Yevraziya

Широколистяні ліси складаються головним чином з бука лісового, дуба (0_іегсіз гоЬіг, <3. ЗеззІфога). Ці види рідко утворюють змішаний ¬ ні насадження, що пов'язано з їх екологічними осооенностям-й. лре-ал дуба просунуть значно далі на південь і схід, ніж ареал бука. У горах букові ліси займають більш високий, краще зволожений пояс схилів, ніж дубові.

У приатлантичних районах зони, крім бука і дуба, до складу лісів входять благородний каштан (Саз1апеа заНіа), що утворить у Франції чисті ліси, і граб звичайний (Сагртіз ЬеШіз). У під ¬ волосіні цих лісів представлені деякі вічнозелені види: падуб (Іех ацш \ оІіт), плющ (Нейега Не11х), тис (Тахіз Ьасса1а).

У центральних і східних районах зони панування переходить до дубовим лісам з річним, зимовим і пухнастим дубом (С ^ іегсіз ріЬез-сепз). Супутніми видами в них є звичайна і круп ¬ нолістная липи (ТШа согйа1а, Т. § гапсІ} ОІА), клен гостролистий (Асег рШапоШез), ясен звичайний (Ргахтіз ехсеИог), граб обикно ¬ венний, а в підліску звичайні ліщина, черемха, бересклет бородавча ¬ тий і європейський (Еуопутіз іеггісоза, Є. еігораеа), шипшина.

Крім широколистяних лісів, в описуваної зоні распростра ¬ нени та інші фармації. На південному заході Франції і в приморських рай ¬ онах Германо-Польської рівнини і Ютландії численні соснові та дубово-соснові насадження, приурочені до великих скупчень пісків. Значна кількість соснових борів насаджено людиною для закріплення дюн. У прибережних районах з океанічним кліма ¬ том на бідних піщаних або торф'яно-болотних грунтах розвинені вірі-щатнікі. Крім звичайного вересу (СаІіпа Уі1 § аг1з), характер ¬ ного для верещатникі тайговій зони, в них велике значення більш теп ¬ лолюбівих видів вересу (Ег1са ШгаІх, Є. уа ^ АПЗ, Є. стегеа); із зла ¬ ків рясні щучка { ВезсКатрзьа Цехіоза), молінія (МоІта соегіка), Білоус (Кагйіз з1г1с1а).

Основним типом грунтів зони є бурі лісові. Помірне ув ¬ зволоження сприяє інтенсивному розкладанню первинних мінера ¬ лов і органічних залишків (що утворюються завдяки рясному ліс ¬ ному опад) та утворення вторинних глин мінералів. Процес:> гліненія в них розвинений значно краще, ніж підзолистий процес. Бурі лісові грунти мають нейтральну або слабо-кислу реакцію,: червону опідзолені, міцну ореховатую структуру з іллювіальним I карбонатною горизонтом. Вміст гумусу в них досягає 3-7%!. I Ці грунти використовуються в землеробстві для вирощування пшениці, са-Харні буряка, фруктових дерев. Менш родючими є підзолисто-буроземні грунти, поширені в найбільш вологих ^ Айон рівнин. На вапняках формуються перегнійно-карбонатні грунти - рендзини.

Висотна ландшафтна поясність в цій зоні добре, розвинена в \ льпах і відноситься переважно до лісо-лугового типу (нижній До ~; яс представлений гірськими широколистяними лісами, верхній - гір ¬ вими луками). На північних схилах Альп нижній пояс зайнятий дубовими I: есамі, які на висоті 600-800 м змінюються лісами з бука з при ¬ месью ялиці європейської (АИез а1'а). Під широколистяними лісами I.-Того пояса розвинені переважно гірсько-лісові бурі грунти, а В '.

зестнякових районах - рендзини. Вище 1000-1200 м лежить пояс I ■: оних темнохвойних лісів з ялини та ялиці на гірничо-підзолистих поч-I вах. Місцями біля верхньої межі цього поясу представлені светлохвой-I ші сооново-модринові ліси з кедрової сосни (Ртіз сетЬга) і

європейської модрини (Ьаг1х йесШаа). Хвойні ліси покривають I снлони гір до висоти 1600-1800 м. У верхній узлісся пояса вони часто I набувають парковий характер.

Пояс хвойних лісів змінюється субальпійської чагарникової і лу-

г: зою рослинністю, що йде до висоти 2000-2100 м. стланикової коріння сосни (Ртіз топ1апа), рододендрон (РНойойепЛгоп (еггі § теіт "Shyrokolystyani lisy skladayutʹsya holovnym chynom z buka lisovohК.Н. Игзі (ит), низький ялівець (/ ітрегіз йергезза), високі тра ¬ ви складають основу рослинності цього поясу. Ще вище слід пояс альпійської рослинності, в якому деревні та чагарникові види зникають. Рослинний покрив набуває плямистий характер. Високогірні луки складаються яскраво квітучими низькорослими травами: крокусом (Сгосіз а1И {1огіз), примулами (Рпті1а аігкіШа), Гьонц ¬ нами, наприклад тирличем (СепІапа асаіНз), сіль-данелламі (8оШа-пе11а різШа), Веронікою (Уеготса а1рта), жовтцями (Яапіпсі1із а1-рез (г1з), деякими видами осоки (Сагех сігуі1а, С. зетрегь1гепз) та ін Луга субальпійського та альпійського поясів використовуються в літній час в якості цінних пасовищ. Грунти цих поясів відносяться до гір ¬ но-лугового типу.

Склад рослинного покриву зони широколистяних лісів со ¬ здает сприятливі передумови для життєдіяльності багатьох жи ¬ Вотня. У фауні зони представлені як тварини, властиві тайзі, так і місцеві види. Невелика глибина сніжного покриву, а на заході і повна його відсутність, дозволяють перезимовують в цій зоні великим копитним: благородний олень, козуля, кабану. У Карпатах і некото ¬ рих районах Альп зберігся бурий ведмідь. З інших ссавців ¬ щих представлені білка, заєць-біляк і заєць-русак, борсук, норка, їжак, лісова куниця, чорний тхір, рись, лісова кішка. Численніший і світ птахів, але, на відміну від тайги, водних і болотних птахів мало. Звичайні дятли, іволги, синиці, дрозди, зяблики, сорокопуди. В результаті све ¬ дення лісів і полювання великі тварини зустрічаються в даний час в досить обмеженій кількості. Разом з тим, зведення лісів при ¬ вело до появи деяких тварин відкритих просторів: зайця-русака, сірої куріпки, мишоподібних гризунів, є головним ¬ ми шкідниками сільськогосподарських полів.

Лісостепова і степова зони. Зі Східної Європи в межі Придунайських рівнин вклинюються ділянки лісостепової та степової зон. Про вигляді природних ландшафтів цих районів можна судити лише по рідко збереженим «заповідним» урочищам, бо поверхня рівнин нині майже суцільно розорана. Великі поля за ¬ менілі на цих рівнинах з їх чорноземними і чоноземовидні поч ¬ вами колишню рослинність. Судячи з сучасним екологічним усло ¬ виям і деяким палегеографіческім даними, ландшафти Середньо-Дунайської рівнини нагадували східноєвропейську широколиств ¬ ву лісостеп. Ковилові і Бородачова степу (угорські пушту) чергувалися з широколистяними лісами, переважно Дубров ¬ вами. На Нижньо-Дунайській рівнині, де коефіцієнт зволоження менший, ландшафти були раніше близькі степових ландшафтів півдня Украї-ни. Типові східноєвропейські ландшафти в Західній Європі приурочені головним чином до ізольованим Міжгірським рівнинах з континентальним кліматом.

Субтропічний пояс. Зона вічнозелених ксерофітних лісів і чагарників (середземноморська). У цій зоні лежить велика частина Південної Європи, виключаючи Венециано-Паданськая низовина, північ і північний схід Балканського півострова і крайній північ Піренейського. Характерна особливість клімат Середземномор'я ¬ ської зони полягає, на відміну від інших зон субтропічного поясу, в різкій нерівномірності випадання опадів з максимумом в прохолоду ¬ ний сезон і мінімумом в жаркий. На період максимальної випаровуваність ¬ сті припадає мінімум опадів, тоді як із зменшенням випаровується ¬ мості прихід вологи значно зростає.

Гірський рельєф і його дробова розчленованість не сприяють фор ¬ мування великих річкових басейнів в цій зоні. Річки здебільшого виробляють крутосхильні глибокі долини з вузькими кам'янистими руслами.

Широке поширення вапняків сприяє розвитку з зоні карстових ландшафтів з властивим їм своєрідністю гідро-I графічної мережі, рельєфу, оголеністю поверхні.

У зв'язку з гірським рельєфом типові середземноморські раститель-[ниє формації і коричневі грунти приурочені лише до наявних I з ~ есь невеликим раввінкам і нижнім ділянкам гірських схилів. Біль ¬ шая ж частина площі зони зайнята листопадними гірськими лісами і I чагарниками і відповідними їм гірськими разностями грунтів. Місць ¬ ні зміни клімату та інших факторів призводять до частої зміни фор ¬ мацій. Важко виділити одну якусь рослинну формацію, I яка була б панівною в усіх районах зони. Говорячи про вічно ¬ зеленої рослинності зони, не можна забувати про те, що середземно-[1: ерье-це зона субтропіків з посушливим літом, тому рослини: 1есь мають ознаки ксероморфного: жорсткі листя, часто опушений-: -: ті або покриті восковим нальотом , колючки замість листя, содер-I: -: ат велику кількість ефірних масел.

Найбільш характерними типами формацій є вічнозелені твердолисті кеерофітние ліси і чагарники. За займаної площа ¬ ді чагарники набагато перевершують лісу. Ліси найчастіше складаються з I зндов дуба (переважно вічнозелених), південних сосон і кедрів: • зміїний і 'корковий дуби (0_іегсіз Цех, (3. ЗіЬег), що утворюють ліси переважно у вологих районах заходу зони, македонський і ва-лоновий дуби ( З ^ іегсіз тасейотса, <3. ае @ йорз), в основному на Бал-аіском півострові, чорна сосна (Ртіз ш § га), італійська сосна Ртіз р'теа), приморська й Алепський сосни (Ртіз ртаз ^ ег, Р. На1ереп-- ■ $), кипарис горизонтальний (Сіргеззіз зетрегь1гепз ьаг; НопзопШНз), атласький і ліванський кедри {Сейгіз аІапІса, С. І'ат). Середземно ¬ морські лісу досить рідколистяні і світлі, з густим підліском з • мирта (МугИз соттітз), суничного дерева (Аг'іИз апйгаскпе, - іпейо), оливи (01еа еігораеа), рясту (С1з {з 1ас1ап1} егіз), дре-I завидного ялівцю (] ітрегіз ехсе1за).

Чагарникові формації складаються найчастіше з видів, характер ¬ них для підліска вічнозелених лісів. У них деяку роль відіграють листопадні види, кількість яких збільшується з просуванням в північні і східні райони зони. Чагарникові формації більш вологих районів зони утворюють відносно густі високі зарості переважно захід Середзем'я), тоді як у більш сухих районах (особливо на Балканському півострові) вони зріджені і нізкоствольних.

