Розділ 2 загальноєвропейський порядок денний поняття, основні компоненти, процес встановлення

2.1. Поняття регіонального та міжнародного питання, співробітництва у сфері зовнішньої політики

Окремі питання зовнішньої політики ЄС вже досліджувались у вітчизняній правовій літературі. На теренах Європейського Союзу і інших країн, звичайно, їм приділяється набагато більше уваги. Серед зарубіжних вчених, які займаються згаданою проблематикою можна назвати Ентіна М.Л., Луканіна Д.Б., Зонову Т.В., Кашкіна С.Ю., Арнольда Р., Мак Голдріка Д., Татама А. та ін. Серед вітчизняних дослідників, до питань правового регулювання зовнішніх зносин ЄС у своїх працях звертались Муравйов В.І., Заблоцька Л.Г., Баймуратов М., Дмитрієв А.І., Опришко В.Ф., Петров Р.Ф., Посельський В. та ін.

Луканін Д.В. вірно зазначає, що система зовнішніх зносин Європейського Союзу „складається із двох основних блоків: по-перше, власне представництво на міжнародній арені у всьому різноманітті форм його впливу – від торгово-економічного співробітництва з країнами-членами і кандидатами, третіми країнами і міжнародними організаціями і до рівня дипломатичних представництв; по-друге, взаємодія в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки, яка є специфічною сферою регулювання взаємовідносин виключно країн-членів” [1, с. 66].

На думку В. Посельського, ЄС, згідно установчих договорів, може формально брати на себе міжнародні зобов’язання в шести галузях: торговельна політика, асоціативне партнерство, валютна сфера, наукові дослідження та технологічний розвиток, навколишнє середовище, допомога країнам, що розвиваються, а в цілому „Суд ЄС визнав за спільнотою право зовнішньої дії у всіх сферах, де це випливає з її внутрішніх нормативних повноважень (принцип відповідності компетенцій) або навіть поза ними ” [2, с. 110].

Регіональні та міжнародні питання, співробітництво у сфері зовнішньої політики та політики безпеки, нерозповсюдження ЗМЗ та роззброєння, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій

Подальше посилення конвергенції з регіональних та міжнародних питаннях, запобіганні конфліктам та врегулюванні кризових ситуацій; співробітництво щодо покращення ефективності багатосторонніх установ та конвенцій, з метою посилення глобального управління, координації у боротьбі із загрозами безпеці та зосередженні зусиль на питаннях, пов’язаних із розвитком

1. інтенсифікація консультацій та координації через наявні дипломатичні та військові канали з метою зосередження зусиль на міжнародних питаннях загального значення, включаючи передусім виклики загальноприйнятим принципам міжнародного миру та безпеки, як встановлено Хартією ООН, Гельсінським заключним актом ОБСЄ та іншими відповідними багатосторонніми документами;

2. продовження діалогу щодо імплементації Європейської стратегії безпеки;

3. пожвавлення консультацій щодо врегулювання кризових ситуацій;

4. продовження практики спільного визначення можливостей країн-учасниць ЄС щодо участі у майбутніх операціях ЄПБО, використовуючи позитивний досвід в операціях ЄС на;

5. подальша імплементація „Севільських” Домовленостей щодо консультацій та співробітництва між ЄС в операціях із врегулювання криз під проводом ЄС, включаючи постійну участь у відповідних навчаннях щодо врегулювання криз та навчальних заходах, пов’язаних з ЄПБО;

6. збільшення взаємосумісності, де це необхідно, між миротворчими підрозділами та військовими силами ЄС шляхом використання досвіду, здобутого в відповідних операціях із врегулювання криз ЄС.;

7. продовження консультацій щодо санкцій, які застосовуються ЄС;

8. визначення подальших конкретних шляхів досягнення конвергенції у сфері зовнішньої політики та політики безпеки;

9. вжиття заходів з метою стимулювання військового та технологічного співробітництва 11,с. 164;

10. заохочення та сприяння безпосередньому співробітництву щодо конкретних заходів, спільно визначених сторонами, між відповідними установами та агентствами СЗБП/ЄПБО і такими органами, як європейське оборонне агентство, Інститут ЄС досліджень безпеки, Супутниковий центр ЄС та Європейський безпековий та оборонний коледж.

Подальший розвиток співробітництва щодо протидії спільним загрозам безпеці, включаючи боротьбу з тероризмом, нерозповсюдженням зброї масового знищення та незаконного експорту зброї:

1. продовження співробітництва у сфері нерозповсюдження зброї масового знищення, включаючи аспекти, пов’язані з приєднанням та імплементацією на національному рівні відповідних міжнародних інструментів, таких як КХЗ, КБТЗ та ДНЯЗ,та режимів експортного контролю;

2. подальше удосконалення ефективної системи національного експортного контролю, контролю експорту та транзиту товарів, пов’язаних із ЗМЗ, включаючи контроль за кінцевим використанням товарів та технологій подвійного використання ЗМЗ, відповідно до Регламенту ЄС щодо експортного контролю товарів подвійного використання, прийнятого у 2000 році та відповідно до його оновленої версії, подальше співробітництво у розробленні національних переліків товарів подвійного використання, контроль над нематеріальними передачами технологій, посиленні системи експортного контролю, включаючи запобігання та санкції за порушення, та взаємодію з промисловістю;

3. продовження співробітництва щодо боротьби проти незаконної торгівлі ядерними матеріалами;

4. продовження співробітництва, спрямованого на досягнення цілей Глобального партнерства В-8 у всіх його аспектах;

5. співробітництво з метою покращення стандартів біобезпеки та біозахисту в лабораторіях, інших приміщеннях та під час транспортування небезпечних біоагентів, зокрема відповідно до поточного діалогу щодо можливого співробітництва у сфері біобезпеки та співробітництво щодо посилення безпеки діяльності у космічному просторі, шляхом вироблення заходів довіри, таких, що запропоновані проектом Кодексу поведінки ЄС;

6. подальше співробітництво у сфері експорту зброї відповідно до змісту та принципів Спільної позиції Ради ЄС 2008/944/СЗБП, якою визначено загальні правила контролю за експортом військових технологій та обладнання, а також у спільній підтримці процесу щодо обговорення Угоди про торгівлю зброєю;

7. подальший розвиток співробітництва у сфері боротьби з незаконною торгівлею легким озброєнням та стрілецькою зброєю і їх боєприпасами;

8. спільне протистояння загрозам безпеці, включаючи легке озброєння і стрілецьку зброю та їх боєприпаси, а також протипіхотні міни, відповідно до положень Оттавської конвенції про заборону використання, накопичення, виробництва та передачі протипіхотних мін. Міжнародний Кримінальний Суд Посилення співробітництва з метою сприяння міжнародному правосуддю та боротьбі з безкарністю, в тому числі шляхом: подальшої підтримки Міжнародного кримінального суду (МКС) та створення консультаційного механізму щодо діяльності і функціонування МКС; ефективної імплементації усіх заході

9. подальшого співробітництва в рамках Спеціальної робочої групи з питань злочину агресії та інших спеціальних груп.

Співробітництво з питань юстиції, свободи та безпеки

На мою думку у контексті зобов’язань, викладених переглянутому Плані дій члени - країни ЄС у сфері юстиції, свободи і безпеки 2007 року, співробітництво у цій сфері повинно зосереджуватись на таких пріоритетах:

1. підтримка розвитку системи захисту персональних даних після ратифікації Конвенції Ради Європи 1981 року про захист персональних даних та Додаткового протоколу до неї 3 та її імплементації. Це має стати однією з передумов для укладення угод з Євроюстом та Європолом, включаючи обмін оперативною інформацією;

2. розвиток необхідних законодавчої та інституційної рамок у сфері управління міграцією з метою боротьби з нелегальною міграцією, контрабандою та торгівлею людьми за підтримки ЄС;

3. практична імплементація Конвенції ООН про статус біженців 1951 року і відповідного Протоколу про статус біженців 1967 року, включаючи право на притулок та дотримання принципу не видворення, та Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року, з метою боротьби та запобігання злочинній, організованій або іншій діяльності;

4. активно продовжувати візовий діалог, розробляючи відповідні умови, для запровадження у довгостроковій перспективі безвізового режиму.

Конвенція про захист фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, Страсбург, 28.01.1981 та Додаткового Протоколу до Конвенції про захист фізичних осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру щодо уповноважених органів нагляду та транскордонних інформаційних потоків, Страсбург, 08.11.2001) особливу увагу таким питанням, як: безпека документів, нелегальна міграція, включаючи реадмісію, громадський порядок і безпека та зовнішні зносини; заохочувати держави-члени ЄС використовувати можливості, які існують в рамках acquis Співтовариства, для зменшення чи скасування візових зборів для фізичних осіб; забезпечити повну імплементацію обох угод між країнами - членами ЄС: про спрощення оформлення віз та про реадмісію; просувати подальше судове співробітництво між країнами - членами ЄС у цивільних справах на основі існуючих міжнародних інструментів, які можуть бути застосовані; розробити, впровадити та удосконалити стратегію, правову базу та процедури інтегрованого управління кордонами, включаючи всебічну підтримку ЄС, яку буде спільно визначено; за технічної підтримки ЄС продовжити процес демаркації кордонів відповідно до міжнародних стандартів у співробітництві з відповідними органами влади сусідніх країн; інтенсифікувати та посилити співробітництво в рамках існуючих робочих домовленостей, включаючи, зокрема аналіз та управління ризиком; в контексті триваючого співробітництва.

Отже на мою думку, на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Європейський Союз (ЄС), як унікальне політико-правове явище, починає все активніше реалізовувати свою зовнішньополітичну функцію, при тому, що економічний аспект діяльності ЄС тривалий час був пріоритетом для його держав-членів.

Таким чином, в силу обмеженого обсягу публікації, ми розглянемо лише деякі елементи системи правового регулювання зовнішніх зносин ЄС, які на нашу думку представляють найбільший науковий і практичний інтерес.

Тобто, „держави-члени мають працювати спільно, зміцнюючи та розвиваючи взаємну політичну солідарність. Вони повинні утриматись від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу або здатні ослабити його ефективність як єдиної сили в міжнародних відносинах”. (п. 2 ч. 2 ст. 11 Договору про Європейський Союз).

Особливості правового регулювання СЗППБ ЄС на сучасному етапі полягають у відсутності можливостей прийняття нормативних актів обов’язкового характеру і „являють собою ту сферу, в якій держави-члени координують зовнішньополітичну активність шляхом напрацювання спільної позиції і, яка потім дозволяє їм виступити єдиним фронтом в міжнародних організаціях чи на міжнародних конференціях” [2, с. 74].

Конкретні правові інструменти досягнення основних цілей у сфері СЗППБ передбачено у ст. 12 Договору про Європейський Союз. Зокрема, до таких інструментів відносяться: „– визначення принципів і основних напрямків спільної зовнішньої політики і політики безпеки; – визначення спільних стратегій; – узгодження спільних дій; – узгодження спільних позицій; – зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в політичній сфері”.

Згідно із ч. 1 ст. 13 Договору про Європейський Союз, „Європейська Рада визначає принципи і загальні напрямки спільної зовнішньої політики та політики безпеки, включаючи питання захисту”. Тобто, принципи і основні напрямки, як і інші рішення Європейської Ради, не є за своєю правовою природою нормативними чи індивідуальними актами, але здатні здійснювати серйозний вплив на діяльність інститутів і держав-членів Союзу, і є, свого роду, „програмою зовнішньої політики, яка визначає загальний курс в міжнародних справах Європейського Союзу, в цілому, і кожної держави-члена, зокрема. У відповідності із принципами і основними напрямками повинні прийматися конкретні зовнішньополітичні демарші, які здійснюються органами Союзу і всіх держав-членів” [4, с. 182].

Приймаючи „спільні стратегії”, як особливу категорію рішень в рамках СЗППБ, яка запроваджена Амстердамським договором, Європейський Союз з метою вирішення конкретних завдань міжнародного характеру „визначає завдання, тривалість і засоби, які повинні надаватися Союзом і державами-членами”. (п. 2 ч. 2 ст. 13 Договору про Європейський Союз).

Згідно із п. 1 цієї ж статті, „Європейська Рада вирішує питання спільної стратегії здійснюваної Союзом у регіонах, де держави-члени мають важливі спільні інтереси”. У зв’язку з цим варто згадати прийняття Європейським Союзом в грудні 1999 р. Спільної Стратегії щодо України, що може свідчити про зацікавленість з боку ЄС до нашої держави, як до особливого партнера, про підтвердження певних політичних пріоритетів Європейського Союзу та його держав-членів [9,с. 218].

Щодо узгодження спільних позицій, як особливого інструменту СЗППБ, то вони приймаються Радою ЄС для визначення підходів Європейського Союзу до вирішення окремих предметних або регіональних питань, при цьому, держави-члени повинні узгоджувати свою національну політику із спільними позиціями (ст. 15 Договору про Європейський Союз).

Згідно із ч. 1 ст. 14 Договору про Європейський Союз, рішення про те, що певне питання може чи повинно бути предметом спільних дій держав-членів приймає Рада Європейського Союзу. „Концепція спільних дій передбачає, що держави-члени беруть на себе зобов’язання відносно позицій, які вони виробляють, і напрямків діяльності” (ч. 3 ст. 14 Договору про Європейський Союз).

Звичайно, ст. 12 Договору про Європейський Союз не дає вичерпного переліку правових засобів реалізації спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС. У тому числі, важливим інструментом СЗППБ виступають міжнародні договори, укладені у відповідній сфері. Беручи до уваги, що на даний момент, Європейський Союз, на відміну від Європейських Співтовариств, не наділений в повному обсязі міжнародною правосуб’єктністю, проте, у цій сфері ЄС отримав повноваження укладати договори від свого імені. У ст. 24 Договору про Європейський Союз зазначено, що Рада ЄС у разі необхідності укладення угоди з певними державами чи міжнародними організаціями, може уповноважити головуючу державу-члена, що спирається на допомогу Комісії, розпочати і вести переговори з цією метою”.

Варто також зазначити, що на практиці застосовуються і інші інструменти СЗППБ ЄС, зокрема, заяви, декларації, ухвали, тощо, які порівняно із вищезазначеними, мають, в основному, політичний характер, проте, теж часто використовуються органами ЄС для врегулювання відносин в сфері спільної зовнішньої політики і безпеки [8,с. 221].

Договором про Конституцію для Європи, який був підписаний 29 жовтня 2004 року, проте, ще не набув чинності у зв’язку із необхідністю його ратифікації 25 державами-членами ЄС, передбачено певні зміни в системі інструментів СЗППБ. Зокрема, ст. ІІІ-194 та ч. 3 ст. ІІІ-195 Договору передбачено, що інструментами СЗППБ ЄС визнаються: європейські рішення щодо стратегічних інтересів та цілей Союзу, європейські рішення щодо визначення загальних засад, європейські рішення про дії Союзу, про позиції Союзу, про реалізацію дій та позицій, а також про зміцнення систематичної співпраці держав-членів при здійсненні політики [7,с. 69]. Тобто, ми бачимо, що приводячи в Договорі про Конституцію для Європи акти СЗППБ у відповідність із загальною системою актів Європейського Союзу, держави-члени, в принципі, не змінили їх змістовних аспектів, що були передбачені попередніми установчими договорами.

Таким чином, можна зауважити, що правовий механізм зовнішньої політики Європейського Союзу (хоча ми і розглянули лише окремі його елементи) перебуває в постійному розвитку. Навіть положення Договору про Конституцію для Європи не можуть передбачити остаточного варіанту розвитку, як самого Європейського Союзу так і правових інструментів реалізації його зовнішньої політики. У цьому випадку лише можна стверджувати, що на відміну від сфери компетенції І опори ЄС – Європейських Співтовариств, у сфері зовнішньополітичній держави-члени неохоче відмовляються від принципу міждержавного співробітництва на користь наднаціонального начала, не бажаючи поступатися значним обсягом своїх суверенних прав приймати самостійно рішення у цій сфері.

2.2. Загальноєвропейський порядок денний: проблема співвідношення національної та міждержавної компоненти.

Для політологів та правознавців традиційним центром наукового інтересу є правові аспекти утворення та функціонування Європейського Союзу, зокрема, становлення установчих договорів ЄС, функції та повноваження його інституцій, правове регулювання основних напрямів його діяльності. Предметом цих досліджень є також процедура уніфікації права, що проходить у рамках ЄС (так звана, правова гармонізація), що істотно відрізняється від інших уніфікаційних процедур, котрі застосовуються у сучасному праві, зокрема, від імплементації, оскільки здійснюється органами із відповідними повноваженнями шляхом вжиття спеціальних процедур.

Проблема співвідношення національної та міждержавної компоненти — частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій національне право збагачується завдяки міжнародному — особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом - колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

— загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобов'язань, поважання прав людини, вирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

— право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

— право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

— міждержавні угоди (дво - та багатосторонні) 11,с. 145.

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право 17,с. 128.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи обов'язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх правових систем. Державам не потрібно формально визнавати верховенство міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно. Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при цьому державного суверенітету.

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах, деклараціях, — права і свободи людини. Особа є суб'єктом як національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини усередині країни, на систему національного права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо. Затвердження правил, принципів і прийомів, загальних для всіх країн Європейського Союзу, у перспективі є найможливішим у таких блоках права, як адміністративно-господарське, фінансове, банківське, митне, податкове і, звичайно, цивільне з усіма його договорами, що забезпечують вільне пересування капіталів, товарів і послуг, підприємницьку діяльність, охорону інтелектуальної власності, а також трудове право і страхування. По суті, може відбутися глибоке відновлення всієї системи права країн-членів ЄС на шляху поступового зближення із системою європейського права

Розвиток євроінтеграції в бік її посилення, особливо зважаючи на спробу запровадження Конституції ЄС та підписання Лісабонського договору, дозволяє побачити наявність стійкої тенденції, з одного боку, щодо послідовного самообмеження держав-членів ЄС у обсязі здійснюваних суверенних прав, а з іншого – набуттям ЄС дедалі більше ознак наддержавного утворення. Аналіз сучасного стану державного суверенітету держав-членів ЄС дозволяє зробити висновок, що при збереженні формально-юридичного (політико-правової форми) аспекту державного суверенітету одночасно відбувається поступове обмеження матеріальних можливостей його прояву, що виражається в делегуванні державами суверенних прав ЄС [1, с. 147].

Захисники державного суверенітету та їх опоненти багато в чому спираються на принцип наднаціональності, використовуючи його як аргумент у своїх дискусіях. Розглянемо, що ж уявляє собою цей принцип.

Уважають, що термін «наднаціональність» з’явився як концентрований вираз федералістських устремлінь «батьків» західноєвропейської інтеграції Ж. Моне і Р. Шумана. М.А. Корольов вважає, що наднаціональність виникає тоді, коли утворення отримує можливість зобов’язувати своїми конкретними діями свої держави-члени, не заручаючись їх згодою на це в кожному окремому випадку, тобто набуває по відношенню до них певний об’єм самостійних розпорядчих повноважень [2, с. 178].

Фактично ж, на думку Е. Шибаєвої, «питання про наднаціональність міжнародних організацій – це питання про співвідношення суверенітету держав-членів організації з повноваженнями створеного ними внтурішньоорганізаційного механізму». Ступінь делегування прав і повноважень держави органам міжнародної організації є суттю інституту наднаціональності [2, с. 179].

Л. Крам, Д. Дінан та Н.Нугент вважають, що «наднаціональність передбачає існування політичної влади над чи окрім рівня національної держави, наявність деякої ступені її автономії від національних урядів. А оскільки держави-члени ЄС, створюючи наднаціональний орган, делегували йому повноваження у вирішенні ряду завдань, це створює деякі обмеження суверенітету або влади держав-членів» [4, с. 69].

Хоча, делегування державами-членами значної частини суверенних прав Європейському Союзу відбулося з власної волі держав, тобто це був їх суверенний вибір, багато побоювань викликає тенденція щодо постійного розширення кола цих прав, неоднозначне розмежування компетенції ЄС та національних держав.

Чітке врегулювання питань співвідношення компетенці ЄС та його членів особливо актуальне в разі реалізації Європейським Союзом зовнішньополітичної функції. З огляду на це за аналогією із законодавчою компетенцією для Європейського Союзу М.М. Микієвич виділяє чотири види компетенції. Перший вид – виняткова компетенція, яка стосується кола питань, ереданих державами-членами об’єднанню. Другий вид – це так звана компетенція конкуруюча, яку здійснюють держави-члени з питань, що не стосуються компетенції об’єднання. рактично, у цій сфері є змога врегульовувати такі питання на наддержавному рівні, якщо їх не можна ефективно врегулювати на рівні держав-членів. Третій вид – це паралельна, або спільна, компетенція, коли відносини у певних сферах врегульовують спільно держави-члени, а також на наднаціональному рівні. До четвертого виду компетенції належать питання, які врегульовують на національному рівні [5,с. 124].

Інші дослідники виділяють наступні види компетенції:

• виключну – в сферах, які є виключною компетенцією ЄС

• держави-члени не уповноважені приймати юридично обов’язкові рішення (наприклад, встановлення Єдиного митного тарифу (ст.26 Договору про ЄС),

• спільна торгівельна політика, врегулювання міжнародних перевезень в середині ЄС (п.1 ст.71 ДЄС), валютна політика (п.5,6 ст.107 ДЄС) та ін.);

• конкуруючу – держави-члени є лише тоді компетентними видавати акти, які б регулювали певні відносини, поки Європейське Співтовариство не видало в цій сфері власні акти, які б остаточно врегулювали цю правову матерію (наприклад, аграрна політика (ст.32 ДЄС),

• свобода пересування осіб та капіталів, захист навколишнього середовища (ст.174 ДЄС), економічна політика (ст. 99 ДЄС);

• спільну – ЄС і держави-члени можуть одночасно видавати акти.

Врегулювання питання, що відносяться до сфери спільної компетенції перевіряється на відповідність як національному праву, так і праву Співтовариства, а в разі виникнення суперечностей пріоритет надається праву ЄС (наприклад, антимонопольне право (ст.81, 82 ДЄС) та регіональна політика (ст.158-162 ДЄС) [6,с. 144].

А аналіз проекту Конституції ЄС дозволяє визначити такі види компетенції в ЄС: 1) виключну компетенцію: політика конкуренції, монетарна політика, митний союз, спільна торговельна політика, здійснення єдиної європейської системи надання політичного притулку, контроль за спільними кордонами, збереження біологічних ресурсів моря; 2) спільну компетенцію ЄС і держав членів становлять повноваження в переважній більшості галузей, наприклад, внутрішній ринок, сільське господарство і рибальство, транспорт, енергетика, соціальна політика, захист споживачів та деякі інші; 3) допоміжну компетенцію (охорона здоров’я, освіта, культура, спорт) та 4) негативну компетенцію, тобто дії, котрі заборонені як для країн-членів, так і для ЄС. – вона пов’язана із гарантуванням прав свобод людини і громадянина [6,с. 144].

У випадку врегулювання співвідношень цих видів компетенції кожного разу конкретно враховують національні особливості кожної з держав-членів.

Для цього в установчих договорах обумовлено принцип «субсидіарності» діяльності Співтовариства. Нагадаємо, що згідно з частиною 2 статті 5 Договору про заснування ЄС, «у сферах, які не є винятковою компетенцією Співтовариства, воно має право діяти на підставі принципу субсидіарності лише настільки, наскільки поставлене завдання не може бути повною мірою вирішене окремими державами-членами, і тому, зважаючи на його масштаби і результати, буде ліпше виконане Співтовариством».

Проте, з іншого боку, якщо в процесі функціонування європейського Співтовариства «виникає потреба у діях з боку Співтовариства з метою досягнення однієї з цілей Співтовариства і якщо цей договір не надає для цього необхідних повноважень, то Рада на підставі ухваленого рішення, за пропозицією від Комісії та після консультацій з Європейським Парламентом, уживає відповідних заходів» (ст. 308 Договору про заснування ЄС) [8,с. 129].

Тобто держава може бути вимушена виконувати рішення, проти прийняття яких вона заперечувала. В цьому і полягає сутність наднаціонального врегулювання. Про таке врегулювання можна говорити, коли одночасно виконуються такі умови:

- рішення приймаються незалежно від держав органами або міждержавними органами, але не одностайно;

- рішення носять обов’язкових характер, мають пріоритет над національними законами і їх вступ у силу не вимагає попередньої ратифікації на національному рівні;

- рішення регулюють права та обов’язки не лише держав, а й їх громадян та юридичних осіб;

- існує ефективна система судового захисту таких рішень і система виконавчого виробництва [9,с. 174].

Розглянемо сутність над національності, умови її виникнення та реалізації, яких досить багато. М.А. Корольов зазначає, що найбільш важливі риси наднаціональності містяться в наступному: внутрішнє право наднаціонального об’єднання автоматично стає внутрішньодержавним правом його членів, воно створюється органом, який діє юридично непідлегла державам-членам і приймає обов’язкові для держав рішення не залежно від негативного до них ставлення з боку однієї чи декількох держав, причому відповідні питання повністю або частково виключаються з ведення останніх. Інші ознаки (міжнародні чиновники, які діють в рамках наднаціональних органів в особистій якості, а не як представники будь-якої держави; прийняття рішень більшістю голосів, шляхом пропорційного голосування і без безпосередньої участі зацікавлених країн тощо) він відносить до менш важливих [9,с. 174].

Співтовариств, що діють у рамках компетенції, зобов’язувати та уповноважувати постановами і міжнародними договорами фізичних і юридичних осіб або органи держав-членів безпосередньо, без трансформації цих постанов і міжнародних договорів у внутрішні правопорядки; - наділення представницьких органів Співтовариств, тобто органів, що складаються з міжнародних чиновників, повноваженнями ухвалювати обов’язкові для держав-членів постанови, що стосуються суттєвих питань [11].

Таким чином, головні ознаки наднаціональності в ЄС можна кратко охарактеризувати як наступні: - органи формуються чиновниками згідно з їх особистими якостями, а не через їх належність до держави-члена; - механізм прийняття рішень більшістю голосів; - юридична обов’язковість актів організації для держав-членів, їх фізичних і юридичних осіб; - акти прямої дії.

Якщо ж вважати наднаціональні риси в ЄС загрозою державного суверенітет її членів, то очевидним є те, що причини та умови можливості наднаціональності треба шукати в суверенітеті. Отже суть наднаціональності в тому, що дещо в порядку ієрархічних взаємозв’язків підпорядкування підпорядкованості розташовується над державами як суверенними одиницями. Тобто наднаціональність може існувати лише в рамках міжнародних утворень, в яких складові елементи (держави) повністю не втратили свого суверенітету [12,с. 121]. В чистому вигляді наднаціональність не можлива, оскільки поки держави-члени організації зберігають сій суверенітет, вони мають право вільного виходу з неї, і лишити державу цього права неможливо, як і відмовитися вони від нього не можуть, навіть включивши відповідні положення в установчий документ, в силу загальноправової презумпції недійсності відмови від потенційної вигоди. Також наднаціональність обумовлює те, що поки держави-члени ЄС не втратять свого суверенітету, про федерацію говорити не доводиться, якщо це відбудеться, то наднаціональність втратить свою сутність.

Тобто нині можна говорити про наднаціональність як про якість політичної системи, яка реалізується у діяльності інститутів ЄС. Оскільки участь держави у міжнародних відносинах вже передбачає певну втрату суверенітету, в основі наднаціональних рішень лежить вихідна колективна згода, що обов’язкова для кожної країни, яка вирішила приймати участь в інтеграційному процесі. При цьому дотримання уніфікованих правил контролюється, а до порушників застосовуються ефективні санкції.

Крім того держави-члени сам пішли на обмеження своїх суверенних прав у зв’язку з членством у ЄС, що знайшло своє відображення у Основних законах та правових актах країн. Так, ідеться про передачу суверенних повноважень (Німеччина), передання федеральних повноважень (Австралія), передання повноважень, що ґрунтуються на конституції (Іспанія), передання прав парламенту щодо ухвалення рішень (Швеція), делегування повноважень, наданих конституцією органам влади (Данія), тимчасове надання повноважень, передбачених конституцією щодо законодавчої, виконавчої та судової влади (Люксембург), надання визначеного повноваження (Бельгія), надання законодавчих, виконавчих та судових повноважень (Нідерланди), обмеження суверенітету (Італія). Конституція Греції (п.2 ст.28) визначає умови надання повноважень міжнародним організаціям, передбачених нею, та обмеження (п.3) національного суверенітету [13,с. 187].

Принцип наднаціональності не зашкоджує державному суверенітету, хоча і значно обмежує його, але лише зі згоди держави, яка сама пішла на такий крок, закріпивши відповідні статті в законодавстві.

Можна навпаки говорити про взаємообумовленість існування наднаціональності ЄС та державного суверенітету держав-членів, інакше наднаціональність втрачає сенс або Європейський Союз перейде на якісно новий рівень свого розвитку, коли не буде вже потреби в національних урядах, але до цього ще далеко, зважаючи на протилежну тенденцію до захисту та укріпленню свого суверенітету та самостійності.

Принцип верховенства права ЄС та принцип прямої дії права ЄС визначив домінуючу роль законодавства Співтовариства у співвідношенні його права з правом країн-учасників. Суть даного принципу полягає в наділенні норм права ЄС переважною юридичною чинністю стосовно норм національного права держав-членів. У випадку колізії норми національного права і права ЄС переважну силу має остання. Саме вона і підлягає застосуванню національними органами влади і судами.

Проте, не дивлячись на важливість таких правових актів як установчі договори ЄС, що утворюють першооснову права ЄС, і загальне визнання їхнього пріоритетного значення, слід все ж таки підкреслити, що вони не наділяють автоматично аналогічною властивістю внутрішні акти ЄС, які видаються інститутами ЄС. Норми, що містяться в них, утворюють так зване „вторинне” (похідне) право. Крім того, установчі акти ЄС не містять положень, що прямо вказують на верховенство права ЄС. Визнання і твердження цього верховенства - заслуга Суду ЄС.

У рішеннях Суду ЄС вказується на специфічний і однозначний характер права ЄС, необхідність забезпечення його однакового застосування, без чого неможливе досягнення цілей інтеграції. В підтвердження цієї тези можна послатися на ст. 10 Договору про Європейське Співтовариство, відповідно до якої " держави-члени вживають усіх заходів, окремих чи загальних, необхідних для забезпечення виконання зобов'язань, передбачених даним Договором. Подібні заходи мають сприяти розв'язанню основних завдань Співтовариства". Таким чином, принцип верховенства обумовлений покладеним на всі держави-члени обов'язком забезпечити реалізацію задач і цілей Співтовариства. Це зобов'язання в ще більшій мірі деталізується в другому абзаці даної статті "Слід утримуватись від будь-яких заходів, що можуть протидіяти досягненню цілей даного Договору" 17,с. 214.

Принцип верховенства права ЄС передбачає його поширення на всі джерела права ЄС, а також підпорядкування йому будь-яких видів актів національного права. Не менш важливі і тимчасові умови його дії. Принцип верховенства права ЄС поширюється на всі акти права ЄС незалежно від часу їхнього прийняття. Це особливо важливо для нових держав, що вступають до ЄС, які тим самим в силу факту свого приєднання до ЄС визнають верховенство всіх нормативно-правових актів ЄС, у тому числі й тих, котрі були прийняті до їхнього приєднання. У тих державах-членах, де подібне рішення не узгоджувалося з діючими конституційними положеннями, були прийняті спеціальні національні акти конституційного характеру, що підтвердили подібну спрямованість даного принципу.

В результаті правотворчої діяльності Суду ЄС була сформульована загальна концепція верховенства права ЄС стосовно національного права держав-членів. Це верховенство носить глобальний і абсолютний характер. Інакше кажучи, принцип верховенства має на увазі не окремі акти чи види актів, а характеризує відносини права ЄС як системи з національною системою права в цілому кожного з держав-членів.

Проблема співвідношення національного та міждержавного Європейського Союзу - це система , що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, яка володіє самостійними джерелами і принципами. Ці принципи є специфічними, що пояснюється особливістю природи виникнення та призначення Європейського Союзу.

Співвідношення права Європейського Союзу та права його держав – учасників визначається принципами верховенства права ЄС, принципами прямої дії права ЄС, а також принципами інтегрованості норм права ЄС у національні системи права держав-членів та юрисдикційного захисту правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів 18,с. 317.

Таким чином, норми права ЄС мають вищу юридичну силу стосовно норм національного законодавства країн-учасниць Співтовариства. Така властивість обумовлена практикою Суду ЄС, який виробив концепцію верховенства права Європейського Союзу.

На сьогоднішній день право ЄС – міцна система регулювання відносин, яка регламентована на міжнародному рівні і представляє собою дієвий механізм для реалізації головної мети і завдань Європейського Союзу.

Засвоєння та використання правової бази Співтовариства – крок до світової інтеграції та розвитку держави в міжнародному просторі.

Як ми бачимо верховенство права ЄС відносно права його держав-учасників – ідея, вироблена практикою Суду ЄС, яка знайшла подальше відображення у вихідних принципах, на яких базується право Співтовариства.

Таким чином, “більш тісне співробітництво ” у більшій мірі відповідає позиції прихильників захисту національних інтересів та переваги міжурядових механізмів у внутрішній структурі Європейського союзу, тоді як у контексті понять “диференціація” і “гнучкість” відображається весь спектр моделей багаторівневої інтеграції.

2.3. Проблема розвитку загальноєвропейських ЗМІ.

Говорити про роль засобів масової інформації у сприянні процесу європейської інтеграції сьогодні — це означає постійно "збиватися" на обговорення проблем несвободи ЗМІ в країнах –членах ЄС, надто повільний поступ реформ, брак поваги до прав людини і громадянських свобод у державі, а понад усе — брак поваги суспільства до себе. З іншого боку, не говорити про те, що саме ЗМІ можуть наблизити суспільство до перетворення деяких країнна "нормальну" європейську демократію, питання про інтеграційні перспективи якої вже не сприйматимуться як риторичні — означає втрачати нагоду перевести тему європейської інтеграції з галузі політичних заяв та експертних дискусій у галузь усвідомлених пріоритетів громадян.

Проблеми взаємної відповідальності суспільства та преси продовжують залишатися дискусійними і актуальними. Там, де діяльність преси дійсно спирається на конституційні норми та правовий статус у суспільстві, вирішення цих проблем найбільш прийнятне та найменш болісне. На шляху створення української національної державності питання вироблення та закріплення правового статусу ЗМІ в суспільстві займають щільне місце в законотворчій діяльності парламенту.

Основними принципами інформаційних відносин (ст.5) (2) визнано наступні:

1. гарантованість права на інформацію;

2. відкритість та доступність інформації та свобода її обміну;

3. об'єктивність інформації;

4. повнота і точність інформації;

5. законність та етичність одержання, використання інформації. Основними галузями інформації (ст.17) є.:

6. політична, економічна, духовна інформація;

7. науково-технічна, соціальна, екологічна інформація;

8. міжнародна інформація.

9. До основних видів інформації закон відносить:

10. статистичну інформацію,

11. інформацію про діяльність державних органів,

12. правову інформацію,

13. інформацію про особу,

14. інформацію довідково-енциклопедичного характеру 40,с. 127.

Друкованими засобами інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, 6юлетені, альманахи, тощо та разові видання з визначеними тиражами, книжкові видання.

Друковані засоби масової інформації є вільними.

Заборонено використовувати друковані ЗМІ для:

1. втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь та гідність;

2. розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди або згоди його представника.

Право кожної людини на свободу думки, совісті, релігії, переконань є її особистою справою і не може регламентуватися законом. Не можна забувати, що вільне висловлення переконань є суспільним здобутком але, якщо ці переконання спрямовані проти державної влади, їх розповсюдження підлягає обмеженню в законодавчому порядку. Це загальноприйняте правило світової практики і його дотримання потрібно перш за все в цілях державної безпеки, громадського порядку здоров'я, моральності населення, а також для поваги прав і репутації інших людей.

Проблема ефективності преси існує відтоді, як з’явилася газета і саме від журналіста залежить успіх його матеріалів. Працівник ЗМІ повинен вміти майстерно передати ідею, біль, перекласти це на мову газетної публіцистики, втілити їх в оглядах і статтях, репортажах і кореспонденціях, побудованих на фактах місцевого життя. Отже, вимагається постійне, безперервне професійне вдосконалення журналістських кадрів. Існує ще одна умова, наскільки ідентично ідеї будуть сприйняті читачами, - лише на перший погляд вона здається незалежною від журналістів. Адже, щоб впливати на розум і почуття читачів, треба знати їх інтелект, духовний світ, інтереси, вподобання, тощо.

Факторами журналістської ефективності є:

1. об’єктивні потреби всього суспільства, чи окремого регіону, в соціально значимій інформації;

2. теоретичний, ідейний, моральний, професійний рівень журналістських кадрів - якість їхньої роботи;

3. соціальний склад, рівень політичної культури аудиторії, що забезпечують повне сприйняття інформації та інтенсивний зворотній зв’язок з органами преси (TV, радіо) 42,с. 177.

Перший фактор є визначальним для видавця, журналіста та аудиторії. Всі вони керуються об’єктивними потребами в соціальній інформації, характер якої обумовлює конкретна історична ситуація. Кожен журналіст, готуючи до друку публікацію, сподівається на позитивний результат свого виступу в газеті. Кожен редактор, підписуючи до друку черговий номер, приблизно уявляє розмір тих змін в суспільному житті, які стануться в наслідок сприйняття читачем думок і почуттів, що ними пройнятий виступ газети, прагне задовольнити інформаційні інтереси задля здійснення своїх соціальних потреб.

Всі три учасники інформаційного процесу - видавець, журналіст, аудиторія - єдиний в сподіваннях, що газетний матеріал мусить якось діяти на реальне життя, давати певний ефект.

Яким же повинен бути газетний матеріал, щоб полонити читача, вразити його і силою думки і красою викладу на позитивні соціальні діяння? Адже завдання преси - згуртувати народ в досяганні єдиної мети, дати повну інформацію сьогодення, втягти у співпереживання, прилучити до скарбниць духовних цінностей. Здійснити це завдання не просто.

По-перше, слід привернути увагу до ідеї.

По-друге, треба щоб вона була зрозумілою, тобто близькою до читача і його соціальної практики.

По-третє, необхідно щоб вона була сприйнята, а це можливо в тому випадку, коли читач побачить користь ідеї для своєї соціальної практики.

По-четверте, необхідно, щоб читач включив у свій духовний світ позиції авторів (редакції). Станеться це за умови, якщо в інформації будуть нові духовні цінності, які не суперечать його духовному світові, а доповнюють і розширюють його.

По-п’яте, читач має одержати імпульс до дії 29,с. 135.

Ці психологічні умови ефективності друкованого слова продиктовані тим, що людина сприймає навколишній світ в чотири своєрідні етапи:

• увага;

• сприйняття;

• розуміння;

• засвоєння.

В залежності від багатьох чинників, про які вже йшлося, ставлення читача до журналістського твору може бути позитивним, негативним, критичним, скептичним, байдужим. Всі ці п’ять видів реакції проявляються в ході сприйняття комплексу повідомлень, тобто газетного номера в цілому. Від того, яке ставлення виробилося у читача, залежать кінцеві ефекти інформаційного трансу.

Коли тема торкається соціального захисту населення, то розроблятися вона повинна на соціальному матеріалі, а якщо журналіст не піде по лінії аналізу матеріальних результатів, а заглибиться у духовну, досвід показує, що ефективність матеріалів відбувається через житейські ситуації, тобто коли ідея співпадає з інтересами аудиторії.

Постійно сприймаються матеріали в основі яких лежить ситуація, протиріччя, сюжет, роздуми, коли журналіст не дає вже готові висновки, а веде пошук істини, розкриває свою логіку. Знаючи смаки, настрої читачів, досвідчений журналіст, звертатиметься до них, зіставлятиме й протиставлятиме різні позиції, дискутуватиме й згоджуватиметься.

Сучасне динамічне життя посилило соціалізуючи роль преси, яка мала в основу своєї діяльності покласти саме соціальний вимір усіх економічно-політичних і духовних процесів в умовах національного відродження.

Однак аналіз свідчить, що продрукувати ефективно соціальну інформацію, яка б відповідала умовам розбудови громадського суспільства, значна частина працівників засобів масової інформації нездатна, в наслідок застарілого мислення, низької національної свідомості, низького загального розвитку, безпорадності у питаннях сучасної економіки, політології, соціології й особливо комерційної діяльності.

Створювати й поширювати соціальну інформацію в умовах розбудови громадського суспільства - це значить у дусі тоталітаризму, комуністичної партійності журналістам відводилась роль майстрів формування і розповсюджування “зверху" накинутих істин.

Таким чином, життя постійно вносить зміни у розвиток і вдосконалення системи ЗМІ. Ще вчора ми говорили про традиційність поняття цієї системи як взаємообумовлену, із своєю координацією і субординацією, сукупність видань і програм, інформаційних агентств і центрів, а також служб, засобів доставки та інших організацій, що забезпечують їх функціонування.

А сьогодні вже мова йде про залежність структурних відносин, про конкуренцію в межах системи, боротьбу за виживання окремих її елементів в умовах бурхливого розвитку техніки.

Демократичні перетворення у суспільстві, зокрема роздержавлення та демонополізація у сфері засобів масової інформації, створюють передумови для того, щоб вони реально відігравали роль «четвертої влади». Водночас в оцінках діяльності ЗМІ іноді фігурують не цілком коректні для них аналогії: журналістику — важливу складову ЗМІ, іменують «другою найдавнішою професією». Йдеться про продажність, безпринципність, легковажність та інші одіозні риси 15,с. 169.

Причини такого становища в суперечностях, притаманних і самим ЗМІ, і реальним умовам їх функціонування в суспільстві. Передусім за природою і суспільним призначенням вони є суспільним інститутом, але функціонують в іншій системі відносин власності. За тоталітарного режиму ЗМІ перебувають під тотальним державним (державно-партійним) контролем. Сили, що здійснюють цей контроль, прокламують свою відданість суспільним ідеалам, фактично переслідуючи власні корпоративні або партійні інтереси. Власність на ЗМІ є скоріше супер - приватною, ніж суспільною, що визначає умови їх діяльності.

Здавалось, роздержавлення, демонополізація, приватизація повинні докорінно змінити становище. Насправді приватизація засобів масової інформації обернулася повним контролем власників над ними, а також тенденцією до монополізації. Виникнення величезних інформаційних імперій Р. Мердока в Англії, Л. Ерсана у Франції, А. Шпрінгера в Німеччині, Д. Тернера у СТА підтверджують цю тенденцію. Залежність засобів масової інформації від власника, осіб, що офіційно чи неофіційно контролюють видання, теле- або радіопрограми, цілком очевидна.

Головне призначення ЗМІ — продукування і трансляція інформації, що забезпечує реалізацію їх функцій. Але практика свідчить, що ЗМІ широко використовують як для збагачення їх власників, так і для того, щоб «робити владу». Саме власникам ЗМІ часто належить вирішальне слово у визначенні пріоритетів: інформація — гроші — влада. Традиційно перевагою користуються здебільшого інтереси, пов´язані з фінансами або владою, значно рідше — міркування інформаційного порядку 27,с. 156.

У багатьох ЗМІ набув поширення напрям, що дістав назву «жовта преса». Цьому напряму властиві концентрація уваги на плітках, інтимних стосунках, скандалах з життя, передусім широко відомих людей, цинізм, балансування на межі порнографії. Прихильники такої практики, переслідуючи комерційні інтереси, посилаються на ст. 34 Конституції ЄС про право кожного на свободу слова і думки, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Але таке тлумачення цієї статті ігнорує іншу — ст. 23 — Конституції про обов’язки кожної людини перед суспільством і неприпустимість порушення прав і свободи інших людей. Під вплив такого інформаційного потоку потрапляє значна частина молоді, не завжди здатна відрізнити реальні та сумнівні цінності. За даними правоохоронних органів, чимало злочинів є відтворенням побаченого на екрані тощо.

Безперечно, фінансові, політичні міркування мають для діяльності засобів масової інформації величезне значення, оскільки індустрія ЗМІ потребує значних коштів. Можливості державного фінансування, субсидіювання ЗМІ, особливо тих, чиїми засновниками не є державні структури (а вони становлять переважну і дедалі зростаючу більшість), вкрай обмежені. Ті, які виділяють, не можуть задовольнити всіх потреб і претендентів. Сконструювати справедливий критерій їх розподілу, який би відсік фаворитизм, неможливо. Все це зумовлює посилення впливу власників на діяльність ЗМІ 50,с. 312.

Значним джерелом фінансування є прибутки від рекламної діяльності, яку американець Д. Бурстін вважає формою вияву демократії. Інші автори наголошують, що реклама формує смаки респондентів-споживачів. Поширення відомостей про товари та послуги, якими всі вони, начебто, можуть користуватися на однакових засадах (в цьому вбачають її демократичне призначення), реклама формує в людей однакові чи аналогічні потреби, що нібито знімає соціальні відмінності тощо.

Справді, реклама у ЗМІ охоплює широке коло громадян, активно впливає на формування їхніх смаків, потреб. Однак, працюючи на інтереси споживача, вона передусім переслідує інтереси рекламодавця, будучи покликаною не просто інформувати, а спонукати споживачів зробити покупки, скористатися послугами. Реклама не тільки формує, а й нав’язує смаки, будучи здатною, за словами американського дослідника Б. Бегдикяна, «долати будь-який опір людських почуттів, а іноді й людського інтелекту».

Крім того, реальні властивості рекламованих товарів та послуг не завжди відповідають штучно створеному іміджу. Настирливе втручання реклами, зокрема в канву телепередачі, перешкоджає нормальному її сприйняттю. Власники ЗМІ змушені з цим змиритися, бо зацікавлені в надходженні коштів. Фактично рекламодавці мають значний вплив на ЗМІ і певною мірою визначають напрям та зміст їх діяльності.

Здатність ЗМІ забезпечувати неабиякі доходи, значний політичний вплив зумовлює гостру конкурентну боротьбу за прибутки, ринки збуту інформації, респондентів. Ця боротьба має свої особливості.

1. Загострення конкурентного суперництва між різними засобами масової інформації. Спричинене воно неоднаковим рівнем сприйняття інформації, друкованих і аудіовізуальних ЗМІ, орієнтацією масового респондента на спрощені методи отримання інформації.

2. Зосередженість на найяскравішій, найпривабливі-шій друкованій або візуальній інформації. Звичайно, найкраще запам´ятовуються оригінальне «схоплені», гранично виразні фото-, кіноматеріали. Іноді спроби вразити вдало зробленим кадром не досягають мети через непередбачені дрібниці. Так, під час передвиборчої кампанії Р. Ніксона, яку він того разу програв, по телебаченню для створення привабливого іміджу показали його за фортепіано, розраховуючи на сприйняття його як політика з тонким музичним смаком. Але коли крупним планом глядачі побачили спітніле чоло, у багатьох промайнула думка, що людина, яка втомлюється за фортепіано, навряд чи справиться з президентством. Цей прорахунок іміджмейкерів обійшовся Р. Ніксону в кілька відсотків голосів. Іноді зусилля здобути вражаючий матеріал призводять до трагічних наслідків. У будь-якій конкурентній боротьбі існують свої правила і закони 25,с. 314.

3. Змагання за найшвидшу, найоперативнішу подачу інформації. Це менше стосується аналітичної, фундаментальної інформації (хоч і вона старішає швидко), більше — інформації оперативної. Першим повідомити про урядову, парламентську кризу, підсумки виборів, початок або вдале врегулювання збройного конфлікту, сенсаційний спортивний рекорд та інші події, які викликають всезагальнии інтерес, — справа професійної честі агентств, редакцій і Додаткова винагорода за оперативність. Тому й існує широка мережа кореспондентських пунктів із сучасним обладнанням для збирання, обробки та передачі інформації. Все, що допомагає обійти конкурентів в оперативності, якості, привабливості інформації, збільшує витратні статті кошторисів засобів масової інформації.

Профінансувати їх здатні далеко не всі ЗМІ. Тому серед них є свої лідери і свої аутсайдери. Щоб вийти у лідери та зберегти позиції, необхідні велетенські творчі зусилля і не менші фінансові й технічні можливості. Конкуренція в світі інформації, як і будь-якій іншій сфері діяльності, породжує тенденцію до поглиблення, поглинання одних іншими, могутнішими, багатшими, спритнішими, підступнішими. Неминуча за таких умов монополізація у сфері ЗМІ загрожує обмеженням свободи їх діяльності, посиленням залежності від політичного курсу правлячих кіл, пануючих ідеологічних доктрин, співвідношення сил провідних економічних угруповань тощо.

Боротьба за гроші та владу — «вторинні» функції засобів масової інформації — все більше виходять на передній план всупереч їх головній суспільній функції. Через це ЗМІ можуть бути силою, яка нехтує суспільними інтересами, а то й діє проти них.

Про цю небезпеку попереджав у середині XX ст. «батько кібернетики» Н. Вінер. Вважаючи однією з умов успішного розвитку суспільства досягнення та збереження стану динамічної стабільності суспільного середовища, виступав, щоб саме ЗМІ сприяли зміцненню такого стану.

З того часу становище на краще не змінилося. Панування над ЗМІ політичних та фінансових кіл перетворює багатьох з них на засоби маніпуляції свідомістю мас, інструмент їх політичного та морального розбещення. Протистояти всім негативним впливам на ЗМІ можливо лише за реальної демократизації управління ними. Попри непоодинокі спроби в різних країнах і в різні часи, створити реально діючий ефективний механізм демократичного управління ЗМІ так і не вдалося. Так, у СІЛА незалежна Національна рада з питань новин, яка мала обмежені, здебільшого аналітичні функції, проіснувала дещо більше 10 років. Ініціатива щодо її ліквідації надходила від найвпливовіших та найпрестижніших газет країни 29,с. 214.

Подібні проблеми переслідують європейські ЗМІ, хоч роздержавлення, подолання державно-партійного монополізму створили якісно нову ситуацію. Політична та ідеологічна багатоманітність втілюється й у плюралізмі ЗМІ, у розмаїтті поширюваних ними поглядів. Але ще не подолані адміністративне втручання владних структур, невиправдана прискіпливість судових органів, тиск різних кланів на ЗМІ, що суттєво обмежує реальну свободу слова.

Подальший розвиток європейського суспільства залежатиме від багатьох чинників, серед яких одним з найважливіших є вдосконалення діяльності ЗМІ. Продукування інформації вимагатиме величезних витрат, а доступ до неї залежатиме від можливостей користувачів, що впливатиме на майнове, фінансове, соціальне розшарування суспільства.

Реальна влада зосереджуватиметься у руках інфократії — соціального прошарку, який контролюватиме інформаційні ресурси (продукування, розподіл, трансляцію). Інфократія, володіючи ефективними засобами контролю над свідомістю людей, або становитиме одну впливову групу (інформаційний тоталітаризм), або складатиметься з кількох конкуруючих груп.

На перешкоді процесу європейської моделі країн- членів ЄС сьогодні стоять не лише недореформована економіка і недодемократизована влада, а й брак попиту на інтеграцію з боку суспільства. Громадяни не вимагають від політиків, яких вони обрали, реальних кроків в напрямку виконання вимог численних документів, підписання яких традиційно видається за інтеграційні успіхи. Попри те, що обіцянка сприяти процесам європейської інтеграції присутня у програмних документах майже всіх впливових політичних партій та лідерів, пересічному громадянину надто складно побачити конкретні кроки, які наближали б таку інтеграцію. Навіть якщо подібні передвиборні обіцянки виконуються, суспільство переважно позбавлене можливості бачити свідчення цього, оскільки європейські ЗМІ не просто надають даній темі надто мало уваги, але й поки що не усвідомлюють власної ролі і власних можливостей і в цьому і є суть багатьох проблем Європейських ЗМІ.

Оскільки позитивні соціально-економічні і політичні зміни можливі лише за умови скоординованих і цілеспрямованих зусиль усього суспільства, сучасне складне становище європейських ЗМІ не може слугувати виправданням невиконання ними своєї ключової функції — забезпечення якісного інформування.

Засоби масової інформації могли б і мали б виступити своєрідним посередником у справі зменшення розриву між показним підкресленням відданості курсу "в Європу" з боку численних політиків та переважної більшості офіційних осіб і значною мірою байдужим або скептичним ставленням до даної теми з боку населення, яке занадто повільно трансформується у громадянське суспільство.

Проблеми, які необхідно вирішити для якнайповнішого забезпечення суспільства об'єктивною інформацією про інтеграційні процеси у Європі (і не тільки про них), можна умовно поділити на дві групи: ті, вирішення яких залежить від самих ЗМІ, і ті, вирішення яких доведеться забезпечити державі. До перших можна віднести: необхідність усвідомлення засобами масової інформації своєї ролі як "сторожового пса" демократії, обов'язок ЗМІ спонукати органи влади до більшої відкритості, ретельно слідкувати за виконанням владою взятих на себе зобов'язань щодо європейської інтеграції, і повідомляти громадськість про успіхи чи не успіхи влади на цьому шляху:

1. ЗМІ мають згадати про свою роль чи не єдиного просвітницького джерела, яким можуть користуватися якнайширші кола суспільства,

2. ЗМІ не повинні обмежуватися звітами про дипломатичні контакти і візити посадовців за кордон, а закордонних — натомість вони мають надавати уваги основним засадам ЄС, системі вироблення і прийняття рішень у ЄС та країнах кандидатах, ролі громадянського суспільства у розвитку цих країн, принципам, меті і значенню розширення Європейського Союзу,

3. ЗМІ натомість мають усвідомити, що лише за їхнім посередництвом суспільство може зрозуміти, що європейська інтеграція є насправді залучення до простору нормальних умов життя (правових, матеріальних, моральних) 22,с. 56.

Журналістам необхідно долучитися до роботи з розвитку норм саморегуляції журналістської діяльності, вироблення і прийняття журналістами професійних кодексів.

Журналісти мають об'єднати свої зусилля з громадськістю і вимагати створення чіткого механізму забезпечення права доступу громадськості до інформації, яку мають органи державної влади, а також захисту конфіденційності джерел інформації, стимулювати дискусію та подавати аналіз проблем, з якими країна – член ЄС зустрінеться після початку процесу реального наближення Європейського Союзу до її кордонів — насамперед у сферах торгівлі, інвестиційної діяльності, туристичного обміну.

Постійно підвищувати власний загальний рівень знань, необхідних для професійної діяльності, особливо рівень знань про європейські процеси, демонструвати повагу до авторських прав, сприяти розвитку толерантності у суспільстві, особливо у напружених і конфліктних ситуаціях, протидіяти поширенню будь-яких форм нетерпимості і дискримінації, слугувати трибуною публічної дискусії для вільного висловлювання якнайширшого спектру точок зору на проблеми європейської інтеграції.

ЗМІ повинні поширювати об'єктивну інформацію і незаангажовані коментарі, поважати право читачів, слухачів і глядачів бути якнайповніше і якнайточніше поінформованими, сприяти поінформуванню українців про європейстку культурну спадщину 13,с. 174.

Звичайно, для того, щоб журналісти могли ефективно сприяти просуванню ідей і цінностей європейської інтеграції, необхідно забезпечити виконання ряду умов, що залежать не тільки і не стільки від журналістів. Серед цих умов — демократична реформа урядової політики щодо ЗМІ, створення належних умов для одержання і обміну інформацією, удосконалення рівня професійної підготовки фахівців ЗМІ, розширення свободи ЗМІ у контексті зусиль щодо європейської інтеграції, усвідомлення прямого зв'язку між свободою ЗМІ і безпекою та незалежністю журналістів.

Влада має забезпечити розвиток суспільного телебачення і радіомовлення, дійсно незалежного від державного втручання і економічного тиску з боку фінансових інтересів. До речі, для державних ЗМІ інформування своїх глядачів, читачів та слухачів про процеси європейської інтеграції і формування в українському суспільстві основних принципів діяльності європейських інституцій, заохочення громадськості до підтримки процесів європейської інтеграції є прямим обов'язком, що випливає з неодноразово задекларованої Президентом і Урядом країни.

Дещо для розвитку демократичних ЗМІ в країнах – членах ЄС як однієї з рушійних сил європейської інтеграції може зробити і міжнародна спільнота. Зокрема, міжнародні інституції можуть:

1. сприяти демократичній реформі ЗМІ,

2. підтримувати розвиток співробітництва у галузі ЗМІ у рамках загальних процесів європейської інтеграції,

3. підтримувати програми навчання і стажування для журналістів,

4. допомогти медіа-фахівцям долучитися до процесу вироблення

5. загальноєвропейських підходів до співробітництва у галузі ЗМІ та інформаційного обміну 18,с. 312.

Отже, можливе ускладнення глобальних аспектів інформаційного суспільства. Адже і тепер країни володіють неоднаковими можливостями поширення інформації. «Рим, — зазначав 3. Бжезинський, — експортував закони, Англія — парламентську партійну демократію, Франція — культуру і республіканський націоналізм, а сучасні Сполучені Штати — науково-технічні новації та масову культуру».

Маючи потужні технічні та електронні засоби трансляції інформації, найрозвиненіші щодо цього країни значною мірою контролюють світовий інформаційний простір, впливають на свідомість, громадську думку далеко за межами власних кордонів.

Тому утвердження інформаційного суспільства не може автоматично подолати протиріччя ні в національному, ні в глобальному масштабі без ефективних механізмів демократичного контролю та регулювання всіх сфер суспільного життя.

Нехай сьогодні деякі з наведених вище "рекомендацій" можуть здатися самозрозумілими, а деякі — надто ідеалістичними. Європейська інтеграція (так само як і інтеграція у світовий інформаційний простір, про який так довго говорять фахівці і чиновники, що мають відношення до засобів масової інформації) є складовою частиною загального процесу докорінних суспільних змін, які мають нарешті відбутися в Європі. У найширшому сенсі, роль ЗМІ у сприянні процесам європейської інтеграції — це створення атмосфери взаєморозуміння і толерантності між людьми, різними групами і країнами, формування в суспільстві прагнення до демократичної, соціальної і культурної єдності. Такої інтеграції неможливо досягти, використовуючи ЗМІ лише як інструмент пропаганди і створення "позитивного іміджу".

Власне, ЗМІ можуть і повинні внести свій внесок до процесу європейської інтеграції, просто виконуючи свої властиві їм функції.