Структурні кризи у світовому капіталістичному господарстві й циклічний розвиток економіки сша в 1970–1980 рр.

В основі структурних криз (енергетичної,сировинної та продовольчої) лежать суперечності капіталістичного відтворення, що накопичилися з післявоєнного періоду. Справа в тому, що умови відтворення в галузях, що виробляють сировину та енергоносії, а також в електроенергетиці (ціни, норма прибутку на вкладений у цих галузях капітал) у капіталістичних країнах були набагато гірші,ніж у більшості галузей обробної промисловості. Це відбувалося тому, що США,Західна Європа і Японія, прагнучи зменшити собівартість своєї продукції, підвищити її конкурентоспроможність, заощаджували на вартості енергоносіїв і сировини, орієнтуючись до 1970-х років на нафтові та інші природні ресурси країн третього світу. Тому швидкий розвиток обробної промисловості в розвинених капіталістичних країнах багато в чому спирався на занижені ціни на сировину й нафту, що поставлялися з цих країн. Все це призвело до застою або повного згортання видобутку сировини й палива на власній території розвинених країн та до посилення орієнтації на ввіз цієї продукції із країн, що розвиваються. Так, в 1950-1972 роках імпорт сировинної нафти в США зріс більш, ніж в 9 разів, у країнах Західної Європи – в 17 разів,у Японії – в 193 рази.

На початку 70-х років відбувся корінний злам у цифрових пропорціях – різка зміна співвідношення світових цін на готові вироби та сировину на користь сировини. За два роки (1973–1974) світові ціни на нафтосировину зросли в 4,5–5 разів, на зерно – в 2,5 рази, на метали й руду – більш, ніж в 1,5 рази. Внаслідок цього відбулося збільшення витрат США на імпорт сировинних ресурсів, що спричинило подорожчання собівартості і прискорення інфляційних процесів. Перед Заходом постало завдання перебудови галузевої структури економіки відповідно до нової структури світових цін. Особливо важким викликом стало для США і інших економічно розвинених країн зростання світових цін на нафту – в 6,5 р. за період 1970–1982 рр.

Поєднання з структурними кризами вкрай загострило перебіг світової економічної рецесії 1974–1975 рр., що стала найруйнівнішою після Другої світової війни. Що стосується США, тут криза тривала 16 місяців, а падіння промислового виробництва склало 10,3%. При цьому, спостерігалась стагфляція – прискорене зростання цін (в 1974 р. темп інфляції сягнув 10%) всупереч звуженню попиту на товари та послуги. Безробіття виросло до 8,2% від загальної кількості зайнятих у виробництві. Світовий характер кризи не дозволяв США полегшити своє економічне становище за рахунок нарощування експорту. Вплив структурних криз, стагфляція, криза світової капіталістичної торгівлі розтягли період відновлення економіки США до до кризового рівня на 20 місяців і зробили підйом кінця 1970-х років короткостроковим і нестабільним.

Уряд президента Дж. Картера, обраного в 1976 р., намагався вжити заходів, направлених на вирішення енергетичних проблем, боротьбу з інфляцією і безробіттям. Енергетична програма Картера включала збільшення виробництва нафти і газу в самих США, створення в країні потужних стратегічних резервів нафти, забезпечення режиму економії енергоносіїв в промисловості і побуті, державне сприяння впровадженню альтернативних видів палива і джерел енергії. В 1978 р. уряд Дж. Картера запропонував антиінфляційну програму, стрижнем якої стала ідея компромісного утримання підприємців від підвищення цін, а профспілок – від боротьби за збільшення зарплати найманим робітникам. Програма передбачала також скорочення бюджетних витрат за рахунок скорочення заробітної плати держслужбовцям, асигнувань на соціальні потреби. Політика уряду принесла певні результати: з 1977 до середини 1979 рр. в економіці США спостерігався підйом: середньорічні темпи зростання валового націонльного продукту складали 4%, а рівень безробіття знизився до 5,8%.

В 1980–1982 рр. економіку США (як і інших економічно розвинених країн) вразила нова криза, ще глибша за попередню: вона тривала 20 місяців, падіння промислового виробництва склало 12,4%, а рівень безробіття виріс до 9,7%. Як і попередня криза, рецесія 1980–1982 рр. була пов’язана з новим «нафтовим шоком» 1979 р. (що був наслідком ісламської революції в Ірані) і теж супроводжувалась стагфляцією, яка заважала реалізації товарних надлишків, гальмуючи тим самим вихід з кризи. Такий стан подовжило і скорочення американського експорту на 11% за 1980–1982 рр. Кризи 1974–1975 рр. і 1980–1982 рр. найбільше вразили енергомісткі галузі – чорну і кольоову металургію, хімічну промисловість, автомобілебудування, а також будівництво. Стало зрозуміло, що пом’якшення кризових явищ можна досягти лише за рахунок зменшення залежності США від імпорту енергоносіїв і зовнішньоторгової кон’юнктури. Це продиктувало нову стратегію економічного розвитку, ядром якої стала структурна перебудова американської економіки з урахуванням здобутків «другої хвилі» науково-технічної революції, головними з яких вважались «мікропроцесорна революція» і біотехнології. В цей період пріоритетними темпами розвиваються наукомісткі, ресурсозберігаючі галузі – виробництво електронно-обчислювальної техніки, точне приладобудування, ракетно-космічна галузь, електроніка, фармацевтика, тонка хімія і т.п.

Неспроможність попередніх адміністрацій ефективно долати кризові явища, одночасно уникаючи високих темпів інфляції, необхідність структурної і технологічної перебудови виробництва, нагромадження на макрорівні інвестиційних ресурсів для впровадження інновацій, перекваліфікації робочої сили і т.ін. потребували більш гнучкої економічної політики, яка й була зпропонована республіканською адміністрацією президента Р. Рейгана (1981–1989 рр.). В цей час в усіх розвинених капіталістичних країнах спостерігався відхід від кейнсіанських методів державного регулювання економіки, відбувався «ренесанс» консервативних ідей з опорою на вільну конкуренцію і приватну ініціативу. «Рейганоміка» стала американським варіантом неоконсервативної економічної політики, теоретичним підґрунтям якої стали «економіка пропозиції» А. Лаффера та монетаризм. Програма оздоровлення економіки, запропонована рейганівською адміністрацією, передбачала скорочення податків на прибуток корпорацій і подоходного оподаткування приватних осіб, обмеження зростання бюджетних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, проведення жорсткої кредитно-грошової політики, націленої на подолання інфляції, відмова від державного регулювання приватно-підприємницької діяльності. За задумом адміністрації, зниження податкових ставок (податку на прибуток корпорацій з 46% до 34%, а подоходного податку з 50% до 20%) мало активізувати приватних інвесторів, які створюватимуть нові робочі місця, що призведе до зростання попиту на засоби виробництва і споживчі товари. В результаті цього повинні прискоритися темпи зростання національного продукту, що зумовить приріст податкових надходжень, незважаючи на зниження ставок оподаткування. Наприкінці першого строку президентства Р. Рейгана темпи інфляції вдалося знизити до 4% на рік, зменшилися кредитні ставки, але очікуваного інвестиційного буму не відбулося. Дефіцит бюджету продовжував зростати (до 200 млрд. дол.) в основному за рахунок збільшення військових витрат.

В 1983–1989 рр. економіка США перебувала на стадії підйому, який проходив на фоні її глибокої структурної перебудови. За 7 років підйому ВВП США виріс порівняно з докризовим рівнем 1979 року майже на 28%, було створено 17 млн. нових робочих місць (в основному в сфері послуг), безробіття впало до 5% від загальної чисельності працездатних, що було найнижчим показником після 1973 р. Обсяг особистого споживання населення США виріс порівняно з 1979 р. на 1/3 (за рахуно зростання доходів і зниження подоходного податку) і стимулював економічне зростання.

Негативні результати політики Р. Рейгана полягали в зростанні дефіциту державного бюджету, який досягнув 152 млрд. дол. і перевищував 5% ВНП, збільшенні розриву в доходах між найбагатшими американцями і середнім класом, а також найбіднішими прошарками населення. До того ж, після 1983 р. США втрачають статус чистого кредитора,що зберігався з 1917 р., і стають країною-боржником, яка винна іншим державам більше, ніж винні їй.

В 1989 р. темпи економічного зростання США різко уповільнюються: за період 1989–1992 рр. середньорічний приріст обсягів ВВП складав 1% проти 3,8% в 1982–1989 рр. В 1990 р. починається 10-місячний економічний спад, в ході якого промислове виробництво скоротилося на 2%. Він зачепив в основному автомобільну промисловість США, яка дуже потерпала від конкуренції з боку японських автомобілевиробників, а це, в свою чергу, стало причиною скорочення металургійного виробництва. Криза вдарила також по будівництву, виробництву будматеріалів, металоконструкцій, побутової техніки, меблів. В кращому становищі перебували експортно орієнтовані галузі – машино- і приладобудування. Вивіз обладнання постійно зростав в 1989–1991 рр. на 12%, що разом із скороченням імпорту сприяло зменшенню дефіциту зовнішньоторгового балансу. Спад початку 1990-х рр. став причиною збільшення середньорічної норми безробіття до 7,3%. Спостерігалися також тривожні тенденції стосовно збільшення дефіциту держбюджету (до 290 млрд. дол.) і державного боргу, що вело до скорочення інвестиційної активності в США.

Адміністрація демократів за президента Б. Клінтона відійшла від неоконсервативної стратегії своїх попередників, намагаючись посилити державні важелі стимулювання інвестиційних процесів. План стабілізації економіки, запропонований Б. Клінтоном, передбачав реалізацію трьох основних програм: 1) короткострокової програми стимулювання економіки, яка передбачала збільшення (за рахунок виділення з бюджету 30 млрд. дол.) кількості робочих місць в сфері освіти, перепідготовки кадрів і за рахунок розвитку системи суспільних робіт; 2) довгострокової інвестиційної програми (1993–1997 рр.), на яку виділялося 140 млрд. дол. і яка передбачала цільові бюджетні капіталовкладення в найважливіші галузі, створення пільг і стимулів для приватних інвесторів; 3) програми по скороченню бюджетного дефіциту як необхідної умови економічного зростання.

З 1992 р. економіка США вступила в фазу підйому, для якої були характерні не дуже високі, але стабільні темпи економічного зростання (середньорічні темпи приросту ВВП складали в 1992–1996 рр. 2–2,7%). Основою цього підйому було збільшення інвестицій в будівництво житла, зростання попиту на товари тривалого використання, а також інвестиційний попит, пов’язаний з оновленням технічної бази виробництва основі сучасної комп’ютерної техніки. Однак уже в цей час має місце нездоровий кредитний бум (особливо це стосується кредитів на житло), який призвів у 2008 р. до фінансової криз. Все більш серйозною проблемою для США стає й дефіцит зовнішньоторгового балансу, що постійно зростав за рахунок збільшення пасивного сальдо в торгівлі США з Японією, країнами ЄС, Китаєм і Канадою.