(Біографічні довідки)

УАЙТ Леслі (1900-1975)закінчив соціологічний факультет Чиказького університету. Під час навчання вивчав у польових умовах культуру індіанців пуебло (південний захід США). З 1930 р. Отримав місце викладача у Мічиганському університеті, в котрому працював 40 років аж до виходу на пенсію. У 1964 р. був обраний на пост президента Американської антропологічної асоціації. Увів у науковий обіг термін «культурологія». На його думку, культура є способом оволодіння світом, перетворення і регулювання природних процесів за допомогою символів. Всі аспекти культури у концепції Уайта виступають лише як відображення її матеріально-технічного базису, а провідна роль у культурній еволюції належить удосконаленню знарядь праці, розвитку науки. Головні свої ідеї та загальну концепцію вивчення культури Л. Уайт виклав у трьох фундаментальних працях: «Наука про культуру» (1949), «Еволюція культури» (1959), «Поняття культурних систем: ключ до розуміння племен і нації» (1975). Велике значення для поширення його концепції мала і низка програмових статей. Найбільш відомі з них – «Культурологія», опублікована у престижному американському журналі «Сайенс» (1958), згодом увійшла у міжнародну енциклопедію соціальних наук, и стаття «Енергія і еволюція культури» (Американський антрополог. 1943, № 3).

ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (Toynbee, Arnold Joseph) (1889-1975), англійський історик, народився у Лондоні 14 квітня 1889. Одержав освіту у Вінчестерському коледжі й Бейлліол-коледжі Оксфордського університету. В 1919-1924 рр. був професором візантинознавства, грецької мови, літератури й історії Лондонського університету, з 1925 до своєї відставки в 1955 р. – науковим керівником Королівського інституту міжнародних відносин и науковим співробітником Лондонського університету. В 1920-1946 рр. – редактор «Огляду міжнародних відносин». Під час Другої світової війни Тойнбі – директор наукового відділу міністерства закордонних справ Великобританії. В 1956 р. став кавалером ордена Кавалерів пошани. Помер Тойнбі в Йорку 22 жовтня 1975 р. Для культурології має інтерес 12-томна праця Тойнбі «Дослідження історії», в котрій він дає класифікацію локальних цивілізацій та викладає свої погляди на соціокультурну динаміку. Тойнбі виділяє головні етапи життєвого циклу цивілізації: виникнення, розвиток, занепад, розкладання й загибель. Кожна цивілізація прив’язана до свого ареалу. На сьогодні їх налічується п’ять: китайська, індійська, ісламська, західна, російська. Причинами занепаду цивілізацій Тойнбі називає моральне виродження й втрату творчого підходу елітарної меншості до проблемам, котрі виникають. Тойнбі запропонував концепцію «виклику – відповіді», згідно з якою динамічні зміни у культурі визначаються зовнішніми чинниками. На його думку, в майбутньому можливе злиття всіх цивілізацій в єдину на основі Вселенської церкви. Головні праці і публікації: «Західне питання в Греції та Туреччини» (1922), «Грецька історична думка» (1924), «Дослідження історії» (1934-1961), «Підхід історика до релігії» (1956), «Америка та світова революція» (1962); «Між Нігером і Нілом» (1965); «Мінливі міста» (1970), «Костянтин Багрянородний та його епоха» 1973).

ШПЕНГЛЕР Освальд (Spengler, Oswald), (29.5.1880 - 8.5.1936) - німецький філософ, історик і теоретик культури, представник «філософії життя». Народився у місті Бланкенбург. Закінчив університет Галле, викладав у школі. Відомий завдяки своєму головному твору – «Причинність і доля. Занепад Європи» (1918-1922), в котрому він розглядає культури у процесі світової історії як організми з обмеженою (приблизно до тисячі років) тривалістю життя.  Шпенглер намагається обґрунтувати кризові явища у західноєвропейській культурі, порівнюючи її з грецькою культурою. Всього виділяється вісім культурно-історичних типів: китайська, вавілонська, єгипетська, індійська,  антична (греко-римська, аполлонівська), арабська (магічна), західноєвропейська (фаустівська), майя. На стадії виникнення, на його думку, знаходиться російсько-сибірська культура. Під культурою Шпенглер розумів зовнішнє виявлення внутрішньої будови душі конкретного народу. Культури подібні до квітів у полі, вони мають у своєму розвитку 4 етапи: дитинство (весна), юність (літо), зрілість (осінь), старість (зима). Західна цивілізація вступила в таку стадію, на якій починається її невідворотна загибель. Це період цивілізації, вмирання культурного організму, котрий характеризується переходом від творчості до безпліддя, поширенням матеріалістичних поглядів, виродженням мистецтва, непотрібністю таланта і генія. Книга мала надзвичайний успіх, користувалася популярністю у читачів, вплинула на європейську культурологічну думку ХХ століття, однак була піддана серйозній критиці за дилетантизм и культ фактів. У праці «Людина і техніка» (1932) Шпенглер, визначаючи техніку як «тактику життя», як «душевно-духовну» символічну необхідність, виявляючи лише їй притаманні закономірності, вперше поставив питання про місце, роль і значення техніки в історико-культурному процесі.

ОРТЕГА-І-ГАССЕТ Хосе (Ortega y Gasset, Jose) (1883-1955) - іспанський філософ і культуролог, один із видатних інтелектуалів ХХ століття. Ортега і його сучасник Мігель Унамуно відомі як «філософи агори», люди, котрі популяризували свої ідеї за допомогою газетних статей, спеціально створених із цією метою журналів, у книгах і публічних лекціях. Автор вчення раціовіталізму, згідно з яким культура має бути життєвою, а життя культурним. Розробляв концепцію масової та елітарної культури; вважав, що критерієм поділу суспільства має стати ставлення до модерністського мистецтва. Кризу європейської культури в ХХ столітті пов’язував із зруйнуванням світогляду, підважуванням ціннісних підвалин буржуазного суспільства. Головні праці: «Дегуманізація мистецтва», «Есе на естетичні теми», «Повстання мас», «Мистецтво зараз і в минулому» тощо.

КАНТ Еммануїл (1724-1804) - видатний німецький філософ, народився в 1724 р. в Кенігсберзі, де провів майже усе життя й помер у 1804 р. Вищу освіту отримав у кенігсберзькому університеті; в ньому ж і почав читання лекцій 1755 р., а 1770 р. очолив кафедру логіки й метафізики. Кант – засновник критичної філософії, котра мала величезне значення для всієї історії розвитку людської думки. Він поставив собі завдання визначити межі нашого пізнання, перевірити й оцінити пізнавальне значення принципів нашого знання. Найголовніша праця, що містить у собі виклад його теорії пізнання – «Критика чистого розуму» (1781). У ній Кант встановлює неможливість пізнання речей самих по собі («річ у собі»), що породжують своїм впливом на нашу свідомість явища зовнішнього світу; для достовірного знання доступні лише ці явища в нашій свідомості. Для культурології важливі погляди Канта на мистецтво, науку, релігію, моральність. Відкинувши метафізику (вчення про надчуттєвий світ) як науку, Кант вважав можливим допустити її як віру, морально-обґрунтованою визнанням безумовної обов’язковості морального закону. Етика Канта – чисто імперативна: моральний закон виражається у формі категоричного імператива, вимоги котрого мають безумовний, для всіх обов’язковий характер. Визнаючи обов’язковість морального закону, ми тим самим змушені, на думку Канта, визнавати й істинність деяких метафізичних положень, а саме: свободи волі, безсмертя й існування Бога; вони є постулатами (вимогами) практичного розуму, тобто розуму, котрий керує нашою практичною діяльністю. Пов’язував зміст культури із досконалістю розуму, тому і соціальний прогрес для нього – розвиток культури як удосконалення розуму. Кант створив значну школу послідовників. Головні твори: «Критика чистого розуму» (1781), «Пролегомени до всякої майбутньої метафізики» (1783), «Ідеї загальної історії в космополітичному плані» (1784), «Основи метафізики моралі»" (1784),  «Критика практичного розуму» (1788), «Релігія у межах чистого розуму» (1793) та ін.

ФРЕЙД (ФРОЙД) Зигмунд (1856—1939) - австрійський психолог, соціальний мислитель, автор теорії психоаналізу, принципи котрого були застосовані до розроблення проблем соціальної історії, релігієзнавства, культурології тощо. Вивчав медицину у Віденському університеті. Проблемами психотерапії займався як у клінічній практиці, так і в теоретичних дослідженнях. З 1902 р. — професор Віденського університету. Засновник Міжнародної психоаналітичної асоціації (1910).  Для культурології важливі ідеї Фрейда про походження і сутність культури, його погляди на релігію. Культура за Фрейдом пов’язується із психічними стереотипами. Імпульсом для виникнення культури Фрейд вважав едипів комплекс, як усвідомлення почуття провини за вбивство первісного батька й уведення двох перших заборон - на вбивство та інцест. Культура у подальшому ґрунтується на примусі та забороні потягів. Культура позначає всю суму досягнень та установ, котрі відрізняють наше життя від життя наших предків-тварин і забезпечує досягнення двох цілей: захист людей від природи та врегулювання стосунків між людьми. Саме у межах психологічної антропології відбувається залучення особи до культури. Провідні праці: «Тотем і табу» (1913), «Я і Воно» (1923), «Мойсей і монотеїзм» (1939). «Майбутнє однієї ілюзії» ( 1927), "Незадоволеність культурою".

