- •Тема 1. Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. Сутність культури та її генеза
- •1.2. Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції
- •1.5. Сутність культурогенезу. Ранні етапи формування культури
- •Тема 2. Культура як знаково-семіотична система
- •2.1.1. Культура як спосіб і наслідок людської діяльності. Поняття артефакту
- •2.1.2. Культура як світ смислів
- •2.1.3. Культура як знакова система
- •Тема 3. Соціокультурна динаміка. Діалог культур
- •3.3. Наука і техніка як складові частини матеріальної й духовної культури. Концепція „двох культур” ч.П. Сноу
- •3.4. Гуманістичні тенденції науково-технічного прогресу, проблеми та суперечності їх розвитку на сучасному етапі
- •3.5. Міжкультурна комунікація. Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу
- •Рівні міжкультурного розуміння
- •Типи особистості (за моделями міжкультурної комунікації)
- •Тема 4. Особистість у світі культури
- •4.1. Поняття про культурний і життєвий сценарії особистості
- •Тема 5. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен
- •5.1. Зміст поняття «художня культура» (мистецтво). Мистецтво в системі духовної культури суспільства. Функції мистецтва
- •5.2. Класифікація видів мистецтва, їх диференціація та інтеграція
- •Найпоширеніша класифікація видав мистецтв
- •Основні історичні етапи розвитку театру:
- •5.4. Поняття мистецького стилю. Загальна характеристика мистецьких стилів деяких культурно-історичних епох
- •Тема 6. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній культурі
- •6.1. Провідні тенденції сучасного культурного розвитку. Типові риси сучасної західної культури.
- •6.2. «Модернізм» як тип культури хх століття. Напрями модернізму.
- •6.3. Криза модернізму. Становлення постмодернізму.
- •Тема 7. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури
- •7.1. Генеза української культури: періодизація та характеристика основних періодів розвитку.
- •7.2. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній українській культурі.
- •7.2. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній українській культур.
- •(Біографічні довідки)
- •З м і с т
2.1.3. Культура як знакова система
Культура виступає також – як світ знаків. Виступаючи як носії смислу, „оброблені” (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають символами, вираженими певними знаками.
Знак – предмет (явище, дія), що виступає носієм інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передавання.
Знаки й системи знаків досліджуються спеціальною наукою –семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охоплює дуже широкий діапазон об'єктів.Знаковими системами є природні (розмовні) (російська, українська, англійська та ін.), а також штучні мови – мова математики, хімічна символіка.
До знакових систем належать різноманітні системи сигналізації, мови образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть бути засобами для відображення якогось змісту.
Ми живемо не тільки в світі речей, але й у світі знаків. Це – третя найважливіша характеристика культури.
Явища культури –це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто зміст, започаткований у них людьми.
Зрозуміти будь-яке явище культури – означає побачити в ньому не просто чуттєве, а і „невидимий” суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає як знак, символ, текст (котрий потрібно не тільки спостерігати, а й усвідомлювати), воно стає фактом культури.
Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план. Але в цьому випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все змінюється, як тільки маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони вже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, знайдені під час розкопок, стають предметами давньої культури: вони цікавлять його насамперед як носії соціальної інформації, а для злочинця це лише засіб наживи – їх значення, культурна функція його не цікавлять. Меч – зброя, і тому коли він застосовується для захисту або нападу, то використовується як предмет, а не знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса, стає символом того, що його володар – воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХVІІ-ХVІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично не була зброєю – вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В „Скупом рьщаре” О.С. Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм "істинне", тобто практичне застосування. Але для самого барона золото – не засіб, що забезпечує можливість розкішно жити, а символ могутності та влади над людьми.
Макар Дєвушкін у „Бідних людях” Ф.М. Достоєвського соромиться дірявих підошов чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може спричинити багато неприємностей: промочені ноги, охолодження організму, застуду. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього найстрашніше те, що дірка на підошві – це знак бідності. Сором його спричинений саме знаковими властивостями його чобіт.
Знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменами, набувають не тільки творіння рук людини, але і природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіявши їх у свійдуховний світ, люди наділяють їх „людським” (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці та боязливого зайця в народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана – природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливоюстихією („Останній день Помпеї” К.П. Брюллова), то стає знаком, символом, у котрому люди усвідомлюють особливий „позаприродний смисл”. І це надає йому значення явища культури.
Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки,письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше, як культурний феномен. (Наприклад, хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною „величністю” чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає своюсоціокультурну цінність та її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно змінюються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).
Коли огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів – її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.
Насправді знак – це матеріальний предмет, що сприймається через відчуття, а його значення (зміст, інформація) є продуктом духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними "матеріальними оболонками" людських думок, почуттів, бажань. Для того, щоб наслідки людської діяльності людинизбереглись у культурі, щоб вони передавались та сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані в цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або, інакше кажучи, інформації та коду, в якому вона фіксується й транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектівкультури.
Культура являє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин та нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого у тваринвідбувається генетичним шляхом, а також якоюсь мірою через безпосереднєспостереження за поведінкою тварин і наслідування їх (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою протягом життя, не успадковується нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід „з нуля”. Тому обсягінформації, що наявний в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.
Будь-яка подія у сфері культури може стати явищем культури за умови, що вонабуде відображена в тексті. Текст є носієм інформації. Лише за цієї умови культура спроможна виконувати функцію збереження і передачі інформації від покоління до покоління.В історії людської культури сформувалося два канали передачі інформації: один – генетичний, притаманний усій живій природі, по іншому каналу інформація передається від покоління до покоління засобами різноманітних знакових систем. Одиниці інформації англійський дослідникР. Доукінс назвавмемами, тобто якщо в біологічному житті людства накопичується генофонд, то в культурному –мемофонд, який відображений у текстах. Зазначимо,що під поняттям "текст" розуміється усе створене людиною, тобто неприродне, абсолютизоване в книзі, картині, скульптурі й архітектурних пам'ятниках, одязі, в інформації на рекламному щиті, екрані комп'ютера. Тому можна припустити, щокультура в найкоротшому визначенні – це„все те, що не природа”.
За висловом Ю.М. Лотмана таБ.А. Успенського, культура „є пристрій, що виробляє інформацію". Разом з цим вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві – це те саме, що математичне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову та програми опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови – знакові системи. Її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. В ній містяться програми людської поведінки, що відображають досвід багатьох поколіньлюдей. Отже, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.
Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає в трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури – це будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища), що містять у собі смисли, тобто постають як знаки, котрі мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, в яких міститься соціальна інформація (схема. 1.1)
Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури:
Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.
Схема 1. Інформаційно-семіотична структура культури
2.2. Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділіти кілька найбільш суттєвих.
1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу й досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.
2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну та завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й, нарешті, у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.
3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів з навколишнім середовищем.
4. Нормативно-регулююча функціякультури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей.
Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, наприклад, в ліберальній Англії.
5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини.
Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого – на здобуття національного суверенітету та збереження культурної самобутності.
6. Емоційно-естетична і виховна функція культури полягає у формуванні у людей засобами культурно-художнього впливу почуття прекрасного, виховання у них гідності, шани й поваги до національних та загальнолюдських цінностей, до людей, сім’ї, навколишнього природного середовища.