У районах зони з морським кліматом найбільш типовою є устарніковая і нізкодревесная формація маквіс, що складається з вічно ¬ зелених, відносно високих (1,5-4 м) видів суничного дерева, | "аданніка, деревовидного ялівцю, дроку, олеандра (Иегшт [г ' . гапйег), філліреі (РНШугеа), мастичного дерева або корсиканскої фісташки (Р1з1ас'ш 1епНзсіз) та ін В умовах меншої вологості і значною каменистости грунтів (південь Франції, центр і схід Піреней-I ського півострова) поширені формації з низькорослих вечнозе- I гених чагарників (до 1 м)-гарига. Вони не утворюють суцільних за-росли і часто розглядаються як одна зі стадій деградації мак-I з:-са. Найхарактернішими рослинами гариги є кермесовий [-;. б (С> іегсіз соса [ЕГА), чебрець, або чебрець (ТНутіз уі1 § АПЗ), испан-■ ський дрік (ЗрагІіт щпсеіт), розмарин (Дозтагшіз оЦШпаНз). Раз ¬ різновид гариги є Пальмітос - зарості низькорослої паль-(и хамеропс (СНатаегорз НітШз), єдиного в Європі дікорасту ¬ ного представника сімейства пальм. Пальмітос поширений на Балеарських островах, на півдні Піренейського півострова та в Сицилії.

Формації томілляри (тімьяннікі) представлені головним обра ¬ зом в центрі Піренейського півострова і складаються з низьких ароматіч ¬ них, сильно опушених видів: чебрецю (або чебрецю), розмарину, лаВ єдину фізико-географічну країну об'єднуються Британські «острова і Герцинськая Європа. Термін «герцинського» придбав не тільки чисто тектонічний, але і ландшафтний сенс. Існує поняття про герцинських типі рельєфу, клімату, річкового стоку. Нерідко говорять про герцинских ландшафтах, розуміючи під ними групи ландшафтів добре зволожених і залісених середньовисотних (і складчатонгльгбових гір і мозаїчно вкраплених в них міжгірських рівнин. З цієї точки зору Британські острови (незважаючи на те, що значна частина їх зайнята каледонская структурами) дуже близькі Герцинской Європі, що і дозволяє об'єднати дві території в єдину фізико-географічну країну.

Разом з певними спільними рисами природи, кожній країні притаманні і внутрішні відмінності, що дозволяють виділяти в країнах фі-Зіко-географічні області. Виділення в країнах областей та їх харак ¬ теристик даються нижче, у відповідних розділах.

Фенноскандії

До складу Фенноскандии входять Скандинавський і Кольський підлозі ¬ острови, Фінляндія і Карелія. Вона розташована в межах давньої ¬ ших тектонічних структур Європи: каледонід (на заході) і архей-сько-протерозойського Балтійського кристалічного щита (на сході). Незважаючи на вікові та літологічні відмінності, історія формиро ¬ вання рельєфу Фенноскандии більш-менш єдина. Основна особ ¬ ність її розвитку - тривала інтенсивна денудація поверхні,, складеної переважно щільними кристалічними і метаморф ¬ тичними породами. Денудація протікала на тлі тривалих підняттів суші і диференційованих диз'юнктивних рухів. Це призвело до утворення серії різновікових і різновисотні піні-пленов, дробно розчленованих на горстовие і сводовие підняття, разде ¬ лені зонами занурень. Стародавні денудаційні поверхнЬсті склад ¬ ляють найбільш характерну морфоструктурних особливість як рівнин ¬ ної, так і гірської Фенноскандии.

У четвертинний час Фенноскандії неодноразово покривалася льодовиками і була центром їх формування. Льодовики і їх талі води створили класично виражені комплекси льодовикового рельєфу. Тривале перебування льодовиків і порівняно недавнє звільнен ¬ ня від них Фенноскандии (близько 12-14 тис.. Років тому від льодовиків осво ¬ боділісь південні райони, а 8-10 тис. років - північні) пояснюють моло ¬ дость її ландшафтів, що виражається у великій кількості озер, слабо врізані-сті річок і невиработанності профілів їх русел, в свіжості льодовикових наносів, в що відбувалися вже на очах людини перерозподілі рослинних формацій і зміну меж ландшафтних зон.

