержання відповідного строку, метою відповідної правової норми є забезпечення своєчасного здійснення тієї чи іншої дії¹. Наприклад, передбачаючи обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду приймати заяви та повідомлення про здійснений злочин або про злочин, який підготовлюють, та прийняти рішення, закон має на меті забезпечити розгляд відповідним органом кожного повідомлення і заяви про злочин. Встановлюючи у даному випадку строк, закон має на меті забезпечити своєчасний розгляд заяви чи повідомлення.

Забезпечуючи підозрюваному право давати показання, закон встановлює обов'язок слідчого або особи, яка провадить дізнання, негайно допитати підозрюваного після його затримання або обрання до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Якщо неможливо провести допит негайно, то підозрюваний повинен бути допитаний — не пізніше двадцяти чотирьох годин після його затримання (ч. 2 ст. 107 КПК). У даному разі строк повинен забезпечити своєчасний допит підозрюваного, а також своєчасну перевірку обставин, що були підставою для затримання особи. В цьому розумінні строк допиту затриманого є однією з гарантій його прав та законних інтересів.

Отже, процесуальні строки в кримінальному процесі є різновидом правових засобів, спрямованих на забезпечення правильного здійснення по кожній кримінальній справі завдань судочинства, тобто різновидом процесуальних гарантій. Цей висновок має принципове значення для правильного розуміння і застосування кожної норми закону, яка містить вимогу про додержання визначеного строку.

У кримінальному процесі не всі процесуальні дії регламентовані за допомогою строків. Надмірне регулювання процесу строками перешкоджатиме здійсненню органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та судом своїх функцій. Ці міркування обумовили раціональне використання в кримінальному процесі такого правового засобу, яким є процесуальний строк. Закон не обмежує тривалість часу провадження більшості слідчих дій (допиту, обшуку, виїмки тощо), в деяких випадках передбачаються альтернативні строки (три- і десятидобовий для вирішення питання про порушення кримінальної справи) та строки

¹ Під своєчасним тут розуміється здійснення дії у найбільш сприятливі, з погляду завдань кримінального судочинства, періоди часу.

188

мовні, тобто ті, які не є категоричними та можуть бути продовжені при визначених умовах у встановленому законом порядку (строки провадження розслідування і строки тримання під вартою при розслідуванні справи).

В інших випадках в інтересах найбільш вдалого здійснення завдань кримінального судочинства, а також з метою охорони прав та законних інтересів учасників процесу в законі встановлено жорсткі та категоричні строки для здійснення визначених процесуальних дій.

у кримінально-процесуальному праві є багато норм, які за своєю спрямованістю і юридичною природою близькі до норм, що встановлюють строки. Йдеться про норми закону, що містять вимогу негайного здійснення тієї чи іншої дії, передбаченої законом. Вимога «негайності» є більш жорсткою, порівняно зі строком, умовою здійснення визначеної процесуальної дії. В стадії досудового слідства закон вимагає негайного повідомлення прокурора органом дізнання про виявлений злочин і розпочате дізнання (ст. 103 КПК); допиту обвинуваченого (ст. 143 КПК); початку розслідування по порушеній кримінальній справі (ст. 113 КПК).

Зазначені вимоги закону зі строками об'єднує те, що вони, як і строки, обмежують часом здійснення ті чи інші процесуальні дії.

Відмінність їх від строків полягає в тому, що вони встановлюють визначений період часу і потребують мінімальної перерви в часі між різними процесуальними діями. Ця відмінність не перешкоджає розглядати вимоги негайного здійснення тих чи інших дій як однорідні процесуальні строки.

Аналіз процесуальних строків щодо їх безпосередньої спрямованості дає підстави для такого поділу:

1. строки як гарантії швидкості судочинства;

2. строки як гарантії прав та законних інтересів учасників процесу;

3. строки як гарантії здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів при провадженні розслідування.

