98

ЗМІСТ
		стор.
ВСТУП	3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРІЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ПОРЯДКУ ДЕННОГО НА ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС В КРАЇНАХ – ЧЛЕНАХ ЄС.
1.1. Теорія загальноєвропейського порядку денного: напрямки роботи, основні політики ЄС	8
1.2. Проблеми, аналіз, прийняття рішень на порядку денному в країнах – членах ЄС	15
1.3. Теорія масової комунікації та політична соціалізація країн - членів ЄС	21
РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ПОНЯТТЯ, ОСНОВНІ КОМПОНЕНТИ, ПРОЦЕС ВСТАНОВЛЕННЯ.
2.1. Поняття регіонального та міжнародного питання, співробітництва у сфері зовнішньої політики	30
2.2. Загальноєвропейський порядок денний: проблема співвідношення національної та міждержавної компоненти.	38
2.3. Проблема розвитку загальноєвропейських ЗМІ.	48
РОЗДІЛ 3 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВПЛИВУ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОРЯДКУ ДЕННОГО НА ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС В КРАЇНАХ – ЧЛЕНАХ ЄС
3.1.Країни – члени ЄС в загальноєвропейському політичному процесі	62
3.2. Поєднання загальноєвропейського, національного і регіонального в політиці розвитку держав-членів ЄС.	66
3.3. .Країни – члени ЄС та основні напрямки адаптації законодавчої бази Європейського союзу	74
ВИСНОВКИ	85
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	93
ДОДАТКИ

ВСТУП

Глобальні процеси, що відбуваються в світі, посилена взаємозалежність інтересів суб’єктів міжнародних відносин в період останнього десятиріччя ХХ та початку ХХІ століття обумовлюють розширення європейського інтеграційного простору та надають реальних рис розбудові європейської архітектурної моделі, спрямованої на формування суцільної зони добробуту, стабільності і безпеки. Розширення Європейського Союзу на Схід в сучасній геополітиці сприймається як нагальна потреба у поширенні зони європейського контролю над визначальним геополітичним простором з поступовим набуттям суттєвих перспективних геоекономічних переваг.

Актуальність теми дослідження: Розширення ЄС висуває на порядок денний як перед його європейськими партнерами завдання пошуку нової, більш ефективної форми відносин.

Для країн – членів ЄС визначення формату майбутніх відносин з розширеним ЄС є питанням стратегічного значення, продиктованим цивілізаційним вибором.

Знаковою подією у контексті реалізації євроінтеграційних прагнень країн – членів ЄС стали участі в Європейській Конференції, яка відбулася 17 квітня 2003 року в Афінах. Повноправна участь країн – членів ЄС у цьому європейському форумі підтвердила органічну приналежність держав до загальноєвропейських інтеграційних процесів.

Важливою подією у відносинах країн – членів ЄС стала підготовка Спільної доповіді щодо виконання Угоди про партнерство та співробітництво. Вона була схвалена під час засідання Ради з питань співробітництва країн – членів ЄС у Брюсселі 18 березня 2003 року. Цей документ є основою для рішень стосовно подальшого розвитку відносин між країнами – членів ЄС

Крім того, останнім часом спостерігаються спроби нівелювати конкретні положення та пропозиції, покладені в основу цього документа. Йдеться, зокрема, про схвалені на саміті ЄС у Салоніках (19-20 червня 2003 р.) Висновки Європейської Ради "Ширша Європа - нове сусідство".

Серйозною перевіркою для відносин між країнами – членів ЄС стане наступне розширення ЄС. З одного боку, воно відкриє додаткові сприятливі можливості для зміцнення співробітництва між країнами – членів ЄС, а з іншого, з'явиться низка викликів.

Одним з найважливіших питань, що стоїть сьогодні на порядку денному і має ключове значення не лише для розвитку торговельних відносин, але й усього комплексу співробітництва між країнами – членів ЄС, є визнання повного ринкового статусу економіки країн у контексті антидемпінгового законодавства ЄС. У своєму попередньому дослідженні Єврокомісія вже визнала суттєвий прогрес в реформуванні економік країн

Невипадково, що перший документ, підготовлений на розвиток Комунікації "Ширша Європа - сусідство" стосувався саме розвитку енергетичної політики розширеного Євросоюзу. У цьому документі Європейський Союз чітко висловився на користь реалізації спільної енергетичної політики в рамках "Ширшої Європи".

Вкрай важливою є підтримка з боку ЄС у питанні залучення ресурсів європейських фінансових інституцій, зокрема кредитів Європейського Інвестиційного Банку, для реалізації проектів у галузі транспорту на території України. Кроком уперед у цій сфері є принципова згода ЄС поширити застосування методології ТІНА для оцінки транспортної інфраструктури країн – членів ЄС.

Моделюючи майбутні відносини з Європейським Союзом, не можна не торкнутися питання співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища. У контексті наступного розширення ЄС дедалі більшого значення набуває формування спільних підходів до удосконалення системи управління екологічними процесами.

У формуванні нової, об'єднаної Європи дедалі більшого значення набуває створення європейського дослідницького простору.

Мета магістерського дослідження полягає в тому, щоб на основі наукового аналізу наявних у сучасній науці та політиці поглядів, концепцій і теорій, визначити вплив загальноєвропейського порядку денного на політичний процес в країнах – членах ЄС.

Сформульована мета передбачає вирішення таких завдань:

1. проаналізувати особливості формування загальноєвропейського регіонального простору в контексті поширення інтеграційних процесів на східному векторі;

2. визначити чинники впливу на еволюцію політики розширення ЄС за рахунок країн ЦСЄ, специфіку, ключові цілі та внутрішньополітичну динаміку процесів формування й реалізації політики розширення Європейського Союзу на сучасному етапі;

3. дослідити тенденції і визначальні фактори уніфікації критеріїв і процедур прийняття країн ЦСЄ до Європейського Союзу;

4. розглянути природу порядку денного асоціації між країнами Європейського Союзу;

5. проаналізувати порядок денний асоціації Європейського Союзу для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію;

6. дослідити принципи та інструменти імплементації Порядку денного в Європейському Союзі;

7. визначити поняття регіонального та міжнародного питання, співробітництва у сфері зовнішньої політики;

8. виявити загальноєвропейський порядок денний: проблема співвідношення національної та міждержавної компоненти;

9. розглянути проблему розвитку загальноєвропейських ЗМІ;

10. визначити роль країн – членів ЄС в загальноєвропейському політичному процесі;

11. дослідити поєднання загальноєвропейського, національного і регіонального в політиці розвитку держав-членів ЄС;

12. проаналізувати основні напрямки адаптації законодавчої бази Європейського союзу;

13. зробити відповідні висновки.

Об'єктом дослідження є сучасні інтеграційні процеси та тенденції, що впливають на загальноєвропейський порядок денний та на політичний процес в країнах – членах ЄС.

Предметом дослідження є політика Європейського Союзу щодо. загальноєвропейського порядку денного та політичний процес в країнах – членах ЄС.

Методи дослідження: методологічною основою комплексного дослідження є системний підхід та геополітичний аналіз, за допомогою яких здійснено дослідження європейського середовища, що інтегрується, а також процеси та тенденції, що впливають на загальноєвропейський порядок денний та на політичний процес в країнах – членах ЄС. Методологічним підходом дослідження виступає системність.

Системний підхід сприяє розкриттю внутрішньої організаційної структури, середовища та динаміки взаємовідносин, що відбуваються в європейському просторі на сучасному етапі інтеграційних процесів.

Загальна методологія, що використовується у комплексному дослідженні, поєднує в собі елементи політичного, історичного та структурного аналізу, що дозволяє на основі певних подій з урахуванням різних підходів, виявити загальні закономірності формування та реалізації політики ЄС щодо загальноєвропейського порядку денного на політичний процес в країнах – членах ЄС.

Теоретичне значення результатів дипломного дослідження:

Обґрунтовані наукові положення дипломного дослідження можуть бути використані для подальшої розробки проблематики європейських інтеграційних процесів та дослідження концептуально-теоретичних і практичних аспектів формування та реалізації політики ЄС щодо загальноєвропейського порядку денного на політичний процес в країнах – членах ЄС.

Дослідження може бути використано в рамках навчального процесу у середніх та вищих навчальних закладах України, при підготовці методичних рекомендацій, при викладанні навчальних курсів: „Міжнародні відносини та світова політика ”, „Зовнішня політика країн ЦСЄ”, „Європейський Союз в міжнародних відносинах ”, „Проблеми розширення ЄС”.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх використання в діяльності недержавних органів, компетентних щодо визначення, формування та реалізації політики ЄС щодо загальноєвропейського порядку денного на політичний процес в країнах – членах ЄС.

Джерельну базу дослідження складають нормативні акти в галузі політики ЄС, наукові праці, підручники, а також фахова періодика. З метою вивчення загальноєвропейського порядку денного на політичний процес в країнах – членах ЄС опрацьовано профільні інформаційні ресурси Internet.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, методологічні засади дослідження, основні завдання та джерела вивчення проблеми. Викладено теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів і дев’яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи складає 98 сторінок, в тому числі 67 найменувань списку використаних джерел.

Розділ 1 теорія встановлення порядку денного на політичний процес в країнах – членах єс

1.1. Теорія загальноєвропейського порядку денного: напрямки роботи, основні політики ЄС.

Теорія порядку денного для ЄС прагне, аби всі права людини - громадянські, політичні, економічні, соціальні чи культурні - шанувалися повсюдно, відповідно до положень, викладених у Загальній декларації прав людини й повторно підтверджених на Всесвітній конференції з прав людини, що відбулася в 1993 році. Крім того, ЄС сприяє дотриманню прав жінок, дітей, представників меншин та біженців чи шукачів притулку.

Права людини, демократія й верховенство права є основними цінностями для Європейського Союзу.

У Лісабонському договорі, в якому визначено правову й організаційну основи ЄС, чітко вказується, що Союз має керуватися принципами демократії, верховенства права, все загальності і неподільності прав людини й засадничих свобод, шанування людської гідності, рівності й солідарності, а також дотримання принципів Статуту ООН і міжнародного права. Ці принципи підкріплені європейською Хартією засадничих прав, що поєднує всі ці положення в одному документі 41, с. 122.

Хоча ЄС досягнув, загалом, позитивних результатів із захисту прав людини, робота в цьому напрямку ніколи не зупиняється. Постійно ведеться боротьба проти расизму, ксенофобії та інших видів дискримінації за релігійною належністю, статтю, віком, неповно справністю й сексуальною орієнтацією. ЄС особливо уважно слідкує за дотриманням прав людини у питаннях міграції та надання притулку.

Підтримка прав людини й демократії є головними засадами зовнішньої політики ЄС. Проводиться широкий спектр програм і заходів, серед яких:

1. Переговори про права людини з понад 30 країнами

2. Вісім настанов щодо дотримання прав людини, які презентують пріоритети ЄС

3. Регулярні публічні декларації

4. Реалізація місій та операцій у цій сфері

5. Політика сприяння розвитку й допомоги, що спрямовується на цілі розвитку

6. Участь у багатосторонніх форумах, особливо у тих, що проводяться під егідою ООН 41, с. 123.

Сьогодні підтримка прав людини й демократії завжди враховується під час визначення та творення політики ЄС. Наприклад, усі угоди про торгівлю й співпрацю містять положення, в яких наголошено, що права людини є істотним елементом у відносинах між сторонами.

Крім того, у рамках програми «Європейський інструмент сприяння демократії й правам людини» ( EIDHR ) ЄС виділив близько 1,1 мільярда євро на період від 2007 до 2013 року. Ці кошти націлено на допомогу місцевим і міжнародним недержавним організаціям підтримувати права людини в усьому світі.

Порядок денний країн – членів ЄС замінює попередній План дій країн – членів ЄС і є новим інструментом, який готуватиме до вступу в силу Угоду про асоціацію між країнами-членами ЄС, а також полегшуватиме набуття чинності цього документу, перемовини про який нині тривають.

Програма ЄС із фінансової та технічної співпраці підтримує перспективний план дій щодо впровадження реформ. Більше 250 проектів нині здійснюються в широкому спектрі галузей, регіонів і міст країн - членів ЄС. Допомога ЄС зосереджується зокрема на підтримці демократичного розвитку і правильного керування, реформ регулювання й зміцнення адміністративного потенціалу, розвитку інфраструктури та ядерної безпеки. Фінансування ЄС проектів здійснюється у формі грантів, контрактів і зростаючої підтримки бюджету.

Європейський Союз взяв на себе довготривале зобов'язання допомагати тим країнам, які цього потребують. Від моменту створення Служби ЄС із гуманітарної допомоги та громадянського захисту (ECHO) 20 років тому, ЄС надав фінансову допомогу у розмірі 14 мільярдів євро жертвам конфліктів і нещасть у 140 країнах світу44, с. 144.

Проекти впроваджуються за допомогою партнерів ЄС, зокрема агенцій ООН, неурядових та міжнародних організацій (наприклад, Червоного Хреста). ЄС може попросити своїх партнерів надати будь-яку допомогу: від забезпечення їжею, одягом або притулком до охорони здоров'я, води чи санітарного спорядження; також прохання можуть стосуватися відбудови інфраструктури, надання психологічного допомоги тощо.

Однак ЄС реагує не лише на головні події, про які йдеться у світових новинах. Щороку ECHO проводить так звану «оцінку забутої кризи» (forgotten crisis assessment). Це дозволяє ЄС виявляти тих, хто потребує допомоги і гарантувати отримання ними фінансової підтримки. Також «оцінка забутої кризи» сприяє посиленню уваги до конкретної кризової ситуації серед гуманітарної спільноти.

Таким чином ECHO фінансує низку ініціатив, що мають допомогти місцевим спільнотам бути краще підготовленими до природних катаклізмів. Служба це робить за допомогою проведення відповідних тренувань, будівництва атмосферостійких шкіл, встановлення радіосистем раннього сповіщення та протиповеневих платформ 44, с. 144. З 2014 року ЄС залучатиме до такої діяльності волонтерські гуманітарні корпуси, які діятимуть по всьому світу. Перед тим, як розпочати роботу з підтримки раціонального місцевого розвитку, волонтери проходитимуть відповідну підготовку. Надалі вони застосовуватимуть отримані знання у конкретній кризовій ситуації.

Від самого свого започаткування у 1957 році ключовою ідеєю Євросоюзу було об’єднати якомога більшу кількість країн. У період між 1973 та 2007 роками у Євросоюзі відбулося шість розширень, що збільшило кількість країн-членів об’єднання до 27. Протягом зазначеного періоду до ЄС приєдналися такі країни:

1973 – Данія, Ірландія, Велика Британія;

1981 – Греція;

1986 – Португалія, Іспанія;

1995 – Австрія, Фінляндія, Швеція;

2004 – Чеська Республіка, Кіпр, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія;

2007 – Болгарія, Румунія.

Копенгагенські критерії - у договорі про заснування Європейського Союзу зазначається, що кожна європейська країна має право подати заявку на членство у ЄС, якщо вона поважає демократичні цінності та сприяє їхньому поширенню. Конкретніші вимоги щодо членства у ЄС визначаються так званими «Копенгагенськими критеріями». Згідно з ними, країна може приєднатися до ЄС після виконання низки вимог за такими критеріями:

Політичні критерії – країна має стабільні інститути, які гарантують демократичний порядок, верховенство права і повагу до прав людини;

Економічні критерії – країна має дієву ринкову економіку, а також здатна протистояти тиску, що виникає внаслідок конкуренції та тривалих ринкових процесів всередині ЄС;

Юридичні критерії – країна приймає встановлене право ЄС та його практику, зокрема головні принципи політичного, економічного та валютного союзів.

Процес вступу до ЄС складається з багатьох етапів і всі вони мають бути погоджені з усіма країнами-членами ЄС перед тим, як держава-прохач стане його членом. Спочатку країна отримує перспективу членства. Пізніше вона, після серії перемовин, стає кандидатом на вступ до ЄС. Коли переговори і відповідні реформи завершено, країна може вступити до ЄС.

Хорватія стане 28-мою країною-членом Євросоюзу з липня 2013 року.

П'ять країн, які є кандидатами на вступ до ЄС: Ісландія, Колишня Югославська Республіка Македонія, Чорногорія, Сербія та Туреччина.

Албанія, Боснія та Герцеговина, а також Косово (відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН 1244/99) наразі є потенційними кандидатами на вступ до Євросоюзу.

З метою активізації переговорного процесу та пожвавлення відносин з Туреччиною, ЄС у 2012 році ухвалив новий Позитивний порядок денний (Positive EU-Turkey Agenda). Ця ініціатива покликана сприяти реформам у Туреччині у сферах, що становлять спільний інтерес з ЄС.

Прогрес у переговорах щодо членства в ЄС для Косово (відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН 1244/99) та Сербії залежить від поступу у так званому Діалозі Приштина-Белград. Перемовини ведуться обома країнами за посередництва ЄС та зачіпають питання регіональної співпраці, вільного пересування осіб та верховенства права.

Європейський Союз проводить єдину зовнішню та без пекову політику, що дає йому можливість виступати та діяти у світовій політиці як єдине ціле. У глобалізованому світі 27 країн-членів ЄС здатні відігравати значну роль та мати більший вплив лише у разі об’єднання зусиль. Поштовхом для цього став Лісабонський договір, який набув чинності у 2009 році. Ідея спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС полягає у тому, щоб забезпечувати мир, зміцнювати міжнародну безпеку відповідно до принципів, визначених у Статуті ООН; сприяти міжнародній співпраці; поширювати та зміцнювати демократію, верховенство права, повагу до прав людини та засадничих свобод45, с. 132.

Через свій розмір, що об’єднує території 27 країн-членів, а також економічні, торгівельні та фінансові аспекти, ЄС є вагомою силою у світі. Він відіграє важливу роль у глобальних питаннях, а його значення зростає у міру того, як ухвалюються колективні рішення у сфері зовнішньої політики. ЄС підтримує партнерські відносини з усіма світовими ключовими гравцями, а також з тими, хто має власні погляди на світ та власні інтереси. Євросоюз прагне підтримувати партнерські відносини, які ґрунтуються на спільних інтересах та вигодах, де обидві сторони мають свої права та обов'язки. ЄС проводить регулярні саміти зі Сполученими Штатами Америки, Японією, Канадою, Росією, Індією та Китаєм. Його відносини з цими та іншими країнами охоплюють багато сфер, зокрема такі: освіта, довкілля, безпека та оборона, розслідування злочинів та права людини тощо.

Протягом останнього десятиріччя ЄС провів 23 цивільні місії та військові операції на трьох континентах. До них належать, зокрема, такі: миротворчі дії після наслідків цунамі у провінції Ачех (Індонезія); захист біженців у Чад; боротьба проти піратів у Сомалі та регіоні Африканського Рогу. Це свідчить про те, що роль ЄС як гравця у сфері безпеки стає відчутнішою.

У разі погодження з боку Ради ЄС, Євросоюз також може проводити операції швидкого реагування, залучаючи одночасно дві окремі військові групи з 1,500 бійців.

Вирішальним органом в ухваленні рішень у ЄС є Європейська Рада. Вона складається з 27 президентів і голів урядів країн-членів ЄС, які зустрічаються чотири рази на рік. Члени Європейської Ради визначають принципи та загальний напрям політики ЄС.

Роль Європейської служби зовнішньої дії полягає у наданні підтримки Високому представнику ЄС із закордонних справ і безпекової політики. Іншими словами, ця служба є також дипломатичною службою Європейського Союзу. Вона створює мережу, що охоплює понад 130 представництв та офісів по всьому світу, які займаються підтримкою та захистом інтересів ЄС. Ця служба тісно співпрацює з Європейською Комісією та міністрами із закордонних справ країн-членів ЄС44, с. 144.

З метою протистояння кризі та нестабільності, ЄС здатен використовувати політичні, дипломатичні, економічні, фінансові, військові та правові інструменти, а також надавати допомогу з метою розвитку.

Найбільш складною у цьому аспекті є координація можливих варіантів реагування – як цивільних, так і військових. Департамент з антикризового управління і оперативної координації, – що є частиною Європейської служби зовнішньої дії, – допомагає Високому представнику із закордонних справ і безпекової політики у забезпеченні узгодженості дій. Цей департамент також ретельно відслідковує події у світі для того, щоб дипломатична служба ЄС могла швидко реагувати на потенційні і наявні кризові явища.

Торгівля Євросоюзу з країнами з-поза його меж створює робочі місця та стимулює економічне зростання. Однак, звичайно, будь-які фінансові операції є взаємовигідними, оскільки жодна країна не може належно розвиватися у межах лише власних кордонів. Сьогодні близько 60% будь-якого кінцевого європейського продукту – сировини, компонентів чи будь-чого іншого – надходить безпосередньо з інших країн або регіонів світу. Для ЄС це є основною причиною для того, аби відмовитися від протекціонізму, адже Європа є залежною від імпорту головних товарів і сировини та потребує доступу до ринків по всьому світу.

Наразі ЄС працює над тим, щоб скасувати наявні бар'єри у торгівлі. Відкрита і чесна торгівля стимулює здорову конкуренцію, що приносить користь всім споживачам. Євросоюз підтримує систему правил, впроваджених Світовою організацією торгівлі (СОТ), та її багатосторонні механізми. Через це ЄС вітатиме прогрес у багатосторонніх торгівельних переговорах СОТ, відомий як Доха-раунд. З іншого боку, Брюссель пришвидшуватиме проведення двосторонніх торгівельних переговорів.

Ведуться переговори з країнами АСЕАН та Індією, які є сусідами ЄС на Півдні та Сході, а також з Канадою і Японією. Окрім того, Євросоюз прагне поглибити відносини з США і покращити інвестиційні угоди з Китаєм. На сьогодні ЄС вже уклав амбітні угоди з Південною Кореєю, Колумбією та Перу.

Забезпечення успішної реалізації чинних угод є пріоритетним завданням для Євросоюзу. Адже ЄС уклав понад 200 угод про вільну торгівлю, що охоплюють більше 35% світової торгівлі 37, с. 132.

Торгівля є одним з найефективніших способів підтримки економічного розвитку. Завдяки торгівлі з ЄС, бідні країни можуть отримувати доходи від експорту, успішної індустріалізації і диверсифікації економіки. Євросоюз імпортує більше сільськогосподарської продукції з країн, що розвиваються, ніж Австралія, Канада, Японія, Нова Зеландія і США разом.

Таким чином, ініціатива ЄС "Узагальнена система преференцій” (Generalized System of Preferences) створена для підтримки збалансованого і довготривалого розвитку та належного управління. Система гарантує додаткове зниження тарифів для особливо вразливих країн, що розвиваються (найменш розвинені країни можуть експортувати до ЄС всі товари без сплати мита, окрім зброї). Країни, що не є найменш розвиненими, можуть теж отримати доступ до додаткових торгівельних преференцій; однак це станеться, коли вони ратифікують та імплементують міжнародні конвенції, що, зокрема, стосуються таких сфер, як права людини, трудові стандарти, збалансований і довготривалий розвиток та належне управління.

1.2. Проблеми, аналіз, прийняття рішень на порядку денному в країнах – членах ЄС

Необхідність реформ у Європі не заперечує ніхто. Всі розуміють: неможливо далі терпіти такі речі, як проїдання дармових кредитів, надтерпимість до несплати податків, грубі махінації зі статистикою.

Проте все більше економістів і політиків бачать збитковість підходу, за якого стратегія виходу з кризи базується лише на урізуванні витрат. Економія, що призводить до різкого скорочення попиту, перешкоджає економічному зростанню. Буквально вимирають цілі сектори економіки, послуги яких не мають попиту в умовах схуднення гаманців. Депресія набуває затяжного характеру.

На думку відомого американського економіста Джозефа Стігліца, якщо в подібній ситуації продовжувати вимагати подальших урізувань, то економіка країн – членів ЄС перетвориться на «собаку, що кусає себе за хвіст». «Ми, американці, добре це знаємо, — заявляє він, — оскільки останнім лідером західного світу, який намагався здолати рецесію шляхом скорочення витрат, був президент Гувер, який і спровокував Велику депресію» 17, с. 126.

Проте поки що в теорії порядку денного в країнах –членах ЄС відбувається своєрідний футбольний матч. Прибічники «жорсткої економії» і «заходів з розвитку» відфутболюють пропозиції один одного з легкістю гравців професійної ліги. Чиновники єврокомісії, які знаходяться між двох таборів, намагаються налагодити власну гру, але доки безуспішно.

На думку багатьох авторитетних європейських експертів, порятунок єврозони повинен обов’язково включати три ключові елементи.

Елемент перший. Введення загальних правил і спільного контролю за європейськими банками — як великими, міжнародними, так і малими, регіональними.

Елемент другий. Потрібен загальноєвропейський фонд, який міг би проводити інтервенції з рекапіталізації проблемних банків, аби рекапіталізація не лягала важким тягарем виключно на плечі урядів країн, до яких відносяться банки.

А це, у свою чергу, передбачає деяку форму об’єднання боргів і їх взаємного розподілу між країнами, що дозволить більш рівномірно розподіляти і ризики.

Елемент третій. Необхідні гарантії загальноєвропейського рівня, здатні запобігти втечі капіталу з банків периферійних країн в кредитні інститути країн Північної Європи 27, с. 164.

Головна мета цих «запобіжних» заходів полягає в тому, щоб запобігти взаємному «зараженню» нестабільністю між банківським сектором і сферою суверенного боргу, а також в охолоджуванні пристрастей на ринках.

Якщо з першою пропозицією Німеччина ще погоджується, то друге і третє до останньої миті викликали в Берліні сильну алергію.

Німеччину з її категоричним «ні» підтримують уряди Австрії і країн Скандинавії. «Доброчесні» країни побоюються, що на їхні плечі будуть перекладені всі витрати з порятунку проблемних країн, тоді як останні, отримавши бажану допомогу, просто припинять хворобливі реформи, і реального оздоровлення в податковій і фінансовій сферах не станеться 27, с. 164.

В принципі, уряди інших країн не відкидають подібний підхід. Те, що вихід із кризи слід шукати на шляхах поглиблення внутрішньої інтеграції, — усім зрозуміло. Лише ось шлях, пропонований Берліном, вельми складний. Він є традиційним шляхом переговорів про внесення змін до базових договорів ЄС, які кожна країна затверджуватиме — нерідко роками — виходячи з національних процедур, що діють. Не виключено, що доведеться вносити зміни і в конституцію самої Німеччини.

