5.6. "Природна людина" просвітників

Просвітницька думка створювала світоглядне уявлення про людину та її буття, відправляю­чись від самої людини як такої. У християнському світо­гляді людина поставала як творіння Боже, у системі фео­дального суспільства — як певний соціальний персонаж, уособлення того чи того суспільного стану. Геніальним ви­находом просвітителів стало розуміння людини, котре ви­ходило з неї як первинного і самоцінного буття. Просвіти­телі виголосили, що людська особа сама собою, просто від своєї природи, є певним буттям, головну ознаку якого складає свобода. Як писав Ж.-Ж. Руссо на початку свого твору "Про суспільний договір": "Людина народжуєтьтся вільною, тоді як усюди вона знаходиться в кайданах".

Людина від природи є вільною істотою, відданою у вла­ду власної волі. І як така вона має незаперечні, первинні, невід'ємні від її сутності права. Це перший висновок щодо людини, яким керується просвітницька думка. Його допов­нює другий, а саме: всі люди тотожні один одному в цих правах, оскільки самі ці права не є привласненими в люд­ське життя, а властиві людській природі як такій. Остання є однаковою в усіх людей. Ці дві тези — перша: кожна людина за своєю природою, незалежно від своїх здібнос­тей, ознак, соціального становища тощо, має певні невід'ємні права; друга: люди не відрізняються одне від одного в цих правах, тобто рівні в них, — складають осно­ву просвітницького образу людини.

5.7. Основоположні права людини

Комплекс прав людини не є чимось раз і на­завжди визначеним. Навпаки, історія права і громадянської свідомості засвідчує, що цей комплекс ви­значається по-різному. Можна вважати усталеною тен­денцію до поширення і конкретизації кола прав людини разом з історичним розвитком громадянського суспіль­ства і демократичного ладу. Але, попри всі відмінності у визначеннях та історичні зміни, серед розмаїття прав лю­дини існують такі, що їх можна вважати первинними, ви­хідними. Вони утворюють основу всього комплексу люд­ських прав. Які ж права вважати основоположними?

Зауважимо, що ці права не є штучно визначеними від­повідно до теоретичних уподобань того чи того мислителя. Свою значущість права людини набувають через те, що вони є природним здобутком людини — тим, що невід'ємне від її природи. Просвітники проголошують примат прав людини над усіма іншими нормами, правами та законами в суспільстві саме виходячи з того, що права людини — це загальні незаперечні та самоочевидні права людської при­роди. Людина, оскільки вона людина, не може проти них нічого заперечити, тому що це було б запереченням влас­ної сутності. Тому основу прав людини складає не штучно введене право, легітимоване волею законодавця, а при­родне право. Саме з природного права виводять просвітни­ки весь комплекс прав людини.

Т. Гоббс, один із фундаторів теорії суспільного дого­вору і концепту прав людини, так визначав сутність природного права: "Природне право, яке зветься зазвичай Тиз паїигаїе, є свобода будь-якої людини використовувати власні сили на свій розсуд для збереження власної приро­ди, тобто свого життя, і, відтак, свобода робити все те, що, за її розумінням, є найбільш придатним для цього"¹. Із фундаментального права на життя і необхідності його збе­реження Гоббс вивів низку природних законів, якими, власне, й забезпечуються людські права і головне серед них — право на життя.

Подальша просвітницька думка, виокремлюючи головні права людини, робила наголос на праві на життя, на сво­боді кожного, рівності людей та праві власності. Ідеї про­світителів підготували докорінне перетворення суспіль­ства, яке відбувалося в Європі протягом 200 років (од се­редини XVII до середини XIX ст.) через буржуазні рево­люції. Всесвітнього значення цей процес набув од кінця XVIII ст., коли сталися дві найвидатніші буржуазні рево­люції в історії — Визвольна війна США 1776—1783 рр. і Велика французька революція 1789—1793 рр. Ці революції перевели ідею прав людини зі світоглядної площини в ре­альне право і державну практику. Саме ідея невід'ємних прав людини стала основою перших у світі конституцій.

Американська Декларація незалежності (1776 р.) визна­чила головні людські права: "Ми вважаємо самоочевидни­ми такі істини: що всі люди створені рівними, що вони мають від Творця певні невід'ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на прагнення до щастя"¹. Подібно до неї французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.) проголошувала: "1. Люди народжуються і залиша­ються вільними й рівними в правах. Суспільні відмінності можуть грунтуватися лише з огляду на загальну користь. 2. Метою кожного політичного союзу є забезпечення при­родних і невід'ємних прав людини. Такими є свобода, влас­ність, безпека і спротив гнобленню".

Як бачимо, ідея невід'ємних прав людини була вибором європейської гуманітарної думки, світоглядний грунт для якої підготувало християнство. Тобто організація суспіль­ного життя і державної влади на засадах прав людини є витвором європейської цивілізації. Але від часів історичної перемоги новоєвропейського громадянського суспільства (XIX ст.) ця ідея набула всесвітнього впливу і стала осно­вою соціально-політичного впорядкування життя всього людства. Виразом цього було прийняття 1948 р. Генераль­ною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Вона містить 30 статей, в яких визначаються основні й невід'ємні від кожної особистості права, котрі мають пере­вагу над будь-якими іншими соціальними, державними, по­літичними встановленнями.