Положення Фенноскандии між 56 ° і 71 ° с. ш. обумовлює від ¬ вано суворий клімат з великою хмарністю і туманами, силь ¬ вими вітрами. Близькість до Атлантиці з її теплою течією і ціклональ-ної циркуляцією визначає рясне зволоження і відносну I для цих широт) м'якість зимового півріччя. Літо коротке і прохолоду ¬ ве (виключаючи самий південь), з середніми температурами липня від 17 ° С на півдні до 10-12 ° С на півночі. Незважаючи на істотні відмінності в кіль ¬ честве опадів (2-3 тис. мм в рік на заході і 400-600 мм на сході), вони скрізь перевершують випаровуваність, що обумовлює повсюдне надлишкове зволоження, високий ступінь заболоченості поверхні, лолноводность річок, що володіють великими потенційними запасами водної енергії.

Тривалість вегетаційного періоду в більшості районів менше '.20 днів, що є оптимумом лише для бореальної рослинності. Панівним типом рослинності є західноєвропейська сосново-ялинова тайга. Характерні великі масиви боліт, торфовищ і верещатникі. Кліматичні умови мало сприятливі для землі ¬ робу. Це багато в чому зумовило гарну схоронність природних ланд ¬ шафтів, в тому числі і лісових. Ліс є важливим природним ресур ¬ сом і займає одне з провідних місць в експорті Фінляндії, Швеції та Норвегії. Гідроресурси широко використовуються для вироблення електро ¬ енергії. Норвегія та Швеція відносяться до числа найбільш електрифікованих ¬ ванних країн світу. Надра Фенноскандии багаті залізними та мідними рудами, будівельним каменемПоряд із зазначеними спільними рисами, в природі Фенноскандии намічаються і певні відмінності як зонального, так і регіональ ¬ ного порядку. Зональність проявляється в меридіональної зміні зон тундри, тайги і хвойно-широколистяних лісів. Регіональні разли ¬ ності визначаються наявністю Скандинавських гір на заході і рівнин на сході і півдні. За ■ сукупності цих та інших природних умов в Фенноскандии виділяються дві природні області: гірська і рівнинна.

Гірська область. Гірський захід Фенноскандии представлений двома великими орографическими одиницями: Скандинавськими горами і Нор-ландскім плоскогір'ям. Скандинавські гори являють ряд. витягнутих у північно-східному напрямку середньовисотних плоского ¬ рий-фьельди-з полого-хвилястій вершинної поверхнею. Водо ¬ роздільні підняття плоскогір'їв зрушені на захід, що обумовлює їх асиметрію: значну крутизну західних схилів і положистість-східних.

Фьельди розчленовані на окремі масиви тектонічними частки ¬ нами, по яких врізаються фіорди із заходу, річкові долини і фіордів-образні озера зі сходу. Найбільші і високі фьельди сосредото ¬ чени на півдні: Ютунхеймен, Хардангервідда, Доврефьелль, Телемарк. В районі Тронхеймс-фіорду, де проходить великий поперечний про ¬ гинув-Емтландская зона занурень - триваючий на схід в-Норландском плоскогір'я, гори різко знижуються. Північніше Емтланд-ського прогину висота гір знову збільшується. Цей підвищений північ ¬ ний район гір носить назву Хьеля.

Найбільш поширеними морфологічними типами фьельди-є одновисотние злегка горбисті слабо розчленовані повер ¬ хності (найчастіше ділянки древніх пенепленов). Середня висота їх від 1200 до 1800 м. Місцями над монотонної, часто заболоченій поверх ¬ ністю підносяться групи скелястих загострених вершин, роз'їдений ¬ них карами. Абсолютна висота вершин від 2000 до 2450 м (Гальхепіг-ген - 2468 м, Гліттертінн - 2452 м), відносна висота їх над фьельди невелика.

