1.2. Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції
Актуалізація проблем збереження духовності та культурних цінностей у останній чверті ХХ ст. зумовила звернення цілого спектра наук до вивчення сутності й функціонування такого феномена, як культура. Розглядаючи історію проблеми, слід зазначити, що на Заході дослідження в галузі культури були пов’язані передусім із досвідом таких окремих наук, як етнографія, історія, мистецтвознавство, що знайшло свій вияв у пріоритеті антропологічного, або функціонального, підходу до вивчення культури. Згідно з цим підходомвиникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства.
Складовими частинами формування цього підходу можна вважати теорії представників еволюціоністської культурологічної школи – англійцівГерберта Спенсера,Едуарда Тайлората американцяЛьюїса Моргана. Еволюціоністи вважали, щокультура розвивається по прямій висхідній лінії, від простого до складного, і цей процес є безперервним. Вадою їхніх міркувань виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку.
Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічну концепцію(її розробляли німецький філософОсвальд Шпенглер, англієцьАрнольд Тойнбі). Відповідно до циклічної теоріїкультура представлена окремими локальними типами, які розвиваються циклами, тобто проходять аналогічні стадії виникнення, зростання, зламу і розкладання. Культура розвивається шляхом коловороту згаданих локальних типів, що приходять на зміну один одному. Зокрема, теоріяО. Шпенглера, викладена у його знаменитій праці„Занепад Європи”,трактує кожну культуру як “живий організм”, що має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур учений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську (греко-римську), візантійсько-арабську, західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку науковця, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає, та сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Позитивним у цій теорії є те, що філософи циклічної школи намагалися розкрити проблеми типології культури, але вони робили акцент на дискретності (перервності, стрибкоподібності) культурного розвитку.
До антропологічного підходу в поясненні процесів розвитку культури вдавалися як представники раціоналістської школи, так й ірраціоналісти. Раціоналістську школув культурології започаткували ще французькі просвітителі, якітрактували культурність майже як синонім розумності та пов’язували розвиток культури із досягненнями в сфері науки, мистецтва і просвітництва. Своєї вищої форми розвитку раціоналістичний напрям досяг уГеорга Гегеля– видатного німецького мислителя. Його ідеї про роль розуму в розвитку культури правомірно називають “надраціоналістичними”. Він побачив логіку в усій сукупності культурно-історичних процесів і вважав культуру характеристикою зрілості людського розуму.
Серед наукових праць представників антропологічної концепції ХХ ст. найдосконалішими постають дослідження поляка Броніслава Малиновського, американцівА. КребераіФ. Клакхона. Так, зокрема,Б. Малиновськийпов’язував виникнення й розвиток культури із задоволенням людських потреб(первинних– тобто спрямованих на продовження роду та забезпечення його життєдіяльності,похідних– пов’язаних із виготовленням і вдосконаленням знарядь праці, таінтеграційних, що проявляються у необхідності згуртування й об’єднання людей
Ірраціоналістичні уявлення про сутність культури сформувались у теорії “філософія життя” німецького науковцяФрідріха Ніцше, французаАнрі Бергсона, працях екзистенціалістів німцяКарла Ясперса, французівЖана Поля Сартра,Альбера Камю. Наприклад,Ф. Ніцшевсі процеси, що відбуваються в світі, розглядає як різноманітні прояви „волі до влади”. На його думку, світ, людина й історія її розвитку, а також культура є ірраціональними за своєю природою. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Життя розуміється то як біологічне явище, то як суспільне життя, то як суб’єктивне переживання. Основою життя є воля, а життя є проявом волі до влади. «Волю до влади» Ніцше розглядає як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу, в тому числі й культури.
Структуралістська теоріякультурології формувалася як антитеза екзистенціальній спрямованості науки про культуру й базувалася на методах сучасного мовознавства тасеміотики(вивчення соціокультурних процесів як системи висловлювань, культурних текстів і культурних мов, яке здійснюється лінгвістичними методами). Структуралізм базується на таких уявленнях:культура є сукупністю знакових систем та культурних текстів. Французький структуралістКлод Леві-Строс розробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. Для досліджень культури він застосував теорію інформатики й методи структурної лінгвістики. Основну увагу Леві-Строс приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Леві-Стросу належить такожтеорія про два типи культур: „гарячі” й „холодні”. Суспільства, що досягли високого рівня техніки, Леві-Строс називає “гарячими”, вони орієнтовані на максимальне споживання. „Холодні” суспільства, не розвинені в індустріальному плані, задовольняються переважно тим, що дозволяє їм вижити, і не прагнуть зростання життєвого комфорту. Естонський ученийЮрій Лотман застосував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови й зв’язку із соціокультурним контекстом існування. Представниками структуралізму в культурології також є французькі вченіМ. Фуко,Ж. Дерріда,Р. Барт. Ці погляди подекуди виокремлюють у так занийінформаційно-семіотичний підхіддо культури. Більш детально він буде розглянутий у наступній лекції.
У сучасній західній культурології значного поширення дістав соціологічний напрям, якийставить за мету розроблення системного підходу до аналізу культури шляхом співвідношення останньої з іншими соціальними явищами. Поняття культури в межах цього напряму охоплює не все життя суспільства, а лише одну з його сторін. Найяскравішим представником цієї теорії є французький філософ і соціологЕміль Дюркгейм. Він вважав, що соціальне домінує в людині над індивідуальним, переважає його. Воно становить особливу соціальну реальність, котру Дюркгейм пізніше ототожнював з Богом. Суспільство він уявляв як інтегроване ціле із підпорядкованими й взаємопов’язаними частинами. Особливу увагу він приділяв проблемі дослідження ролі, призначення, форм і соціальних функцій колективної свідомості. Представниками соціологічної концепції є також російські філософиП. СорокінтаМ. Данилевський.
Витоком, що зумів об’єднати різні погляди на розкриття сутності культури, став діяльнісний, або технологічний підхід, котрий дав змогу створити різнобарвні моделі культури як цілісної системи. Згідно з цимпідходом культура трактується як процес і наслідок людської діяльності. Першими цей напрям почали розвивати представникинатуралістичної теорії, що сформувався у ХVІІ – ХVІІІ ст. Його представники (Ж.-Ж. Руссота інші)розуміли культуру як результат діяльності людей, спрямованої на обробку і перетворення того, що дане безпосередньо природою. Пізніше в межах цього підходу утворилося багато напрямів.
Найбільш значимою концепцією культури в межах діяльнісного підходу є психологічна, щоґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. ЇЇ представники – австрійський психоневрологЗ. Фрейд, швейцарський психологКарл Густав Юнг. Так,З. Фрейд розглядав культуру як систему норм і заборон, котрі знімають психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами.Культура тлумачитьсяним у праці„Тотем і табу” як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов’язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він “невротизує” особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров’я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.
Карл Густав Юнгувів у науку поняттяколективного несвідомогояк загальнолюдського досвіду пам’яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у виглядіархетипівяк його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і спрямовують життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини.
Таким чином, діяльнісний підхід виступає методологічно важливим витоком будь-якого культурологічного дослідження. Насамперед він дозволяє зробити акцент на визначенні культури як соціального явища. Заслуговує на увагу ще одне важливе питання. Йдеться про те, що культура протилежна природі (це найбільш абстрактна дефініція, тобто визначення, культурології). Аналіз процесу розвитку культурології, передусім філософії культури, свідчить про те, що наступні дефініції культури доповнюють, конкретизують це протиставлення, знімаючи його в собі.
Культурна діяльність – це діяльність людська, і тому вона характеризується насамперед доцільністю. Ставлячи перед собою мету, людина керується не тільки особистими потребами, а й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Мета діяльності безпосередньо залежить, таким чином, від рівня соціального розвитку людського суспільства. Від цього рівня залежить і щабель розвитку культури. У цьому плані можна вважати, що розвиток культури має соціальні засади.
