Загальна характеристика первісного суспільства

   Пізнання держави і права варто починати з питання про походження держави — чи завжди в історії людського суспільства існував цей соціальний інститут, чи він з’явився на певному етапі розвитку суспільства. Тільки такий методологічний підхід, що реалізує принцип історизму, дозволяє усвідомити причини і форми появи держави, її характерні, сутнісні риси, відмінність від попередніх організаційних форм життя суспільства. А починати необхідно з комплексної характеристики первісного суспільства, головною ознакою якого був колективізм.    Почнемо з економічної сфери. Первісна людина займалася полюванням, рибальством, збиранням плодів і коренів рослин, тобто присвоєнням продуктів природи. Для цього вона використовувала примітивні знаряддя праці, що виготовлялися з природних матеріалів. Економіка цього суспільства була заснована на суспільній власності. При цьому неухильно дотримувалися двох правил: усе, що здобувалось, надходило до загального кошика і усе здане перерозподілялося, кожен одержував певну частку. На інших засадах первісне суспільство просто не могло існувати, воно було б приречене на вимирання.    Протягом багатьох століть і тисячоліть економіка носила привласнюючий характер. Продуктивність праці була вкрай низькою. Природно, що в таких умовах не могли виникнути ні приватна власність, ні експлуатація. Це було суспільство економічно рівних, але рівних у бідності людей. Поступовий і досить повільний розвиток економіки йшов по двох зв’язаних між собою напрямах: удосконалення знарядь праці та удосконалення способів, прийомів і організації праці.    Соціальна організація первісного суспільства характеризувалася сімейною родовою общиною, якою керували її найбільш авторитетні і досвідчені представники. В основі сімейної общини лежали родинні стосунки, існувала фіксована система поділу праці, розподілу здобичі, шлюбно-сімейних відносин.    На більш пізніх стадіях розвитку первісного суспільства виникають племена, що об’єднали близькі роди, а потім і союзи племен. Укрупнення суспільних структур було вигідне суспільству: воно дозволяло ефективніше протистояти силам природи, створювало можливість для спеціалізації управління, дозволяло успішніше відбивати агресію сусідів. Разом з тим укрупнення сприяло швидшому освоєнню нових знарядь і прийомів праці.    Однак сама можливість об’єднання вирішально залежала від рівня розвитку економіки, від продуктивності праці, що визначали, яку кількість людей могла прогодувати певна територія. Словом, така соціальна організація первісного суспільства забезпечувала гармонійну взаємодію людини і природи.    Управління і влада первісного суспільства характеризувались наступними ознаками. Усі найважливіші питання вирішувалися загальними зборами. Кожен дорослий мав право брати участь в обговоренні й вирішенні будь-якого питання. Для здійснення оперативного управління обирався старійшина — найшанованіший член роду. Посада ця була не тільки виборною, але й змінюваною: як тільки з’являвся сильніший, розумніший, досвідченіший, він замінював старійшину. Особливих протиріч при цьому не виникало, оскільки, з одного боку, жодна людина не відокремлювала себе (і своїх інтересів) від роду, а з другого — посада старійшини не давала ніяких привілеїв (крім поваги): він працював разом з усіма й одержував свою частку, як і усі. Влада старійшини ґрунтувалася виключно на його авторитеті, повазі до нього інших членів роду.    Плем’я очолювала рада старійшин, що представляли відповідні роди. Рада обирала вождя племені. Ця посада на ранніх етапах суспільного розвитку також була змінюваною і не давала привілеїв. Союз племен керувався союзом вождів племен, що обирав вождя союзу (іноді двох, один із яких був військовим вождем).    Нормативне регулювання було притаманне і первісному суспільству, яке не може існувати без певного порядку у відносинах. У первісному суспільстві існували своєрідні правила поведінки, які мали звичаєвий характер. Ці правила відображали інтереси всіх членів суспільства, передавались із покоління в покоління і виконувались добровільно, за звичкою. Порушення правил засуджувалось всім суспільством, включаючи і примусові заходи (смертну кару або вигнання з роду).    Розвиток первісного суспільства відбувався досить повільно, і ті істотні зміни в економіці, структурі, управлінні та ін., про які йшлося, почалися порівняно недавно. Первісне суспільство багато тисячоліть практично не змінювалося. Найсуттєвіші зміни починають відбуватися в період неолітичної революції (від неоліт — новий кам’яний вік). У цю епоху відбувається якісний переворот у всіх сферах життя людства від привласнюючого до відтворюючого господарства, тобто від полювання, рибальства і збирання до землеробства, скотарства і металообробки, керамічного виробництва. Цей перехід зайняв кілька тисячоліть.    10–12 тис. років тому відбулися несприятливі зміни клімату, почалося вимирання великої фауни (мамонтів) — основного джерела харчування людини в деяких регіонах. Людство відповіло на ці кризові явища переходом до нового способу існування — до відтворюючої економіки.    На етапі переходу до відтворюючої економіки в різних регіонах були одомашнені рослини і тварини. Заняття сільським господарством привело людство до осілості — ще одного великого перевороту. Сільське господарство дозволяло створювати запаси і переживати несприятливі часи, насамперед зиму (у певних регіонах).    Підсумок неолітичної революції — виникнення в деяких регіонах земної кулі ранніх землеробських суспільств. На їх основі виникають перші цивілізації і відбувається становлення ранньокласових суспільств.    Відтворююча економіка вже на перших етапах становлення характеризується таким обміном між людиною і природою, при якому людина стала вперше в історії створювати надлишковий продукт.    Селекція рослин, поливне землеробство привели до небувалих урожаїв, а згодом і до подальшого поділу праці. З’являються організатори виробництва, які здійснюють облік праці і розподіл її результатів. Виникнення і привласнення надлишкового продукту приводить до становлення нових форм власності, до переходу від колективістської форми власності до колективної, групової і приватної; до подальшого соціального розмежування суспільства. Нова організація виробничої діяльності (її ускладнення, поява нових управлінських функцій) також сприяє соціальній диференціації суспільства.

