Розділ 3 основні напрямки впливу загальноєвропейського порядку денного на політичний процес в країнах – членах єс

3.1.Країни – члени ЄС в загальноєвропейському політичному процесі

Для держав Європи, важливим політичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Стрижнем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, Що склалися історично.

У середині 90-х років XX ст. значно зріс рівень загальної безпеки на Європейському континенті, але певну напругу спричиняли локальні конфлікти, які різною мірою зачіпали інтереси багатьох держав світу 27,с. 159

На рубежі XXI ст. Європейський союз вступив в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної і Східної Європи збільшилось до 25.

Крокуючи на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію - на 23%, населення - на 20%), перетворюється на найбільший в світі ринок з більш ніж 450 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що додає йому вже абсолютно іншу міжнародну вагу, статус і позиції. Прихильники розширення сподіваються, що в новому форматі він набагато активніше братиме участь у прийнятті глобальних рішень, укріпить свої позиції у СОТ, МВФ і НАТО, стане визнаним лідером в тому, що стосується моделей інтеграції і в розвитку сучасного міжнародного права. У той же час загальноєвропейські інтеграційні процеси в ситуації регіону ускладнюються за рахунок процесів соціально-економічної трансформації, які в різних країнах відбуваються різними темпами і супроводжуються рядом внутрішніх конфліктів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Розширення ЄС — політичне рішення, яке викликає безліч суперечок. Оцінки інтеграції країн Центральної і Східної Європи в європейські структури носять неоднозначний характер. Оптимісти-космополіти вважають, що розширення здійснюється в інтересах всієї Європи, на основі рівності і не повинне розглядатися як акт милості. Неоліберали-космополіти побоюються, що західноєвропейський соціалізм знову проникне із «заднього крильця» в Брюсселі.

Прихильники захисту соціального завоювання побоюються, що в політичному і економічному плані держави Східної Європи ще не готові до суворих реалій, пов´язаних з повноправним членством в європейських структурах. Націоналістичні групи — скептики-некосмополіти — оспорюють розумність входження, наполягаючи на тому, що нові демократії не для того домагалися відновлення незалежності, щоб скласти її до ніг ЄС 18,с. 126.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Прийняття десяти нових членів з абсолютно іншими соціально-економічними і екологічними характеристиками, з глибокими міжнаціональними і міждержавними протиріччями не буде безболісним як для Євросоюзу, так і для «новачків». Безсумнівно, що розширення інтеграції несе плюси і мінуси і тим, хто відкриває двері, і тим, хто входить у них. Претенденти розглядають свій вступ в ЄС як золотий ключик в царство процвітаючого Заходу. Їхня економіка отримає фінансові вливання, сучасні технології і нові професії, вигоди від встановлення єдиної валютної системи, допомогу відсталим районам, доступ на ринки ЄС і в перспективі єдину зовнішньо-торгівельну політику, а також зменшить небезпеку військових конфліктів в регіоні.

На Заході відношення до прийому нових членів суперечливе. Багаті країни, особливо Німеччина, могутні корпорації розраховують на безмитний доступ до нових ринків, а їх підприємства в країнах ЦСЄ — більш дешеву робочу силу і вигоди географічного положення. Менш багаті країни небезпідставно побоюються, урізання фінансів із загального бюджету ЄС, що направляються нині на підйом їх господарства.

Дослідження проведене в межах проваджуваного вивчення національних та інтеграційних механізмів підвищення конкурентоздатності економіки ЄС в умовах глобалізації. Проведений аналіз проблем, що виникли при розширенні ЄС на схід та їх вплив на конкурентоздатність Союзу.

У період з березня по травень 2011 р. ключовою подією у відносинах ЄС і країн-кандидатів став вступ в Евросоюз 1 травня 2011 р. десяти країн Центральної і Східної Європи, Балтії і Середземномор´я.

Таблиця 3.1.

Європейський Союз «до» і «після» 1 травня 2004 року

Європейський Союз	до 1.05.2004 року	з 1.05.2004 року	Зростання показників
Число країн-членів і склад	15 країн-членів: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Німеччина, Франція, Фінляндія, Швеція.	25 країн-членів. У ЄС вступили: Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія.	Біля 60%
Загальна чисельність населення	380,8 млн. чол.	454,9 млн. чол.	Близько 20%
Загальна площа території	3 154 120 км2	3 890 895 км2	Близько 23%
Сукупний об’єм ВВП країн-членів ЄС	9 169 млрд. євро	9 6 13 млрд. євро	Близько 5%

Після розширення Євросоюзу кількість країн блоку зросла до 25, а загальна чисельність населення перевищує 450 млн. чол. Це мільйонний ринок збуту, відкритий для величезних інвестицій в сфері будівництва, транспорту, телекомунікацій, комп´ютеризації і енергосистем. Крім того, регіон має в своєму розпорядженні кваліфіковану робочу силу, що не претендує на високу оплату своєї праці.

Позитивні результати розширення Євросоюзу очевидні: зростання місткості його внутрішнього ринку приведе до того, що, за оцінками західноєвропейських бізнесменів, в перші ж три роки після прийняття нових членів, корпорації членів ЄС-15 зароблять завдяки цьому додатково 10 млрд. євро, а компанії країн, що вступили - цілих 50 млрд. євро. Співвідношення цих показників наочно показує як взаємовигідність процесу інтеграції, так і прискорений прогрес нових членів ЄС, пов’язаний насамперед з виходом на найбільш ємний і привабливий в короткостроковій перспективі ринок світу — ринок об’єднаної Європи 18,с. 126.

Друга Європа в особі новачків поки може лише мріяти про те, що колись буде жити, як Франція, Німеччина або Британія. Цю «другу» Європу сповна використовують для того, щоб процвітала «перша». Або хоча б для того, щоб у «першій» не почалися економічні кризи і соціальний катаклізм. Якщо дивитися глибше, Конституція В. Ж. д´Естена розділила континент навіть на три Європи. До останньої відносяться держави, що межують з ЄС, в тому числі тепер і Україна. Положення їх не набагато гірше, ніж у десятки новачків, але є ще час озирнутися, виробити свої лінію поведінки, систему взаємовідносин з Євросоюзом, що розширяється, та визначити, нарешті, національні пріоритети.

Таким чином, становлення нового формату ЄС — безпрецедентний сюжет в складній європейській історії, історичний виклик самому союзу і в економічному, і в політичному значенні. Масштаб цього виклику вказує на те, що в найближчій перспективі ЄС в основному сконцентрується на своїх внутрішніх проблемах. Це цілком очевидно, як і те, що така ситуація не стимулює особливої уваги, терплячого відношення і тим більше прийняття на себе частини відповідальності за розвиток сусідніх держав або, користуючись лексикою європейських експертів, за спільний розвиток нової периферійної зони Європейського союзу. Хоч останнє було б цілком логічним, враховуючи природне прагнення ЄС стати одним з ключових суб´єктів глобальних міжнародних відносин.

3.2. Поєднання загальноєвропейського, національного і регіонального в політиці розвитку держав-членів ЄС

Характерною особливістю розвитку практично всіх країн Об’єднаної Європи протягом останніх десятиліть стало розширення зони відповідальності субнаціональних – муніципальних, провінційних і регіональних – владних інстанцій. Дослідники пояснюють це тим, що, з одного боку, розширення функцій місцевих органів влади – це своєрідна відповідь суспільства на виклики світу, що глобалізується, спроба захиститись від можливих негативних змін, пов’язаних із глобалізацією, а з іншого боку – це відображення тієї значної ролі, яку відіграють регіони в сучасному світі [1, с. 63].

Актуальність проблематики, яка висвітлюється, зумовлена посиленням інтенсивності регіоналізації на світовому рівні та на теренах Об’єднаної Європи зокрема. Багаторівневість політики регіонального розвитку й поєднання її наднаціональних, національних та регіональних аспектів є нагальними питаннями порядку денного багатьох загальноєвропейських програм та форумів. Окрім того, зазначена тема, збагачена ідеями впливу глобальних циклів на регіональні аспекти розвитку, глибоко досліджена в роботах Х. Балдершайма, Ю. Ваннопа, Н. Вільямса, І. Валлерстайна, Р. Кларка, Й. Шумпетера та інших. Разом із тим, регіональний розвиток країн ЄС потребує й належного політичного аналізу, який може бути розпочатий з окреслення загальноєвропейського, національного та регіонального рівнів проведення політики регіонального розвитку в країнах-членах Європейського Союзу, а також їхнього поєднання в процесі багатонаціональної інтеграції Європи. Це і є метою нашої статті.

Сьогодні на тлі актуалізації регіональної проблематики на світовому рівні відбувається зміна стратегічних напрямків у політиці держав, свідомості людей тощо. Пов’язано це з тим, що за сучасних умов посилюються тенденції до глобалізації економіки на базі розширення діяльності транснаціональних корпорацій і загострення екологічних проблем планетарного масштабу, але водночас у всіх регіонах світу (макро- та мікрорівня) має місце постійний пошук національно-державної, етнічно-територіальної, регіональної самоврядності та самодостатності.

Період другої половини ХХ століття справедливо вважається знаковим для розбудови національної регіональної політики країн Західної Європи, у якій саме в цей час відбулись суттєві зміни. Найбільш характерними з них були звільнення від амбіційної задачі централізованого вирівнювання показників соціально-економічного стану різних регіонів, набуття рис демократичності, реалістичності, раціональності. Ці риси стають характерними й для країн-членів Європейського Союзу, які нещодавно ввійшли до його складу. Концепція політики регіонального розвитку в країнах європейської спільноти вважається дослідниками досить ефективною. Вона використовує децентралізовані механізми забезпечення умов для раціонального використання внутрішніх ресурсів регіону та врахування їхньої специфіки [1, с. 70]. Розробка оптимальних шляхів розвитку територій ЄС призвела до орієнтації на використання їхнього внутрішнього потенціалу, насамперед, традиційної структури місцевої економіки та бізнесу, специфіки ведення підприємництва та встановлення інституціональних зв’язків між владою, підприємницькими структурами та громадськістю.

Багатогранність регіональної політики як суспільно-політичного явища певною мірою визначає її термінологічну різноманітність. За одним із вдалих, на нашу думку, визначень, регіональна політика держави є узгодженою діяльністю національних і місцевих, регіональних органів державної влади, інститутів місцевого самоврядування з метою забезпечення ефективного використання потенціалу територій та створення сприятливого середовища для їх зовнішньої підтримки, сприяння гармонійному та сталому просторовому розвитку країни, підвищенню конкурентоспроможності регіонів як основи національної конкурентоспроможності, заохочення інноваційних підходів і зменшення суттєвих дисбалансів у рівнях її розвитку [2, с. 56]. Досить часто при тлумаченні регіональної політики увага значною мірою акцентується на її економічній складовій. Так, деякі автори звужують поняття регіональної політики до економічних функцій держави. Таку позицію вітчизняний дослідник С. А. Романюк, наприклад, аргументує тим, «... що навіть у тих випадках, коли йдеться про неекономічні сфери, механізм забезпечення все одно спирається на фінансово-економічні важелі» [3, с. 12].

Незважаючи на різноманітність підходів до вивчення регіональної політики та її визначення, більшість фахівців справедливо відзначають необхідність урахування при формуванні регіональної політики тенденцій, які останнім часом серйозно впливають на переважну більшість країн світу. Ідеться про тенденції глобалізації та інтеграції. У свою чергу, регіональний розвиток країн ЄС та спільна європейська регіональна політика розвиваються в умовах постійної політичної та інституційної інтеграції. Політична інтеграція багатьма дослідниками тлумачиться як виникнення політичної спільноти, що ґрунтується на довірі, лояльності та спільних цінностях; інституційну інтеграцію при цьому виділяють як запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн [4, с. 17].

Загальносвітові інтеграційні процеси характерним чином відбиваються на розбудові та розвитку Європейського Союзу. Як уже зазначалось, сьогодні спільна регіональна політика його країн-членів проводиться паралельно із загальним процесом європейської багатонаціональної інтеграції. Основною метою спільної регіональної політики ЄС є зменшення нинішніх регіональних невідповідностей і запобігання подальшим регіональним дисбалансам у Європейському Союзі шляхом передавання ресурсів спільноти проблемним регіонам. Як відомо, зменшення розриву між різними регіонами спільноти та ліквідація відставання в розвитку найменш розвинених регіонів були однією з проголошених цілей Римського договору 1957 року [5]. Наразі вирівнювання розвитку регіонів є важливим аспектом європейської ринкової економіки та визначає політику ЄС у сфері регіонального розвитку.

Важливим, на нашу думку, з точки зору висвітлення загальноєвропейської регіональної проблематики буде акцент на деяких аспектах походження політики регіонального розвитку європейської спільноти. Так, вирішальним для розвитку спільної регіональної політики ЄС стало визнання в Єдиному Європейському Акті, підписаному в 1986 році, того, що спільна регіональна політика може зробити вагомий внесок у поліпшення економічного й політичного згуртування Спільноти. Дане визнання вважається відліковою точкою у формуванні спільної регіональної політики ЄС. Зараз вона засновується передусім на координуванні фінансових інструментів Спільноти, а також на узгодженні національних та загальноєвропейських політик, спрямованих на допомогу регіонам, які для свого економічного розвитку потребують додаткового імпульсу [6, с. 180].

У контексті розгляду питання про співвідношення наднаціонального та національного рівнів управління регіональним розвитком ЄС слід зазначити, що спільна регіональна політика Європейського Союзу не має на меті заміну національних політик регіонального розвитку країн-членів у процесі політичної та інституційної загальноєвропейської інтеграції. Навпаки, відповідно до принципу субсидіарності, держави-члени ЄС повинні, за допомогою власних регіональних політик розв’язувати проблеми своїх регіонів, розвивати інфраструктуру та підтримувати інвестиції, які стимулюють створення нових робочих місць. Однак не можна залишати поза увагою той факт, що спільна регіональна політика ЄС координує національні політики, формулюючи настанови та встановлюючи певні принципи, покликані уникнути конкуренції за отримання регіональної допомоги між державами-членами. Вона також координує різні політики та фінансові інструменти ЄС з метою надання їм «регіонального виміру» і, таким чином, більшого впливу на регіони, які найгостріше потребують уваги [6, с. 171].

Проводячи національну політику регіонального розвитку, країни-члени ЄС намагаються дотримуватись пріоритетів усього Співтовариства, тоді як кожен із національних урядів діє в межах саме своєї країни. Паралельне існування двох регіональних політик у кожній із країн ЄС забезпечує можливість поєднання її національних інтересів та загальних інтересів усього Співтовариства, підтримання взаємоінтеграції більшістю населення. Координуючи свої дії, країни головну роль у проведенні регіональної політики надають, безумовно, наднаціональним органам ЄС [4, с. 18].

