Регулювання імпорту робочої сили переслідує дві цілі:

1. захист національного ринку праці від стихійного потоку трудових мігрантів, оскільки він може загрожувати проблемам зайнятості;

2. забезпечення раціонального використання іноземних робітників, тобто застосування їх праці саме у тих сферах, які не можуть бути забезпечені за рахунок внутрішніх трудових ресурсів.

В даний час в країнах-імпортерах робочої сили склалась система заходів державного регулювання імміграції, яку включає в себе законодавство про юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів, національні служби імміграції, а також міждержавні угоди з питань міграції. Імміграційні служби контролюють перш за в’їзд мігрантів у країну.

Обмеження приймаючих країн в основному не поширюються на такі категорії працівників:

1. робітники, що претендують на малооплачувану роботу, роботу з важкими і шкідливими умовами праці, не престижну і низькокваліфіковану роботу;

2. спеціалісти пріоритетних сфер економічної діяльності;

3. представники рідкісних професій (огранщики алмазів, реставратори картин і старовинних рукописів, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування);

4. спеціалісти вищої кваліфікації і представники вільних професій (видатні вчені, музиканти);

5. керівний персонал фірм і їх підрозділів, а також підприємці, які переносять свою діяльність у приймаючу країну і створюють нові робочі місця.

Державне регулювання експорту робочої сили має наступні цілі:

1. захист прав і інтересів працівників-емігрантів у приймаючих країнах, протидія їх дискримінації у країні тимчасового перебування;

2. компенсація втрат від виїзду національної робочої сили за межі країни.

Еміграційна політика базується на наступних принципах:

1. гарантія можливості повернення мігрантів на батьківщину;

2. забезпечення поступлення в країну і ефективне використання валютних переказів мігрантів;

3. зниження рівня внутрішнього безробіття шляхом виїзду тих контингентів працівників, які не користуються попитом на цьому ринку;

4. обмеження виїзду працівників пріоритетних галузей економіки (потреба в яких не задоволена);

5. покращання ситуації на внутрішньому ринку праці внаслідок прийому репатріантів, що підвищили за кордоном свій рівень кваліфікації.

Країна-донор має чотири прямих джерела валютних поступлень від експорту робочої сили:

1. податки з прибутку фірм-посередників;

2. безпосередні перекази емігрантів на батьківщину для підтримки сімей і родичів;

3. особисте інвестування мігрантів економіку своєї країни (привезення на батьківщину сучасних засобів виробництва і предметів тривалого користування, купівля землі, нерухомості, цінних паперів);

4. капітали від країн-імпортерів робочої сили, що виділяються в рамках програм, направлених на стимулювання економічного зростання країн-експортерів.

Розрахунки показують, що валютна ефективність експорту робочої сили як мінімум в 5 разів перевищують валютну ефективність товарного експорту. Багато країн, такі як колишня Югославія, Єгипет, Пакистан, Індія і ін. створили в себе експортну спеціалізацію по трудовим послугам, яка є надійним джерелом поступлення трудових доходів.

Валютні перекази мігрантів: Єгипет, Пакистан, Португалія – 12-13% ВВП, Ліван -64% ВВП.

Проблема відтоку інтелектуального потенціалу: прибуток, що отримується в результатів експлуатації “чужих розумів” перевищує обсяги допомоги, що надається країнам, що розвиваються в Канаді в 7 разів, у Великобританії – в 3 рази.

На міжнародному рівні міжнародна міграція робочої сили регулюється такими міжнародними організаціями, як міжнародна організація праці (МОП), Міжнародної організації міграції (МОМ).

Основні цілі Міжнародної організації міграції:

1. регламентація робочого часу;

2. регламентація набору робочої сили;

3. боротьба з безробіттям;

4. забезпечення належних умов життя емігрантів;

5. захист працівників від професійних захворювань і нещасних випадків на виробництві;

6. захист дітей підлітків та жінок;

7. регулювання соціального страхування і забезпечення мігрантів;

8. організація професійного навчання.