2. Напад Німеччини на срср. Окупаційний режим.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. План «Барбаросса» передбачав «блискавичну війну»: за короткий термін (2-2,5 місяці) знищення Червоної армії та вихід на лінію Архангельськ-Астрахань.

Початковий період війни був вкрай невдалим для Радянського Союзу. Червона армія у 1941-1942 рр. несла тяжкі поразки. Причини:

1. раптовість нападу, некомпетентність керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації,

2. матеріальна непідготовленість, небоєздатність частин Червоної армії,

3. брак кваліфікованих командирських кадрів (внаслідок репресій було знищено 20% командного складу Червоної армії).

18 серпня 1941 р. розпочався наступ німецьких армій на Київ. Більше двох місяців (липень – вересень) тривала оборона столиці УРСР.

73 дні (серпень – жовтень 1941 р.) тривала оборона Одеси, 250 днів (жовтень 1941 р. – липень 1942 р.) – оборона Севастополя. Однак наприкінці 1941 р. німецькі війська окупували майже всю Україну. Радянська армія змушена була відступити. Проте ціною героїчного опору народу план «Бліцкриг» був зірваний.

Економіка країни перебудовувалася на новий лад. Сенсом життя радянського суспільства стало гасло «Все для фронту, все для перемоги!». Розпочалася евакуація матеріальних і людських ресурсів на схід СРСР. З України були евакуйовані 550 підприємств, майно колгоспів, Академію Наук України, культурно-освітні засоби. Усе, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

В воєнних умовах сталінське керівництво продовжувало керувати репресивними методами. Жорстокі накази Сталіна: «Ні кроку назад!» нерідко прирікали на загибель цілі з’єднання.

За пропозицією радників Генерального Штаба, потрібна була активна стратегічна оборона, накопичення резервів. Проте Сталін наполягав на наступальних операціях. Погано продумані і слабо матеріально і технічно забезпечені наступи радянської армії на Кримському Фронті, у Харківському напрямку у лютому-травні 1942 р. закінчилися невдачами.

22 липня 1942 р. після захоплення німцями м. Свердловська Ворошиловградської (нині Луганської) області вся територія УРСР була остаточно окупована.

На більшості окупованих українських земель (63,3% території) було утворено Рейхскомісаріат „Україна”, який очолив Ерік Кох. Центр – м. Рівне. Характерною рисою німецького окупаційного режиму став кривавий терор. Відбувалися каральні акції, масові розстріли, створювалися гетто і концентраційні табори. Всього в Україні було створено 50 гетто і 180 великих концтаборів. Під час окупації України було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, робоча сила. З України на примусові роботи в Німеччину було вивезено 2,4 млн. осіб.

3. Рух Опору на окупованій території

Боротьбу з німецькими окупантами в Україні вели дві сили: радянські партизани і підпільники та збройні формування ОУН-УПА.

Радянський рух Опору прагнув відновлення статусу України у складі СРСР. Однак на початку війни партизанський рух був слабким. Причини:

1. напередодні війни в СРСР домінувала наступальна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території;

2. міф про «армійську змову» проти сталінського режиму призвів до вилучення та знищення інструкцій і посібників з засобів ведення «малої війни». Це зумовило дефіцит кваліфікованих партизанських кадрів.

Лише 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху. Очолив його секретар компартії Білорусії Пономаренко.

20 червня 1942 р. – створено Український штаб партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем.

Наприкінці 1942 р. в тилу вже діяли великі, добре озброєні і керовані з центру армії О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Однією з форм партизанської активності стала «рейкова війна»: підривали ешелони, виводили з ладу рух на 2-4 доби. Крім того, партизани громили ворожі штаби, здійснювали рейди в тил ворога (Карпатський рейд С. Ковпака). Всього у 1941-1945 рр. в партизанських загонах налічувалося 180 тис. осіб. Третина з них загинули.

Складовою частиною руху Опору стали дії ОУН та УПА. Національно-визвольний рух на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави. До початку війни ОУН співробітничала з німцями, сподіваючись на їхню допомогу у відновленні української держави.

Через загострення особистих стосунків і суттєві розходження в питаннях тактики боротьби у лютому 1940 р. в ОУН стався розкол на дві націоналістичні організації:

- радикальна: ОУН-Р, або ОУН-Б (революційна, бандерівська). Керівник – Степан Бандера. Мета: досягти незалежності України власними силами, шляхом революції.

- поміркована: ОУН-М (мельниківська). Лідер – Андрій Мельник. У відновленні української державності розраховувала на допомогу Німеччини.

30 червня 1941 р. ОУН-Б у Львові проголосила Акт відновлення Української держави. Він викликав негативну реакцію Берліна. Почалися арешти лідерів ОУН-Б (у тому числі, С. Бандери, який до вересня 1944 р. перебував у німецьких концтаборах) та розстріли її членів.

ОУН-М ще деякий час співробітничала з німцями, сподіваючись на поступове відновлення української держави. За її сприянням була створена дивізія СС, що складалася з українців Галичини (у 1943 р. вона налічувала 16-18 тис. осіб). ОУН-М також організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію. Однак у грудні 1941 р. гітлерівці розпочали репресії і проти мельниківців. ОУН пішла у підпілля.

Історія формування УПА складна. У серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець організував формування української міліції під назвою «Поліська Січ». Воно боролося з Червоною Армією і нараховувало 2-3 тис. осіб. Після спроби німців наприкінці 1941 р. розпустити це формування воно перейшло до партизанської боротьби і незабаром стало називатися УПА (Українська повстанська армія).

ОУН, знаходячись у підпіллі, також почала створювати партизанські загони. Навесні 1943 р. вони називалися УВА (Українська визвольна армія), а потім перебрали популярну на той час назву Українська повстанська армія. У середині 1943 р. загони Т. Бульби-Боровця і ОУН об’єдналися в єдину УПА на чолі з Романом Шухевичем. Зони дії УПА: Галичина, Буковина, Закарпаття, Волинь, Поділля, Полісся. Чисельність її становила за різними даними від 30-40 тис. до 100 тис. осіб.

В умовах радянсько-німецького протистояння формування ОУН-УПА намагалися відіграти роль «третьої сили», яка обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти: проти німецьких окупантів, проти радянських партизан і радянської армії та проти польських формувань Армії Крайової. Наприклад, восени 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців, 54 бої – проти радянських партизан.

Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору. Однак через глибокі ідеологічні суперечності між радянською і національно-визвольною його течіями тривала жорстока боротьба.