2. Нова економічна політика (неп)

На початку 20-х рр. радянська Росія опинилася в глибокій економічній та соціально-політичній кризі, спричиненій громадянською війною та політикою «воєнного комунізму». Політика «воєнного комунізму» з продрозкладкою поглиблювала прірву, яка розділяла владу і основну масу населення – селянство. Почалися селянські повстання, робітничі страйки.

Тому у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки продподатком (126 млн. пудів зерна замість 180 пудів згідно продрозкладки). Це поклало початок новій економічній політиці (неп).

Причини переходу до непу:

1. закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва;

2. кризовий стан економіки;

3. незадоволення селянства продрозкладкою, збройні виступи проти існуючої влади, необхідність нового підходу до відносин села і міста;

4. спад революційного світового руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції, тому лінія більшовиків до селянства стала гнучкішою.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Це був вимушений захід, спрямований на подолання поточних труднощів.

Неп передбачав реалізацію таких заходів:

• заміна продрозкладки продподатком;

• дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

• використання товарно-грошових відносин, формування ринку;

• продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств;

• децентралізація управління промисловістю;

• запровадження госпрозрахунку;

• відмова від розподілу продуктів за картками, грошова реформа.

Реалізація непу дала помітні позитивні наслідки, призвела до

• відродження приватної ініціативи (дрібні державні підприємства віддавалися в оренду організаціям і приватним особам);

• пожвавлення торгівлі (приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу республіки);

• поліпшення економічної ситуації;

• зростання особистої зацікавленості трудящих в результатах праці.

Однак, незважаючи на позитивні зрушення, наприкінці 20-х рр. неп було згорнуто. Радянське керівництво перейшло до адміністративно-командної економіки.

Отже, неп був реакцією на об’єктивні обставини (кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, протести селян і робітників). Це був вимушений тактичний крок радянського уряду, а не стратегічна лінія (побудова комуністичного суспільства). Коли проблема економічної відсталості була вирішена і країна вийшла з економічної кризи, неп було згорнуто.

3. Індустріалізація. Колективізація сільського господарства

Індустріалізація – курс, спрямований на забезпечення економічної самостійності та незалежності СРСР, зміцнення обороноздатності країни, створення матеріально-технічної бази для модернізації промисловості та сільського господарства, стимулювання росту продуктивності праці, зростання матеріального добробуту і культури трудящих.

Метою проведення індустріалізації був ривок у розвитку індустрії, ліквідація економічного відставання СРСР від передових країн Заходу. Чільне місце у здійсненні наміченого плану відводилося Україні – важливому сировинно-промисловому регіону СРСР.

У грудні 1925 р. відбувся ХІV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію народного господарства. Модернізацію проводили швидкими темпами, плановими методами (п’ятирічками). У 1927 р. були затверджені директиви першого п’ятирічного плану на 1928/29-1932/33 рр.

Прагнучи якнайскоріше підняти економіку, сталінське керівництво ставило нереальні і економічно необґрунтовані плани (плани жодної п’ятирічки не були досягнуті), спиралося на ентузіазм народу, організовувало масові соціалістичні змагання, рухи передовиків і ударників праці. В листопаді 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій проголошувався курс на стрімке форсування індустріалізації.

Процес індустріалізації в Україні в основних рисах збігався із загальносоюзним, але мав і свої особливості:

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів. За роки першої п’ятирічки Україна прийняла понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

2. Будівництво і реконструкція в Україні великих промислових об’єктів. Зокрема, були збудовані такі підприємства, як «Криворіжсталь», «Запоріжсталь», «Азовсталь», Дніпрогес, Дніпробуд; реконструйовані металургійні заводи в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську.

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п’ятирічки вагома частка промислових підприємств СРСР споруджувалися саме в Україні, то в роки наступних п’ятирічок їхня кількість помітно зменшувалася. Така ситуація пояснювалася тим, що на початку індустріалізації саме Україна розглядалася основним стратегічним регіоном СРСР. А пізніше реальна загроза війни змусила радянське керівництво дбати передусім про індустріальний розвиток Уралу (створення там нової промислової зони).

4. Територіальна диспропорційність формування промислового потенціалу України. Це виявлялося в тому, що посилювалися традиційно індустріальні регіони – Донбас і Подніпров’я, і помітно відставала у темпах розвитку промисловість густо заселеного Правобережжя. Донбас в радянські часи перетворився на «всесоюзну кочегарку».

5. Поява в промисловому комплексі республіки нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виникли нові галузі: молочна, маслопереробна, маргаринова, комбікормова, хлібопекарська. У республіці виникла електрометалургія, кольорова металургія.

6. Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії. Орієнтація на переважний розвиток важкої індустрії порівняно з легкою і харчовою промисловістю призвела до серйозних диспропорцій в народному господарстві країни.

7. Витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому. Якщо на початку непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то у 1928 році на його долю перепадало лише 12%.

Наслідки індустріалізації для України були неоднозначними: серед них можна виділити позитивні і негативні.

Успіхи індустріалізації

1. Індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, і (після Англії) виробництву машин; третє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі, четверте місце в світі за видобутком вугілля.