Із поступовим розширенням Європейського Союзу зростає необхідність у розробці й застосуванні нових інструментів контролю за регіональною допомогою, що виділяється на національному рівні. Традиційно розподілом коштів для регіонального розвитку, опікується Європейська Комісія. У Договорі про Європейський Союз зазначено, що Комісія, співпрацюючи з державами-членами, має тримати під постійним контролем усі системи допомоги, які існують у цих державах. Згідно з механізмом виділення коштів, протягом певного часу держави-члени повідомляють Комісію про плани щодо надання допомоги або її скасування. Держави-члени надають інформацію щодо запропонованих обсягів регіональної допомоги Комісії, яка, у свою чергу, або схвалює їх, або вносить до них зміни, зазвичай знижуючи їхній обсяг. При цьому зацікавлені держави-члени не можуть вживати запропонованих ними заходів доти, доки ініційована Комісією процедура не завершиться наданням остаточного рішення. Протягом визначеного часу зацікавлена держава може передати справу прямо до Суду, що досить часто й відбувається [6, с. 180].

До сфери контролю за регіональною допомогою країнам-членам Європейського Союзу відносять моніторинг державної допомоги, який суттєво сприяє економічному й соціальному згуртуванню Європейського Союзу. Узагалі, погляди дослідників на наднаціональний контроль допомоги з метою вирівнювання регіонального розвитку досить суперечливі. Аргументом на користь такого моніторингу виступає положення, згідно з яким один із найважливіших складників регіональної політики Спільноти полягає в координуванні та відстеженні регіональних політик держав-членів. У Договорі про Європейський Союз зазначається, що будь-яка допомога, яка створює або може створити конкуренцію через надання підтримки певним підприємствам або виробництву певних товарів, має бути сумісною зі спільним ринком тією мірою, якою вона впливає на торгівлю між державами-членами. Однак при цьому визначено, що відповідною спільному ринку можна вважати «допомогу для забезпечення економічного розвитку районів із украй низьким рівнем життя чи великим рівнем безробіття» і, більш загально, «допомогу для сприяння розвитку певних видів економічної діяльності або певних економічних районів, у яких така допомога не передбачає негативного впливу на умови ведення торгівлі, що суперечив би спільним інтересам» [6, с. 179].

Сьогодні регіональна політика країн-членів Європейського Союзу – один із найважливіших інструментів досягнення оптимального співвідношення між господарською ефективністю та соціальною справедливістю, економічною доцільністю й соціальним вирівнюванням, інтенсивними та екстенсивними факторами економічного зростання. Вона дозволяє враховувати інтереси населення різних регіонів, не виходячи при цьому за рамки єдиної державної стратегії. Крім того, регіональна політика сучасних європейських країн – один із досить ефективних засобів узгодження інтересів влад різних рівнів [1, с. 70].

Не можна не погодитись із тим, що зусилля Європейського Союзу щодо розвитку його найбідніших регіонів видаються досить успішними. Структурна політика та політика згуртування, спрямовані на зменшення регіональних дисбалансів за умов багатонаціональної інтеграції, стали дієвими механізмами досягнення загальноєвропейських цілей. Так, для забезпечення регіонального розвитку Європейського Союзу Фонд згуртування Спільноти дозволив країнам, що отримують допомогу, досягти істотного рівня державних інвестицій у галузях транспорту та довкілля, сприяючи при цьому зменшенню можливого бюджету через програми зближення, згуртування. Однак факти свідчать і про те, що від впровадження спільної регіональної політики виграють не тільки найбідніші регіони держав-членів Союзу. Статистика свідчить, що майже 40 % усіх ресурсів, які надійшли до найбідніших регіонів, повертаються до багатих регіонів у формі придбання ноу-хау або основного устаткування. Принципи виділення структурної допомоги ЄС періодично переглядаються, аби зосередити її в тих регіонах, які найбільше цього потребують, адже розбіжності в рівнях розвитку регіонів зберігаються й досі. Визнається, що суттєві невідповідності залишаються як у рівні валового внутрішнього продукту, так і в рівні безробіття, особливо між більш привабливими регіонами та такими, що відстають у розвитку, наприклад, між великими містами й столицями та сільськими віддаленими районами [6, с. 186].

Сьогодні досвід західноєвропейських та центральноєвропейських інтеграційних процесів свідчить про те, що в Європейському Союзі країни та регіони вбачають потужний засіб отримання статусу політичного актора на національному та наднаціональному рівнях, можливість доступу до ресурсів наднаціональних структур. Крім того, можливість регіонів брати участь у процесах європейської інтеграції суттєво розмиває конфліктні відносини по лінії «центр – регіон» у рамках національної держави, яка виступає учасником процесів європейської інтеграції [7, с. 22].

Отже, Європейський Союз являє собою потужне регіональне інтеграційне об’єднання, «структура якого є способом організації … взаємовпливів держав, які входять до його складу» [7, с. 22]. Водночас із поширенням інтеграції в рамках Європейської Спільноти все активнішу роль відіграє вплив регіонів ЄС, які зростають в економічному та політичному плані (у тлумаченні Європейського Союзу регіон набув конкретного змісту та розглядається як територіальне утворення, установлене згідно із законодавством на рівні, який є нижчим після державного, і наділене правом самостійного політичного самоврядування [8, с. 562]). У цьому контексті слід наголосити на проблемі поєднання загальнодержавних та регіональних економічних інтересів. Більшість фахівців відзначають, що ця проблема має фундаментальне значення для розробки основ державної регіональної економічної політики. Адже поряд із державними кожний регіон має власні специфічні інтереси, які не завжди й не в усьому співпадають із загальнодержавними. Регіональні інтереси зумовлюються особливостями господарського комплексу регіону, складом його населення, рівнем розвитку продуктивних сил, а також географічним положенням, наявністю мінерально-сировинних, водних, земельних та інших ресурсів. Ці особливості кореняться в природних умовах, у виробництві, соціальній сфері, історії, культурі того чи іншого регіону й зумовлюють специфічні економічні інтереси регіонів. Отже, логічним є, на нашу думку, те, що регіональні інтереси за ринкових умов впливають на засади територіального (регіонального) управління, яке на регіональному й міжрегіональному рівнях має вирішувати питання щодо зацікавленості підприємств та організацій у поєднанні зусиль для формування та розвитку соціально-економічного середовища регіону, на підставі дослідження тенденцій та ймовірного розвитку продуктивних сил і виробничих відносин виробляти соціально-економічні орієнтири комплексного збалансованого розвитку й функціонування господарства регіону [9, с. 27].

Погодимось із думкою інших дослідників про те, що досягти ідеального поєднання загальнодержавних та регіональних економічних інтересів, звичайно, неможливо, але необхідно прагнути до максимального їхнього поєднання. Головне завдання при розробці регіональної політики й полягає в тому, щоб знайти таку міру поєднання цих інтересів, яка б забезпечувала як загальнодержавні економічні інтереси, так і регіональні економічні інтереси [10, с. 169-170].

Як відзначають деякі дослідники, на сьогодні актуальною є потреба в нових принципах і методах господарювання в рамках регіонів та в опрацюванні алгоритму узгодження інтересів усіх суб’єктів економічних відносин на певній території. Високу ефективність політики регіонального розвитку, на їхню думку, можна забезпечити лише при врахуванні в них таких принципових положень:

1. ринкові відносини самі по собі не забезпечують оптимального розподілу за регіонами;

2. політика регіонального розвитку не може замінити глобальну економічну політику, а також запобігти або компенсувати недоліки й помилки національної структурної політики та політики стабілізації;

3. регіональна політика є частиною структурної політики, що визначає її доцільний середній і довгостроковий характер; вона повинна мати чітку цільову установку й не зосереджуватись цілком на всіх актуальних у певний момент проблемах і кризах [9, с. 35].

Сучасні тенденції в процесах регіонального розвитку в Європейському Союзі мають суттєве значення для впровадження нових принципів регіонального розвитку та формування регіональної політики. Таке твердження не викликає особливого сумніву з огляду на євроінтеграційні прагнення нашої держави. Вивчення досвіду ЄС є важливим для країн - учасниць, оскільки концепції та конкретні механізми політики вирівнювання розвитку регіонів ЄС добре розроблено й відпрацьовано, а їх запровадження в ряді країн із різними початковими умовами розвитку дає змогу зробити корисні узагальнення [2, с. 58].

На думку учених, регіональна політика країн – учасниць ЄС в умовах інтеграційних процесів повинна, у першу чергу, базуватись на принципах законності, збалансованості регіональних та державних інтересів, розмежування відповідальності та повноважень між державними та регіональними органами влади [2, с. 57].

Моделі регіоналізації через існуючі місцеві органи влади, яка діє в таких європейських країнах, як Данія, Ірландія, Фінляндія, Румунія, характерний розширений спектр повноважень місцевих органів влади з метою підтримки регіонального розвитку спільно із центральним урядом. При цьому використовуються нові форми співробітництва між існуючими місцевими органами влади.

Отже, сьогодні тенденції європейської регіоналізації справедливо заслуговують на серйозну увагу з боку українських дослідників регіоналістики. У цьому контексті важливим видається аналіз форм управління регіональним розвитком, властивих державам-членам ЄС. Наприклад, у Федеративній Республіці Німеччині, Португалії, Греції, Сполученому Королівстві, Швеції та деяких країнах Центрально-Східної Європи (Болгарії, Литві, Естонії, Словаччині та Словенії) діє модель адміністративної регіоналізації, сутність якої полягає в тому, що органи регіональної влади, підпорядковані центральному уряду, відповідають за загальне керівництво, а також за економічний розвиток, при цьому вони можуть покладатися на місцеві громади й на специфічні інструменти політики регіонального розвитку.

3.3. .Країни – члени ЄС та основні напрямки адаптації законодавчої бази Європейського союзу

Європейський Союз на сьогодні одне з найбільших та найвпливовіших політичних об'єднань у світі. Останні два розширення ЄС відбулися за рахунок включення дванадцяти країн, що раніше належали до соцтабору. Особливе місце серед цих держав займають колишні Прибалтійські республіки Радянського Союзу - Латвія, Литва та Естонія. Для набуття повноправного членства у ЄС цим трьом країнам знадобилося більше ніж десять років.

