Класифікація, отримання і застосування.

Препаратів, що належать до хімічних класів, які описуються в даному розділі досить багато і тому ми наводимо лише найбільш розповсюджені речовини, що здатні викликати залежність.

Для наркотизації снодійними речовинами використовується, як правило, один певний препарат. Найбільш часто вживаними барбітуратами є амобарбітал, циклобарбітал, етамінал, із групи похідних сечової кислоти - бромурал, із групи пірідину і піперідину - ноксирон. Інші препарати вказаних груп вживаються переважно з метою попередження або усунення абстинентного синдрому.

При зловживанні транквілізаторами перевага надається швидкодіючим і максимально ейфоризуючим речовинам. Популярними є нітразепам (еуноктин, радедорм, неозепам), діазепам (сібазон, седуксен, реланіум). Дещо рідше спостерігається зловживання хлордіазепоксідом (еленіум, лібріум, тімозін), при прийомі якого пік концентрації в крові досягається через 1,5-2 год, оксазепамом (тазепам), мебікаром, тріоксазіном та мепробаматом, які мають менш виразний ейфоризуючий ефект.

Найбільш розповсюдженим є пероральний тип вживання. Наркотизація починається з дози, яка у 5-10 разів перевищує терапевтичну. Іноді спостерігаються випадки внутрішньовенного вживання (реланіум, седуксен).

Таблиця 9.1 Найбільш розповсюджені психотропні препарати.

ЗАГАЛЬНА НАЗВА	ТОРГОВА НАЗВА
Барбітурати: Пентобарбітал (Етамінал) Секобарбітал Амобарбітал (Барбаміл) Фенобарбітал Циклобарбітал	Nembutal Seconal Amytal Luminal Fanodorm
Бензодіазепіни: Хлордіазепоксід Діазепам Нітразепам Флуразепам Алпразолам Лоразепам Оксазепам Темазепам Хлоразепат Триазолам	Librium Valium Radedorm Dalmane Xanax Ativan Serax Restoril Tranxene Halcion
Інші хімічні класи: Мепробамат Гідроксизін Метаквалон Золпіден Буспірон Бромурал Ноксирон Тріоксазін Мебікар	Equanil Vistaril, Atarax Quaaludes Ambien BuSpar

Біохімічні особливості та фармакодинаміка.

Біохімічні властивості барбітуратів.

В основі структури барбітуратів лежить барбітурова кислота. Замісники в 5-му положенні кільця барбітурової кислоти надають специфічної активності цим препаратам по відношенню до ЦНС.

Барбітурати володіють високою біодоступністю при будь-яких способах вживання. У медичний практиці найчастіше застосовується внутрішньовенний шлях введення для швидкого знеболювання або тамування епілептичного статусу, а для отримання ейфоризуючого ефекту частіше використовується прийом per os.

Біохімічні властивості різних типів барбітуратів визначаються ступенем їх розчинності у ліпідах. Барбітурати короткочасної дії, такі як пентобарбітал і секобарбітал, мають високу розчинність і швидко приникають через гематоенцефалічний бар’єр. І, навпаки, барбітурати з тривалою дією, такі, як фенобарбітал, долають гематоецефалічний бар’єр повільніше.

Перерозподіл, метаболізм у печінці і виведення з сечею ослаблюють дію барбітуратів. Вони швидко і ефективно проникають у жирову і м’язову тканину, що призводить до зниження вмісту препарату в крові. У той же час метаболізм в печінці під дією ферментів системи цитохрому Р-450 і (або) кон’югація барбітуратів інактивують їх, роблячи можливою подальшу ниркову екскрецію.

Швидке введення барбітуратів перешкоджає процесу біотрансформації інших лікарських речовин мікросомальними ферментами. Слідом за початковою фазою пригнічення, вони потенціюють активність мікросомальних ферментів у печінці, а ті, у свою чергу метаболізують медикаментозні речовини. Таким чином, метаболізм барбітуратів, етанолу, стероїдних гормонів, ліпідорозчинних вітамінів і антикоагулянтів підвищується. Цей процес пояснює метаболічну і перехресну толерантність, яка спостерігається при вживанні барбітуратів.

Механізм дії барбітуратів.

Барбітурати взаємодіють з рецепторами γ-аміномасляної кислоти (ГАМК). ГАМК є основним гальмівним нейромедіатором ЦНС, що викликає підвищене виділення хлориду, який гіперполяризує клітини. Хоча бензодіазепіни і барбітурати полегшують вплив ГАМК на ГАМК-рецептор, розбіжності в їх взаємодії з рецептором пояснюють деякі відмінності у клінічних ефектах препаратів.

Бензодіазепіни потенціюють дію ГАМК. Це призводить до більш тісного зв’язування ГАМК з каналом і підвищує частоту відкриття каналу в його присутності. При цьому бензодіазепіни не мають прямої агоністичної активності по відношенню до ГАМК-рецептора.

Барбітурати також полегшують вплив ГАМК на рецептори шляхом стабілізації хлорного каналу в його відкритій конфігурації. Ця стабілізація довше утримує канал відкритим і підвищує вихід іонів хлору. У дуже високих концентраціях барбітурати дійсно мають пряму агоністичну активність стосовно ГАМК-рецептора. Нейрональне гальмування, яке індукується барбітуратами, пояснює підвищену небезпеку пригнічення ЦНС, розвитку коми і смерті при їх передозуванні. Барбітурати також пригнічують швидкий розряд потенціалзалежних натрієвих каналів. Цей ефект пояснює їх здатність до гальмування пароксизмальної активності.

Біохімічні властивості бензодіазепінів.

Структура найбільш розповсюджених бензодіазепінів включає бензольне кільце, яке прикріплене до семичленного 1,4-діазепінового кільця. Замісні групи R₁-R₇змінюють силу і активність різних препаратів.

Механізм дії бензодіазепінів.

Потрапляючи в організм бензодіазепіни метаболізуються мікросомальними ферментами печінки до активних та неактивних метаболітів. Хоча період напіввиведення із плазми крові флуразепама складає близько 2-3 годин, його основний метаболіт N-дезалкілфлуразепам залишається активним більше 50 годин. Цей тип активності метаболіту збільшує тривалість дії багатьох бензодіазепінів і сприяє розвитку залежності. Ферменти печінки метаболізують бензодіазепіни і їх метаболіти шляхом кон’югації перед виведенням з організму сечею.

Завдяки ліпофільним властивостям бензодіазепіни мають дві важливі властивості: по-перше вони та їх метаболіти дуже добре зв’язуються білками плазми (від 77% для алпразолама і до 99% для діазепама); по-друге ліпофільність бензодіазепінів сприяє прискоренню проходження препарату через гематоенцефалічний бар’єр (до центральної нервової системи), сприяючи тим самим більш швидкому розвиткові впливу препарату на психічну діяльність.

Препарати іншої хімічної будови.

Метілпрілон- структурно відрізняється від барбітуратів, але функціонально подібний до секобарбіталу відносно ферментної індукції, інтоксикації, залежності і толерантності.

Глутетімід- дія цього препарату подібна до ефектів барбітуратів. Має високий потенціал звикання.

Мепробамат- анксіолітичний препарат, що за своїми властивостями близький до бензодіазепінів але має більш високий потенціал звикання.

Золпідем- за хімічною будовою не відноситься до бензодіазепінів, але приєднується до бензодіазепінпов’язуючої ділянки ГАМК-рецептора і має схожий ефект.

Метаквалон- має фармакологічні властивості близькі до барбітуратів, але викликає більш виразний ейфоричний ефект.