Господарський розвиток та економічна думка в Месопотамії

У кінці IV тис. до н. е. у межиріччі Тигру та Євфрату виникла ранньоцивілізаційна система, яку греки називали Месопотамією, або Дворіччям. Цивілізація сформувалася на півдні Месопотамії і отримала назву Шумерської. Основу її населення становили шумерські племена, які заселили ці землі в середині IV тис. до н. е.

Шумерська цивілізація була конгломератом держав-номів, що виникли на основі племен-вождівств. їх адміністративними центрами були міста (Ур, Ерида, Ларс, Лагаш, У рук, Кіш тощо), засновані навколо храму. Сформувався адміністративний апарат із верховного жерця, жерців і дружинників. Господарство кожного нома - це державно-храмовий комплекс, що складався з двох секторів: державно-храмового (корпоративного) і державно-общинного. Соціально-економічне життя характеризувала корпоративна влада-власність на землю. Земля належала верховному власнику - державі. Державно-адміністративний апарат організовував колективні роботи і редистрибуцію матеріальних благ.

Землі храмів ділили на три частини. Одна використовувалася на потреби храму. На ній працювали економічно залежні робітники, які не мали власного домогосподарства та засобів виробництва, експлуатувалися храмовими органами влади, отримували "натуральне забезпечення" (22-58 кг зерна на рік). Переважали "рабині та їх діти". Частину землі наділами розміром 1/3-4 га надавали робітникам "на прогодування". Земельні ділянки (приблизно 4-6 га) за певну частину врожаю отримували також члени громади. Серед них відбувалася майнова диференціація. Зерно храму вважалося багатством всієї громади, його використовували в голодні роки.