Клімату фьельди властиві дуже тривала (8-9 місяців) сніжна холодна зима (середня температура січня -9 °, -12 ° С), про ¬ хладное хмарне літо з окремими снігопадами навіть в липні, обиль ¬ ве зволоження, особливо в західній, більш високої їх частини (2000 - 3500 мм на рік). Більшу частину року фьельди безживні, покриті потужним шаром снігу. Багато льодовиків, переважно покривних, норвезького типу: Юстедальсбре (площею 855 км2), Фольгефоннен (280 км2), Хардангер'екелен та ін Талі води льодовиків і снігів живлять численні озера і річки, поточні в неглибоких долинах, примхливий ¬ во огибающих пагорби.

Суворий гірський клімат пояснює безлісі фьельди. Вони покриті розрідженої гірничо-тундрової чагарникової і мохово-лишайниковий рослинністю або гірськими трав'яними луками. Переважають Карлі ¬ ковие і сланкі форми багаторічників: трав'яниста верба (8аІх Нег-'асеа), сітчаста верба (8. ГеІсіШа), карликова берізка, карликовий ялівець (Тітрегіз тато), верес звичайний, мучниця, брусниця. Окремими мовами по річкових долинах забираються на фьельди нізкоствольние березняки.

Зазначені особливості природи властиві в основному фьельди більш високої південній частині Скандинавських гір. У Хьелене висота гір зменшується (Кебнекайсе - 2135 м, Сарекчокко - 2125 м, Сулітель-ма-1853 м), плоскогір'я стають трохи вже. Строкатість лито ^ про-гического будови Хьеля (часта зміна кварцитів, гранітів, Слан ¬ ців, вапняків) і густота тектонічного, водно-ерозійного і Ледн ¬ кового розчленування визначили морфологічні риси, близькі до аль ¬ пийского типу. Стародавні пенеплен збереглися слабко.

На крайній півночі Скандинавії, в плоскогір'я Фінмарквідда, не ¬ зважаючи на його невелику середню висоту (300-500 ж), добре висловлю ¬ ни гірничо-тундрові ландшафти фьельди. Це пояснюється Приполяр'я ¬ вим становищем Фінмарквідди.

На заході Скандинавські гори близько підходять до моря і обри ¬ вають до нього виключно крутими схилами. На всьому протязі. Скандинавський захід рясно зволожений. На півдні сума опадів склад ¬ ляєт 1500-2000 мм в рік (в окремих місцях 3000-4000 мм) \ на північ вона поступово знижується до 500-600 мм. У цьому ж напрямі про ¬ виходить зменшення зимових (від 2ЧС на півдні до -5 ° С на півночі) і літніх температур (від 14 ° С до 9 ° С). Узбережжя часто затягнуте пеленою ту ¬ мана, типова сира похмура погода з тривалими мрячать дож ¬ дямі влітку і мокрим снігом взимку, сильними рвучкими вітрами. Надмірна вологість, низькі температури літа, а також велика крутизна схилів обумовлюють дуже слабку залісених західних районів Скандинавії. Висотний межа поширення лісів тут в середньому 600-700 м (на сході верхня межа лісу доходить до 1000 - 1100 м). Березові, ялинові і рідше соснові ліси зустрічаються преиму ¬ щественно в головних ділянках фіордів з їх менш вологим (благод ¬ ря деякій ізоляції від впливів моря) кліматом (600-700 мм облог ¬ ків на рік). Провідна роль у рослинному покриві належить верес ¬ вим пустками.

Західні схили і фьордового узбережжя відрізняються сильною рас-членування.

Найбільш великі фіорди розташовані на півдні: Согне-фіорд (дли ¬ на близько 220 км, ширина в пригирлових ділянках 5-6 км), Нур-фіорд, Хардангер-фіорд, широкий Букн-фіорд. На півночі фіорди менш гілки ¬ сти, схили їх не настільки круті (Порсангер-фіорд, Варангер-фіорд).

У фіорди на значній висоті відкриваються висячі долини, з яких спадають численні і часто багатоструменеві водоспади (Верінгфосс в Хардангер-фіорді, Сюв-Сестер та ін.)

З боку моря фьордового узбережжі обрамлене неширокої (до 60 км) смугою прибережної образіонной рівнини (странфлат). Благо ¬ даруючи невеликій висоті і рівнинного рельєфу етранфлата, на ньому раз ¬ мещена переважна частина населених пунктів західної Норвегії, жителі яких займаються в основному рибальством.

Східні схили Скандинавських гір положе західних, але й вони уступами обриваються до Норландскому плоскогір'ю. Перехід між Скандинавськими горами та Норландскім плоскогір'ям позначений різким перегином схилу, в який врізані довгі фьордообразние озера і глибокі долини річок.

Розсікають схід Скандинавії тектонічні розломи мають переважно північно-західний напрямок. У них закладені консек ¬ вентние річки, що відрізняються великою порожисті (результат ступі ¬ необразного характеру поверхні) і наявністю озеровідних расшире ¬ ний трогообразного тина (Даль-Ельвія, Турне-Ельвія і ін річки). Некото ¬ рие річки в низов'ях протікають у відносно широких терасованих ¬ них долинах.

На поверхні плоскогір'їв підносяться окремі невисокі пологосклонние кряжі, моренні пагорби і озовися гряди. Але загальний фон складають плоскі заболочені і густо облисіння поверхні. Тут знаходяться основні промислові ялинові і соснові ліси Швеції. Хо ¬ рошая залісених сходу гірської Фенноскандии в порівнянні з її за ¬ падом обумовлена ​​меншою зволоженістю поверхні (річна сума опадів від 700-800 мм на заході до 450-500 мм на сході), більш тривалим і теплим літом (середня температура липня '.4 -15 ° С), а також наявністю більш потужного і цільного покриву під ¬ золістих грунтів, що сформувалися на пухких льодовикових відкладах.

Рівнинна область. Рівнинна Феніоскандія розташована мети ¬ ком у межах Балтійського щита. На відміну від інших рівнин Захід ¬ ної Європи, її поверхня складена стійкими до ерозії крі ¬ сталліческімі і метаморфічними породами. Лише в Центрально-Шведської низовини є залишки осадового чохла з пісковиків, і кембрію-силурійських сланців і вапняків. Для рівнини характерно-дробове розчленовування поверхні на невисокі піднесеності і низ ¬ менності, часто чергуються один з одним. Ці особливості рельєфу обумовлені брилові тектонікою, що перетворила стародавні пенеплен систему невеликих (по розмаху висот) депресій і підняттів различ ¬ ного типу, що додають рівнинах мозаїчну сітчасто-брилові структуру. Височини рівнин відповідають переважно жменю, зводам (Смоландская височина), валам (Манселькя), пониження - глав ¬ вим чином зонам тектонічних занурень (Центрально-Шведська-низовина).

Структурні нерівності рельєфу рівнин багато в чому визначили ус ¬ ловія впливу на поверхню четвертинних льодовиків. Піднесені-ділянки рівнин піддалися екзараціі, тому для них характерні відшліфовані поверхні, округлені пагорби, поглиблені лід ¬ ником долини, баранячі лоби, кучеряві скелі. Депресії носять сліди в-основному акумулятивної роботи льодовиків і їх талих вод. У рельєфі велику роль відіграють різні типи моренних пагорбів, друмліни, ози, зандрові поля.

Часто акумулятивні форми (у зв'язку з формуванням їх в пе ¬ періоди отступания льодовиків) накладені на екзараціонние. Малопотужний ¬ ність льодовикових наносів, виходи на великих просторах корінних порід визначають слабку водопроникність грунтів, що благо ¬ пріятствует формуванню великих мзссівов боліт і озер. У фінському найменуванні Фінляндії - Суомі (країна боліт)-влучно відображена ця особливість рівнин.

Стадіальні отступания Скандинавських льодовиків супроводжувалися, неодноразовими змінами берегової лінії стародавнього Балтійського-моря та його трансгрессиями. В результаті ряду трансгресій в Централь ¬ но-Шведської низовини і частково в Центральній озерної низовини Фінляндії був розмитий моренний покрив і відкладені морські піски і глини. Однак внаслідок малої тривалості трансгресій лід ¬ ників рельєф рівнин Фенноскандии в цілому був змінений слабо. У за ¬ топлявшіхся районах змінився головним чином характер грунтово-грун ¬ тів у бік збільшення дрібнозернистих глинистих фракцій, які мають: велике значення для формування глинистих і суглинних різно ¬ стей підзолистих грунтів.

Деяка віддаленість рівнин Фенноскандии від Атлантики і нали ¬ чие Скандинавських гір визначають менша (порівняно з заходом-Скандинавії) вплив на клімат морського повітря помірних ши ¬ рот, часте проникнення арктичного і континентального помірного-повітря. Для клімату рівнин характерні тривала морозна зима (2-3 місяці на півдні і 6-7 на півночі) з найнижчими в Західній Європі абсолютними температурами (-51 ° С), стійким сніговим по ¬ дахом, частими пізньо-весняними і ранньо-осінніми заморозками, ко-Ротко літо з температурами від 17 ° С на півдні до 11ЯС на півночі. Незважаючи на значно меншу, ніж в гірській Фенноскандии, суму опадів (від 400 мм на півночі до 750 мм на півдні), зволоження поверхні, слідом ¬ ствие малої випаровуваності, високе.

Просторове зміна зволоження поверхні обумовлено не стільки сумою атмосферних опадів і випаровуваність, скільки особливостями орографії і літології. Інфільтрація води (внаслідок панування кристалічних порід) вкрай мала. Мозаїчне Чередова ¬ ня пагорбів і низин визначає швидке скочування води зі схилів ч накопичення її в депресіях. Це створює сильну заболоченість терри-л: рії при пануванні низинних боліт.

Для грунтів в більшості випадків характерний грубий механічний склад, сильна завалуненность, мала потужність профілю. Болотні грунту низин часто перемежовуються з підзолистими грунтами пагорбів. Під ¬ золістие грунти формуються під найбільш поширеними тут тайговими ялиновими і сосновими лісами. На півдні Фінляндії, в середній н південної Швеції підзолисті грунти і тайгові ліси змінюються Дерно-а:-підзолистими грунтами і хвойно-широколистяними лісами, в кото ¬ рих помітну роль грають річний дуб, липа, клен, в'яз, місцями бук.

Рівнинна Фенноскандії - сама облисіння область Західної Езропи. У Фінляндії, наприклад, лісом зайнято близько 70% площі країни. Багато масиви лісів заболочені. У різних районах області болотами покрито від 15 до 45% поверхні. У піднесених районах півночі (Манселькя, Оунасселькя) заболочені тайгові ліси чергують ¬ ся з гірничо-тундрової рослинністю тунтурі, створюючи ландшафти, подібні з лісотундрових.

Достаток лісів і боліт, мала землеробська освоєність області пояснює все ще значне багатство її тваринами. З великих ссавців найбільш звичайні лось, лисиця, борсук, песець. Багато зодоплавающіх і лісових птахів, але більшість їх (близько 70%) відносить ¬ ся до перелітних.

Рівнини Фенноскандии - це переважно низькі рівнини. Лише у двох районах вони представлені височинами: Оунасселькя л Манселькя у Фінляндії і Смоланд у Швеції. Сильно горбисті гряди Оунасселькя і Манселькя (селькя *-по-фінськи означає кряж »гора) мають характер нізкогорій висотою 400-600 м. Вершини цих гряд найчастіше куполовидної форми. Незважаючи на невелику висоту, вони безлесни, що пояснюється малою висотою верхньої межі поши ¬ дження лісів у зв'язку з північним становищем гряд. Подібні безлісі ¬ ні вершини називаються у Фінляндії «тунтурі», похідним которо ¬ го є «тундра».