У культурології є ще один підхід до вивчення питання сутності культури, котрий називають ціннісним, або аксіологічним (від грецьк.аxia–цінність і logos – знання, буквально вчення про цінності). Цей підхід припускає певну ієрархію культурних цінностей, поза якою саме поняття цінності позбавляється змісту. Аналіз аксіологічної сутності культури передбачає врахування того, що першорядним значенням культури постає її здатність виступати специфічним людським способом пристосування до навколишньої дійсності, який полягає у тому, що людина сама змінює цю дійсність. Культура певною мірою включає в себе ті засоби, за допомогою котрих людина виживає в цьому світі, бореться, долаючи перешкоди, за своє людське існування. В цьому відношенні культура виступає функцією людського роду. Мета культурної діяльності – збереження цього роду. Зазначена мета визначає і головну цінність – людину. Отже,сама людина, людський рід виступають абсолютною культурною цінністю.
Ціннісний підхід до проблеми культури зумовлюється тим, що культурі протистоять не тільки природні, а й соціальні явища. В тому разі, коли ці явища байдужі до вищої культурної цінності (людини як родової істоти), а також до інших цінностей у культурній ієрархії, вони (ці соціальні явища) не можуть бути віднесеними до світу культури. Якщо певні соціальні явища мають спрямування на руйнування системи культурних цінностей або на руйнування елементів цієї системи, то такі явища належать, скоріше, до світу антикультури.
Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творахТ. Шевченка,І. Котляревського,І. Франка,Лесі Українкивідображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова „Книга буття українського народу”, нарисІ. Нечуя-Левицького „Світогляд українського народу”. Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувалися навколо Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, очолюваногоМ. Грушевським, –Ф. Вовк,В. Гнатюк,Ф. Колесса,М. Возняк,С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідкиЯ. Яреми,І. Мірчука “Головні риси українського світогляду„Українська духовність в її культурно-історичних виявах”в українській культурі”,Д. Донцова „Дух нашої давнини”,О. Кульчицького „Світовідчування українця”,М. Шлемкевича „Душа і пісня”,Є. Маланюка „Нариси з історії нашої культури”,І. Огієнка „Українська культура”. Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологиВ. Горський,О. Забужко,С. Кримський,А. Макаров,Ю. Павленко,М. Попович,В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, знаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.
Отже, культурологія посідає особливе місце в системі гуманітарних наук. По-перше, вона не повинна обмежуватись лише філософським рівнем розгляду проблем культури, хоч без філософського аналізу неможливе розроблення культурології як науки. Прогрес теорії культури базується на узагальненні досягнень часткових культурознавчих дисциплін – історії культури, соціології культури, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства й ін. По-друге, теорія культури може розвиватись лише у процесі взаємодії з іншими гуманітарними, а також природничими та технічними науками. По-третє, теорія культури повинна бути пов’язана з різними сферами соціально-управлінської практики суспільства. Практичне застосування знань з галузі теорії культури спрямоване на виховання в людині цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності.
Доля людської культури і знань про неї залежить від того, чи зуміє людство скористатися закладеним у надрах культури творчим потенціалом і зупинити натиск вандалізму, моральної розбещеності, тоталітаризму, щоб спрямувати суспільне життя в русло всебічного розвитку та соціальної справедливості.
1.3. Категорії культурології Категорії культурології –це її основні наукові поняття.Вони розглядають сутнісні сторони культури і духовний світ людини. Категорії культурології поділяють на внутрішньоструктурні, а також на ті, що пов’язують культуру як цілісне утворення з іншими суміжними науками.
а) внутрішньоструктурні категорії культурології– культурні об’єкти (культурні риси, артефакти , культурні композиції);культурні процеси(генеза, формування, функціонування, розповсюдження, змінність, відтворення культури);культурні цінності(вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, моральні, релігійні);культурні норми(правила, стандарти, зразки, канони, традиції, етика, естетика, стиль, мода, культура праці й споживання, побуту, дозвілля);культурне середовище(штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності – окультурені території, населені пункти, споруди, приміщення, соціально-інформаційне середовище взаємодії);суб’єкти культуриі їх стійкі утворення (особистості, сім”ї, родичі, соціально-функціональні групи й колективи, класи, касти, стани, соціуми, співтовариства, етноси, нації, людство).
б) Міжгалузеві категорії культурології – розташовані на межі культурології та інших наук, тобто вивчаються і культурологією, і суміжними із нею науками. До таких категорій належать: суспільство, культура, соціодинаміка культури, цивілізація наука, техніка тощо.
1.4. Поняття культури. Структура культури. Основні культурні форми.Слово “культура” походить від латинських слівcolo, colere(щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідсиculturare(вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі (землеробства), однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – відносно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Цицерон у своїй праці„Тускуланські бесіди”називає філософію культурою душі. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Цицерон убачав у розвитку мисленнєвої діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба використання слова „культура” як теоретичного терміна.
В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С. Пуффендорф у 1684 р. уперше вживає слово „культура” як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура пов’язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір.
А в епоху Відродження та Просвітництва поняття „культура” набуває ще ширшого змісту. Італійський мислитель Джакомо Віко (1668-1744) відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвиткові. Французький філософ Шарль Монтеск’є (1689-1755) у праці „Про дух законів”доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить від розміру території держави, від клімату, географічного середовища, ґрунту.
Французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) протиставляв культуру „чистій природі”. Згідно з його теорією, культуру почали розуміти як „людяність” на противагу „природності”, „тваринності”. Звідси віра в те, що культура – це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, утопічних уявлень з метою побудови „розумної держави” і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялися під тиском реального суспільного життя ранньобуржуазного суспільства.
Пізніше теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Німецький поет, драматург і теоретик мистецтва Фрідріх Шіллер досить точно побачив суперечність між природою і культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи та замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей культури і цивілізації починає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.
Перше, що слід зафіксувати при розгляді поняття „культура” у тому його вигляді, в якому воно закріплене сьогодні у свідомості, це багатозначність, розмитість меж, використання і вживання в різних відношеннях. Не так багато існує понять, що були б настільки не визначені, доступні для використання у найрізноманітніших (часто протилежних один одному) смислах, ніж те, котре ми розглядаємо. Всі дослідники культури з абсолютною одностайністю констатують цю обставину.
Ще у 60-х рр. ХХ ст. американські культурологи А. Кребер і Ф. Клакхон, аналізуючи лише американську культурологію, наводили цифру 237 дефініцій (визначень). Нині ці підрахунки безнадійно застаріли і підвищений інтерес до вивчення культури потяг за собою лавиноподібне зростання позицій щодо його визначення. Мало не кожен автор дає власне визначення культури.
Таке семантичне (мовне) і змістовно-теоретичне розмаїття визначень свідчить про поліфункціональність, складність світу культури й того поняття, котре його виражає.
У повсякденному житті слово „культура” розуміють і як те, що характеризує людину в сфері соціальної поведінки, зокрема її тактовність, повагу до інших людей, делікатність, уміння завжди знайти міру свого вчинку. Широко розповсюджене ототожнювання культури з освіченістю. При цьому не з тим типом освіченості, котрий виступає синонімом ерудиції, накопиченою розумом інформацією, а з тим її змістом, що начебто „осідає” у внутрішньому світі особистості, роблячи її носієм якостей, прийнятих як культурні. У цьому разі культура ставиться на один щабель з внутрішньою інтелігенцією, практично ототожнюється з нею.
Інколи в повсякденному вжитку слово „культура” застосовується для характеристики якісного стану тих чи інших явищ. У цьому ключі й випускаються книги з найменуваннями: „Культура мовлення”, „Культура почуттів”, „Про культуру продажу товарів”, „Культура житла” тощо. І хоча це не зовсім буденне, швидше – літературно-публіцистичне слововживання, але його витоки слід убачати саме у буденній свідомості.
Прийнято й розуміння культури як того, що є специфічним для міського способу життя на противагу сільському.