Звуження поля державних повноважень у фінансовій сфері не буде, м’яко кажучи, сприяти подоланню «дефіциту демократії» в ЄС, що став притчею. Вже зараз багато хто ставить питання: який сенс матиме голосування на національних виборах, якщо такі важливі питання, як оподаткування, державні витрати, пенсії й оплата праці вирішуватимуться не в національних столицях, а в Брюсселі?

Таким чином вся процедура розтягнеться на багато років. А банки і державні борги рятувати треба негайно. Адже боргова криза продовжує розповзатися по Європі.

Зовсім недавно уряд Кіпру звернувся до Росії і Китаю з проханням про фінансову допомогу. Причому, що цікаво, до ЄС Кіпр не звертається — не хоче повторення для себе долі Афін. І правильно робить, між іншим... Хоча немає жодних сумнівів у тому, що в першу чергу Китай, та й Росія теж, скористаються цим випадком для здобуття для себе максимальної політичної вигоди.

І все це відбувається в той момент, коли маленька середземноморська країна готується головувати в Євросоюзі.

Показовою є еволюція позиції такої країни, як Італія. Ще недавно італійський прем’єр Маріо Монті був одним із найбільш послідовних союзників Ангели Меркель у підтримці німецьких рецептів лікування «єврозони». Проте останнім часом стрімкими темпами відбувається зближення Рима і Парижа. Єдність у питаннях розв’язання кризи обидві столиці продемонстрували під час візиту глави французького зовнішньополітичного відомства Лорана Фабіуса до Італії 5 червня і переговорів Олланда і Монті 15 червня.

Це зближення істотно міняє європейський політичний пейзаж. Воно тим більш значиме, якщо пригадати, що за часів Берлусконі відносини двох країн довгий час залишалися досить прохолодними (а за часів Ширака вони були воістину «крижаними», аж до особистих образ — 2004 року Ширак, наприклад, демонстративно не запросив Берлусконі на святкування річниці висадки в Нормандії 1944 року) 27, с. 165.

Президент Обама упродовж червня неодноразово критикував нерішучість ЄС у боротьбі з борговою кризою, прямо покладаючи провину на європейців за повільне економічне зростання і безробіття в США.

Криза в ЄС несподівано вийшла на авансцену передвиборчої дискусії в США. Після того, як консерватори довго звинувачували «соціаліста» Обаму в дотриманні «європейських рецептів», чинний Президент і його команда перехопили ініціативу.

Якщо замінити в словах Клінтона «Європа» на «Німеччина» і вкласти їх у вуста Олланда, жодної різниці не буде.

Проте європейські експерти небезпідставно вважають, що посилання на безсилля ЄС дозволяють США відволікати увагу від власних труднощів і нездатності впоратися з дефіцитом бюджету. Держборг США продовжує зростати рекордними темпами, набагато швидше, ніж за часів Буша. А, крім того, саме криза єврозони, на думку європейських експертів, гарантує Вашингтону безцінну можливість отримувати фінансування на міжнародних ринках за низькою ціною, оскільки глобальний ринок не може дозволити собі одночасно переживати дві кризи, пов’язані з двома валютами-лідерами.

За ситуації, коли внутрішні економічні проблеми в США погіршуються, безробіття не знижується, потрібен цап відбувайло. І, схоже, таким цапом відбувайлом для США стає Європа.

Європейські політики не залишаються у боргу і вказують Америці на коріння нинішньої кризи. Під час недавнього візиту до Рима Лоран Фабіус відверто заявив: «Немає сенсу перекидати м’яч відповідальності. Де почалася фінансова криза? Не в Європі, за нашими даними. «Ліман Бразерс» не італійський банк і не французький».

З іншого боку, небезпека для американських фінансових ринків має і досить реальну основу. Вона обумовлена не стільки катастрофічною ситуацією в Греції, скільки істотним підриванням стабільності всієї зони євро (в разі виходу Греції з єврозони). За оцінками, американські інвестиції в Європі складають 2,5 трлн. доларів. Можливий крах єврозони може серйозно вплинути на стабільність американської банківської системи в цілому.

Таким чином, ситуація в маленькій Греції стає тією банановою кіркою, наступивши на яку, світова фінансова система може не просто втратити рівновагу, а то і просто звалитися. Ось чому ця, здавалося б, локальна навіть для Європи проблема рішуче вийшла на авансцену світової політики.

Навіть такі країни, як Японія, Китай, Індія визнали своїм обов’язком посилити тиск на Німеччину.

Під час телеконференції міністрів фінансів і голів нацбанків країн «Великої сімки» 5 червня партію першої скрипки в критиці Німеччини грали Японія і США.

Не випадково і лідер КНР Ху Цзіньтао, і прем’єр-міністр Індії Манмохан Сінгх виступили перед зустріччю «Великої двадцятки» в Лос Кабосі з критикою Європи, маючи на увазі в першу чергу Німеччину. І якщо Ху Цзіньтао обмежився зауваженням про те, що «глобальна економіка вимушена зіткнутися з нестабільністю через Європу», то індійський прем’єр був категоричніший і закликав Європу «віднайти швидкі рішення, аби країни з ринками, що розвиваються, не потрапили в пастку кризи» 27, с. 167.

Безумовно, полегшення європейцям принесли результати позачергових парламентських виборів у Греції.

У Європі розуміють: окремій країні вийти із зони євро насправді не так вже й легко, навіть якщо дуже цього захотіти. Однобічний вихід Греції із зони євро став би катастрофою для країни, в першу чергу через масову втечу капіталів. Погоджений з іншими країнами ЄС вихід також пов’язаний з чисельними перешкодами. Тому 80% жителів Греції не бажають виходу своєї країни із зони євро, як би хто не ставився до політики жорсткої економії.

Звичайно, більшість мовчазно визнає: Греція, яка не може зверстати звичайний бюджет й укластися в ньому в погоджені з «трійкою» (МВФ, ЄЦБ і ЄС) параметри, ніколи вже не зможе віддати гігантський борг. Внесення змін до Меморандуму між Грецією і «трійкою» неминуче, хто б не сформував коаліцію в цій країні. Це визнають і в Брюсселі, і в Берліні: не міняючи рамок Меморандуму, необхідно внести певні тимчасові послаблення для полегшення ситуації.

Останні дні перед самітом ЄС будуть виключно драматичними. Поки що немає погодженої відповіді на головне питання: як допомогти «зараженим» борговою кризою країнам і водночас зберегти зону євро разом зі всіма досягненнями валютно-фінансової інтеграції, як здолати декілька років рецесії і стагнації і закласти основу для відновлення зростання. Інституційний шлях розв’язання проблеми дуже довгий, обхідні шляхи приховують надто багато спокус.

