Література:

Історія України. Курс лекцій – К., 1992;

Субтельний О. Україна. Історія К., 1991;

Історія Української РСР. У двох томах. Том другий; Київ – 1967;

Кульчинськй С.В. Між двома війнами ( 1921-1941) // Укр.. істор. Журн, 1991, №8.

Що то була за політика українізації в 20-х рр.?

Це політика так званої коренізації, суть якої полягала:

1. в підготовці, вихованні та висуванні на керівну роботу кадрів корінної національності в партійний та державний апарат, а також в громадські об’єднання;

2. 2) в організації національної системи державної освіти та культури, науки, преси, книговидавничої справи. На Україні такі процеси набули форми українізації, яка стала конкретним втіленням в життя права українського народу на національне відродження з урахуванням економічних, соціальних, етнографічних умов України її історичних і культурних традицій, розвиток своєї державності. Особливого розмаху українізація набрала із середини 20-х рр..

При її здійсненні долалося чимало труднощів. Перш за все вони випливали з специфічних умов історичного розвитку України, що були пов’язані з русифікацією українського міста, більшої частини робітників і фахівців народного господарства, а також недооцінкою багатьма більшовиками, особливо керівниками, значення національного питання в Україні.

Так, один з керівників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану „теорію боротьби двох культур”. З якої випливало: оскільки російська культура на Україні пов’язана за прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська – з відсталим селянством і селом то російська культура рано и пізно переможе, і обов’язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей природній процес.

Інша проблема, яка розв’язувалась при проведенні українізації була пов’язана з відсутністю книг, підручників, словників з української мови, а головне спеціалістів, відповідальних працівників апарату, які вільно володіли українською мовою.

Найвідповідальнішим в цій діяльності було завдання змінити психологію людей, переконати громадську думку в необхідності проведення українізації, залучення корінного населення до державного управління. В тих складних умовах постало питання провести українізацію таким чином, щоб не зруйнувати державного апарату, підвищити його працездатність і разом з тим піднести і забезпечити українській мові те становище, яке вона має займати як мова переважної більшості населення республіки.

За досить короткий час енергійне здійснення політики українізації привело до відчутних результатів.

Якщо в 1922 році українською мовою велося менш як 20% урядових справ, то в 1027р . –вже 70 %. Водночас зросло число українців в урядових установах.

У 1923 р. українці складали лише 35% серед урядових службовців і 23% - серед членів партії. До 1026 -1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 і 52%. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі, діловодстві місцевих і республіканських установ і організацій, кадровій політиці, викладанні предметів у школах і технікумах. Розширилися межі застосування української сови в усіх сферах суспільно-політичного життя. Сприятливі умови були створені для розвитку українського мистецтва та літератури.

Однак, починаючи з 30-х років політика на національне відродження, що здійснювалася в ході українізації, була істотно загальмована: а згодом і зведена нанівець. В умовах формування адміністративно-командної системи управління це стало розглядатися певними колами керівників як проявлення націоналізму розгорнулася боротьба проти міфічних „націоналістичних ухилів”. Репресії проти національної інтелігенції підтримали основу національної політики 20-х років.

Звичайно, у здійсненні українізації було багато формалізму і переважали адміністративні методи.

Однак, завдяки втіленню її в життя, була підготовлена основа для дальшого розвитку української мови. Вона вперше за свою історію не лише здобула державне визнання, а й стала мовою державного управління, вищої школи, преси, культури.