Неокантіанська філософія права

Послідовниками Канта стали філософи, які за­стосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його кон­цепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відно­ситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму.

Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коґен, Штаммлер, Радбрух).

Згідно з теорією Германа Когена (1842—1918), заснов­ника Марбурзької школи неокантіанства, подібно тому, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так етика визначає регулятивні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. Кант неодноразово підкреслював, що в природознавстві стільки науки, скільки там математики, на що Коген додає, що в суспільних дис­циплінах стільки науки, скільки там юриспруденції.

Серед філософів права кантіанського напрямку значне місце належить, безсумнівно, Штаммлеру і Дель Веккіо, які вважають, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а ргіогі відомо, що таке пра­во. Тільки тоді це поняття може бути застосовано на дос­віді, і тільки тоді можливо визначити, що в досвіді є, а що не є правом. Апріорні поняття права можна застосувати до кожного емпіричного права, оскільки воно носить чисто формальний характер, тобто схоплює тільки формальні елементи права без врахування їхнього змісту. Так, для Штаммлера право являє собою спосіб регулювання вчинків людей в плані співвідношення між засобами і метою, спо­сіб, в основі якого принцип взаємності, переконаності і повного дотримання. В той час як для Дель Веккіо право — це об'єктивне узгодження можливих дій більшості суб'єк­тів (згідно з єдиним моральним принципом, якого вони додержуються).

Рудольф Штаммлер (1856—1938) один із найвизначні­ших представників неокантіанської філософії права. Спи­раючись на ідеї І. Канта, він спробував в творах теорети-ко-правового профілю — "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Вчення про правильне право", "Теорія юриспруденції" — здійснити традиційне для німецької юридичної думки зусилля ство­рити основи наукового знання про право.

філософська основа уявлень Штаммлера про право — неокантіанство в тому його варіанті, який був розвинутий Марбурзькою школою (Г. Коген, П. Наторп та ін.). При­хильники цього напрямку в філософії стверджували, що предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття є сукупність чисто понятійних відносин. Мета філо­софствування — творча робота по створенню інтелекту­альних об'єктів і водночас рефлексія, аналіз цієї роботи. Мислення, яке приймає форму науки і орієнтується на неї, створює культуру. В сфері юриспруденції її основу скла­дають теоретичні пізнання і право, наука і право (лібераль­на) держава. Філософи Марбурзької школи, розглядаючи означені вище явища трансцендентними основами соціаль­ності, в методологічному плані проводили аналогію між математикою і логікою, з одного боку, і юриспруденцію й етикою — з іншого. Юриспруденція, згідно з їх теорією, — математика суспільних наук, етика виступає логікою останніх.

За Штаммлером, поняття права не можна вивести із суспільно-історичного досвіду, а повинно розглядатись як апріорна категорія, яка не залежить від різних соціальних умов. За допомогою поняття права і деяких інших апріор­них категорій соціальна реальність сприймається як орга­нізована цілісність і в ній виділяється само право.

Штаммлер, який в цілому розділяв філософські і полі­тичні погляди Марбурзької школи, критикує марксистське матеріалістичне розуміння історії. Він заперечує основну марксистську тезу про первинність економіки, господарчо­го життя і вторинність права, — тезу про підпорядкова­ність права економіці. Звинувачуючи марксизм у вульгар­ному економізмі, Штаммлер стверджував, що право пер­винне по відношенню до економіки, якщо не в часовому і в причинному, то в крайньому разі, в логічному плані.

Визнаючи співвідношення права і господарства, Штам­млер підкреслював, що воно "представляє відносини форми і матеріалу суспільного життя"¹. В розвитку права він вба­чає основу становлення всього суспільства. "Закономір­ність соціального життя є закономірністю його правової форми, слідування основній ідеї права, як кінцева мета людського суспільства". Означена закономірність проявля­ється тільки в такому соціальному житті, регулювання яко­го здійснюється в інтересах свободи кожного, хто знахо­диться в сфері права. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають. Суспільство, в якому кожен вважає своєю об'єктивно правомірну мету іншого. З таким регулюванням повинен погодитися кожен, хто підкоряєть­ся праву, якщо він прийняв рішення, вільне від чисто суб'єктивних бажань, але яке відповідає закону, вважав Штаммлер.

Для Штаммлера суспільне життя у всіх його проявах — це зовнішнім чином організоване спільне життя людей, найважливішою формою якого виступає право. Звідси, за Штаммлером, "... закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми її". В результаті пере­носу цієї конструкції на господарство (під ним Штаммлер розумів спільну діяльність людей, яка спрямована на задо­волення їх потреб) його регулюючою формою виступає право. Так як право первинне по відношенню до держави, Штаммлер стверджував, що економіка не може підривати правовий лад, економічний і політичний розвиток повинен іти лише шляхом часткових змін права. Кінцевою метою цих змін, ідеалом "правильного права" Штаммлер вважав поняття "суспільства людей, які вільно бажають".

Марксистська концепція здавалась Штаммлеру незакінченою, тому що, по-перше, в марксизмі відсутній кри­тичний розгляд і доведення ключових понять, таких як суспільний спосіб виробництва, суспільство та ін. По-дру­ге, тому що марксизм не пояснює, яку міру необхідності він визнає доцільною в перетвореннях права.

Між тим, деякі із конструкцій Штаммлера представля­ють очевидний інтерес. Наприклад, думка про те, що в логічному аспекті право є визначальна форма, а "соціальне господарство" — матерія, яка визначається цією філосо­фією. Право — специфічний комплекс нормативних при­писів, особливий зовнішній регулятор спільної соціальної діяльності. Воно відіграє визначальну роль, оскільки без нього фізично неможлива сама соціальна діяльність індивіда.

На думку Штаммлера, юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від держав­ної організації: "Не можна схвалити погляди, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Подібне ототожнення права і фактичної сили неправиль­не... Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки частина з них.

Штаммлер розділяє право на справедливе і несправед­ливе. Ідея такого розмежування складається в тому, щоб довести: "немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний склад". Інши­ми словами, немає правових положень, які є раз і назавжди тільки справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. "Безумовно діють тільки формальні умо­ви... Сума цих формальних умов, набір найбільш абстракт­них ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікуєть­ся весь "мінливий і багатоманітний правовий матеріал" створює особливе "природне право".

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба­жання досягти об'єктивно справедливої цілісності соціаль­ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально­го ідеалу. Але воно "веління" ніколи не зупиняється пов­ністю в якомусь одному історичному пункті. Постійно від­буваються зміни змісту, який раніше вважався матеріально справедливим, "і людству належить постійно вдосконалю­вати все краще і краще розуміння того, що є справедливим за окремими питаннями". Тим самим Штаммлер вводить в систему своїх правових поглядів принцип розвитку, втілен­ням якого виступає категорія природного права із змістом, який змінюється". Дух цієї теорії виявився співзвучним процесу відродження концепції природного права; який є характерним для європейської філософсько-правової дум­ки XX ст.

Інший видатний представник неокантіанської філосо­фії права — Густав Радбрух (1878—1949). Розуміння права, яке пропонує Радбрух зводиться до аксіологічної конст­рукції неокантіанського типу, згідно з якою право може бути зрозуміле тільки з апріорної ідеї права, яка й визна­чає мету права. В свою чергу, ця "ідея права" складається із "об'єднання" трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності, дослідження яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, яка вирішує завдання пояснення, систематизації і т. д. чинного права. Метод філософії права, за Радбрухом, це особливий підхід: обов'язковий елемент методу — релятивізм. Після другої світової війни Радбрух спробував зв'язати свою конструкцію з відродженням природного права. Позити­вістський підхід до закону і применшення природного права, згідно з теорією Радбруха, привели до виникнення фашизму.

В Росії неокантіанство, яке являє собою раціоналізм, позбавлений емпіричних домішок, найбільш ярко прояви­лось в роботах П. І. Новгородцева (1866—1924). При вирішенні морально-правової проблеми необхідно, згідно з теорією П. І. Новгородцева, виходити із апріорних "вказівок" моральної свідомості. Цю методологію Новгородцев використав для обгрунтування концепції природно­го права, відродження якої пропагував на початку XX ст. Природно-правова проблема для Новгородцева (в її розу­мінні він близький до Штаммлера) — це проблема перш за все моральна, сутність якої полягає в тому, щоб "... вста­новити моральні вимоги, які встановлюють ідеальні шляхи розвитку. Природа моральності може бути зрозуміла тіль­ки при дослідженні її як внутрішньопсихологічного і само-цінного нормативно-етичного явища, як "закону особисто­го життя".

В цілому філософсько-правові концепції неокантіанців — істотний внесок у розвиток правової думки XX ст.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ I I

Послідовниками Канта стали філософи, які за­стосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його кон­цепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відно­ситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму. Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коґен, Штаммлер, Радбрух).

ПИТАННЯ I I I