Ключова проблема, про яку доки мало говорять, полягає в тому, що суверенні держави Заходу дуже великий сектор відповідальності віддали на відкуп «ринковим силам», а фактично — міжнародній спекуляції. Проблема — в дуже глибокій і сильній залежності і банків, і державних боргів від ніким не контрольованого міжнародного фінансового ринку. Ніхто не знає, яку реакцію викличуть ті чи інші рішення ЄС: чи заспокоять вони ринки, чи призведуть до нового відпливу капіталу. Вже зараз країнам, які мають проблеми, дуже й дуже складно позичати гроші на вільних ринках. Завтра це стане взагалі неможливим.

Хто в цій ситуації може пишатися собою, так це маленька Ісландія. У цій країні банківська криза відгриміла раніше за інших і мала наслідки справжнього урагану. Країна виявилася винна світу в 6 разів більше власного ВВП. Проте Ісландія не пішла шляхом Греції. Ісландія не побоялася оголосити дефолт і відмовилася виплачувати борги інвесторам. Сьогодні, на відміну від Греції, Ісландія має 3,1% зростання ВВП, а банківська система стабільна і повноцінно обслуговує економіку країни. Щоправда, Ісландія не входила і не входить ні в ЄС, ні в єврозону. Їй було набагато легше...

Боргова криза і нездатність країн Єврозони впоратися з нею упродовж довгого часу підривають міжнародні позиції Європейського Союзу, його авторитет у світі. Досить звернути увагу на тон заяв, з якими виступали на саміті «Великої двадцятки» в Лос Кабосі представники так званих emerging economies. Те, що Європа не готова до критики, всі побачили з нервових коментарів Жозе Баррозу, який заявив у Мексиці: «Ми приїхали сюди не для того, щоб брати уроки з демократії або економіки». Європа нервує, але їй нікуди подітися: еталонна демократія повинна підкріплюватися фінансовим процвітанням, а інакше слово Європи у світі важитиме все менше і менше.

Таким чином, до Європи повертається справжня політика. Авторитет Франсуа Олланда, який став неформальним лідером групи країн, незадоволених політикою німецьких консерваторів, базується не на якійсь особливій харизмі цього політика, а на його твердих, чітко аргументованих політичних переконаннях. У тих країнах, де різниця між «правими» і «лівими» продовжує залишатися розмитою, вакуум неминуче заповнюється крайніми течіями. При цьому європейська зовнішня політика стає усе більш партійною, і нам потрібно бути до цього готовими.

За цієї ситуації виграють європейські країни, що залишилися осторонь тісної інтеграції в межах єврозони. Це — країни-члени ЄС із Східної Європи, а також країни ЄАВТ, пов’язані з Євросоюзом єдиним економічним простором. Криза єврозони показала, що не завжди поглиблена інтеграція є панацеєю від бід. Україні потрібно зробити висновки для себе і бути більш прагматичною у формулюванні кінцевої мети політики євроінтеграції.

Рішення, які будуть ухвалені на саміті ЄС за кілька днів, визначать не лише шлях, яким піде єврозона, але і напрям розвитку всього європейського континенту. Вони уповільнять або прискорять темпи зростання в різних куточках планети. Тому щиро побажаємо учасникам саміту справжнього успіху.

1.3. Теорія масової комунікації та політична соціалізація країн - членів ЄС

У другій половині XX століття уряди низки провідних держав зайнялися розробкою принципів політики у сфері масових комунікацій. До цього їх підштовхували концентрація власності і монополізація у сфері мас-медіа, що загрожують порушенням прав громадян на отримання достовірної інформації, зростання обсягу мультимедійних операцій, збільшення впливу на суспільство преси, телебачення, а потім і Інтернету. Першою спробою порівняльного опису теорій засобів масової інформації став працю Зіберта, Петерсона і Шрамма «Чотири теорії преси», виданий у 1956 році. Зіберт визначив свій підхід як нормативний, оскільки ставив завдання показати не те, як ЗМІ реально функціонують в суспільстві, але швидше за те, як вони могли б функціонувати, як їм треба було б функціонувати, згідно певним критеріям, що відповідає характерним для даного конкретного суспільства норм і цінностей.

Останню з нормативних теорій масових комунікацій, що лише нещодавно поповнила цей список, сформулювати не легко, почасти тому, що вона не до кінця узаконена і не стала частиною медіа інститутів, а також у зв'язку з тим, що деякі компоненти містяться в інших теорії. «Незважаючи на те, що її існування як самостійної теорії може бути під питанням, вона заслуговує окремого розгляду, навіть у своєму невизначеному стані вона являє собою виклик загальновизнаним теорій». Як і багато інші теорії, вона з'явилася як реакція на наявні теорії і фактичний досвід, зробивши крок у бік нових форм медіа інститутів 28, с. 132

Термін «демократичний участь» несе відтінок розчарування в політичних партіях і в системі парламентської демократії, які, здається, втратили зв'язок з корінням, ускладнюючи, а не спрощуючи участь мас у політичному і громадському житті. Тут присутній елемент постійної реакції на масове суспільство, яке надмірно централізовано і не змогло надати індивіду і меншості реальні можливості для вираження думки. Теорія вільної преси безсила з-за впливу ринку, а теорія соціальної відповідальності недоречна з-за те, що під його прикриттям вчені обслуговують організації і професіоналів у сфері медіа. Використовується пресою саморегулювання та підзвітність великих мовних організацій не поміщали зростання медіа інститутів, які керують з владних центрів товариства або які не встигають задовольняти потреби громадян 28, с. 132

Отже, головним у партиципаторній теорії є потреби, інтереси і надії активних отримувачів «в політичному суспільстві. Вона стосується права країн - членів ЄС на отримання потрібної інформації, права на відповідь, право використовувати засоби комунікації для взаємодії в невеликому співтоваристві, об'єднання за інтересами, субкультури.

Медіаінститути, побудовані у відповідності з положеннями цієї теорії, були б у майбутньому тісніше пов'язані з громадським життям, ніж зараз і краще б контролювали аудиторію, пропонуючи можливості доступу та участі на умовах, сформульованих їх користувачами, а не контролерами.

Теорія демократичної участі народилася в Європі і є складовою частиною відродження історично значних культурних та етнічних груп. Зміцнення держав у Європі за останні два століття йшло за рахунок насильницького об'єднання антагоністичних груп і придушення місцевих і регіональних культур. Культурні та етнічні меншини зазнавали дискримінації, під забороною були їхні мови та релігії. Як ні парадоксально, об'єднання Європи в Європейський Союз (ЄС) сприяло зміцненню позицій СМЯ етнічних груп. ЄС вживає заходів, що гарантують етнічним групам рівні права і доступ до різних медіа. Тут дуже до речі виявляються нові технології, які, знижуючи вартість медіа, підвищують ефективність з обслуговування малих груп.

