Лікування і профілактика.

Лікування галюциногенних наркоманій складається із купірування галюцинозу або делірію за допомогою психотропних засобів, дезінтоксикації і психотерапії.

Для невідкладної терапії галюцинозу або делірію переважно застосовують внутрішньовенні вливання сібазону (седуксену, реланіуму, діазепаму), рідше - ін’єкції аміназіну внутрішньом’язово. Загалом тактика терапії мало відрізняється від такої при інших видах делірію.

Показана індивідуальна раціональна психотерапія. Випадки, коли пацієнт нещодавно переніс гострий психоз і опиняється свідком хронічних психозів у інших хворих найбільш сприятливі для психотерапевтичної роботи - хворий краще сприймає пояснення шкоди, яка загрожує йому у випадках повторних зловживань. Якщо на сьогодні, як вже було сказано, у частини молодих людей знизилась суб’єктивна цінність власного соматичного здоров’я, то страх "назавжди збожеволіти" залишається досить актуальним.

Профілактика, передусім, спрямована на попередження доступу галюциногенів. Якщо зловживання серотонінергічними галюциногенами, через свою важкодоступність, в нашій країні майже не спостерігається, то циклодол і дімедрол є досить розповсюдженими препаратами. Циклодол підлітки можуть отримувати від хворих на шизофренію, яким він призначається у якості коректора при лікуванні нейролептиками.

Стосовно профілактичних лекцій і бесід про шкідливість галюциногенів слід бути досить обережним. Вони є доцільними лише в тих групах населення, серед яких вже відмічалось зловживання даними речовинами або інформація про це до них вже потрапила і викликала жвавий інтерес. У загальній популяції подібні лекції і бесіди, особливо такі, що розповсюджуються засобами масової інформації, можуть призвести до виникнення бажання поексперементувати, пережити незвичайні відчуття.

Заняття № 9 психічні, поведінкові та соматоневрологічні розлади при вживанні снодійних та транквілізаторів

На теперішній час існує багато хімічних сполук, які за своєю дією є депресантами центральної нервової системи, мають антифобічний заспокіливий ефект в низьких дозах і седативно-снодійний у більш високих. З точки зору розвитку залежності найбільше значення серед розмаїття таких препаратів мають барбітурати, транквілізатори бензодіазепінового ряду, певна кількість снодійних небарбітурового походження (уреїди, піперидіни) та протисудомних препаратів. Найбільше розповсюдження у медичній практиці зараз мають бензодіазепіни, які є провідними засобами для лікування невротичних порушень.

Історичні дані.

Барбітурати.

Даний клас препаратів був отриманий у 1862 році в лабораторії Бауера в Мюнхені під час дослідів із сечею. З цим, до речі, пов’язана історія походження назви даного фармакологічного класу - Бауер назвав нові речовини на честь жінки Барбари, яка здавала власну сечу для хімічних досліджень ("барбітурати - урати Барбари").

На сьогодні існує більше двох тисяч сполук (в медицині використовується близько 50), які належать до даного хімічного класу. Ефекти від їх застосування в цілому співпадають, але різняться за тривалістю і силою дії (наприклад, пентобарбітал і секобарбітал - сильні і швидкодіючі препарати (тривалість дії 2-4 год.), амобарбітал - препарат середньої дії (6-8 год.), а фенобарбітал має слабкий але тривалий ефект (8-10 год.).

У медичну практику барбітурати були введені у 1903 році, першим з них почали використовувати барбітал (ринкова назва "Веронал"), який вважається першим штучним снодійним в історії людства. До 1960-х років сторіччя на ринку снодійних даний клас речовин був провідним, незважаючи на описану вже в 30-ті роки важку залежність від них - барбітуроманію, але з часу введення в клінічну практику бензодіазепінів, застосування барбітуратів з терапевтичною метою різко знизилось, і на теперішній час в медицині вони майже не використовуються.

Снодійні небарбітурового походження.

Декілька небарбітурових заспокійливих засобів були представлені у 1950-х роках, як можлива альтернатива у лікуванні тривожно-фобічних розладів та безсоння. У цьому напрямку використовувались мепробамат (Equanil), етхлорвінол і глютехімід, але кожен з вищеназваних препаратів мав побічну дію, яка схожа на таку у барбітуратів (у тому числі і швидкий розвиток залежності). В якості перспективної заміни також розглядався метаквалон (Quaalude). Але не зважаючи на те, що багато вчених покладали великі надії на метаквалон, скоро стало очевидним, що дана речовина є дуже токсичною. Залежність від нього швидко розвивається при симптомах абстиненції, які також характерні при зловживанні алкоголем та барбітуратами. Таким чином медичний інтерес до метаквалону швидко згас, але препарат під назвою "дискотечний бісквіт" широко розповсюдився в 70-ті роки завдяки вищеописаниму станові сп’яніння і репутації наркотику, який покращує статеву функцію.

Загалом недоліки метаквалону і інших небарбітурових заспокійливих значно переважають їх практичну цінність і на даний час в медичних закладах майже не використовуються. Головною причиною втрати позицій цими препаратами і барбітуратами загалом стало широке розповсюдження бензодіазепінів у якості альтернативного медикаментозного засобу з набагато меншими небажаними ефектами.

Бензодіазепіни.

На початку 1950-х років вчені лабораторії Роше синтезували нову групу сполук, яку назвали бензодіазепінами. Тести з цими препаратами на тваринах довели заспокійливий і розслаблюючі ефекти, схожі на ефекти барбітуратів. Важливою була також низька токсичність препаратів: смертельна доза виявилася настільки великою, що її дуже важко досягнути. Перша з цих речовин - хлордіазепоксід (Librium) була синтезована у 1960-році, а вже у 1963 році почалось виробництво більш сильного препарату діазепам (Valium).

До 1970 року ці два препарати стали провідними фармакологічними засобами від безсоння та неспокою. Оскільки невротичні розлади сміливо можна назвати масовим явищем, то тільки у 1975 році в США було виписано більше 100 мільйонів рецептів на препарати бензодіазепінового ряду. На теперішній час даний клас препаратів залишається провідним у лікуванні невротичних порушень не дивлячись на величезну кількість наукових досліджень, що свідчать про існуючий високий ризик розвитку тяжкої залежності при їх вживанні.