Література до питання:

Історія України. У 2 кн.. – 2Хх століття. К., 1992;

Субтельний О. Україна. Історія К., 1991;

Лозицький В.С. Політика українізації в 20-30-х роках: історія, проблеми, уроки // Укр.. іст. жур., 1989, №3;

Культурні процеси на Україні в 20-30-ті роки // укр.. іст. жур., 1988, №10.

Чи були в україні місцеві передумови, що сприяли розгортанню сталінських політичних репресій?

Це питання майже не дістало висвітлення в історичній літературі і авторська спроба відповіді на нього базується головним чином, на неопублікованих архівних матеріалах.

Одною з важливіших особливостей України від давнішої польської й пізнішої російської колоніальної політики була суперечність між найчисельнішим українським сільським населенням і переважно неукраїнським міським, з якого складався державно-політичний апарат. Більшовицька політика залучення селянства України до соціалістичного будівництва неминуче потребувала одночасної українізації політичного й культурного життя в містах. Відповідний політичний курс був накреслений В.І.Леніним ще в листопаді 1919 р. у відомій резолюції ЦК РКП (б) „Про радянську владу на Україні” . проте в силу різних причин, тільки в 1923 р. КП(б) У активно розгорнулася політика українізації. В ході її проведення виникли гострі політичні суперечності.

Для розуміння дійсних причин на Україні частина членів українських національних партій прийшла до створення власних українських комуністичних партій: УКП ( більшовистів), УКП. А з початком більшовицького курсу на українізацію воно поступово вливалося до КП(б)У, причому здебільшого на керівні посади ( хоч і не головні). Так, якщо в усьому складі КП(б)У вихідці з інших партій на початок 1927р. становили 4,8% та серед керівних партійно-радянських кадрів їх було більше 25%. Послужити виродженню України радянської захотіли й деякі українські Емігранти, які вийшли від політичної діяльності й поверталися на батьківщину ( як М.Г.Грушевський). саме колишні українці не більшовики, з одного боку, і давні лени КП (б) У , з іншого боку, стали головними дійовими особами місцевих політичних суперечностей на Україні в 20-х роках.

Головна проблема, навколо якої загострилися суперечності, була проблема темпів українізації.

У 1925-1926 рр. члени КП(б)У з колишніх не більшовицьких українських партій Г. Гринько, О. Шумський та ін.. висловлюють невдоволення повільними, як на їх думку, темпами українізації . в той же час їх опоненти В.Затонський, Л.Каганович та ін. приводили приклади невиправданого форсування українізації, які викликали протести у певних верств людей ( особливо на Донбасі, інженерно-технічної інтелігенції міст).

Одні з учасників дискусії поставили питання перед керівництвом КП(б)У і перед І.Сталіним про зміну керівних політичних державних кадрів УРСР і обґрунтували монополію на ці посади саме за колишніми членами українських не більшовицьких партій, як єдино здатних проводити українізацію.

Кадрові більшовики цілком успішно заперечували, що якраз КП (б) У провела переможну політику та ще й дала місця в своїх рядах колишнім суперникам, причому здебільшого не рядові місця. Частина українців-більшовиків ( Пораймо, Радченко та ін. ) обурилися запропонованим їм опонентами поділом на „справжніх” і „несправжніх” українців.

В результаті більшість КП (б)У звинуватила своїх суперників у націоналістичному ухилі, але вже в 1927 р. перекинула ці звинувачення з конкретних осіб на так звану дрібну буржуазію ( тобто українських інтелігентів, кустарів, торговців і т. д.) . На березневому (1928) пленумі ЦК і ЦКК КП (б) У Л. Кагани закликав до пошуків, „корчування” ворожих елементів, які нібито всюди „окопалися”, навіть серед робітників.

Таким чином, народ України був зтягнутий до пошуків „ворогів” не тільки міжусобною боротьбою за владу верхівки ВК(П) б на чолі зі Сталіним, але й гострими місцевими політичними суперечностями в ході проведення політики українізації.