У суспільстві країн – членів ЄС ЗМК набувають визначальної ролі в управлінні суспільством: саме мас-медіа є безпосередніми носіями та розповсюджувачами знання і політично значимої інформації. Масові комунікації стали невід’ємною складовою сучасної політичної системи суспільства, яка використовує спеціальні засоби інформаційного обміну для встановлення та підтримки постійних зв’язків як на рівні індивідів, так і суспільства в цілому 27, с. 123.

Проблемам масової комунікації присвячено багато праць вчених, які репрезентують різні наукові напрямки і школи. Соціологічні підходи до вивчення масової комунікації дозволяють сформулювати таке її визначення: це інституціоналізований, соціально обумовлений макропроцес виробництва, розповсюдження інформації та обміну нею, який реалізується за допомогою особливих технологій і засобів (технічно обладнаних мас-медіа). У той час, коли термін „масова комунікація ” вказує на процес чи стан соціальної взаємодії, засоби масової комунікації є соціальним інститутом, який регулює цей процес. Преса, радіо, телебачення, а також Інтернет сприймаються як найадекватніший спосіб існування масової комунікації.

Поширення електронних засобів зв’язку в країнах – членах ЄС, а саме найсучаснішої нової інформаційної техніки, супутникового і кабельного телебачення, відеотехніки, ставить сучасну людину в залежність від густої комунікаційної мережі. Аудіовізуальна комунікація є нині сталим фактором життя суспільства, а світ, який створюється нею, претендує на реальність, спроможну конкурувати з дійсністю. Глобалізм інформатизації змінює, в першу чергу, моральні, культурні, екологічні, правові, політичні аспекти життєдіяльності суспільства, справляє як позитивний, так і негативний вплив на формування культури особистості. Негативні впливи спостерігаються переважно в країнах, котрі перебувають у стані системної трансформації, „що означає насамперед поступову зміну, еволюційне перетворення суспільних структур, у межах яких можуть співіснувати паралельно як старі, так і нові елементи ” [9, с. 542].

В умовах, коли діють нечіткі норми та цінності, суспільство потребує стабілізації, а вона може стати можливою завдяки механізму формування спільних ідейних та нормативних зразків, наповнених демократичним змістом. Наявність цінностей, які підтримуються всіма членами.

Отже, політична соціалізація постає як сукупність процесів становлення політичної культури, свідомості та поведінки особистості, прояву політичної активності, залучення індивіда до цінностей, знань, рольових зразків, які дозволяють адаптуватися до політичного життя суспільства.

Зміст політичної соціалізації складають процеси інтеріоризації (внутрішнього прийняття) вимог соціально-політичної системи суспільства у внутрішню структуру особистості (політичні потреби, установки, цінності, норми), та екстеріоризації (зворотний процес) – перетворення політичного досвіду особистості в політичну дію, поведінку, реалізації його в статусно-рольових моделях поведінки в даному політичному просторі.

Політична соціалізація – двосторонній процес. З одного боку, це вплив соціально-політичного середовища на індивіда, тобто певної сукупності суспільних відносин, а з іншого – формування політичної індивідуальності, тобто вільний вибір та відповідальність за прийняте особистістю рішення. Слід зазначити, що за таких умов процес соціалізації, зокрема політичної, не може бути однаковим для всіх груп чи соціальних класів, які співіснують у суспільстві. Політична соціалізація триває протягом усього життя. Адже розвиток політичної становища в країні постійно потребує осмислення, набуття особистістю нового досвіду. У широкому сенсі політична соціалізація відбувається під впливом усієї сукупності соціально-політичної дійсності, в якій формується особистість 16, с.117. ЗМК, які дають можливість кожному бажаючому скористатися „спільним ” досвідом, поданим у вигляді різних форм і змістів.

Нині в країнах – членах ЄС спостерігається підсилення процесів стихійної політичної соціалізації. Вони відбуваються в складних політичних, економічних, соціальних умовах, адже одна система цінностей була дискредитована, а інші, засновані на принципах демократії, ще не закріпилися в масовій свідомості та поведінці. Колапс політичної соціалізації має свій прояв, перш за все, на рівні політичних систем, партій, організацій, інститутів. Масово втрачається довіра до влади, офіційних політичних втрачається довіра до влади, офіційних політичних структур, відмова їх підтримувати, політичний абсентеїзм, зневіра в тому, що особиста участь може вплинути на політичний процес.

Найбільші можливості для формування політичних знань індивідів у перехідних суспільствах мають ЗМК, особливо телебачення, на якому утверджуються недержавні канали, що артикулюють альтернативні офіційним точки зору та популяризують їх серед глядачів. Нині дуже помітні неабиякі можливості потенціалу ЗМК для формування моделей соціальної реальності та важливого джерела нормативних зразків, які циркулюють у суспільстві. Завдяки цьому вони реальніше, аніж традиційні інститути соціалізації, дозволяють людині усвідомити своє місце в політичному просторі 22, с. 132.

Вчені досить не однозначно оцінюють вплив мас-медіа на індивіда. З одного боку, на думку дослідників Франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, кфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно), маємо справу з універсальним і тотальним впливом повідомлень мас-медіа як небезпечним засобом, що дає змогу вводити цінності, ідеї та інформацію безпосередньо вглиб пасивної, подрібненої аудиторії.

Невід’ємними рисами культурної продукції вважається стандартизація, масовість і стереотипність. Варто також звернутися до поглядів Є. Денніса [2, с. 178], який вважав, що „ЗМК формують ” нашу свідомість, „впливають ” на наші думки та установки, „підштовхують ” до певного типу поведінки.

Однак далеко не всі дослідники впевнені в такій могутності мас-медіа. Так, праці П. Лазарсфельда і Б. Берельсона присвячувалися ефектам та ефективності масової комунікації під час президентських кампаній. Віддаючи перевагу емпіричному аналізу явищ, представники цієї школи характеризували аудиторію ЗМК як „гетерогенне утворення у своїх пристрастях до комунікації. Вона не є якоюсь однорідною масою. Це соціально стратифіковане утворення з активною вибірковою здатністю сприймати інформацію: члени аудиторії репрезентують соціальні групи і статуси, до яких належать, особливим чином реагуючи на інформацію ” [4, с. 140]. З’ясовано, що мас-медіа можуть підсилювати установки аудиторії, стимулювати вже існуючі погляди. Отже, з розвитком ліберально-плюралістичної традиції ефекти ЗМК стали розглядатися як короткочасні, доступні для спостереження акти впливу на поведінку або погляди індивіда. Вважалося, що аудиторія переносить на медіа свої власні погляди і уявлення. Виник навіть новий напрям досліджень – вивчення „корисності та задоволеності ”, на тлі яких люди, що становлять аудиторію, здійснюють фільтрацію інформаційних повідомлень. Це своєрідна теорія „мінімального впливу ” – вона відводить медіа дуже скромну роль.

Сьогодні між полярними точками зору існує велика кількість компромісних підходів, які не заперечують серйозного впливу мас-медіа на політичну поведінку і політичну свідомість населення, але й не оминають проблеми обмеженості їх впливу на політичні уподобання аудиторії.

Інформаційно-комунікативна система в цілому і, особливо, найновіші засоби телекомунікації набувають особливого значення в контексті розбудови європейського суспільства. ЗМК – це складний, багатогранний соціальний інститут, який виконує чимало функцій, особливе місце серед яких відводиться соціалізуючій. Завдяки тривалому впливові та значенню як агента соціалізації, вони стають джерелом знань про світ та нашу роль у ньому. З інтенсивним розвитком телебачення, новітніх засобів комунікації, індивід з ранніх років життя соціалізується та імітує дорослих набагато швидше, ніж передбачалося. І справді, телебачення є вельми своєрідною формою подачі інформації у конкретно образному вигляді. 80 % інформації діти та підлітки одержують саме в такий спосіб 4, с. 140] .

ЗМК виступають важливим джерелом національної та культурної соціалізації, а також інструментом виховання політичної культури. Відомо, що інститут мас-медіа повинен, перш за все, інформувати націю в цілому, а також забезпечувати населення розважальними програмами, які відрізняються високим естетичним та етичним смаком. Якщо абстрагуватися від нормативної і змістової специфіки мовлення, то загальною рисою діяльності загальнонаціональних каналів є їх орієнтація на підтримку того, що називають національною ідентичністю. Важливо, що за допомогою матеріалів ЗМК у внутрішній світ людини вводяться цінності нації як соціальної спільноти з її уявленнями про єдину територію, спільну історичну пам’ять, спільну культуру, єдині для всіх членів спільноти індивідуальні, політичні, соціальні права та обов’язки.

Свого часу мас-медіа не розглядалися як значимі агенти соціалізації. Це пов’язувалося з результатами ранніх досліджень, які свідчили, що повідомлення масової комунікації, особливо телебачення, сприяють лише певному зміцненню раніш сформованих орієнтацій, оскільки індивіди приділяють увагу тільки тим повідомленням, що підтримують їхню точку зору. Однак уявлення про незначну роль масової комунікації в політичному навчанні, здається, суперечать здоровому глуздові. Зацікавлений спостерігач побачить, наскільки впливовим стало телебачення в сучасному суспільстві. Особливо правомірно зробити такий висновок, якщо врахувати, скільки уваги люди приділяють повідомленням ЗМК.

Останнім часом відбувається досить сильне „опромінення ” читача та глядача недоброякісною інформацією з різних джерел та каналів. Вона досить швидко перетворюється на банальну, звичну, тобто таку, що обминає стадію функціонування, коли повідомлення може ставати максимальною смисловою та знаковою цінністю для суб’єкта [5, с. 105]. Передозування зайвою, незначущою інформацією може призвести до зворотного ефекту: надлишок повідомлень різного характеру публіка сприймає як „інформаційний галас ” [7, с. 98].

Люди, звичайно, не однакові: одні відзначаються сталістю особистісних рис, інші, навпаки, мінливі та непередбачувані. І саме для останніх цінність інформації визначається здатністю мас-медіа нівелювати певну невизначеність поглядів і слугувати основою прийняття рішень, реалізації поставлених цілей, зазначає В. Оссовський [8, с. 15].

Проте не слід забувати, що особиста думка споживача перебуває під сильним впливом соціальної групи, до якої він належить або прагне належати. Е. Ноель-Нойман, яка запропонувала концепцію „спіралі замовчування ”, зазначає, що більшість людей прагне уникати ситуацій, коли тільки їм одним необхідно поділяти певні установки та уявлення. Тому люди, вивчаючи своє оточення, прагнуть виявити як домінуючі точки зору, так і менш популярні.

Важливою складовою цього процесу є мас-медіа. Саме вони визначають домінуючу на сьогодні точку зору в європейському суспільстві. Іншою „рушійною силою ” цього процесу є оточення індивіда. Якщо людина не висловлює своєї думки, то це, мабуть, є стилем поведінки і її найближчого оточення. Це, в свою чергу, сприяє домінуванню ролі ЗМК та нашаруванню „спіралі замовчування ” [6, с. 91 – 92]. Фрагментарність інформації, створюючи ілюзію різнобічності та оперативності, заважає громадянам формувати цілісну картину політичних явищ і подій. Це дає мас-медіа додаткову можливість маніпулювати масовою свідомістю, акцентуючи увагу на певних аспектах подій та ігноруючи інші.

Політична інформація, що надходить до європейської аудиторії, може сприйматися як повністю, так і частково: проходити, так би мовити, „внутрішню цензуру ” [1, с. 260]. А може і взагалі не сприйматися. В цьому випадку для успішного засвоєння інформації важливого значення набувають форма та особливості її подання. Наприклад, довіра до інформатора, його об’єктивність спонукають споживача зважати на його думку.

В умовах складної ситуації в нашому суспільстві ЗМК дають можливість залучати широкі кола громадян до обговорення ідей, радикальних пропозицій. Преса, радіо і телебачення вже давно організовують безпосередню участь своєї аудиторії в широких дискусіях. За їх допомогою глядачі отримують можливість спілкуватися з представниками державних органів, громадських організацій, політичними діячами. Це допомагає краще орієнтуватися в політичних відносинах, оцінювати діяльність нових політичних утворень. Проте вплив ЗМК значно нівелюється тоді, коли аудиторія усвідомлює, в чиїх інтересах цей вплив здійснюється.

Таким чином, водночас треба констатувати, що тотального інтересу, уваги та довіри до повідомлень мас-медіа сьогодні не існує. Проте не можна й заперечувати, що певний їх вплив зберігається. Навіть виступаючи від імені якоїсь еліти, мас-медіа, в першу чергу, є „вікном” у політичне життя суспільства, через яке аудиторія може відстежувати соціально-політичні події, робити власні висновки, зіставлення, закріплювати моделі політичної поведінки. Суспільство стало більш диференційованим у своїх смаках, споживанні безперервного потоку фрагментарної, мозаїчної інформації, почало по-різному реагувати на зовнішні інформаційні впливи, ретельно відбираючи та аналізуючи отримане, перш ніж підтримати запропоновану точку зору.

Отже, медіа – преса, радіо, телебачення – забезпечують процес комунікації між політичними елітами, експертами, коментаторами та аудиторією. Вони впливають на політичне життя суспільства не тільки тоді, коли свідомо стають на захист певних політичних інтересів, але й завдяки своєму доступові до масової аудиторії, спроможності бути каналом поширення інформації для інших політичних суб’єктів. ЗМК мають можливість замовчувати або відповідним чином інтерпретувати політично важливі події.