Дослідники на сьогодні ще мало приділяють уваги проблемам європейської інтеграції країн Балтії. Існує невелика кількість статей, наприклад, таких як "Інтеграційні стратегії країн Центральної і Східної Європи на сучасному етапі розширення Євросоюзу", докторанту Інституту політичних і етнонаціональних і політичних досліджень НАН України Олени Ковальової, держави Балтії розглядаються разом із іншими країнами, що набули повноправного членства у ЄС у 2004 році. Особливе місце та роль у євро інтеграційному процесі цих балтійських республік залишилися поза увагою дослідника [4, с.20-38]. Окремі теоретичні аспекти європейської інтеграції нових країн-членів ЄС розглянуті у дисертаціях: В.Копійки [5, с. 178 ], С.Божко.

У групу джерел права ЄС більшість авторів також включають рішення Суду ЄС, які мають силу судового прецеденту. По суті, Суд ЄС, виносячи рішення щодо широкого кола питань, здійснює не тільки функції судового органу, але також «квазизаконодавчу» і «квазивиконавчу» функції [3,с. 80] . Згідно ст. 177 Римського договору Суд ЄС має право виносити рішення про тлумачення положень установчих договорів і актів, прийнятих органами ЄС. Суд ЄС здійснює нагляд за законністю діяльності органів ЄС, в тому числі за законністю виданих ними обов'язкових нормативних актів (ст. 173 Римського договору). Суд ЄС може прийти до висновку про протиправності акта органу ЄС і винести рішення про його анулювання.

Суд ЄС також здійснює контроль за виконанням державами - членами ЄС своїх зобов'язань, виносячи відповідні рішення проти тих держав-членів, які порушують право ЄС або ухиляються від вжиття заходів, необхідних для реалізації його положень. Нарешті, окрему групу становлять рішення Суду ЄС, що виносяться їм в рамках позовного провадження по спорах, розгляд яких входить в його компетенції. В цілому необхідно зазначити, що Суд ЄС відіграє центральну роль у забезпеченні уніфікаційного ефекту нормативних актів ЄС [3,с.81] .

Рада європейського союзу - один з головних органів Європейського Союзу (Європейських Співтовариств); складається з міністрів держав-членів, забезпечуючи участь останніх у процесі прийняття рішень. Склад Ради може змінюватися в залежності від розглянутого питання. Останнім часом стали звичайними засідання галузевих міністрів. Головуючий, уповноважений визначати основні принципи спільної політики, змінюється кожні шість місяців. Рада спирається на Комітет постійних представників, на робочі групи та генеральний секретаріат. Крім випадків, передбачених у Договорі про освіту Європейського Союзу, Рада приймає рішення простою більшістю голосів.

Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС)

1. Єдиний Європейський Акт,

2. Договір про Європейський Союз

3. Договори, що укладають Європейські Співтовариства [3,с.82]

В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

Сприяння проведенню збалансованої і довгострокової соціальної та економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі суспільної безпеки, яка могла б привести до створення у разі необхідності системи спільної оборони.

Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць шляхом введення громадянства Союзу.

Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики та внутрішніх справ.

Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій.

До основних органів ЄС належать:

1. Європейський парламент;

2. Європейська Рада;

3. Рада Європейського Союзу;

4. Європейська Комісія;

5. Європейський Суд;

6. Палата аудиторів.

Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни. Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова [3,с.81].

Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом. Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча.

Європейська Рада об'єднує голів держав та урядів (тобто президентів та/чи прем'єр-міністрів) усіх країн-членів ЄС та Голову Європейської Комісії. Члени Європейської Ради зустрічаються чотири рази на рік. У функції Ради входить схвалення загальної політики ЄС та оцінка результатів його діяльності. Це - найвищий законодавчий орган Європейського Союзу, саме тому засідання Ради часто називають «самітами». Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Європейського Союзу та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС [37,с.211].

Рада Європейського Союзу є основним законодавчим органом ЄС. У роботі Ради беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. Вибір міністрів для участі у нараді залежить від предмета обговорення. Якщо це зовнішня політика, тоді в роботі наради беруть участь міністри закордонних справ від кожної країни, якщо сільське господарство - міністри сільського господарства і т.д. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання. Рішення в Раді приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності населення. Поділ голосів між державами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Функції Голови Ради виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ країн-членів.

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Склад Комісії розглядається і ухвалюється Європарламентом, тому кожний з її членів працює 5-річний термін. Як член колективного органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ Комісії, що називається Генеральним Директоратом (Департаментом). Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на ґрунті інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі можливості, ніж окремі його члени.

ЄК спеціалізується на захисті угод ЄС, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС. Крім того, ЄК здійснює обов'язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС та управління нею. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях політики, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС - бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи й ті, які стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

Європейський Суд Оскільки ЄС побудовано на основі юридично обов'язкових Договорів, він суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій. Основною функцією Європейського Суду і є забезпечення єдиного тлумачення законодавства ЄС та його примату над національними законодавствами у межах юрисдикції, що встановлена установчими Договорами. Відповідно до цього Європейський Суд розглядає та регулює розбіжності між державами-членами, між ними та ЄС, інститутами ЄС, ЄС та фізичними і юридичними особами. Крім того, Європейський Суд робить висновок щодо міжнародних угод та попередніх слухань справ, які передані йому національними судами (хоч у цьому випадку юрисдикція Європейського суду на них не поширюється). Європейський суд є вищою інстанцією. Він не має у своєму розпорядженні будь-яких засобів примусу. Проте, враховуючи його становище та авторитет, держави-члени та інститути ЄС, як правило, погоджуються з його рішеннями [37,с.164].

Палата аудиторів - порівняно молодий орган ЄС, створений 1977 року з метою перевірки усіх доходів і витрат ЄС та створених ним інститутів.

П'ять інших органів ЄС, які доповнюють систему:

1. Комітет з економічних і соціальних питань представляє громадянське суспільство і обидві сторони виробництва;

2. Комітет регіонів представляє регіональні та місцеві органи влади;

3. Європейський Центральний Банк відповідає за європейську монетарну політику;

4. Європейський інвестиційний Банк фінансує проекти ЄС;

5. Європейський Омбудсмен захищає громадян і організації ЄС від порушень в адмініструванні.

До процесу прийняття рішень у Європейському Союзі залучені різні європейські інституції, зокрема:

1. Європейська Комісія;

2. Європейський Парламент;

3. Рада Європейського союзу.

Європейська комісія пропонує нові законопроекти, але саме Рада та Парламент приймають закони. Інші інституції також відіграють важливу роль, коли мова йде про певні сфери діяльності.

Роль та процедура прийняття рішень в ЄС викладені в угодах. Усі європейські закони базуються на конкретних статтях угод, що і називається «правовою базою» законодавства.

При прийнятті законопроектів в ЄС існують такі три основні процедури:

1. консультації,

2. процедура згоди (санкціонування),

3. спільне прийняття рішень.

Основна різниця між ними полягає у тому, як Парламент взаємодіє з Радою. Згідно процедурі консультацій, Парламент просто висловлює свою точку зору; за процедурою спільного рішення Парламент приймає рішення спільно з Радою. Коли Європейська Комісія пропонує новий законопроект, вона повинна вибрати процедуру для його схвалення. Цей вибір залежить від законодавчої бази ініціативи, тобто від статті угоди, на якій базується така ініціатива.

Існуюча в ЄС процедура підготовки та прийняття рішень є складною, проте закладений у ній механізм перевірок та противаг забезпечує демократичність процесу, ґрунтуючись на відкритій дискусії, консультаціях та консенсусі.

Задля забезпечення динамічного розвитку ринку телекомунікацій та інформаційних технологій, країні-кандидату належить привести національну законодавчу базу у цій сфері відповідно до розділу 19 acquis communautaire. Законодавство має бути спрямовано на розвиток вільної конкуренції у цьому секторі, встановити єдині тарифи на послуги зв'язку, розробити систему ліцензування операторів.

Законодавство в галузі поширення аудіовізуальної продукції в межах внутрішнього ринку ЄС також має бути впроваджено країною-кандидатом. Основні вимоги стосуються розробки законодавства, яке б сприяло безперешкодному доступу європейських мас-медіа на ринок окремої країни, а також дозволяло вільну трансляцію національних каналів на територію інших країн-членів. Також потребують узгодження із загальноєвропейським законодавством окремі питання регулювання діяльності телеканалів та радіостанцій.

Єдина сфера де не потребується адаптація національного законодавства до норм ЄС - це культура. Співтовариства лише всіляко підтримують та сприяють розвитку культури кожної держави, не потребуючи при цьому створення спільної законодавчої бази [2, с 115].

Забезпечення сталого розвитку всіх регіонів ЄС - одна з пріоритетних цілей для Співтовариств. Регіональна політика як Європейського Союзу в цілому, так і кожної країни має бути спрямована на рівномірний розвиток всіх регіонів. Європейська Комісія зазначала, що у країнах Балтії існують області, які відстають по багатьом економічним показникам та мають не достатньо розвинену інфраструктуру, ситуація ускладнюється значними темпами урбанізації населення. Саме за для поліпшення ситуації у недостатньо розвинених регіонах, країна-кандидат має впроваджувати законодавство яке б сприяло подоланню відставання. Цій проблемі і присвячений розділ "Регіональна політика та координація структурних інструментів", що міститься у acquis communautaire. Під структурними інструментами розуміється комплекс програм впровадження фінансової, технічної допомоги країні, або її окремому регіону. Такими програмами є Фаре (Phare), Сапард ( Sapard), Іспа ( Ispa).

