2. Період «застою» і кризи радянського суспільства (1964-1985 рр.)

Суть консервативного курсу нового керівництва визначається словом «стабілізація», яке стало символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети не вдалося.

У вересні 1965 р. була проголошена економічна реформа. В сільському господарстві вона передбачала підвищення закупівельних цін на продукцію, перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства, розвиток соціальної сфери села. Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Виробництво сільськогосподарської продукції продовжувало відставати. Держава змушена була закуповувати хліб за кордоном.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління: переведення підприємств на госпрозрахунок, розширення їх самостійності, матеріальне стимулювання трудящих залежно від результатів їхньої праці. Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

На початку реформи темпи розвитку промисловості були високими. Однак на початку 1970-х рр. темпи зростання уповільнилися, з’явилися симптоми краху реформи. Реформа була згорнута.

Ринкові ідеї не вписувалися в господарський механізм, де вся влада знаходилася в руках держави. В СРСР зберігалася державна модель соціалізму, посилювалося директивне планування і силове управління, наростала бюрократизація економіки. Командно-адміністративна система не могла пристосуватися до вимог НТР, що стало причиною затухаючого, диспропорційного економічного розвитку, постійного відставання за економічними показниками від розвинених країн Заходу.

За 1960-1985 рр. середньорічний приріст валового продукту в Україні зменшився від 7% до 3,5%, знизилася ефективність господарювання. Так, капіталовкладення у сільське господарство зросли у 3 рази, а валовий збір його продукції зріс лише у 1,6 разів. Темпи зростання продуктивності праці зменшилися вдвічі.

Збільшився бюрократичний апарат, посилилися безгосподарність і безвідповідальність, заявили про себе корупція, організована злочинність, «тіньова» економіка. Погіршилася екологічна ситуація. У 1970-1980 рр. народне господарство вступило в смугу кризи.

Якщо в економіці принаймні декларувалися деякі реформи, то в суспільно-політичній сфері зберігався існуючий режим, головними ознаками якого стали

• зміцнення політичної монополії КПРС, зосередження всієї влади в її руках,

• відсутність реальної влади у органів народного самоуправління,

• зростання бюрократичного апарату,

• згортання демократії,

• порушення громадянських прав і свобод,

• здійснення репресій.

У 1972 р. першого секретаря ЦККПУ П. Шелеста, активного прибічника хрущовських реформ, було усунуто з посади за звинуваченням у «м’якості» до українського націоналізму. Лідером комуністів республіки став В. Щербицький (1972-1989 рр.), який протягом 17 років очолював парторганізацію УРСР. Його команда орієнтувалася на централізацію і регламентацію, взявши курс на зміцнення тоталітарної системи.

Як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату набуває сили дисидентський рух. В Україні дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав. Ядром українського дисидентства стали «шістдесятники».

У 1950-1960-і рр. основним проявом дисидентства стали протести, звернення до керівників країни. Поширилася безцензурна література – «самвидав», де циркулювали твори І. Дзюби, Є. Сверстюка та інших.

У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком, яка вимагала виходу УРСР зі складу СРСР і створення незалежної соціалістичної України. За доносом групу заарештували, Л. Лук’яненко отримав 15-річний термін ув’язнення.

У 1964-1967 рр. на західноукраїнських землях діяла підпільна організація «Український національний фронт», яка ставила за мету утвердження самостійної демократичної Української держави.

Протягом 1970-1974 рр. у Львові видавався самвидав чий журнал «Український вісник», головним редактором якого був В. Чорновіл.

У 1976 р. у Києві була утворена Українська Гельсінська Група (37 осіб) для сприяння виконанню Гельсінського Акту щодо прав людини, підписаного СРСР у 1975 р. Групу очолив письменник М. Руденко. Вона ставила завдання ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини в Україні, домагатися контакту України з іншими країнами. Радянська влада вчинила гоніння на групу: 23 її члени були заарештовані і позбавлені волі.

У дисидентському русі протягом 1960-1972 рр. взяло участь близько тисячі осіб. Незважаючи на малочисельність, він був моральною й ідеологічною загрозою радянській системі. У 1980-і рр. дисидентський рух активізувався. Завдяки діяльності його представників визрівала ідея про необхідність перетворень у всіх сферах життя, про необхідність утворення власної незалежної української держави.