1) Аналізу поточного стану справ;

2) прогнозування поведінки підприємства, а саме його потенціалу в умовах змінної ринкової кон’юнктури;

3) для розробки рекомендацій щодо прийняття оптимальних рішень з питань розвитку ПП взагалі та його структурних одиниць;

4) визначення найкращих способів використання ПП.

З початку 80-х років відбувалося переосмислення терміну управління ПП від раціональної моделі до більш суб’єктивної оптимістичної. Нова модель передбачає гнучке та різноманітне за поведінкою управління, зорієнтоване на творчого менеджера.

В еру активних дій успіху досягнуть підприємства, які:

1) зможуть сконцентруватись на головних напрямках своєї діяльності та найбільш вдало використовувати основні цінності організації;

2) здатні ефективно використовувати час, прискорений потік нововведень та евристичних ідей;

3) які створюють умови для гнучких форм організації, режимів роботи, різноманітних комбінацій і ресурсів із усіх робітників;

4) які вважають, що сумісна праця повинна приносити задоволення всім її учасникам;

5) які мають високий рівень управління з позиції:

• нововведень;

• прибутковості;

• відповідальності.

Проаналізувавши сучасний стан управління ПП виділяємо головні тенденції його розвитку:

1. Організаційні аспекти ( тут є безліч структурних рішень: від сіткових і групової роботи до відділення ризикових новаторських команд, повністю відповідальних за прибутки та збитки. У відносно невеликому органі корпоративного управління концентруються рішення тільки стратегічних питань розвитку, пов’язані з великими інвестиціями, зосереджуються функції інтеграції діяльності підприємства. Кожне відділення, тобто дивізіон повністю фінансує свою діяльність, вступає на комерційній основі в партнерські відносини з будь-якими організаціями, має місце тенденція до зменшення жорсткості та ієрархічності складених структур подальшого розвитку програмно цільового управління.

2. Набуває особливого значення функція координації, тобто існує сильна взаємозалежність підприємств в масштабах регіону, країни, на макрорівні та на мікро рівні між елементами самого ПП. Виключну роль відіграє те, наскільки управлінська система налагоджена на підтримку і винагороду ризику та індивідуальної ініціативи, направлених на підвищення ефективності на усіх дільницях управління. Найближчим часом рівень освіти та кваліфікація робітників стануть головними стратегічними елементами ПП.

3. Основна мета управління ПП міститься у підвищенні його ефективності використання окремих його елементів від позитивного синергічного ефекту та мультиплікативного ефекту .

Поява та практичне використання методології стратегічного управління ПП пояснюється об’єктивними причинами, які виходять з характеру змін і в першу чергу змін у зовнішньому середовищі підприємства.

• управління на основі контролю за діяльністю ПП, при якому реакція організації на зміни виявляється після здійснення подій. Ця реактивна адаптація, яка найбільш істотна (притаманна) для підприємства, але потребує багато часу на порозуміння неминучості змін, на побудову нової стратегії та адаптації до неї.

• Управління на основі екстраполяції, коли темп змін збільшується, але майбутнє ще можна прогнозувати шляхом екстраполяції минулих тенденцій

• управління на основі передбачення змін, коли з’явились раптові явища і темп змін збільшився, хоча і не настільки, щоб можна було вчасно передбачити майбутні тенденції та визначити реакцію на них шляхом розробки відповідної стратегії

• управління на основі прийняття гнучких екстренних рішень, які складаються у сучасний час в умовах, коли важливі задачі з’являються так швидко, що їх неможливо передбачити.

Для вибору того чи іншого методу управління ПП використовується

модель оцінки рівня нестабільності Ансоффа, де по осі Х відкладена шкала нестабільності від 1 до 5, а по осі У - характеристики (звичність подій, темпи змін, передбачуваність змін).

Алгоритм оцінки рівня нестабільності Ансоффа:

1. Визначають, які з умов діяльності підприємства будуть на думку служб маркетингу найбільш стабільними в найближчі 5-7 років

2. Користуючись шкалою нестабільності визначають для обраних умов рівень звичності, темп змін і передбачуваність майбутнього

3. Розділивши схему навпіл вертикальною рискою, визначають рівень нестабільності, пов’язаний з розподілом шкали нестабільності:

• управління на основі екстраполяції – оцінки 2,5-3 бали;

• управління на основі передбачення змін (стратегічне управління) – оцінка 3-3,5 бали;

• управління на основі прийняття гнучких екстренних рішень - > 3,5 бали.

І. Управління на основі екстраполяції або довгострокового планування.

Керівництво підприємства звичайно виходить із того, що в майбутньому результати діяльності поліпшуються і таким чином довгострокові перспективні плани виробничої діяльності включають більш високі показники. Типовий результат такого управління – це постановка оптимістичних цілей, із якими не сходяться реальні результати.

ІІ. Стратегічне планування ( управління на основі передбачення змін) являє собою набір дій і рішень, що приймаються керівництвом, які ведуть розробки специфічних стратегій, призначених для того, щоб допомогти підприємству досягти своїх цілей.

У процесі стратегічного планування вирішуються 4 основних задачі:

1. Розподіл ресурсів ПП.

2. Адаптація до зовнішнього середовища.

3. Внутрішня координація.

4. Організаційна стратегія передбачення.

По системі стратегічного планування відсутні припущення про те, що майбутнє повинно бути краще минулого і не вважається екстраполяція оптимальною, тому при стратегічному плануванні застосовуються: