Yevraziya

Найбільш піднесеною і розчленованої частиною гірської Фенноскан-дии є Скандинавські гори (Гальхепігген - 2468 м). Вони являють собою ряд різновисотні плоскогір'їв (фьельди.), над якими підносяться окремі групи скелястих загострених вершин.

Різкий контраст з вирівняними поверхнями фьельди склад ¬ ляють круті західні схили Скандинавських гір, що відрізняються густою розчленованістю складною системою фіордів і річкових долин. Східні схили гір значно положе, ніж західні. Це пояснюється більшою пологі східного крила великого Скандинавського зводу і распо ¬ ня східних схилів переважно в межах Балтійського щита.

На схід від Скандинавських гір розташоване менш високе плос ¬ когорого Норланд, яке ступенеобразно знижується в бік Ботнічної затоки. Всій цій гірській частині Фенноскандии властивий комплекс льодовикових, переважно екзараціонних форм рельєфу.

Рельєф рівнинній Фенноскандии (Фінляндія і південна Швеція) обумовлений моделировкой четвертинними льодовиками складно дислокованих і знижених денудірованних поверхонь кристал ¬ вої щита. Амплітуда висот не досягає тут таких величин, як у гірській Скандинавії. Панують низькі рівнини, що поєднуються з горбистими височинами і низкогорьями. До місцевих неболь ¬ шим горстово і сводообразним структурам щита приурочені пагорби ¬ лені височини і низькогір'я (Манселькя, Смоландская зведення-шенность). Будучи класичним районом поширення льодовиково-ерозійних форм рельєфу (курчавих скель, баранячих лобів, льодовикових озерних ванн), рівнини Фенноскандии в той же час рясніють озамі. Друмлін, кінцевими моренами.

По генезису і морфології Скандинавським горам близькі гірські райони Британських островів. По висоті гори цих островів (Бен-Невіс-1343 м) поступаються Скандинавським. Генетично гори Брі ¬ Танський островів, як правило, представляють сильно роздроблені диз'юнктивними рухами денудірованние каледонскіе і почасти герцинские антеклізи. Тут також висока ступінь вертикальної расчле ¬ нення поверхні річковими долинами, триваючими в затоках (часто типу фіордів); чудово виражені льодовикові форми рельєфу. Широким поширенням користуються форми давнього вулканізму, представлені, наприклад, на базальтових плато півночі Ірландії і Шотландії.

У північній частині Атлантичного океану розташований острів Ісла ¬ дия. Виникнення його пов'язане із зануренням Північно-Атлантичного материка і виливами лав, переважно базальтів. Весь острів складний кайнозойськими лавовими покривами, що створюють рельєф раз ¬ новисотних плато. На плато насаджені молоді, в тому числі й дію ¬ щие вулкани різного типу. Характерна приуроченість вулканів до тектонічних тріщинах. Разом з тим, Ісландія є районом ін ¬ тенсівності стародавнього і сучасного зледеніння.

Південніше Фенноскандии розташована смуга прогину земної кори - Польсько-Литовська і Германо-Польська синеклізи. Північна частина прогину зайнята мілководними Балтійським і Північним морями, юж ¬ ва-Германо-Польської рівниною. Освіта рівнини обумовлено наявністю потужних товщ мезозойських і кайнозойських непорушених або слабо порушених відкладень платформеного типу, що перекривають глибоко опущене складчасту підставу. Четвертинний заледеніння обу ¬ словами формування на рівнинах льодовикового і водно-льодовикового акумулятивного рельєфу. Свіжий льодовиковий рельєф властивий Восто ¬ ку Германо-Польської рівнини з її піднесеними пагорбами Балтійської моренною гряди, низькими рівнинами донної морени, заяд ¬ світовими полями і балками стоку Прильодовиково вод. На заході

Германо-Польської рівнини, що лежить за межами кордону вюрмського заледеніння, льодовиковий рельєф сильно змінений последую ¬ щей ерозійної і акумулятивний діяльністю водних потоків.

Головну особливість рельєфу Герцинской Європи складають тваринний брилові середньогір'я і горбисті піднесений ¬ ності: Центральний Французький масив, Вогези, Шварцвальд, Руд ¬ ні, Судети, Шумава, Рейнські Сланцеві гори та інші. Спільними їх рисами є плоскі Або куполовидні вершини і круті, силь ¬ но еродовані схили. Контрасти рельєфу вершин і схилів - результат їх різного генезису. Вершинна поверхня сформірова ¬ лася в результаті тривалої пенепленізаціі складчастих хребтів і ча-стичного перекриття їх малопотужним морським осадовим чохлом мезо-кайнозойського віку. Сучасна висота гір і крутизна їх скло ¬ нов-результат сводових і горстових підняттів альпійського віку. Ці рухи змінили первісну складчасту структуру в тваринний брилові, розчленували колись більш цілісний пояс Герц-нід на ряд відособлених жменю, склепінь і т. п. Роздроблення сопро ¬ вождающіеся вулканічною діяльністю, особливо характерної для Центрального масиву Франції.

Розташовані між горами рівнини Герцинской Євро-п и приурочені до синеклізи - басейнам палеозойського фундаменту або ж до передгірного прогину і грабенів (Верхньо-Рейнський грабен). У межах синекліз лежать рівнини Лондонського і Паризького басейнів ¬ нов, Швабсько-франконського і Тюрінгенський високі рівнини, що мають ступінчастий куестовий рельєф.

Ступінчастий рельєф рівнин зумовлений перекриттям фундаменту синекліз морськими опадами різного літологічного характеру ме ¬ зозойского і третинного віку. Околиці синекліз-басейнів, зближуючись ¬ ющіеся зі середньовисотних горами, були залучені в загальний процес підняття, у зв'язку з чим пласти осадових порід придбали моноклі ¬ нальне залягання. Утворилася система вкладених «чаш» з концент ¬ річеской чергуються, різними по щільності пластами. Дальньої ¬ шиї розчленування поверхні річками зумовило формування Куеста-вого рельєфу.

Альпійсько-Карпатської Європі властиве поєднання щодо ви ¬ сокіх складчастих і тваринний брилових гір з міжгірськими і передгірних ¬ ми рівнинами. Складчасті гори утворюють майже безперервний ланцюг дуго ¬ образно зігнутих хребтів в північній частині альпійської тектонічної області. Вони представлені Альпами, Карпатами і Стара Планиною.

Історія формування сучасного рельєфу Альп досить слож ¬ на. Великі, структурні риси рельєфу їх створені в результаті аль ¬ пийского орогенезу, в різні його фази. Інтенсивна річкова і Ледн ¬ ковая ерозія зумовили формування мезо-і мікрорельєфу.

Освіта складчастих структур Альп завершилося підняттям їх на велику висоту (значно більшу, ніж сучасна) і создани ¬ ем покривів і Покрив тектонічний. Шарьяжная і покривна структури составля ¬ ють характерну рису Альп, але далеко не пояснюють всю складність їх рельєфу. Сучасні дослідження (в тому числі і радянських вчених) тектоніки альпійських геосинклінальних областей показали, що в преж ¬ них гіпотезах мало місце перебільшення ролі покривів і Покрив тектонічний у формуванні рельєфу і що Альпи розвивалися аналогічно іншим ланкам гір альпійської геосинкліналі. Була виявлена ​​велика роль у формуванні структурних рис рельєфу Альп скидів і розломів, раз ¬ били гори на окремі масиви і хребти.

Істотну роль у формуванні рельєфу Альп грають фаціаль-ні відмінності, що виражаються в наявності декількох подовжніх зон раз ¬ особистого літологічного складу. Основними з них є централь ¬ ва кристалічна і обрамляють її з півночі і з півдня вапнякове та флішевимі. Зони ці краще виражені в Східних Альпах (на схід від поперечної долини верхів'їв Рейну), ніж у Західних. Кожній з чи-тологических зон властиві свої морфологічні особливості. У пре ¬ справах кристалічної зони Альпи досягають найбільшої масивності і висоти (масив Монблан - 4810 м). До неї приурочені і типові альпійські форми рельєфу. У більш зниженою вапнякової зоні гос ¬ подстве утесістие і скелясті хребти, розчленовані глибокими реч ¬ вими долинами. Флішевимі зоні властиві форми хребтів з м'якими віл ¬ ність обрисами.

Велика роль у формуванні рельєфу Альп належить четвер ¬ тичного і сучасним льодовиках і водної ерозії. З діяльністю аль ¬ пийского четвертинних льодовиків, що спускалися по долинах в передгірську зону, пов'язано утворення великих Передальпійський озерних улоговин.

Орографічним і тектонічним продовженням Альп (після не ¬ великої перерви в районі Братиславської та Віденської улоговин) явля ¬ ются Карпати. Карпати суттєво відрізняються від Альп. Ці отли ¬ ності проявляються як в значно меншій висоті Карпат, так і в ма ¬ лом поширенні гірничо-льодовикового рельєфу. Площа четвертич ¬ них льодовиків в Карпатах була менше, ніж в Альпах, а нижня межа поширення їх лежала набагато вище. Сучасних льодовиків в Карпатах немає.

На відміну від Альп, ерозія та денудація протікали тут в пухких пес-чано-глинистих відкладах флішевих формацій; кристалічні і з ¬ вестняковие формації в Карпатах зустрічаються значно рідше, ніж в Альпах. В цілому Карпатам властиві переважно форми середовищ-негорного рельєфу із згладженими округленими обрисами хребтів (Планіна, або полонини.) І досить глибокими крутосхилими частки ¬ нами. Лише в найбільш високих районах Карпат отримали розвиток гір ¬ но-льодовикові форми рельєфу (Західні та Південні Карпати).

Дуже характерною особливістю Карпат є широке розпо ¬ рення теоретичного вулканізму. Вулканічні процеси були при ¬ уроч до внутрішньої сторони Карпатської гірської дуги, до прикордонних районах між поднимавшимися Карпатами і занурюють Паннонії-• ської брилою.

По рельєфу Карпатам близькі гори Стара Планіна.

З виникненням альпійських складчастих гір найтіснішим чином пов'язане формування невисоких акумулятивних рівнин А л ь п і ї з к о-К а р п а т с к о ї Європи: Середньо-Дунайської, Нижньо-Дунайської, Венециано-Паданській і Гароннской (Аквітанської) . Опу ¬ стівшійся складчастий фундамент на місці цих рівнин неодноразово перекривався морями і озерами. З навколишніх гір приносився обиль ¬ ний уламковий матеріал. Акумуляція відбувалася одночасно з подальшим зануренням рівнин. Сучасний розвиток цих рівнин пов'язано переважно з діяльністю текучих вод.

У південній частині альпійської тектонічної області, в Південній Європі розташовані Піренейський, Апеннінський і Балканський півострови та прилеглі до них острова. Рельєф цих півостровів і островів преиму ¬ щественно гірський, що відрізняється великою різноманітністю. Геоморфолого ¬ гічна строкатість зумовлена ​​чергуванням лінійно витягнутих або ду ¬ гообразних альпійських складчастих хребтів зі складчасто-брилові хребтами, плоскогір'ями і плато, які в тектонічному відношенні найчастіше відповідають серединних масивів палеозойського віку. Рівнини невеликі за площею і приурочені до передгірних і міжгірських прогинів (андалусскій і фракійського низовини) або до понижених ■ околиць древніх масивів (Португальська низовина). Характерною особливістю південноєвропейських півостровів є широке рас ¬ пространенія мезозойських вапняків і інших карбонатних відкладень ¬ ний, до яких приурочені різноманітні форми карстового рельєфу.

Кожному з трьох півостровів властиво своєрідне сполучення складчастих хребтів, плоскогір'їв і рівнин. На Піренейському підлозі ¬ острові складчасті хребти розташовуються на півночі, сході і півдні (Піренейські "Іберійські, Андалуські та ін); центр і захід зайняті поступово знижується на захід плоскогір'ям Месети, перехідним. Поблизу Атлантичного океану до Португальської низовина. Монотон ¬ ність Месети та Португальською низовини порушується крутосхилих ¬ ми горстовимі хребтами-Сьєрра, орієнтованими, як правило, в північно-східному напрямку (Серра-да-Ештрела, Сьєрра-де-Гредос, • Сьєрра-де-Гвадаррама, Толедські гори і др .). На Апеннінському півострові панують складчасті хребти середньої висоти (Апенніни.). Герцинские структури у вигляді горстових і брили ¬ вих гір представлені тільки на самому півдні півострова (калабрійської Апенніни), в Корсиці, Сардинії і частково Сицилії. Для Балкан ¬ ського півострова характерні складчасті сильно закарстованих-ні хребти на заході і півдні (Дінарські гори, Пінд) \ схід і північний схід півострова (виключаючи Стара Планіна) зайняті декількома глибовими гірськими масивами (Македонські гори, Пірін, Ріла, Ро-допскіе гори), розділеними великими тектонічними улоговинами із закладеними в них долинами річок (Вардар, Струму, Маріца і ін). На. Південному сході Балканського півострова, в тектонічному прогині, залі ¬ гает одна з найбільших в Південній Європі акумулятивних рівнин - фракійського низовина.

Корисні копалини

У географічному поширенні багатьох корисних копалин Західної Європи намічається вельми тісний зв'язок з основними тектоно ¬ тичними областями. Це особливо відноситься до рудним копалиною.

На Східно-Європейській платформі представлені дві групи ме ¬ сторожденій корисних копалин: одна з них пов'язана із складчастим докембрійських фундаментом, інша - з осадовим чохлом. До фунда ¬ менту платформи, в тому числі до Балтійського щита, приурочені до основ ¬ ному залізорудні, колчеданних і молібденові родовища. Всі юні, як правило, мають докембрійський вік і відносяться до магматі ¬ зації та метаморфогенні типом освіти. До осадовому чохлу платформи (в межах Західної Європи) приурочені осадові міс-торожденія бурого вугілля (переважно олігоценових і неогенового віку) і солі в приміських відкладеннях.

Каледонская область Західної Європи порівняно бідна рудних ¬ ми копалинами. У Скандинавії з інтрузіями основних порід пов'язані окремі родовища колчеданних, титано-магнетитових і мідно-нікелевих руд.

У герцинського тектонічної області широко поширені рудні родовища, приурочені до інтрузіях кислих порід - олов'яні, поліметалічні, уранові і мідні руди. Тут представлені також рудні і нерудні родовища осадового 'походження, пріуро ¬ жені до синеклізи фундаменту і передгірного прогину: залізні ру ¬ ди ордовика і юри, мідні руди пермі, кам'яне вугілля карбону.

В альпійській області з інтрузіями пов'язані родовища хрому ¬ тів, ртуті, колчеданних родовища міді, поліметалічні руди, родовища бокситів, нафти, солей.

Західна Європа відіграє значну роль у світовому видобутку ряду поліз ¬ них копалин: залізних, хромових, алюмінієвих, мідних руд, полі ¬ металів, ртуті, кам'яного вугілля, нафти, солі. Родовища інших корисних копалин мають другорядне значення.

Найбільш великі родовища залізної руди розташовані в Лотаринзький залізорудному басейні. Ці родовища осадового походження. Вони приурочені до мул'дообразной синеклізі герцинських-го фундаменту. Рудоносних товща залягає в юрських пісковиках. Воз ¬ нення її пов'язане з розмивом латеритних утворень і відкладень ¬ ем продуктів розмиву в прибережних ділянках моря. Вміст заліза в руді від 30 до 50%.

Другорядне значення мають низькосортні осадові месторож ¬ дення залізної руди в Тюрінгеноком басейні, в Нормандії, Рудних горах, Уельсі.

Значно багатше залізом (58-70%) магматичні ін'єкційних ¬ ні родовища залізних руд, приурочені до Балтійського щита (на півночі, і в центральних районах Швеції: Кіруна, Люоссавара, Гел-лівара, Гренсберг). Але за загальними запасами ці родовища поступаються Лотарінгським.

X р о м і т и поширені головним чином на заході Балкансько ¬ го півострова і приурочені до ультраосновних магматичних порід (дуніти, перідотіти), внедрившимся по глибинних розломів в крейдяні і третинні пласти. Родовища зосереджені в міжгірських впадаючи ¬ нах Динарських гір Югославії (Хромовік, привітність, Народжений) і в Алба ¬ нии (Булькіза, район Байрам-Цуррі).

Основні родовища мідних руд зосереджені в Средізем ¬ номорья. Рудой найчастіше служить мідний колчедан (халькопірит). Ме ¬ сторожденія мають гідротермальний генезис. Найбільші з них: Ріо ~ Тінто в Іспанії і Бор в Югославії. Менше значення мають місце ¬ народження піритів в інтрузіях каледонскіх структур Норвегії: Рерос, Сулітельма, Лекко.

Основною алюмінієвою рудою є боксит. Освіта бік ¬ Ситов пов'язано з латеритні вивітрюванням порід, багатих глиноземом, або. що особливо характерно для бокситових родовищ Західної Європи, з перевідкладеного латеритних покривів в морських або озерних, басейнах. У зв'язку з осадковим генезисом родовища бокситів пред ¬ ставлени пластовими покладами. Найважливіші родовища знаходяться в південній Франції (Бо), Югославії (Істрія, прибережні частини Динар ¬ ських гір) і Угорщині.

Поліметалічні руди (свинцево-цинково-срібні) приурочені до ліній розломів і скидів герцинских структур і мають переважно мезозойської і третинний вік. Родовища їх. відносяться до гідротермальних постмагматіческого типу. Такі місце ¬ народження Рудних гір, Південної окраїни Іспанської Месети, окраїнних районів Верхньо-Рейнської рівнини. Приблизно в цих же районах: розташовані родовища ртуті. На західній околиці Апеннінського-півострова родовища ртуті пов'язані з вулканічною діяльно-стю і залягають найчастіше серед ефузивних відкладень (месторожде ¬ ня Монте-Аміата).

З енергетичних корисних копалин провідне місце в Західній Європі належить вугіллю. Основні родовища кам'яного вугілля в Західній Європі приурочені до товщ середнього і верхнього карбону герцинских передгірних прогинів: вугільні басейни Великобританії, Північно-Французький і Бельгійський (у передгір'ях Арденн), Ніжнерейн-сько-Вестфальський (передгір'я Рейнських Сланцевих гір), Саарський і Лотаринзький басейни ( в западинах між Вогези і Рейнські Сланцеві горами).

Родовища бурого вугілля, пов'язані з мезозойськими і третинними ¬ ми відкладеннями передгірних прогинів, зустрічаються переважно на просторі між Віслою і Ельбою (басейни Саксонії і Верхній Сілезії).

Західна Європа бідна запасами нафти. Велика частина западноев ¬ ропейское країн змушена імпортувати нафту. Наявні місце ¬ народження н е ф т і приурочені, як правило, до третинним відкладів передгір'їв альпійських гір. Найбільше значення придбали месторож ¬ дення під флішевих товщах уздовж зовнішньої дуги Карпат (в Польщі та Ру ¬ миніі) і у внутрігорних басейнах (Румунія). Значні запаси нафти зосереджені також в західній крайовій зоні дінарід на терри ¬ торії Албанії, де, крім нафти, є поклади бітуму.

Ізнеруднихіскопаемихв Західній Європі представлені в значних кількостях солі, сірка і різні будівельні матері ¬ али. Найбільше промислове значення мають натрієва і калійні • солі. Основні родовища їх приурочені до пермським відкладів Германо-Польської низовини, де є підземні соляні купо-ли та відходять від них великими штоками, в яких і ведеться разра ¬ лення солей: пермські родовища солі уздовж Куявсько-Поморського валу в Польщі і Страсфуртское у північних підніж Гарца в Герман ¬ ської Демократичній республіці. Крім того, чимале значення мають родовища солі в третинних відкладеннях Прикарпаття (район Риб ¬ ника і Велічки у Польщі).

У Сицилії знаходиться одне з найбільших у світі родовищ се ¬ ри осадового походження, приурочене до третинним відкладів.

Клімат

Географічне положення Європи на західній околиці Євразії, омивається Атлантичним океаном, при західно-східного перенесення повітряних мас і інтенсивному розчленовуванні берегової лінії обумовлений ¬ кість панування помірного клімату океанічного типу; субтропічного ¬ ський клімат властивий південь, субарктичний і арктичний - її північ.

Визначальними факторами термічного режиму є торб ¬ Марн радіація і радіаційний баланс. У західній Ев ¬ ропе вони закономірно зменшуються з півдня на північ. Сумарна радіація в Сицилії і на півдні Балканського півострова становить на рік близько 160, на широті Парижа близько 100, а на широті Стокгольма 80 ккал/см2. Настільки ж істотні відмінності відзначаються для радіаційного балан ¬ су, що становить на півдні Європи 80, на широті Парижа близько 40, а в північній Скандинавії близько 30 ккал/см2. Влітку по всій Західній Єв ¬ ропе радіаційний баланс позитивний. Взимку (грудень) поклади ¬ вальний радіаційний баланс має тільки Середзем'я, в інших районах він негативний або близький до нуля.

Ізолінії річний торб-Марн радіації і радіаційного балансу проходять приблизно в широтному напрямку. Але ізотерми, осо ¬ бенно зимові, значно відхиляються від паралелей. Це відхилення пояснюється впливом на температурні умови інших факторів. У річному ході сумарної радіації і радіаційного балансу, в циркуля ¬ ції повітря чітко виявляється сезонність. Наявність термічних сезонів року є характерною рисою всієї Європи, але тривалість сезонів і ступінь їх вираженості істотно змінюються по її тер ¬ рії.

Над Європою циркулюють повітряні маси трьох основних типів: помірних широт, арктичні і тропічні. Найбільше значення име ¬ ет морське повітря помірних широт, що формується над Атлантикою. Континентальне повітря помірних широт відіграє меншу роль. Воз ¬ дії арктичного повітря зазвичай піддаються північні райони, але він може проникати в Середню і навіть (взимку) Південну Європу. Воз ¬ дії тропічного повітря схильна в основному Середземноморського ¬ ська Європа, хоча влітку тропічне повітря в окремих випадках поширюватися аж до півдня Скандинавії.

Циркуляція мас повітря визначається розподілом атмосферного тиску (додатки 1 і 2). Найважливішою особливістю

розподілу тиску в нижніх шарах атмосфери є наявність в Арктиці і субтропіках поясів високого тиску і між ними пояса зниженого тиску. У зимове півріччя велика роль і Азіатського (Центрально-Азіатського або Сибірського) антициклона, що дає круп ¬ ний відріг в бік Західної Європи. У субтропіках найбільш вьщокого значення тиск досягає в районі Азорських островів, де розміщується ¬ ється Азорский максимум. Центром низького тиску помірних широт над Атлантикою є Ісландський мінімум. Ступінь вираженості центрів тиску, їх вплив на циркуляцію повітря змінюються по се ¬ зон.

У зимову половину року характерний потужний потік повітря від Ат ¬ лантікі до Європи, пов'язаний з загальним західним переносом. Відмінності-теплових властивостей повітряних мас визначають формування повітряних фронтів і циклонів. Фронти виникають як між повітряними маса ¬ ми різних типів (між арктичними і помірними, помірними і тропічними), так і між різними підтипами (наприклад, між морськими і континентальними помірними). Циклони в нижніх шарах атмосфери переміщуються переважно над Фенноскандії, Британ-ським островами, Північним і Балтійським морями, Середземномор'ям.

Переважаючий взимку перенос повітря з боку океану на мате ¬ рик діє умеряюще на термічні умови Європи, особливо за ¬ падной її частини. Проходять над теплим Північно-Атлантичним течени ¬ ем повітряні маси прогріваються і, потрапляючи на сушу, викликають зна ¬ ве позитивні аномалії температури. У зв'язку з цим хід. ізотерм зимових місяців в Європі (рис. 6) сильно відхиляється від широт ¬ ного і виявляє досить відчутні відмінності в Термік не тільки між північчю і півднем, але і між заходом і сходом (виняток у цьому від ¬ носіння складає Південна Європа, де ізотерми зимових місяців при ¬ мувати напрямки захід-схід). При просуванні на схід,, в зв'язку з трансформацією повітряних мас, отепляющее вплив захід ¬ ного переносу істотно зменшується, що проявляється в зміні ходу ізотерм. Загальною закономірністю ходу ізотерм зимових місяців для більшої частини Західної Європи є протяжність їх з північно-за ¬ пада на південний схід, а в окремих випадках (приатлантические райони) з півночі на південь. Отепляющее вплив Північно-Атлантичного течії пов ¬ неї все проявляється на північному заході Європи, де на шляху руху відносно теплих повітряних мас знаходяться гірські райони Сканді ¬ навіі і Британських островів. Скандинавські гори, визначаючи своєрідність ¬ ве згущення ізотерм зимових місяців, є важливим кліматоразде-лом, який розділяє відносно теплі в зимовий час райони захід ¬ ної Скандинавії від холодних районів східної Скандинавії. Так, на ¬ приклад, ізотерма січня 0 ° С, наступна уздовж західних берегів Скан ¬ дінавіі, розташовується всього в 300-400 км від ізотерми - 14 ° С внутрен ¬ них районів півночі Скандинавії. Найбільша позитивна аномалія температур в Європі і на всій земній кулі властива району Лофо-тінь островів (2ГС).

Велика частина Західної Європи взимку лежить в межах поклади ¬ тільних середньомісячних температур. Лише внутрішні райони Фенно ¬ скандії і схід Середньої Європи мають негативні температури. Однак і в районах, що лежать в межах позитивних середніх тим ¬ температур зимових місяців, можливі абсолютні температури до -15 °,. - 20 ° С.

У зв'язку із зазначеними термічними умовами значна частина території Західної Європи позбавлена ​​стійкого снігового по ¬ притулку. Сніговий покрив встановлюється лише в районах, в яких середня температура зимових місяців нижче -3 ° С. Тривалість, його на півночі Фенноскандии досягає 6-7 місяців, на півдні Фенноскан-дии і на сході Германо-Польської низовини від 1 до 2 місяців, в Придунайських рівнинах - 3-4 тижні. В інших районах Західної Європи сніг хоча і випадає щорічно, але швидко тане (виключаючи гори, де є вічні сніги і льодовики, наприклад, в Альпах). Зима є сезоном дуже нестійкої погоди. Це пояснюється частою зміною циклональная і антициклонального умов, морських і континентальних мас повітря, наявністю меридіонального їх переміщення на загальному тлі західно-східного переносу.

Циклональная діяльність, накладають на західно-Вистачає ¬ ний перенос повітряних мас, викликає випадання значної торб ¬ ми опадів взимку майже у всій Західній Європі. Особливо багато-опадів в приатлантичних районах '. Загальне зменшення суми облог ¬ ків відбувається при просуванні на схід, що обумовлено загасання ¬ ем в цьому напрямку циклональной діяльності та поступової транс-формацією морського повітря в континентальний.

Влітку зберігається домінуючий над Європою західний перенос повітря. Однак внаслідок кращого прогріву материка відбувається зменшення градієнтів тиску і температури над сушею і океаном, що, в свою чергу, призводить до ослаблення циклональной діяльності. У зв'язку з сезонним зміщенням циркуляції влітку відбувається рас ¬ ширення і зсув на північ Азорського максимуму. Його відріг заповнює всю Середземноморську і південну частину Середньої Європи. Влітку над Середзем'ям в нижніх шарах (атмосфери часто проходять антициклони, що створює тут значну стійкість погоди. Зона формирова ¬ ня і переміщення циклонів звужується (у порівнянні з зимовим сезо ¬ ном) і відсувається на північ, охоплюючи в літнє півріччя преиму ¬ щественно Ісландію, Шотландію, Скандинавію. Тропічний повітря влітку заповнює район Середзем'я; над південною частиною помірного поя-: а Європи переважає повітря помірних широт: континентальний на сході і морський на заході.

Влітку хід ізотерм (рис. 7) мало відрізняється від ходу ізоліній торб ¬ Марной радіації. Лише в приатлантичних районах ізотерми ізгі ¬ подейкують до півдня (умеряющее вплив моря), у Східній Європі - на північ.

Розподіл атмосферних опадів у літні місяці досить жно. Дуже мало їх у Середзем'ї, що пов'язано з антициклонального-1 .. УМОВАМИ погоди та пануючими тут вітрами північних рум-? ■ в, "відтікає по східній периферії антициклонів. В інших Айон влітку сума опадів дорівнює зимової або навіть більше (на під-_-; хе). Це пояснюється значним вологовмістом повітря, г: лихо його більш високої температури.