2. Державно-політичні платформи, у яких реалізується глобалізм

Зважаючи на точку зору Т. Кальченка про глобалізм як ідеолого-політичну платформу, можна зробити висновок, що сучасний глобалізм реалізується у чотирьох державно-політичних платформах.

І платформа – створення Єдиної світової економіки та Єдиного світу завдяки розвитку і поступового об’єднання континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних союзів. Роль лідерів у цьому процесі відіграють ЄС та НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі сприяють процесу створення і посилення конфедерацій на інших континентах. Поступове об’єднання континентальних конфедерацій призведе до створення Єдиного світу зі спільною економікою.

ІІ платформа – сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти, законодавства, економічних інститутів на весь світ. Країни, які не приймуть цих умов, ізолюються від світової економіки, а їх зв’язки з іншими державами будуть вкрай обмеженими.

ІІІ платформа – поступове сприяння глобалізації завдяки лібералізації економічної та фінансової діяльності, розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, діяльність яких спрямована на забезпечення лібералізації (СОТ, МВФ та ін.).

ІV платформа – створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвиток інтернаціональних інститутів, які сприяють проведенню скоординованої світової соціально-економічної і фінансової політики.

Реалізація кожної із перелічених державно-політичних платформ пов’язана із застосуванням принципів моделі Вашингтонського консенсусу, яка на практиці віддзеркалювала принципові аспекти глобалізації.

Теоретичну базу Вашингтонського консенсусу як американської концепції економічного розвитку створили теорія лінійних стадій У. Ростоу та теорія структурних трансформацій А. Льюїса та Х. Ченері. Досліджуючи фактор нерівномірності економічного розвитку серед країн, що розвиваються, можна дійти висновку, що нові індустріальні країни забезпечують самопідтримуване зростання, в країнах Східної Європи та СНД нагромаджуються умови для такого зростання, а найменш розвинені країни навіть не можуть створити умови для свого розвитку. Показовими у цьому випадку є теорія зовнішньої залежності та неокласична теорія вільного ринку, що розвивалася в рамках Вашингтонського консенсусу наприкінці ХХ ст. Особливої уваги при цьому заслуговує впровадження неокласичної теорії вільного ринку. Багато дослідників, в тому числі Д. Стігліц та Ю. Пахомов, дійшли висновку: маючи за методологічну мету економічну свободу діяльності ринкових суб’єктів, приватизацію, лібералізацію та гармонізацію, неокласична теорія вільного ринку орієнтувала національні ринки розвинених країн на зростаючу відкритість, що за відсутності внутрішнього структурного оновлення консервувала і поглиблювала наявні диспропорції країн і ставила їх у залежність від міжнародних структур (насамперед від Міжнародного валютного фонда), світових кон’юнктрних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо.