4. Особливості генезису феодалізму в Англії.

Феодальні відносини в Англії до нормандських завоювань 1066 року чимось нагадували феодальні відносини у Франції, однак були менш розвинуті. Оскільки Британія знаходилася на самій окраїні Римської імперії і входила в її склад дуже нетривалий час, римські традиції рабовласництва і колонату не зруйнували англосаксонську общину тією ж мірою, що й франкську. В англосаксонській общині виділялися знатні люди – ерли, королівські дружинники – тени, більшість суспільства усе ще складали вільні селяни – керли, що мали спадкоємні ділянки землі в межах сільської общини – марки. Важливу роль у закріпаченні керлів зіграла роздача королем землі військово-службовій знаті. Землевласник (ерл, тен) одержував право на збирання податків, а також право вершити правосуддя на визначеній території і водночас отримував владу над сокменами – селянами, що проживали на цій території, які все ще залишалися особисто вільними і володіли своєю землею в межах общини. Остаточне закріпачення селян було проведено в Англії тільки після нормандських завоювань 1066 року, коли герцог Вільгельм, що став королем Англії, конфіскував у англійської знаті всі земельні володіння (залишивши землю тільки дрібним і середнім англосаксонським феодалам) і зосередив значну частину земельного фонду у своїх руках. Після цього він зробив перерозподіл землі, що знаходилась в його руках, але не передав її новим власникам у повну власність, а лише у користування за службу у короля, в зв’язку з чим в Англії склався принцип «Васал мого васала - мій васал» (тобто до видання в 1215 році королем Іоанном Безземельним «Великої хартії вольностей» було відсутнє явище феодального імунітету).

Нормандське завоювання завершило створення в Англії маєтків – манорів, що на рубежі XI–XII століть вже трималися працею залежних селян, серед яких можна виділити дві основні групи: вілани – члени сільських общин, що мають наділ землі, свій плуг, волів, частку общинних лугів і випасів; котери – залежні селяни, що мали лише крихітні городи або взагалі не мали ніякої землі.

Головна повинність цих категорій селян у XI–XII століттях – панщина 3–4 дні на тиждень, а також натуральний оброк; досить рідко – грошовий оброк. Вілани обробляли землю поміщика своїм інвентарем і худобою, у той час як котери працювали за допомогою інвентарю лордів.

На межі XI–XII століть проводяться переписи населення, що юридично фіксують залежне становище селян, яке виражається в їхньому закріпленні за окремими територіями. Однак відмінною рисою Англії було те, що в англійському селу завжди існував досить значний прошарок вільних селян, які хоча і платили оброк лордові, але мали право в будь-який час залишити манор.

У середині XII століття в Англії складається внутрішній ринок за рахунок підвищення попиту на англійську вовну в ремісничих містах. У торгівлю вовною усе ширше втягуються не тільки поміщицькі, але і селянські господарства, тому у багатьох манорах панщина і натуральні оброки усе більше заміняються грошовою рентою (комутація ренти). Комутація підсилила процес розшарування селянства, і деякі селяни одержали можливість викупу з феодальної залежності.

У середині XIV століття мала місце епідемія чуми, у результаті якої в Англії вимерло від третини до половини населення, що вкрай загострило проблему балансу робочої сили, внаслідок чого лорди почали повертати панщинні порядки, аж до закріпачення батраків. Відповіддю на це стало повстання під керівництвом Уота Тайлера 1381 року, наслідком якого стала ліквідація залишків панщинної системи. Настає повна комутація ренти, і вже на початку XV століття майже всі англійські селяни отримують волю шляхом викупу.