Державно-громадський сектор охоплював половину землі. Члени громади володіли засобами виробництва, платили храму ренту податок, виконували громадські роботи: будували храми, палаци, міські стіни тощо. Наприклад, у м. Лагаші (XXIV ст. до н. е.) з 36 тис. населення у храмовому господарстві працювали 10-15 тис. Документи того часу свідчать, що громади продавали землю, у тому числі правителям.

Землеробство було плужним, розводили корів, дрібних домашніх тварин. Ремісники випікали хліб, варили пиво, були ковалі та мідники. Культивували фінікову пальму, садові дерева. Рабство формувалося як економічний уклад. Рабами були військовополонені, боржники. Щоб захистити поля від весняних паводків у зв'язку з таненням снігів у горах Вірменського нагір'я, будували іригаційні споруди (канали, плотини, водосховища). Це була найдавніша іригаційна цивілізація.

Розвивалися внутрішній обмін і зовнішня торгівля. Месопотамія була пов'язана дорогами, річками, каналами, караванними шляхами з різними країнами. Із Півночі привозили мідь, дорогоцінні метали, камінь, дерево, будівельні матеріали, із Півдня - худобу, сукно, шкіру, з Індії - золото, слонову кістку, прянощі. Вивозили продукти землеробства, ремісничі вироби, зокрема килими, тканини, холодну зброю, глиняний посуд.

У 2369 р. до н. е. номи Шумера були об'єднані в Аккадське царство, що мало характер східної деспотії. Розгромлене племенами гутіїв, воно відродилося з центром у місті Ур, відомому в історії як період III династії Ура (2132-2024 рр. до н. е.).

В умовах централізованої держави панувало державно-палацово-храмове господарство, що поглинуло державно-громадське, із тотальною державно-редистрибутивною організацією суспільного та економічного життя. Земля вважалася власністю держави. Фактичним розпорядником землі та трудових ресурсів був правитель. Панувала адміністративно-бюрократична регламентації всіх сторін життєдіяльності. Чиновникам за службу надавали земельні володіння. Селяни отримували лише натуральне забезпечення. Збереглися документи купівлі-продажу землі, що, на думку вчених, свідчить про формування приватного землеволодіння. Зросла кількість рабів. Джерелами рабства були війни, борги. Переважало державне рабоволодіння, поширилося приватне. У приватних володіннях раби могли мати сім'ю, викупитися на волю.

Позитивні зрушення в економіці відбувалися за рахунок поліпшення організації виробництва. Було побудовано єдину іригаційну систему. Використовували мідь і бронзу. Застосовували плуг із сіялкою. Вирощували ячмінь, пшеницю, тростину, садові та городні культури. Розвивалося тваринництво. Ремесло, залишаючись складовою палацового господарства, поступово виокремлюється в самостійну галузь. Існували такі професії, як ткачі (виготовляли сукняні та лляні тканини), пекарі, кухарі, ковалі, ювеліри, теслі, столярі, каменярі, суднобудівники, гончарі, канатники, парфумери.

Держави Дворіччя торгували з Єгипетською, Крито-Мікенською, Хараппською, а також з іранськими та середньоазійськими ранніми цивілізаціями. Розвиток торгівлі зумовив виникнення товарних грошей, роль яких спочатку виконували хутро, худоба, шкури, мідь, а з часом - лише срібло та ячмінь. Товарні гроші функціонували як мірило вартості та засіб обігу. В XX ст. до н. е. почали використовувати монети у формі зливків з печаткою (шекелі вагою до 8 г). Розвивалося лихварство. Великими лихварями були храми, які надавали землевласникам і торговцям позики в натурі. Сформувалася аккадська система мір і ваги. Знайдені господарські документи свідчать про різні форми господарських угод.