Цей поділ деякою мірою є умовним. Встановлені в законі строки, як і інші процесуальні гарантії, мають багатосторонній характер і залежно від того, в якому аспекті ^к Розглядати, можуть бути віднесені до того чи іншого ^ВиДУ гарантії. Наприклад, строки, спрямовані на забезпечення швидкості вирішення кримінальної справи, можна розглядати як гарантії прав та законних інтересів обвинуваченого, потерпілого та інших учасників процесу. Встановлені законом строки розгляду суддею скарги на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи (не пізніше п'яти днів, а у разі складності справи — десяти днів з дня надходження закритої справи до суду) також спрямовані на забезпечення не тільки законних прав та інтересів заінтересованої особи, а й додержання при провадження по справі основних принципів кримінального процесу: законності, справедливості, здійснення правосуддя виключно судом, всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи тощо.

До першого виду процесуальних строків, тобто гарантій швидкості здійснення завдань

кримінального судочинства, слід віднести:

• строки вирішення питання про порушення кримінальної справи,

• здійснення окремого доручення,

• вибору обвинуваченим захисника,

• провадження дізнання та досудового слідства,

• розгляд прокурором справи, яка надійшла йому з обвинувальним висновком,

• вирішення питання про віддання обвинуваченого до суду при попередньому розгляді справи суддею,

• оскарження вироків.

Гарантіями прав та законних інтересів учасників процесу служать строки

• затримання і допиту підозрюваного,

• застосування до підозрюваного примусових засобів до пред'явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого,

• тримання обвинуваченого під вартою,

• розгляд скарг, заяв про відводи, вручення обвинуваченому копії обвинувального висновку (другий вид процесуальних строків).

До третього виду процесуальних строків — гарантій здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів при провадженні розслідування — можна віднести строки

• повідомлення прокурора по виявленому злочину і початку дізнання і досудового слідства,

• направлення йому копій постанов про порушення кримінальної справи,

• прийняття слідчим справи до свого провадження,

• повідомлення прокурора про затримання особи.

Такий розподіл встановлених кримінально-процесуальним законом строків найбільш точно відображає їх юридичну природу.

Важливо не тільки правильно, а й швидко розглянути кримінальну справу і своєчасно виконати прийняте рішення.

Одним із засобів забезпечення достатньо швидкого су-чинства є встановлення процесуальних строків його провадження.

Процесуальний строк у широкому розумінні — це становлений час для здійснення відповідних процесуальних дій.

Розслідування починається тільки після порушення кримінальної справи, проте як виняток до порушення кримінальної справи дозволяється провадження однієї слідчої дії — огляду місця події.

В юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання щодо доцільності законодавчого дозволу виконувати до порушення кримінальної справи не тільки огляд місця події, а й інші слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку, освідування, призначення експертизи тощо. Однак цю проблему в законодавчому порядку в повному обсязі ще не вирішено, хоч практика наполягає на цьому¹.

У червні—липні 2001 р. Верховна Рада України відповідно до Програми правової реформи прийняла пакети законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України. Наприклад, ст. 187 КПК, яка регулює питання накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, було змінено відповідно до потреб практики.

Крім того, КПК доповнено новою нормою (ст. 187^і), що визначає процесуальний порядок огляду і виїмки кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку. Згідно з цими новелами, тепер зазначену слідчу дію з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.

Велике значення на початку розслідування має акт прийняття справи до свого провадження. Якщо в акті порушення кримінальної справи є рішення компетентного Державного органу щодо початку розслідування, то саме акт прийняття справи до свого провадження є тим доку-

¹ Дубинский А. Я. Провадження попереднього розслідування органами внутрішніх справ. — К., 1987. — С 24; Коваленко Е. Г. Использование экспертных знаний в деятельности органов внутренних дел по предупреждению хищений социалистического имущества. — К., 1990. — ^с> 22; Коваленко Е. Г., Лукьянчиков Е. Д. Судебные экспертизы в практике расследования органами внутренних дел хищений соцалистичес-кой собственности. — К., 1988. — С. 10—13.

191

ментом, що визначає, який саме орган здійснюватиме судове провадження¹. У більшості випадків тільки після прийняття справи відповідним органом до свого провадження і починається розслідування.