2. Докорінно змінилася структура господарства України. А саме: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки, у валовій продукції промисловості стало домінувати виробництво засобів виробництва, дрібна промисловість (кустарні підприємства, окремі товаровиробники) витіснялася важкою індустрією. З аграрної країни республіка перетворилася в індустріально-аграрну.

3. Модернізація промисловості сприяла розгортанню процесу урбанізації. Сформувались національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

4. Наслідком швидкої індустріалізації стала певна українізація міст.

Однак ціна цих зрушень була надто високою. Форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Домінуюче, привілейоване становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів народного споживання) в умовах ліквідації ринкових зв’язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача та зумовлювало втрату стимулів розвитку, падіння життєвого рівня народу.

Підприємства-монополісти, побудовані і реконструйовані у перші п’ятирічки, згодом фактично підім’яли під себе всю економіку країни.

Будівництво сотень проектів було розпочате, але незавершене. Через необґрунтованість планових цифр під час форсованого розвитку індустрії і нестачу сировини, палива, обладнання наприкінці 30-х років близько 40% капіталовкладень в промисловість Союзу РСР було заморожено у незавершених проектах.

Початок масових репресій. У провалах здійснення планів, в аваріях почали звинувачувати «ворогів народу», «шкідників». Першою політичною справою став Шахтинський процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.

Недоліком індустріалізації також стала диспропорційність формування промислового потенціалу України.

Протягом процесу індустріалізації було остаточно зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи.

Для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поневолене село, впроваджено командно-адміністративну систему в економіці, ліквідовано рештки економічної самостійності України.

Колективізація сільського господарства

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Вирішити ці проблеми можна було за допомогою селянства, що складало більшість населення країни. Однак управляти індивідуальними селянськими господарствами було важче, ніж великими спільними господарствами селян. Тому вихід було знайдено в кооперації сільських трудівників, зокрема, в колективізації.

У 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на колективізацію. Восени 1928 р. було колективізовано лише 4% селянського землекористування, що було замало для реалізації грандіозних планів модернізації промисловості.

У 1929 р. відбувся перехід до політики суцільної колективізації, яка здійснювалася форсованими насильницькими методами. Аби зламати опір заможних селян, проводилася політика «ліквідація куркульства як класу»: розкуркулення, виселення селянських родин на Північ і до Сибіру. Таким чином було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що надалі призвело до уповільнення темпів розвитку сільського господарства.

Політика колективізації викликала протидію селянства. У збройних виступах проти представників радянської влади взяли участь 40 тис. учасників.

2 березня 1930 р. у газеті «Правда» була опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів». У «перегинах» процесу колективізації було звинувачено місцеву владу.

Почався масовий вихід селян із колгоспів (за сто днів – 1594 тис. господарств). Виходили передусім середняцькі господарства. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів.

У вересні 1930 р. вийшла директива «Про колективізацію». Розпочався новий етап суцільної колективізації, яка проводилася прискореними темпами і супроводжувалася розкуркуленням і депортаціями селянських господарств.

У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт». Він не давав можливості переїхати до міста без дозволу місцевої влади, закріпачував селян.

Результати. У 1932 р. в колгоспи було об’єднано близько 70% селянських господарств. У 1937 р. в УРСР нараховувалося вже 27,3 тис. колгоспів, які охоплювали 96,1% селянських дворів і 99,7% посівних площ.

Сільське господарство стало колгоспним, проте дезорганізованим. Індивідуальні селянські господарства були зруйновані, а колгоспи були ще слабкими. Наростали кризові явища: зниження продуктивності праці, падіння виробництва сільськогосподарської продукції.

Голод 1932-1933 рр.

План хлібозаготівлі 1932 р. був нереальним, Україна його виконати не змогла. Аби забезпечити виконання цього плану, влада вживала крайні заходи: тотальну насильницьку конфіскацію продовольства, позбавлення волі та розстріли селян за розкрадання колгоспного майна. Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю, стала причиною небаченого за всю історію України голодомору. Демографічні втрати населення від голоду склали 3,5-5 млн. осіб.

Російські та частина українських істориків виділяють соціально-економічні чинники голоду: «насильницькі хлібозаготівлі», «повернення до політики продрозкладки».

Західні та частина українських істориків вважають, що головними були національно-політичні чинники голоду. Р. Конквест: «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону»¹. Отже, голод був запланований і штучно організований для знищення українського селянства.

Наслідки колективізації:

• на селі було утверджено командну економіку з підпорядкуванням колгоспів державній владі;

• тривала дезорганізація і деградація аграрного сектора (зменшення поголів’я худоби, збору зернових культур);

• ліквідовано куркульство як клас;

• голодомор 1932-1933 рр.

Таким чином, більшовицька доктрина побудови соціалізму передбачала форсовану індустріалізацію і колективізацію сільського господарства. Роль аграрного сектора полягала в обслуговуванні процесу індустріалізації, забезпеченні країни дешевими продуктами харчування і сировиною. Головний наслідок суцільної колективізації – індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: дезорганізацією аграрного сектора, жертвами насильницького розкуркулення, депортацій і голодомору.