Модернізація французької економіки в 1950-ті рокиі основні напрямки економічної політики голлізму

Після повоєнного відновлення французької економіки її пожвавлення на межі 1950-х років стимулювалося за рахунок військових витрат, пов’язаних із колоніальними війнами Франції у В’єтнамі, згодом – в Алжирі, а також військових замовлень із боку США, що вели в цей час війну в Кореї. Це дозволило французькій промисловості перевищити в 1951 рекордний рівень виробництва 1929-1930 років, але не застрахувало її від кон’юнктурних спадів, що спостерігалися в 1949–1950 та 1952–1953 р.р.

Наприкінці 1953 року французька економіка вступає в тривалу фазу динамічного розвитку: протягом 1950–1973 рр. валовий внутрішній продукт зростав щорічно на 5,2%, в той час як промислове виробництво – на 5,9%. Частка Франції у валовому внутрішньому продукті капіталістичного світу зросла за цей період з 4,8% до 5,3%, а в загальному обсягу промислового виробництва – з 5,9% до 6,5%. На фоні цих темпів економічного зростання відбулися також докорінна модернізація технічної бази виробництва і структурна перебудова французької економіки.

Економічні успіхи Франції 1950–1973 рр. були обумовлені певними факторами. Головним поштовхом до економічного підйому, що розпочався в 1953 році, стало оновлення і розширення основного капіталу, яке набуло надзвичайних масштабів. В середині 1940-х років середній вік машин і обладнання складав у французькій промисловості 30 років (проти 7 років в Англії і 5 років у ФРН і США), що сформувало величезний «відкладений попит» на обладнання. Процес модернізації технічної бази металургійних і хімічних трестів, а також автомобільних компаній розпочався ще наприкінці 1940-х років за фінансової підтримки американських урядових кредитів, використаних на закупівлю імпортного промислового обладнання (з 1948 по 1958 рр. фінансова допомога Франції з боку Сполучених Штатів сягнула 12 млрд. долл.).

Важливим чинником, що сприяв економічному розвиткові французької економіки, було суттєве збільшення обсягу інвестицій, частка яких у валовому національному продукті зросла з 14,9% в 1953 р. до 26,3% у 1969 році. До середини 1950-х років 90% всіх промислових капіталовкладень направлялись головним чином у важку індустрію (на переобладнання і розвиток галузей енергетичного комплексу і чорної металургії). Але з середини 1950-х років центр інвестиційної активності уряду перемістився в хімічну промисловість, машинобудування, виробництво точних приладів і радіоелектроніку. В цей час виникають і нові галузі – електронна, атомна, нафтопереробна. Водночас все ширше починають впроваджуватися методи масового, поточного виробництва. В результаті в 1958 році випуск промислової продукції більш, ніж в 2 рази перевищив довоєнний рівень, в той час як частка важкої індустрії сягнула майже 2/3 вартості промислової продукції Франції. По мірі економічних успіхів Франції відбувається зменшення частки виробничих, і збільшення невиробничих інвестицій в їх загальному обсягу: до середини 1950-х років виробничі інвестиції становили приблизно 3/4 від загальної суми капіталовкладень, а наприкінці 1960-х років – лише 47%. Інвестиції в невиробничу сферу розподілялись таким чином: 40-46% коштів було вкладено в житлове будівництво, 22-25% – в освіту, 6,5% -– в охорону здоров’я, решта використана на розвиток сфери послуг і адміністративні витрати.

Особливістю повоєнної модернізації народного господарства Франції була активна участь держави в мобілізації необхідних інвестиційних ресурсів. Так з 1948 по 1959 рр. приватні промислові монополії отримали із державних фондів 42,5 млрд. франків, половина з яких була розподілена у формі пільгових довгострокових кредитів і більш, ніж 1/3 – через механізм цінових знижок на сировину, товари та послуги, що надавались з боку підприємств державного сектору.

Різке збільшення інвестицій в 1950-1960 рр. стало можливим значною мірою внаслідок суттєвого скорочення експорту французького капіталу. Якщо на початку ХХ ст. французькі капіталовкладення в облігації державних позик та іноземні цінні папери в 10 разів перевищували інвестиції у вітчизняну промисловість і торгівлю, то через півстоліття, на початку 1960-х років розмір коштів, вивезених за кордон, був майже в 6 разів нижчим, ніж вклади у власні промисловість, торгівлю і транспорт Франції.

Ще одним чинником, що дозволив збалансувати наявні ресурси, спрямувавши їх на всебічну модернізацію економіки, було державне програмування, яке здійснювалося створеним ще в 1946 році державним координуючим органом – Генеральним секретаріатом з планування. Виконання програм було обов’язковим лише для державного сектору, але в них передбачався ряд пільг для приватних підприємців, якщо вони погоджувались виконувати настанови уряду. В 1947 році уряд прийняв перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції («план Монне» 1947–1953 рр.), який передбачав модернізацію переважно націоналізованих галузей. Другий план (1954–1957 рр.) вже включав розвиток і зміцнення конкурентноздатності головним чином приватних підприємств, в той час як третій план (1958–1961 рр.) був зосереджений на забезпеченні переходу від протекціонізму до «відкритої економіки».