Досить часто термін „культура” наближається до оціночної характеристики форм зовнішньої поведінки людини, виступає як інша назва для дотримання норм етикету. „Некультурно поводитесь” – ця поширена фраза явно виражає негативну оцінку тому, хто порушує загальноприйняті норми.
Філософи ж намагаються трактувати слово „культура” у широкому розумінні. Згідно з цим трактуванням, культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені впродовж історії людства. Спробуємо дати прийнятне визначення терміна „культура”.
Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих цінностей.
Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з’ясувати основний зміст культури як із пізнавальної (гносеологічної), так і з оцінної (аксіологічної) сторони.
Структура культури Культуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз із приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури.
Покажемо структуру культури за допомогою схеми:
Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної та духовної культури не є усталеними. Культурологи висловлюють з цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до нього й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, укладаючи сюди і частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач ВНЗ – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?
Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва. З іншого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло й ін.).
Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З погляду вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.
Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.
Основні культурні форми
Термін „культурна форма" використовується в культурологічній літературі по-різному, залежно від контексту. З інформаційно-семіотичної (інформаційно-знакової) точки зору форми культури – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення й розвитку людських потреб та здійснюється "програмне забезпечення" життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й численні. Розглядаючи культурні форми у масштабі всього людства, можна виділити такі порівняно автономні їх різновиди:
- національні культури (наприклад, українська, німецька, французька культури);
- регіональні культури (наприклад, культура Закарпаття, культура Полісся, культура народів Поволжя, культура Уєльсу);
- цивілізації (наприклад, давньоєгипетська цивілізація, антична цивілізація, європейська цивілізація, арабо-мусульманська цивілізація)
Усередині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого „рангу”, які займають окремі підгалузі їх простору. Так, у складі національних культур зберігається така „підгалузь”, як етнічна культура.
У різних народів у різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, в котрих люди знаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них належать релігійні уявлення й обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).
Поняття цивілізації вперше було використано стосовно історичного періоду, що прийшов на зміну варварству (первісному суспільству). Як зазначали С. Аверінцев і Г. Бонгард-Левін, „стародавні цивілізації – це цивілізації, котрі являють собою окрему цілісність, яка протистояла тому, що цивілізацією ще не є, – докласовому і додержавному, доміському і догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури”.
Культура і цивілізаційне буття людини ще не розведені в античності, де культура розглядалася, скоріше, як наслідування людиною за космічною впорядкованістю світу, а не результат його творіння.
Християнство, сформувавши нову картину світу, трактувало людське буття як виконання людьми заповітів Бога-творця, як слідування букві та духу Святого письма. У цей час культура і цивілізація в свідомості людей ще не розділялись.
Таке розрізнення позначилось уперше в епоху Відродження, коли в культурі став проявлятися індивідуально-особистісний потенціал людини, а цивілізація пов'язувалася з історичним процесом розвитку суспільства. Але ця рефлексія розрізнення їх суті виникла не відразу.
В епоху Просвітництва індивідуально-особистісний і суспільно-громадянський устрій життя нашаровувались один на одного, тому культура й процес цивілізаційного розвитку збігалися. Власне термін „цивілізація” був запроваджений французькими просвітителями в XVII ст.Ця заслуга належить філософуВ.Р. Мірабо. А завдяки філософамБуланжетаГольбахуця категорія починає використовуватись як характеристика вищої стадії соціокультурного розвитку (дикість – варварство – цивілізація).
Поряд із цим протиставлення понять „культура” й „цивілізація” виникло також і в Німеччині в XVIII-XIX ст. Соціально-історичним підґрунтям цих понять було соціально-економічне становище Німеччини того часу. Німеччина складалась із багатьох карликових феодальних держав та не мала національної політичної самосвідомості, проте єдність національної культури була яскраво вираженою.