МАРКС Карл (Marx, Karl) (1818-1883) – найвидатніший із усіх соціалістичних мислителів, творець (спільно з Ф. Енгельсом) теорії марксизму. Майже не визнані за життя, головні соціальні й політичні ідеї Маркса поширилися після його смерті. Ґрунтуючись на матеріалістичному розумінні історії, висуває як глибинну підвалину культури матеріальне виробництво, з чого випливає поділ на матеріальну й духовну культури при домінуванні першої. Маркс розширив змістові межі культури, включивши в неї не лише духовні, а й матеріальні досягнення. Заслуга Маркса полягає і в тому, що він обґрунтував зв’язок культури з усіма сферами соціального життя, показавши культуру в усьому соціальному виробництві, в усіх соціальних виявленнях. Крім того, він побачив у культурі функціональну можливість пов’язувати історію людства в єдиний цілісний процес. Для сучасної культурології актуальна думка Маркса про "міру сутнісних сил людини", котра виступає головною ознакою відмінності людини від тварини. Головні праці: "До критики гегелевської філософії права. Введення" (1844); спільно з Ф. Енгельсом "Святе сімейство" (1845), Німецька ідеологія" (1845-1846), "Маніфест комуністичної партії" (1848); "До критики політичної економії" (1859) "Капітал" (1867 - 1883, роботу закінчив Ф. Енгельс), "Громадянська війна у Франції" (1871), "Критика Готської програми" (1875).

БЕРДЯЄВ Ніколай Олександрович (1874-1948) - російський релігійний філософ. Учився в Київському кадетському корпусі (1884-94) та Київському університеті (1894-98) на природничому, потім на юридичному факультетах. У 1894 році приєднався до політичного руху, в 1898 році за участь у марксистських кружках виключений з університету, арештований і висланий на 3 роки у Вологду. Бердяєв проводив у себе вдома щотижневі літературно-філософські зібрання, організовував Вільну академію духовної культури (1918), читав публічні лекції і став згодом визнаним лідером небільшовистської громадськості. Двічі його арештовували, а восени 1922 року вислали до Німеччини. У 1924 році Бердяєв переїхав до Франції та, оселившись у Кламарі під Парижем, став редактором заснованого ним журналу "Шлях" (1925-40), важливого філософського органа російської еміграції. У післявоєнні роки Бердяєв написав філософську автобіографію "Самопізнання" (опубл. 1949), за свої заслуги перед суспільством був обраний почесним доктором богослів’я Кембриджського університету (1947). Велику увагу у своїй концепції він приділяє проблемам творчості. Культурний смисл історії бачив у актах творчості, розуміючи історію як дискретний творчий процес. Розглядав особистість як концентрацію душевних і духовних здібностей людини. У праці "Філософія нерівності" у "Листі тринадцятому. Про культуру" Бердяєв подає порівняльний аналіз культури і цивілізації. У стилі характерної для Бердяєва емоційної публіцистики він різко протиставляє культуру і цивілізацію, виводячи їх на полюсні позиції з питань походження, сутності, динаміки, традицій і наступності. Головні праці: "Смисл творчості" (1916), "Смисл історії" (1923), "Філософія нерівності" (1923), "Нове середньовіччя" (1924),  "Про призначення людини" (1931), "Самопізнання" (1949). 

РУССО Жан Жак(1712–1778) - французький мислитель, представник французького Просвітництва, реформатор педагогіки, письменник. Систематичної освіти не отримав, але самостійно ознайомився з філософією. Писав праці з музичної естетики, творив опери, музичні комедії та романси. У 1741 р. Руссо познайомився з Д. Дідро, потім – з Д‘Аламбером, П. Гольбахом, на запрошення Дідро взяв участь у створенні "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел" (1751–1780), де вів розділ музики і для котрої написав низку статей. Його книга "Еміль, або Про виховання" за релігійне вільнодумство була приговорена до спалення, а сам він через переслідування влади змушений був покинути Францію й перебратися до Швейцарії, потім до Англії. Після смерті його прах, за рішенням Законодавчого зібрання, в 1791 р. було перенесено до Парижа. Для культурології мають інтерес ідеї Руссо про культуру, мистецтво, науку, моральність. Утвердив новий літературний напрям сентименталізму й відродив до життя літературну традицію сповідей. Звернув увагу на проблему психології переживань та серйозно вплинув на екзистенціалістську філософію та психологію. Запропонував власне розуміння ролі мистецтва. Мистецтво, під котрим Руссо розумів насамперед аристократичне мистецтво, веде до деградації суспільних норм, але якщо воно буде вірним природі, буде відтворювати життя у всій його природності, то зможе сприяти відродженню моральності. Протипоставив зіпсованості та моральній розбещеності „культурних“ націй „простий і чистий“ характер народів, котрі знаходяться на патріархальних сходинках розвитку (звідси його заклик „Назад, до природи!“). Головні праці: "Міркування про науки та мистецтва" (1750); "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755); "Юлія, або Нова Елоїза" (1761); "Эміль, або Про виховання" (1764); “Прогулянки самотнього мрійника” (1776).

ЕНГЕЛЬС  Фрідріх (1820-95) - мислитель та громадський діяч, один із основоположників марксизму. Народився в м. Бармен у родині фабриканта. В 1841-42, відбуваючи військову службу в Берліні, відвідував університет. У 1842 переїхав до Манчестера (Великобританія), де працював у конторі фабрики; співпрацював у "Рейнській газеті". Зустріч із Марксом у Парижі в 1844 поклала початок їх дружбі. Енгельс брав активну участь в організації (1847) та діяльності "Союзу комуністів", разом із Марксом написав програму Союзу - "Маніфест Комуністичної партії" (1848). У червні 1848 - травні 1849 рр. разом із Марксом видавав у Кельні "Нову Рейнську газету", в 1849 р. брав участь у збройному повстанні у Південно-Західній Німеччині. У листопаді 1849 р. переїхав до Лондона, в листопаді 1850 р. - до Манчестера, де працював у торговій конторі, з 1870 р. жив у Лондоні. Енгельс надавав постійну матеріальну допомогу Марксу. Разом із Марксом керував діяльністю  I Інтернаціоналу. Після смерті Маркса був радником і керівником європейських соціалістів. Провідні праці: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Святе сімейство" (1845), "Німецька ідеологія" (1845-46), обидві спільно з Карлом Марксом; "Селянська війна в Німеччині" (1850); "Революція та контрреволюція в Німеччині" (1851-52); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім’ї, приватної власності та держави" (1884); "Людвіг Фейербах та кінець класичної німецької філософії" (1886); "Діалектика природи" (1873-82, опублікована 1925); "Селянське питання у Франції та Німеччині" (1894).

БІБЛЕР Володимир Соломонович (1918-2000) - філософський логік і філософ культури. У 1941 році закінчив історичний факультет Московського державного університету. Захищав Батьківщину в роки Великої Вітчизняної війни. У 1951 році закінчив аспірантуру Інституту філософії АН СРСР і того ж року захистив кандидатську дисертацію "Філософські погляди післявоєнної німецької соціал-демократії". З 1951 по 1959 рік – доцент кафедри філософії Таджицького державного університету. У 1959-1963 роках доцент кафедри філософії Московського гірничого інституту. В 1963-1968 роках старший науковий співробітник Інституту історії природознавства й техніки АН СРСР; 1968-1982 роках старший науковий співробітник інституту Всесвітньої історії АН СРСР; у 1982-1989 роках провідний науковий співробітник Інституту педагогіки та психології АПН СРСР. З 1989 року і до кінця життя науковий керівник творчого колективу "Діалог культур" у Російському державному гуманітарному університеті. З 1967 р. керував роботою філософського семінару з проблем філософії культури та діалогіки. В межах цього семінару ним був поставлений експеримент із розвитку нової системи освіти "Школа діалогу культур", котрий май філії у Красноярську, Новосибірську, Харкові, Чайковському. Член редакційної ради журналу "Arbor mundia", член редакційної ради щорічника "Одісей". Редагував гуманітарний щорічник "Архе", в якому разом зі своїми однодумцями та послідовниками розвивав свою концепцію філософської логіки та філософії культури.

КРЕБЕР Алфред Луїс (1876-1960) - американський етнограф, теоретик історії культури. Інтерес до етнографії індіанців та загальних проблем етнографії. Разом із К. Клакхоном вивчала концепції та дефініції поняття "культура", виділила описові, історичні, нормативні, психологічні, структурні та генетичні визначення. Провідний твір: "Культура: критичний огляд понять та визначень" (спільно із К. Клакхоном) (1952 ).

КЛАКХОН Клайд (1905-1960) - американський антрополог, відомий своїми дослідженнями культури навахо. Вчився у Принстонському університеті; через хворобу в 1922 р. оселився в Рама (штат Нью-Мексико), де вивчав культуру індіанців навахо. Ці дослідження визначили головні напрями його наукової роботи; пізніше він неодноразово повертався у ці місця для польових досліджень. У 1928 р. в університеті штату Вісконсін отримав ступінь бакалавра. В 1931-33 рр. викладав антропологію в університеті штату Нью-Мексико, з 1935 р. у Гарварді, де в 1936 р. захистив докторську дисертацію та працював до кінця свого життя. В 1936-48 рр. керував масштабним науково-дослідницьким проектом "Ramah Project", метою котрого був опис культурних паттернів навахо. В 1949 р. очолював Проект порівняльного вивчення цінностей у п’яти культурах. У 1947 р.  заснував у Гарварді Інститут російських досліджень; до 1954 р. був його директором. Головні праці: "Чаклунство у навахо" (1944), "Дзеркало для людини: зв’язок антропології із сучасним життям" (1949), "Культура: критичний огляд понять та визначень" (1952).

ГЕРДЕР Йоган Готфрід (1744-1803) - німецький філософ, критик, естетик. У 1764-69 рр. – пастор у Ризі, з 1776 р. – у Веймарі, теоретик "Бурі та натиску", товариш І. В. Гете. Проповідував національну самобутність мистецтва, наполягав на своєрідній особливості та рівноцінності різноманітних епох культури і поезії. Збирав та пепекладав народні пісні. Вплинув на німецький романтизм. Розумів культуру як історичну сходинку вдосконалення людства та пов’язував її зі ступенем розвитку наук та просвітництва. Історія являє собою прогресивний розвиток до гуманізму. На його думку, закон прогресу в історії ґрунтується на законі прогресу в природі, котрий приховано діє вже у неорганічних природних силах, пізнається природодослідником уже у висхідній низці органічних істот, а для дослідника-історика відкривається у духовних устремліннях людського роду. Провідні твори: "Трактат про походження мови" (1772); "Ще один досвід філософії історії для виховання людства" (1774); "Ідеї щодо філософії історії людства" (1784-1791); "Листи для заохочення гуманності" (1793-1797). 

СПЕНСЕР Герберт (1820 - 1903) - англійський філософ, один із основоположників еволюційного світогляду.  Спенсер виходить у своїй філософії з протиставлення між тим, що підлягає пізнанню, і тим, що пізнанню не підлягає. Аналіз "головних начал" пізнання приводить, на думку Спенсера, до висновку, що за межами явищ, котрі піддлягають пізнанню, є дещо, абсолютно недоступне для пізнання і тому воно складає законну сферу віри (принцип ignorabimus). Завданням філософії, як вищого узагальнення наших наукових знань, є встановлення закону, пануючого над усіма явищами. Такими Спенсер вважає закон еволюції, котрому підпорядкований світ у цілому та всі його явища. Вивчаючи спеціальні форми еволюції, Спенсер зупиняється, головним чином, на розвитку організмів, суспільних форм і психічного життя. У своїх соціологічних дослідженнях Спенсер широко використовує аналогію між суспільством та організмом, вибудовуючи на ній свою систему соціології. У сфері соціальної політики він був противником усякого державного втручання в життя особистості і з цього погляду виступав проти соціалізму. Для культурології важливі ідея Спенсера про розуміння суспільства як живого організму (історія та логіка становлення поняття "культура"), а також ідеї еволюціонізму (еволюційна школа, соціокультурна динаміка). Визначні твори: "Система синтетичної філософії" (1862-1896); "Освіта" (1861); "Вивчення соціології" (1873).

ОСТВАЛЬД Вільгельм Фрідріх (1853-1932) - німецький природознавець та теоретик філософії культури, іноземний член-кореспондент Петербурзької АН (1896), професор хімії в Лейпцигу (1887-1909). Праці з теорії розчинів електролитів, хімічної кінетики та каталізу. Поклав початок (1889) виданню серії "Класики точних наук". Лауреат Нобелевської премії (1909). Згідно з Оствальдом, все – і матерія, і "дух" - є енергією. Для культурології важливі погляди Оствальда на культурний розвиток. Культурне вдосконалення, на його думку, ґрунтується на тому, що вільна енергія, котра є в природі, переходить у енергетичні форми життя та культури. Рівень розвитку культури залежить від кількості наявної енергії. Закони, держава, мова, система торгівлі тощо, розглядались Оствальдом як інструмент акумуляції, дисиміляції та утилізації енергії. Провідна праця: "Натурфілософія" (1901)

МАЛІНОВСЬКИЙ Броніслав Каспер (1884—1942) - англійський етнограф і соціолог польського походження, один із засновників та лідерів англійської функціональної школи в британській антропології. Вважається батьком етнографії, головою функціоналістського напряму соціальної антропології. Розглядав культуру як єдину, гармонійно функціонуючу систему, кожен елемент котрої виконує життєво важливу для цілого функцію. Пов’язував функціонування культури із задоволенням діяльнісних потреб. 

РЕДКЛІФФ-БРАУН Альфред Реджинальд (1881-1955) - англійський соціальний антрополог, що розвинув структурно-функціональний підхід в антропології та золбив великий внесок у становлення соціальної антропології як узагальненої теоретиної дисципліни. Отримав освіту в Кембриджі (1901-06). Здійснив інтенсивні польові дослідження на Андаманських островах (1906-08) та у Західній Австралії (1910-12). Завідував кафедрами соціальної антропології в Кейптауні (1920-25), Сіднеї (1925-31), Чикаго (1931-37), Оксфорді (1937-46). Професор соціальних наук та директор Інституту соціальних досліджень в Університеті Фарука I в Олександрії (1947-49). В 1951-54 рр. співпрацював із Університетом у Південній Африці. Редкліфф-Браун розглядав культуру як живий організм у дії, вважав, що вивчення структури цього організму включає в себе вивчення функцій структурних елементів і щодо один одного і щодо цілого. Основні праці: “Мешканці Андаманських островів” (1922), “Соціальна організація австралійських племен” (1948), “Метод соціальної антропології” (1958), “Структура та функція у примітивному суспільстві”(1961). 

ВЕБЕР Макс (1864-1920) - німецький соціолог, історик, економіст; професор Берлінського, Фрейбурзького, Гейдельберзького, Віденського та Мюнхенського університетів; один із засновників Німецького соціологічного товариства. Його вважають фундатором соціології релігії, він зробив великий внесок у такі галузі соціального знання, як загальна соціологія, методологія соціального знання, соціологія права, економічна соціологія. Основні праці: "Протестантська етика та дух капіталізму", "Критичні дослідження в галузі логіки наук про культуру", "Політика як покликання та професія" та ін. Концепція "розуміючої соціології" М. Вебера (як він сам її називав) визначила подальший розвиток соціально-наукового знання у ХХ столітті. Соціологія, на думку М. Вебера, спроможна розуміти та осмислювати соціальні дії, знаходити їх причини, і для цього необхідно досліджувати все розмаїття культури. Саме тому праці М. Вебера, його методологія (зокрема теорія ідеальних типів) мають надзвичайно важливе значення для культурології як сфери наукового знання.

ЛЕВІ-СТРОСС Клод (нар. 1908) - французький етнограф, антрополог та соціолог, один із головних представників французького структуралізму. Член Французької академії з 1973 р. Великий вплив на формування його концепції здійснив Е. Дюркгейм та американська школа культурної антропології. В 1935-1938 рр. викладав у Бразилії, де після знайомства із життям місцевих індіанських племен почав займатися етнографією та антропологією. Працював віце-директором Антропологічного музею в Парижі, багато років був професором Колледж де Франс. Аналізував структури мислення і "природної" людини незалежно від тиску цивілізації, індивідуальної свідомості та вибору; вивчав колективне несвідоме, в котрому шукав корені міфології та мистецтва; доводив психологічне рівноправ’я та рівноцінність усіх, навіть „найвідсталіших” етносів і народів. У його структурній антропології значне місце посідає тлумачення міфу як фундаментального змісту колективної свідомості, основи стійкості соціальних структур.Основна праця: "Структуральна антропологія" (1958), "Первісне мислення", "Структура міфів" (1970), "Чаклун та його магія" (1974).

ЮНГ Карл Густав (1875—1961) – найталановитіший послідовник Зигмунда Фрейда, швейцарський психіатр, психолог, дослідник культури. К.Г. Юнг народився у небагатій, але інтелектуальній родині протестантського священика, отримав вищу медичну освіту. З 1907 по 1913 рр. співпрацював із Фрейдом, був президентом Міжнародного психоаналітичного товариства. Після розриву з учителем (головною причиною якого стало те, що на відмінув від Фрейда Юнг розумів під "лібидо" не стільки сексуальність, скільки психічну енергію взагалі, справедливо звинувачуючи Фрейда у "пансексуалізмі") очолював Міжнародне товариство психотерапевтів, опублікував велику кількість праць з психології, релігії, міфології, етнографяї, художній творчості, східним культурам (Зібрання творів складають 19 томів). Для культурології важливі погляди Юнга на проблеми генези культури, сутності мистецтва. Увів у науковий обіг поняття "архетипу". На відміну від Фрейда, Юнг вивчав не душу окремого індивіда, а глибинну психологію цілих народів та всього людства. Запропонував поняття "колективного несвідомого" та зосередився на ньому як на найбільш стародавньому та "темному" субстраті психіки. Витоки групової "душі" стали предметом такого ж глибокого вивчення, як і витоки душі окремої особистості. "Колективне несвідоме" виявляється в архетипах — зазвичай неусвідомлюваних і, можливо, генетично обумовлених слідах пам’яті минулого — первинного досвіду, зафіксованого в структурі внутрішнього світу людини і такого, котрий передається від покоління до покоління. Юнг запропонував типологію характерів, котра поділяє людей на екстравертів (звернених назовні) та інтровертів (звернених до власного внутрішнього світу). Головні праці: "Про психологію та патологію так званих окультних феноменів" (1902), "Психологія та поетична творчість" (1922), "Проблема душі сучасної людини" (1928), "Про архетипи колективного несвідомого" (1934), "Психологія та релігія" (1938), "Психологія та алхімія" (1944)", "Про витоки несвідомого" (1954).

ФРОММ Эріх (1900—1980) - німецько-американський соціолог та психолог, представник психоаналітичного напряму, співробітник інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні. В 1935 р. емігрував до США. Досліджував проблеми суперечливої природи людини, її історичної долі, її здібності бачити світ реально, без пелени ілюзій. Послідовник К. Маркса и З. Фрейда. Фромм вважав за необхідне розвінчувати ілюзії нашої свідомості, знаходити істину та перетворювати її на знаряддя змін перш за все нашого власного внутрішнього світу та поведінки. Головне завдання цих змін — звільнити творчі сили людини, її здібності бути відкритою до комунікації, радіти та творити. Головні праці: "Розумне суспільство ", "Мистецтво любові", "Душа людини", "Мати чи бути", "Анатомія людської деструктивності ", "Психологія та етика ", "Втеча від свободы".

ФІХТЕ Йоганн Готліб (1762-1814) - німецький філософ та громадський діяч, представник німецького класичного ідеалізму. Філософія Фіхте значно вплинула на розвиток німецької класичної філософії, а також на формування філософсько-естетичних ідей йенських романтиків. У концепції Фіхте культура постає як свобода та незалежність духу. Головна праця: "Провідні риси сучасної епохи" (1805-1896).

РОЗІН Вадим Маркович (нар. 1937) – сучасний російський філософ та культуролог, професор, доктор філософських наук. Закінчив Московський заочний педагогічний інститут (1963). Кандидатська дисертація - "Логічний аналіз математичних знань" (1968), докторська дисертація - "Особливості формування природничих, технічних та гуманітарних наук" (1991). Один із перших учнів Г.П. Щедровицького, активний учасник Московського методологічного гуртка періоду 60-х років, співкерівник (разом із А.А. Пузирєй та Л.М. Карнозовою) двох діючих методологічних семінарів. Працює над проблемами: "походження та природа мислення, науки і мистецтва", "походження та природа людини й культури", "методологічні проблеми філософії техніки, інженерної діяльності, проектування", "методологічні проблеми психології та філософії освіти", "природа езотеричного знання", "природа соціального знання".

ОРЛОВА Ельна Олександрівна (нар. 1939) – сучасний російський соціолог та культуролог, професор, доктор філософських наук, директор Центру культурної антропології при Державній академії слов’янської культури. Спеціаліст у галузі соціології культури. В центрі наукових інтересів – питання теорії культури, динаміки культурних змін та проблеми взаємодії людини і сучасної культури, питання соціальної та культурної антропології. Головні праці: "Сучасна міська культура та людина" (1987); "Соціологія культури" (1988); "Керівництво з методики культурно-антропологічних досліджень" (1991); "Вступ до соціальної та культурної антропології" (1994); "Динаміка культури та цілепокладаюча діяльність людини" (1994); "Актуальні проблеми культурології" (стаття, 1994) та ін.

БРЕДБЕРІ Рей Дуглас (нар. 1920)- американський письменник-фантаст. Рей Бредбері продовжує прагнути взаєморозуміння між людьми доброї воли, закликає зберегти зелений космічний оазис - Землю. Оптимізм його має практичну спрямованість. Нехай космос стане, вважає він, простором творчого самовтілення людини, а не театром зіркового апокаліпсису. У своїй прозі синтезував наукову фантастику, казку, притчу, соціально-психологічне дослідження. Головні твори: "Марсіанські хроніки" (1950); роман "Дерево Подяки" (1972); "Смерть – одиноке заняття" (1985); збірка оповідань "Вино з кульбабок" (1957); вірші. В антиутопії "451° по Фаренгейту" (1953) розмірковує про трагічний вплив на культуру дегуманізуючих складових науково-технічного прогресу.

ХАКСЛІ Олдос (1894-1963) - англійський письменник. Народився в родині, що належала до інтелектуальної еліти Великобританії. Ще в Оксфорді Хакслі познайомився із Літтоном Стрейчі таи Бертраном Расселом і потоваришував із Девідом Г. Лоуренсом. Ці знайомства та дружба значною мірою визначили становлення Хакслі-письменника  Хакслі став популярним одночасно в широкої публіки та в інтелектуалів завдяки двом своїм творам - "Контрапункт" та "Дивний новий світ". У роки нацизму Хакслі з дружиною та сином виїхав до Америки і в 1938 році почаі працювати сценаристом у Голівуді. Свої психоделічні досліди Хакслі описав у книгах "Брама сприйняття" (1954) та "Рай і пекло" (1956), а також у романі "Острів" (1962). У 1959 р. Американська академиі мистецтв присудила Хакслі премію за заслуги, віддавши йому перевагу перед такими маститими авторами, як Томас Манн, Ернест Хемінгвей и Теодор Драйзер. Його інтелектуальні романи близькі за настроєм "втраченому поколінню", розвінчують духовну неспроможність буржуазної інтелігенції. Головні твори: "Жовтий Кром" (1921), "Блазнівський танок" (1923), "Контрапункт" (1928), "Через багато років" (1931), "О Дивний Новий Світе" (1932), "Сліпий у Газі" (1936), "Мавпа і сутність" (1948), "Демони Лудена" (1953), "Брама сприйняття" (1954), "Рай і пекло" (1956), "Речовини, котрі формують свідомість" (1958), "Ситуація та людина" (1959), "Острів" (1962), "Література та наука" (1963).

ШЕКЛІ Роберт (р. 1928) - американський письменник. Після служби в армії закінчив Нью-йоркський університет. Рано почав писати, а з 1951 р. сформувався як професійний письменник. Вважається одним із провідних представників сатиричної та гумористичної літератури США. Перша публикація датована 1952 роком – "Остання перевірка". Наприкінці 70-х рр. працював редактором відділу прози журналу "Омні". Довго вів "кочовий" спосіб життя, постійно змінював місце проживання в США та Європі. Успіх гумориста та сатирика принесли оповідання середини 50-х років, представлені у збірках – "Не торкалася рука людини", "Громадянин у космосі", "Крамниця безкінечності". Пізніші оповідання об’єднані у збірки – "Пастка для людей", "Щось відчуваєте, коли я роблю це?", "Те ж і вам - у подвійному розмірі", "Дивний світ Роберта Шеклі". Хоча більшість творів Шеклі насичено веселим дотепним гумором, у них виразно простежується тривога автора за спроможність людини побороти власний внутрішній світ (прагнення руйнувати). У творі "Абсолютна зброя" особливо виразно висловлена думка про те, що людська агресивність може стати зброєю, сильнішою, ніж найдосконаліша технічна надзброя.

ОРУЕЛЛ Джордж (1903-1950) – літературний псевдонім Еріка Артура Блера, англійського письменника, одного з класиків сучасної антиутопії. Після Другої світової війни значно вплинув на всю західну громадську думку своїми творами, різко спрямованими проти тоталітаризмув будь-якій його формі. Його сатира "Ферма тварин" проповідує абсолютну безглуздість руйнівної революційної боротьби, а роман-антиутопія "1984 рік"  зображує суспільство повністю тоталітарного ієрархічного ладу, котрий ґрунтується на повній фізичній та духовній покорі людей, абсолютному зневажанні свободи та гідності особистості, суспільство матеріальної скрути, загального страху, шпіонажу, доносів та ненависті. Його твори виявилися своєрідним попередженням західним демократіям про небезпеку тоталітарного переродження. Багато образів, метафор та афоризмів Оруелла широко застосовуються сучасними соціологами, політологами, журналістами, котрі справедливо вважають, що у творах письменника передбачено багато тенденцій розвитку та феноменів ХХ століття. Найвизначніші твори: "Бірманські будні" (1934), "Донька священика" (1935), "На честь Каталонії" (1938), "Скотный двор" (1945) и "1984" (1949).

ПАРСОНС Толкотт (1902-79) - американський соціолог-теоретик, один із головних представників структурно-функціонального аналізу в соціології. З 1927 р. працював у Гарвардському університеті. Людська дія (поведінка), за Парсонсом, – система, котра само організується, а її функціонування передбачає виконання низки вимог адаптації, досягнення цілей, інтеграції та підтримання "ціннісного зразка", тобто регуляції за допомогою мови, цінностей тощо. Допускав певний ступінь волюнтаристичності для соціального цілого та його частин, а саме відому ірраціональність та незалежність від умов середовища, що пізнається, й одночасно залежність від суб’єктивних оцінок ситуацій.  Провідні твори: "Структура соціальної дії" (1937), "Соціальна система" (1952).

ТАЙЛОР Едуард Бернетт (1832-1917) - англійський етнограф, дослідник первісної культури, разом із Спенсером став основоположником еволюціоністського напряму в історії та етнології. Був зберігачем Етнографічного музею при Оксфордському університеті, став першим професором створеної в Оксфорді кафедри антропології. Особливістю тайлорівського підходу було, по-перше, виділення культури як основного суб’єкта еволюції, а, по-друге, розгляд ним розвитку не лише матеріальних основ, але й духовної сфери життя людей - видів мистецтва, вірувань, культів, традицій. Тайлор – творець анімістичної теорії походження релігії, відповідно до якої джерело релігії закладене в психічній діяльності людини. Заслугою Е. Тайлора стала також розробка метода типологічного порівняння культури, що лягло в основу порівняльно-історичного методу, і такого способу проникнення в минуле, як дослідження пережитків. Таким чином, із виникненням методології досліджень культури можна говорити про виникнення наукових підходів до культури. Саме тому визначення культури Е. Тайлора вважається класичним, із нього завжди починається огляд сучасних наукових уявлень про культуру. Головні твори: "Первісна культура" (1871) и "Вступ до вивчення людини та цивілізації. Антропологія" (1881)