Розділ 2. Філософія д. Юма
Питання про людську природу Ю. розглядає під кутом теорії пізнання, тобто передусім як проблему людських пізнавальних здатностей, розв'язання якої мало призвести, за його задумом, до створення "повної системи наук, побудованої на майже цілком новій основі".
Основа ця мислилася як суто емпірична, що ні в якому разі не порушує меж опису явищ і не претендує на з'ясування сутності матерії, духу та їх співвідношення. Тлумачене з емпіристських позицій, питання про основу, джерело та природу знань постає питанням про специфіку, структуру і функції пізнавального досвіду. Останній не пов'язується при цьому з існуванням матеріальних об'єктів, яке для скептика Ю. взагалі було теоретично нез'ясовним. Безпосередньо ж пізнавальний досвід, як вважав Ю., складається з перцепцій, "сприйнять", двома основними різновидами котрих він вважав "враження" та "ідеї". Різницю між ними Ю. вбачав у: а) відмінностях за силою та яскравістю, з якими враження та ідеї виникають у людському розумі; б) розбіжності порядку та часової послідовності, з якими вони виникають і перебігають. Враження, за Ю., є первинними сприйняттями, безпосередніми даними зовнішнього досвіду (відчуттями). Вторинними ж сприйняттями є передусім чуттєві образи пам'яті (ідеї) та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Формулюючи перший "принцип" науки про природу людини, за яким "усі прості ідеї виникають '(прямо чи побіжно) з відповідних ЇМ вражень", Ю. тим самим прагне мимохідь вирішити і проблему вроджених ідей — вони неможливі, оскільки ідеї можливі лише як похідні вражень.
Прості ідеї характеризує тенденція до поєднання між собою, і не лише й не стільки відповідно до вільної гри фантазії, скільки відповідно до принципу асоціації — "м'яко діючої сили". На думку Ю., "таких якостей, з яких виникає ця асоціація і за допомогою котрих ум переходить означеним чином від однієї ідеї до іншої, — три, а саме: подібність, суміжність у часі та просторі, причина і дія". Об'єктивний характер причинно-наслідкових залежностей Ю. вважав теоретично недоказовим, повсюдну ж переконаність людей в об'єктивній їх природі він пояснював дією специфічного психічного механізму, завдяки якій регулярна поява і наступність однієї події після суміжної з нею події помилково сприймається як необхідне породження наслідку причиною.
Це хибне сприйняття поступово, але послідовно "конденсується" спочатку у стійку асоціацію очікування, потім — у звичку, і, нарешті, — у віру в те, що і в майбутньому перша подія завжди супроводжуватиметься другою. Однак на такому переконанні об'єктивність каузальності заснована лише у природознавстві, у сфері ж наук про духовні, психічні явища існування причинності безперечне. Адже це причинність внутрішня, іманентна людині як духовній істоті, вона виникає й реалізується через механізми продукування ідей враженнями та асоціювання. Тому ті чи інші галузі наукового пізнання, як вважав Ю., спроможні осягнути автентично відповідні різновиди каузальності лише тією мірою, у якій вони постають як відгалуження психології. Виступаючи адептом своєрідного психологічного детермінізму, Ю. прагне, врешті-решт, до максимальної психологізації науки, принаймні науки про людину. Та й сама людська особистість з позицій такого детермінізму тлумачиться філософом не як щось субстанційно-унітарне, а як "низка або жмут різноманітних сприйнять, що слідують одне за іншим". Суспільно-політичне вчення Ю. свідчить про те, що він, не будучи прибічником вже віджилої феодально-елітаристської концепції 'влади від бога", водночас виступав і проти перспективних на той час "договірних" теорій походження влади та держави. Суспільство, га 10., — історичний наслідок розростання сімей, а політична владі — утвердження та поширення інституту військових вождів, послух яким став звичкою для народу.