Одним із стимуляторів французької економіки в 1950-х роках було збільшення військових витрат, пов’язаних з війнами, які Франція вела у В’єтнамі (1946–1954 рр.), Алжирі (1954–1962рр.), а також із вступом країни до військових блоків НАТО (1949 р.) і СЕАТО (1954 р.). Прискоренню економічного розвитку Франції сприяла і західноєвропейська економічна інтеграція. В 1951 р. Франція ініціювала створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОУС), яке передбачало поступове скасування митних бар’єрів і створення єдиного ринку вугілля і сталі для шести країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії, Люксембурга). В березні 1957 року Франція із своїми партнерами по ЄОУС підписали угоду про створення Європейської економічної співдружності.

В 1950-х роках відбуваються масштабні зміни у сільському господарстві Франції, пов’язані із завершенням технічного перевороту в аграрному секторі: протягом 1950-х років було створено нову індустріальну галузь – сільськогосподарське машинобудування, внаслідок чого тракторний парк країни збільшився в 16 разів. Вдвічі зросла кількість хімічних добрив, що використовувались фермерами. Але парцелярна система нагадувала про себе тим, що 30% дрібних селянських господарств не могли скористатися тракторами та іншими досягненнями НТП в сільському господарстві.

В 1958 році під час політичної кризи, пов’язаної із загостренням ситуації в Алжирі, до влади у Франції прийшли право-націоналістичні сили на чолі із національним героєм Франції, організатором антифашистського опору під час Другої світової війни генералом де Голлем. Роки його перебування при владі (1958–1969 рр.) пройшли під знаком мобілізації ресурсів з метою заохочення промислової експансії Франції, створення потужних монополій і посилення їхніх зв’язків з державою. Ця політика передбачала збалансований розвиток практично всіх галузей народного господарства на основі останніх досягнень науково-технічної революції і пізніше дістала назву «індустріального імперативу». Оскільки НТР вимагала структурної перебудови промисловості, в 1960-ті роки пріоритетними темпами розвиваються технічно передові галузі – атомна, авіаційна, автомобільна, хімія, нафтопереробна, радіоелектроніка, при дещо повільнішому розвиткові традиційних для Франції металургії, легкої і харчової промисловості. Уряд заохочував докорінну перебудову військово-промислового комплексу на основі створення аерокосмічної і ракетної галузей, виробництва електронно-обчислювальної техніки. Саме в цей період Франція стає третьою (після США і СРСР) ядерною державою світу.

Відбувались грандіозні зрушення в територіальному розміщенні промислових підприємств за рахунок розміщення нових найсучасніших виробництв саме на периферії, на противагу традиційному індустріальному перевантаженню Парижу і його околиць. Так, в 1960-ті роки виникають ядерний центр поблизу Гренобля, аерокосмічний – біля Тулузи, виробництво електронної техніки зосереджується в Бретані, створюються портово-промислові комплекси в районах Марселя і Західного узбережжя. В цілому ж обсяг випуску промислової продукції збільшився з 1958 по 1968 роки на 60%.

Активне залучення французької економіки до європейської економічної інтеграції змушувало уряд заохочувати монополістичну централізацію промислового виробництва, створення надпотужних фінансово-промислових комплексів з метою підвищення конкурентоспроможності французьких товарів. Держава стимулювала злиття монополій за допомогою субсидій, замовлень, через систему пільг та ін. Так, в 1960-х роках виникли потужні промислові групи «Пешине-Южин-Кюльман» (кольорова металургія, хімія) та «Сен-Гобен-Понт-а-Муссон» (виробництво скла і будівельних матеріалів). Але, оскільки галузеві французькі монополії все ще відставали за своїми економічними і фінансовими можливостями від іноземних конкурентів, головною формою централізації монополістичного капіталу стала фінансова група, що була об’єднанням формально самостійних компаній навколо великого банку або холдингу. Протягом 1960-х років було сформовано 4 коаліції фінансових груп: навколо банку «Париба», навколо компанії «Сюсз», група Ротшильдів, об’єднання Лазарів і Шнейдерів. В 1960-х роках 10 фінансово-промислових груп контролювали 40% приватного капіталу і мали суттєвий вплив на галузі державного сектору. Незважаючи на це, рівень концентрації виробництва і капіталу був у Франції все ще нижчим, ніж в інших високорозвинених країнах.

Бурхливий розвиток промисловості, що відбувався протягом 1960-х років, прискорив інтенсифікацію сільського господарства Франції, де в цей період відбувається комплексна механізація виробництва, яка дозволила майже на 70% збільшити обсяги виробництва. Так, Франція стала другим (після США) експортером продовольства, найпотужнішим в світі експортером вина і молокопродуктів, єдиною країною Західної Європи, що вивозила зернові культури.

В 1960-х роках спостерігалося значне пожвавлення зовнішньої торгівлі, незважаючи на розпад французької колоніальної системи. Відбувається переорієнтація економічних зв’язків Франції з колишніх колоній на країни європейської економічної співдружності. Наприкінці 1960-х років зовнішньоторговий оборот Франції в 4 рази перевищив довоєнний рівень, що дозволило країні ще в 1965 році ліквідувати свою заборгованість США і знову зайняти третю в світі позицію (після США і Англії) за вивозом капіталу.