Протиставлення культури й цивілізації стало можливим у результаті осмислення німецькою наукою стану культурної єдності в межах одночасної політичної роздробленості. Німецький соціолог Ф. Тенніс у кінці XIX ст. сформулював уявлення про напрям еволюції соціальної організації від общини до суспільства і виділив два типи соціальних відносин – общинні та суспільні.
Общинні відносини ґрунтуються на емоціях, симпатіях, душевних уподобаннях, зберігають власну самоідентичність в міру емоційних зв'язків, характерних для спільнот.
В основі суспільних відносин лежить раціональний обмін, вони мають речову природу й можуть існувати між розділеними та чужими один одному людьми, колективами, державами. Тут домінують раціоналізм і холодний розрахунок.
Якщо поняття „культура” складне на науковому рівні та добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття „цивілізація” на тому й іншому рівнях є найбільш неоднозначним. Звичними для нас стали поняття: „цивілізація майя, інків, ацтеків”, „антична”, „візантійська”, „західна”.
Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це:
- форма існування істот, наділених розумом;
- синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
- ступінь розвитку матеріальної та духовної культури;
- процес становлення громадянського суспільства;
- порівняно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні.
Спочатку термін використовувався для позначення епохи, якій передували дикунство і варварство. На побутовому рівні під терміном „цивілізація” розуміють найвищий ступінь у розвитку певної спільноти.
Розмежовуючи поняття „культура” та „цивілізація”, можна виявити деякі характерні для них риси:
- культура є внутрішнім надбанням людини, що розкриває міру її духовного багатства. Цивілізація являє собою зовнішній по відношенню до людини світ;
- культура тісно пов'язана з расовою і національною специфікою людських груп. У цивілізації переважають загальнолюдські глобальні масштаби;
- культура передбачає наявність у ній релігії, без якої неможлива духовність – рушійна сила будь-якої культури; цивілізація ж – безрелігійна.
Щодо цього російський філософ Микола Бердяєв писав: „Культура має душу, цивілізація – тільки методи і способи... Будь-яка культура неминуче переходить у цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагнення до світової могутності, до перебудови поверхні земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна”.
Відмова від бінарної формули „цивілізація – культура” відбулася лише в XX ст., після Другої світової війни, що стала завершальним етапом розпаду Британської імперії – останнього втілення класичної французької формули цивілізації. В кінцевій формі теза про те, що цивілізація визначається культурою, належить французькому історику Ф. Броделю: „Цивілізація – це зібрання культурних характеристик і феноменів”.
Унаслідок швидкого поширення процесу технізації та переоцінки системи цінностей, що поширювалися в культурі, європейська цивілізація стала набувати техногенного характеру. Так, на думку видатного американського футуролога Е. Тоффлера, найбільш характерними рисами соціокультурних універсалій західноєвропейської культури, які лежать в основі техногенної цивілізації, є:
діяльність людини, спрямована на вдосконалення предметів і речей, а не самої людини;
людина – активно діюча особистість у перебудові світу;
швидка зміна предметного світу, що привела до змін способу життя, динаміки соціальних зв'язків та їх впливу на співвідношення традиційності й інновацій у культурному і цивілізаційному розвиткові;
домінування наукової раціональності, пуританської етики;
орієнтація на автономність особистості, її прав, свобод;
особливе розуміння влади, сили, її характеру та природи;
- особливе уявлення про природу як про поле для прикладання сил людини.
Відбувається всебічна глобалізація, інтенсивна міграція населення планети, стрімкий розвиток засобів масової комунікації (зокрема, мережі Іnternet, супутникових систем телебачення, мобільного зв'язку). В той же час у міру глобалізації стають усе більш помітними ознаки протилежної тенденції – боротьба за збереження унікальності національних культур, антиглобалістські рухи.
Регіональні культури –це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі й протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття „регіональна культура” може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура Західної та Східної України).
Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру –суперкультуру (або домінуючу культуру).Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо.Прикладом національних культур можуть слугувати українська культура, російська культура, французька культура, німецька культура тощо.
У межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.
У специфічних культурних формах розв’язується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання й навчання, звичаї й традиції, міфи й сказання, бібліотеки й музеї – це культурні форми, в яких здійснюються збереження та передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.
Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: „культура храму і монастиря”, „культура замку і палацу”, „культура села і хутора”, „культура середньовічного міста”. У сучасному світі це явище особливо характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.
Субкультура (від лат. sub – під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи в середині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.
Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. У сучасному світі розрізняють такі субкультури:
- регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);
- професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);
- етнолінгвістичні (пов'язані з мовними, етнічними особливостями соціальних груп);
- релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);
- вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).
Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, а й знаходяться в конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.
Термін “контркультура”був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологомТеодором Розсаком, який розумів під нимсукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.
Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60-их-70-их роках ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.
Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі навесні 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: „Заборонити заборони!”, „Займатися коханням, а не війною!” тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяця студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом з тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.
Відтоді, культурологія й оперує поняттям „контркультура”. Отже, контркультура (від лат. сопtrа – проти) – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам домінуючої культури.
Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, "Біле братство"), субкультура хіпі 60-их років XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери й ін.), які ламають традиційні механізми соціалізації і намагаються створити специфічний спосіб життя та культивувати свою відокремленість.
Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що спричинив заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це в свою чергу приводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. В цьому сенсі контркультура – необхідний елемент будь-якої культури.
У XX та XXI ст. контркультурні рухи набули масовості, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.
Розглядаючи структуру суперкультури, необхідно виділити і такі її елементи, як елітарна культура, народна культура та масова культура.
Елітарна культура створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від. фр. еlііе – краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.
Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури належать образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво й салонна музика. Формулою елітарної культури є „мистецтво для мистецтва” та практика „чистого мистецтва”.
Відносне розшарування культури на „культуру для всіх” і „культуру для обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виник розподіл на елітарну культуру "грамотних" людей і фольклорну (народну, етнічну культуру). У XXст. цей розподіл набув форм елітарної й масової культур.
Елітарна культура зорієнтована, на думку її творців, на сприйняття елітою як кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість. Це форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.
Інформація, що міститься в сучасних наукових виданнях, і зміст сучасного мистецтва, важкі для сприйняття і потребують для свого розуміння певних зусиль і відповідного рівня знань.
Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити шедеври літератури (наприклад творчість Дж. Джойса, Х.Л. Боргеса, О. Хакслі та поетів-символістів); музики – твори І. Стравінського, Г. Малера, А. Шнітке. К. Дебюсі; живопису – кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм; кіно –фільми А. Тарковського, О. Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедично освічених універсалів, які відчувають себе як удома в усіх сферах культури, минув. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняно нечисленна, еліта.
Народна культура включає в себе два види – популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо) культури. Тому в народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов'язаний із фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, котрі нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) та знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці й побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільстві – більшість суспільства. Але в постіндустріальному суспільстві ситуація змінюється.
Масова культура (від лат. таssа - грудка, частка і сиltura - оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури XX – XXI ст., характерних для економіки, управління, дозвілля, спілкування і особливо сфери художньої культури.
Масова культура(маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпорядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення.Масова культура зароджується лише у Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, становлення загальної грамотності населення, деградації багатох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і.т.ін. Термін «маскульт» уведено американцемД. Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах.
Ці явища включають особливості виробництва культурних цінностей в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, що розраховані на масове споживання вищеназваної культури. Наголос робиться на "посередній" рівень розвитку наймасовіших споживачів цієї продукції.
XX ст. – час становлення єдиної загальнолюдської культури, котра розвивається засобами взаємозбагачення й взаємопроникнення її національних форм. Відбулася велика соціальна революція, причинами якої є колосальні зміни форм, способів та зразків життя людини. Індивід почав отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв'язку і масової комунікації, змінилися кількість, форма та зміст соціальних контактів. Наприклад, перший концерт П.І. Чайковського в США в квітні 1881 р. у Карнегі-хол слухали не більше від тисячі людей; перший виступ у США рок-групи "Веаtles" у лютому 1964 р. у тій самій залі завдяки телебаченню – 73 млн людей; нині завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися декілька мільярдів людей.
Масова культура – це феномен, який раніше не траплявся в людській історії. Тобто виник ще один дивовижний культурний феномен, що має відношення до того, що ми називаємо індустрією свідомості. Для масової культури характерне зведення елітарної культури до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов'язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерційний успіх. Саме подібна індустрія „творить” сьогодні людину, нав'язуючи їй нові уявлення про світ і саму себе. Під впливом маскультури виникла особлива порода людини – людини масової.
Масову людину характеризують, як уважав X. Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу найбільше цікавить власний добробут та найменше – джерела цього добробуту. Маса – це стійкий від людей, специфічна природа яких виникла в XX ст., і тому нині можна з повним правом говорити про антропологічну катастрофу.
Установка маскульту – розвага; він не існує поза mass media – сферою сучасних технічних засобів тиражування й активного впровадження у свідомість суспільства тих цінностей, які її ініціаторам здаються потрібними й вигідними – преса, кіно, радіо, телебачення тощо. Якщо елітарна культура твориться індивідами, зацікавленими насамперед у реалізації свого особистого таланту, то, скажімо, сучасний естрадний співак – це насправді цілий колектив працівників, які створюють його імідж – зачіску, грим, балетний фон, фонограму, декорації. Вони роблять часом чудесне перетворення досить скромної з погляду вокального або акторського обдарування особи на чарівного “ідола” естрадного жанру. Колосальні прибутки від “розкручування” такої естрадної зірки – не останній чинник її появи на артистичному небосхилі. Включається відповідний механізм реклами, формується мода на той чи інший імідж або напрям; як правило, така культура розрахована на невибагливі смаки (наприклад, “попса”).
Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, стриптиз, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо. Для масової культури характерні є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощеність, розважальність. її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, сентиментальна проза, кінематографія з бійками, вампірами, еротикою; музика – рок, реп, реггі, техно тощо; популярні нариси про навколонаукові і псевдонаукові справи, сенсаційні новини, спорт, містика... Масова культура не потребує від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, спираючись на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до давніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створює нові міфи, що сприймаються також „не розумом, а серцем” (чаклунство, ворожіння, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, комуністичні утопії).
У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і р своєму крайньому відображенні породжує контркультуру — войовничу і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша спирається на властиві простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо).
З маскультом тісно пов’язане поняття “кіч” . Етимологія цього слова походить від англійського “for the kitchen” – для кухні, німецького музичного жаргону початку ХХ ст. “Kitch” – халтура. Отже, кіч –псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект, деталями.
Кожна культурна форма має своїх носіїв, або адептів, причетних до неї осіб, які так чи інакше підтримують її існування. Кількість таких особистостей - один із основних індикаторів її культурного потенціалу. Чим більша така кількість, тим більш значне місце займає вона в культурі. Адепти будь-якої культурної форми можуть залишатися неорганізованою більшістю причетних до неї людей, проте наявність у людей спільних інтересів призводить до їх намагання об'єднатися і створити різного роду спілки, серед котрих можна виділити як неформальні об'єднання, так і формально зареєстровані організації з уставом, правилами членства тощо. Наприклад, з історії імпресіонізму відомо, що цей напрям у французькому живописі в другій половині XIX ст. виник як неформальне об'єднання художників, котрі виступали проти офіційного (салонного) мистецтва. До групи входили художники Каміль Пісаро, Поль Сезанн, Клод Моне, Огюст Ренуар, Едгар Дега і Берта Морізо. Здебільшого, вони збиралися в паризькому кафе на вулиці Батіньоль. Ось чому спочатку вони отримали назву „батіньольська школа” (назва умовна), а згодом почали називатись імпресіоністами.
Уходження до тієї чи іншої культурної форми якоюсь мірою впливає на мислення і поведінку її носіїв – формуються відповідні норми ставлення до "своїх" та "чужих", групова солідарність, ієрархія за рівнем досягнень, традиції, ритуали тощо.