У кінці XXI ст. Аккадське царство було зруйноване племенами Елама і амореїв, останні створили нову державу, відому як Старо-вавилонське царство (1895-1600рр. до н.е.) з столицею у місті Вавилоні на річці Євфраті, що мало вигідне географічне положення. Вавилонії була могутньою державою, особливо в роки правління царя Хаммурапі (1792-1730 рр. до н. е.).

Господарство Старовавилонського царства характеризує поступова трансформація державно-редистрибутивної система у державно-приватновласницьку. Економічний розвиток досліджують на основі Кодексу законів Хаммурапі, що є системою суспільних правових норм для користування царських суддів, пам'яткою економічної думки та важливим джерелом знань із суспільно-господарського життя Вавилонії. Текст складався з 282 статей, з яких відомі 247.

Держава зберігала право влади-власності на землю і воду. Одночасно земля перебувала у володінні відроджених "вторинних" сільських громад. Селян наділяли землею, за користування якою вони сплачували ренту-податок, виконували трудові повинності. Розвивалося умовно-службове землеволодіння з повним або частковим розпорядженням і доходами. Земля здавалася в оренду. Існувала система суборенди. Орендна плата здійснювалась сріблом або частиною врожаю чи реального доходу. Так, орендна плата за використання поля становила третину врожаю, саду - дві третини. Документи того часу свідчать, що земля, крім службових наділів, була об'єктом купівлі-продажу, а також приватною власністю. її продавали, передавали у спадок членам родини. Несплата податків упродовж трьох років призводила до втрати володіння. Для захисту приватної власності передбачалися покарання. Регулювалися відносини майнового найму, користування чужим майном.

В умовах іригаційного землеробства державна організація колективних робіт була необхідною. Однак державно-редистрибутивна система не відродилася. Селяни вели самостійне господарство під контролем представників державної або храмової адміністрації.

Існувало міське і палацове ремісниче виробництво як самостійна галузь. Оскільки в умовах Вавилонії природних ресурсів не було, держава забезпечувала суспільні потреби в імпорті товарів, була замовником продукції міських ремісників.

Утвердилася правова основа рабовласництва. Раби та їх діти визнавалися майном господаря, їх продавали і карали. Джерелами рабства були війни, боргова кабала, боргове рабство обмежувалося. Наймана праця визнавалася і таксувалася (оплата праці лікарів, вчителів, будівельників, ремісників тощо).

З'явилися перші торгові та банківські доми. Позики оформлялися письмово, надавали під 20 % річних у грошовій та 30 % у натуральній формі часто під заставу нерухомості. Дозволялося приймати для покриття боргів рухоме майно. Господарські угоди, зокрема торговельні, оформлялися правовими договорами, визначалися форми врегулювання будь-яких суперечок. Торгівля регулювалася спеціальними правилами. Так, при продажу власної частки спадкового майна продавець сплачував компенсацію на користь членів сім'ї. Практикувався натуральний обмін. Майже все доросле населення мало печатки замість підписів. У XX ст. до н. е. в Месопотамії було започатковано сплату податків у грошовій формі. Для їх збирання призначали спеціальних чиновників.

Суспільні відносини з ранньокласових переростали у станово-класові. Держава зберігала панівну роль у соціально-політичному та ідеологічному житті суспільства.

Упродовж другої половини II-І тис. до н. е. в умовах іноземного загарбання та Нововавилонського царства (626-539 рр. до н. е.)1 редистрибутивна система остаточно трансформувалася у державно-приватновласницьку. Економічний розвиток характеризують державна власність на землю та іригаційні споруди, зростання значення умовно-службового землеволодіння з правом розпорядження землею та частково доходами, оренда землі, використання рабської та найманої праці, розвиток товарно-грошових відносин у сфері обігу, розвиток річкової та караванної торгівлі, формування податкової система через стягнення ренти-податку.

Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (ХХII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів*1. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрархічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.

*1: {Хрестоматия по истории древнего Востока. — Ч. I. — М., 1980. — С. 31.}

Заслуговують на увагу такі пам’ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.