Європейський Союз має одни з найвищих екологічних стандартів, окремий розділ правового доробку Співтовариства присвячено саме захисту навколишнього середовища. Спільну політику у цій галузі було започатковано у Договорі про створення Європейської Спільноти. Основними напрямками такої політики виступають: охорона та поліпшення стану довкілля, збереження здоров'я людей, раціональне використання природних ресурсів [2, с 124]. Цей розділ складається приблизно з 200 законодавчих актів, які впроваджують не лише стандарти, а й заходи щодо запобігання надмірному забрудненню води, повітря, ґрунту. Значна увага приділяється контролю за хімічним та радіоактивним забрудненням. Існує цілий комплекс екологічного законодавства в галузі виробництва, не один товар не може постачатись на ринок ЄС, якщо він не відповідає загальноєвропейським нормам.

Спільне законодавство Європейського Союзу має потужний потенціал захисту прав споживачів. Під суворим контролем знаходиться інформація, що подається у рекламі товарів, здійснюється постійний моніторинг цін та відповідності товарів екологічним стандартам, контролюється якість продукції, яка постачається до пунктів продажу [2, с 117]. Країна-кандидат має адоптувати свою законодавчу базу в галузі захисту прав споживачів до норм Співтовариства в короткі терміни. Законодавство у цій сфері є одним з пріоритетних напрямків, ще Європейські угоди, підписані у 1995 році між ЄС та країнами Балтії встановлювали пріоритетність розділу acquis communautaire, що відповідає за захист споживачів.

Співробітництво в галузі в галузі правосуддя та внутрішніх справ країн членів ЄС регулює окремий розділ правового доробку. "Зближення" правових систем країн-членів потребує в першу чергу встановлення єдиних норм в галузі карного права, митного та міграційного законодавства, які б поширювали свою дію на всю територію Європейського Союзу. Країни ЄС мають налагодити співпрацю поліційних, митних, судових органів задля забезпечення високого рівня безпеки [2, с 33.].

Повноцінне існування митного союзу в межах ЄС - одне з пріоритетних завдань для країн-членів. Законодавство в цій галузі регулює в першу чергу тарифи на експорт та імпорт між державами-членами, охорону зовнішніх кордонів Співтовариства. Особливо важливим є адаптація візового законодавства та підготовка до приєднання до Шенгенської зони. Країнам Балтії знадобиться не менше 5 років після вступу для повної інтеграції у митну систему Співтовариства.

Однією з визначальних рис Європейського Союзу у порівнянні з іншими міжнародними організаціями виступає система фінансування, яка основана на використанні власних коштів Співтовариства. Фінансування цієї організації здійснюється не лише за рахунок внесків держав-членів, а й за рахунок податків та митних зборів, що поступають у власний бюджет Союзу [2, с 162-165]. Адаптація законодавчої бази країни-кандидата повинна проходити в руслі формування єдиної фінансової політики всього Співтовариства та створення збалансованої системи взаємодії фінансових інституцій окремої держави з наднаціональними фінансовими установами, що беруть участь у формуванні, розподілі та використанні бюджетних коштів.

Задля адаптації національних законодавчих баз Латвії, Литви та Естонії до правового доробку Європейського Союзу, урядами вищезазначених країн були розроблені спеціальні програми. Ці документи в усіх трьох прибалтійських державах мали назву "Національна програма адаптації acquis communautaire". Вони представляють собою значні за обсягом документи (близько 700 сторінок кожний), де представлені конкретні заходи з адаптації розділів правового доробку та терміни їх реалізації. В середньому кожній з країн довелося адоптувати близько 2000 законодавчих актів. Згідно з національним програмами з цим завданням прибалтійські республіки мали впоратися до кінця 2003 року.

Таким чином, проаналізований стан наближення законодавства країн – членів ЄС до законодавства Європейського Союзу дозволяє говорити, що країни, і зокрема її системи нормо творення, знаходиться на правильному шляху і перебуває у постійному розвитку. Це підтверджується як чинними на сьогоднішній день нормативними документами, спрямованими на адаптацію законодавства до законодавства Європейського Союзу.

Проте більш важливим є подолання тих проблем, що постали перед країнами –членами ЄС на їх шляху до європейських стандартів. Так, перехід від застарілої системи законодавства до європейської не є і не може бути легким та швидким. Необхідно розуміти, що адаптація законодавства деяких країн до європейських норм не є процесом заміщення існуючих норм на європейські. Для закріплення авторитету як держави у світі, спеціалістам у галузі права, економіки, науки необхідно створити дійсно національну систему права, яка б гармонійно поєднала в собі кращі напрацювання минулих років і містила риси та норми, притаманні демократичному європейському праву.

І тут постає головна, на мою думку, проблема – людський фактор. В країнах – членах ЄС проходить болісний процес зміни поколінь. Знадобиться ще не один рік, щоб виховати покоління спеціалістів, не обтяжених старою системою нормо творення, соціальними стандартами, розумінням державної служби тощо. Це має бути одним з провідних напрямків роботи як уряду, так і системи освіти. Як свідчить аналіз проблеми адаптації законодавства деяких країн до законодавства Європейського Союзу, одну з провідних ролей у цьому процесі, в тому числі процесі підготовки кваліфікованих кадрів.