2. Феодалізм у Візантії Особливості генезису феодальних відносин (іv-іх ст.)

Візантія, або Східна Римська імперія сформувалась після поділу Римської імперії на Західну і Східну частини у 395 р. і включала території Балканського півострова, Малої Азії, південно-східного Середземномор’я. Феодалізм у Візантії, початок формування якого припадає на IV – початок VII ст. характеризувався такими особливостями:

1) Візантія не зазнала такого руйнівного натиску варварів, яким було нашестя германських племен на західну частину Римської імперії, внаслідок чого античні традиції соціальних відносин, культурного і господарського життя не зазнали корінної ломки – було збережено централізований державний апарат (з розгалуженою податковою системою) і титульний імперський етнос (греки); квітучі міста – Константинополь Ефес, Коринф, Олександрія, Антіохія та ін.; колонат і квазіколонат при збереженні, з одного боку, значного прошарку вільного селянства, а з іншого – рабства (до VІІ ст.).

2) Відсутність станової замкненості панівного класу і розвиненої васально-ленної системи.

3) Нестійкість торгово-ремісничих корпорацій, сільських общин і міських комун.

4) Збереження колонату, в системі якого домінували дві категорії колонів –«приписні» (адскрипції) і «вільні» (георги та ін.) – було важливою умовою феодалізації Візантії. В V–VІ ст. було видано ряд законів, що закріпачували «вільних колонів» і гальмували вивільнення «приписних». Значною мірою ці процеси були пов’язані із спробою імператора Юстиніана (527–565 р.р.) відновити цілісність усієї Римської імперії шляхом військових дій у Африці, на Сицілії і в Італії, які вдалося тимчасово включити у склад Візантії, витіснивши з цих територій племена германських варварів. Імператор Юстиніан першим зібрав всі закони Римської імперії в єдиний кодекс, що дістав назву «Кодексу Юстиніана».

Під час «великого переселення народів» в V–VІ ст.ст. відбувається вторгнення на Балканський півострів слов’ян, які сприяли розповсюдженню свободної сільської общини, а отже й посиленню позицій місцевих общин – мітрокомій. В середині VІІ століття слов’яни розселились по всьому Балканському півострові, зайнявши майже половину візантійської території, що вплинуло і на соціально-економічний устрій імперії. Ми можемо судити про нього із «Землеробського закону», прийнятого приблизно у VІІІ столітті, який свідчить, що візантійська сільська громада була сусідською, і окремим сім’ям належали не тільки сади і городи, але й орні землі, хоча продавати наділи селяни могли лише членам своєї громади. Процес майнової диференціації серед них набув значного розвитку, про що свідчать різні категорії збіднілих членів сільських громад, перелічені у «Законі»: збанкрутілі селяни, які вимушені були передавати свої землі в оренду багатим сусідам; наймані (пастухи) чабани (містії); кортіти – орендарі землі, які сплачували її хазяїну морту (1/10 частину врожаю), а також орендатори, які віддавали як плату за землю половину врожаю. Залишались і раби, що належали або всій громаді, або окремим сім’ям.

У VІІІ столітті Візантійська імперія поділяється на військово-адміністративні округи – феми, що спиралися на прошарок стратіотів – селян, які отримували за службу землю і були зобов’язані сплачувати на користь держави лише поземельний податок.

Величезним потрясінням для всіх сфер суспільного життя Візантії став іконоборський рух, ініційований імператорами Ісаврійської династії (717–867 рр.) і направлений проти Православної Церкви, особливо проти монастирів, що були найбільш стійкими осередками іконовшанування. Проводилась широкомасштабна секуляризація церковних земель державою, що дозволило зміцнити на певний час військовий потенціал імперії, але становище селянства, яке попадало під все більшу залежність від владної верхівки, значно погіршилось. Реакцією на закріпачення селянства стало могутнє повстання під проводом Фоми Слов’янина (821–823 рр.).

Зрілий феодалізм у Візантії в ІХ–Х ст.ст.

Після завершення іконоборської смути до влади у Візантії приходить Македонська династія (867–1057 р.р.), представник якої Василь І Македонський складає свод законів «Василики», який свідчить про подальший розвиток феодальних відносин у Візантії.

В цей час перед Візантією постають суттєві зовнішні виклики, і вона все більше перетворюється із світової Імперії в одну з регіональних держав, яка вимушена одночасно протистояти напору слов’ян з Півночі, ісламського світу – зі Сходу, норманів – із Заходу. Саме тому імператори Македонської династії, піклуючись насамперед про збільшення податкових надходжень до скарбниці і резервів військової сили, намагались протидіяти розоренню прошарку селян-стратіотів, а також розграбленню общинних земель представниками аристократії. Однак ці спроби не могли зупинити невпинного процесу феодалізації, що проявлявся в швидкому розвитку патронатних відносин і зникненні вільного селянства, перетворенні вільних землеробів-общинників, що втрачали свої землі, на залежних селян-париків.

Основними формами феодального землеволодіння у Візантії були імператорське, державне, церковне.

Починаючи з ІХ–Х ст.ст. формується умовна феодальна земельна власність на основі земель, що надавалися заможним стратіотам. Держава щедро роздавала своїм функціонерам землі з імператорських вотчин, конфісковані помістя, наділи на завойованих територіях.

Основною категорією залежного візантійського селянства були парики, до складу яких входили раби, нащадки колонів, а також зубожілі члени сільських общин. Парики вважались квазі-власниками оброблюваної ними землі, і законів, які б офіційно оформлювали їхню особисту залежність і закріплювали б їх за землею, не існувало. Формально вони мали право з дозволу власника продавати свої наділи, але фактично їхній перехід в інше місце був суттєво ускладнений. Норма рентної експлуатації складала від 30 до 45% доходу париків, дозволялося їх продавати і дарувати (навіть не обов’язково з земельним наділом).

В ІХ–Х стст. в Візантії зберігається прошарок вільного селянства, організованого в сільські общини, члени яких платили державі поземельний податок, подвірний грошовий податок і натуральний оброк, а також виконували інші державні повинності – ремонт шляхів, будівництво мостів і фортець тощо. До ремонту фортець і будівель залучалися і мешканці міст, а ремісники сплачували державний податок у розмірі 8,33%.

З подальшим розвитком феодальних відносин (ХІ–ХІІ стст.) більша частина вільного селянства перетворюється в державних і приватних париків. Умовне феодальне землеволодіння (пронія), що швидко розвивається поряд із спадковим землеволодінням (вотчинами) поступово теж стає спадковим, наближаючись до ленного землеволодіння. Але на теренах Візантії так і не склалося чітко оформленої сеньоріально-васальної ієрархії землеволодіння західноєвропейського типу.