Філософія права неогегельянства

Філософсько-правове вчення Гегеля справило великий вплив на всю наступну історію політико-правової думки. Філософія Гегеля, як підкреслювали основоположники марксизму, створювала широкий про­стір для обгрунтування як консервативних, так і критич­них, опозиційних поглядів. Це було наочно продемонстро­вано в наступній історії гегельянства і тлумачень філософії права Гегеля з різних ідейно-теоретичних позицій.

Одним із перших послідовників філософії права Гегеля став німецький юрист Едуард Ганс (1798—1839). Він висту­пив проти пануючої в юриспруденції історичної школи права і за створення філософської школи права в дусі Ге­геля. Розвиток права Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність як здійснення вічної, незмінної ідеї права.

Вплив гегельянства в філософії права посилюється в міжвоєнний період. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму і стверджує, що коли нема розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений в позитивному праві; право — це самопроявлення розумного права.

Неогегельянську теорію права розроблювали — Т. Геринг, Ю. Біндер, Ф. Розенцвейг, ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Циглер, І. Пленге та ін.

В Росії представниками гегельянської філософії права були Б. М. Чичерін і П. Редькін. Російські неогегельянці спробували пристосувати буття ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи емпіричний процес розвитку права, в кожній із його стадій вони розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка і ле­жала в основі їх теоретичних суджень.

Борис Миколайович Чичерін (1828—1904) — росій­ський філософ-гегельянець, теоретик держави і права, іс­торик і публіцист. Професор права Московського універ­ситету (1861—1868). При Олександрі II був вихователем спадкоємця престолу.

Чичерін прагнув розділити сфери моральності і права так, що право є гарантом особистої свободи і водночас обмеженням свободи зовнішньої. Ідеальна форма правової держави для Чичеріна — конституційна монархія. Він під­тримував принцип приватної власності і незалежності економіки від держави. Погляди Чичеріна стали одним із джерел ідеології конституційно-демократичної партії (кадетів).

В російській історіографії Чичерін — один із засновни­ків так званої юридичної (державної) школи, яка виходить із провідної ролі державних і юридичних форм в історич­ному процесі.

Досить цікаво для розуміння особливостей становлення права Б. М. Чичерін трактує свободу. Взявши за вихідну точку дослідження особистість, російський юрист прихо­дить до висновку, що невід'ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм началом і через це може бути визнана вільною особою, яка має права. Свобода розділяється мислителем на внутрішню і зовнішню, перша — є безсумнівною цінніс­тю. Оскільки внутрішня свобода відображає духовну сто­рону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля, із розуму випливає і свобода волі, яка двояко розу­міється: 1) як свобода від чужого впливу і чужої волі; 2) як можливість діяти за власним бажанням. Внутрішня свобо­да, пов'язана з розумом і волею, передбачає як свою про­тилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежу­ється певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб межі свобо­ди кожного були точно визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього — основне завдання права, бо воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, стосуючись внутрішніх мотивів лише стільки, скільки вони виражаються у зовнішніх діях.

Видатна роль, яку відіграла "філософія права" Гегеля в процесі формування і еволюції поглядів К. Маркса і Ф. Ен­гельса на початку їх творчого шляху, а також в процесі становлення і розвитку марксизму, змістовне багатство цього твору обумовило інтерес до нього радянських дос­лідників протягом багатьох десятиліть.

В 20-ті рр. при висвітленні філософсько-правової тема­тики в радянській літературі головна увага приділялась ви­значенню ролі філософії Гегеля, як одного із теоретичних джерел марксизму, ставлення Маркса, Енгельса і Леніна до вчення Гегеля, співставленню ідеалістичної і матеріалістич­ної діалектики. Вивчаючи Гегеля, дослідники звертали ува­гу також на питання ідеологічного, політично-правового характеру, наприклад, такі як соціально-класові витоки ідеологічний характер і політичний зміст філософії Гегеля сенс ідейно-теоретичної боротьби між представниками марксистського прочитання Гегеля і неогегельянцями.

Разом з тим більшість дослідників (не тільки в 20-ті, а й в 30—40-і рр.), позитивно оцінюючи деякі моменти діа­лектичного методу Гегеля, його "раціональне зерно" і різко критикуючи його систему, в тому разі, коли вони зверта­лись до "Філософії права" або взагалі до політичної і пра­вової теорії Гегеля, трактували їх переважно як позбавле­ного діалектичного концентрованого виразу негативних рис системи Гегеля.

При такому механічному розділенні і протиставленні методу і системи політико-правове вчення Гегеля автоматично ставало частиною "реакційної" системи, яка протистояла (прогресивному методу).

Очевидно, що тільки після подолання таких однобічних і механічних уявлень про співвідношення методу і системи в філософії Гегеля можливо було б вірно оцінити характер і зміст його філософії права, уточнити своєрідність діалек­тики соціально-політичних уявлень Гегеля, пізнати специ­фіку діалектики в "Філософії права" в порівнянні з діалек­тикою в "Науці логіки" і т. д.

Перші кроки в цьому напрямку були зроблені вже в 20-ті рр. Так, А. М. Деборін, підкреслюючи, що Гегель ко­ристувався діалектичним методом не тільки для аналізу загальнофілософських проблем, а й для своєї соціальної філософії, писав "... не тільки метод Гегеля, а й певні, необхідно зв'язані з методом результати його дослідження в сфері суспільних наук не пройшли безрезультатно для Маркса". При цьому Деборін мав на увазі те, яку високу оцінку "Філософія права" Гегеля отримала у Маркса, роль цього твору в процесі формування політико-правових пог­лядів Маркса.

Інший дослідник тих років, К. Міланов, підкреслював, що саме марксисти повинні показати, що Гегель, незва­жаючи на весь свій ідеалізм, значно ближче нам, чим будь-якому відтінку політичного, філософського і всякого іншо­го заблудження.

Основними представниками італійського неогегельянства були Б. Кроче і Д. Джентіле.

Свою концепцію Кроче назвав "релігією свободи". Сво­бода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Гегеля мова йде про розумні форми об'єктивізації свобо­ди в ході історичного прогресу, то Кроче акцентував увагу на принциповій неможливості визначення характеру свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Кроче використав для обгрунтування формаль­ної, юридичної свободи і неможливості фактичної свобо­ди. Лише "меншість, яка править", її він називав "політич­ним класом", знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Кроче вважав, що свобода без суб'єкта — це пусте слово і абстракція, якщо не визнається свобода особистості. В об­становці тоталітарного пригноблення прав і свобод особистості ці ліберально-індивідуалістичні уявлення носили опозиційно-критичний характер. Таку ж спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою. Така оцінка досить істотно відрізнялась від типових для неогегельян-ства етатистських інтерпретацій системи ієрархій різних "форм духу". Виходячи з цих уявлень, Кроче критикував фашизм, до якого в тій чи іншій мірі прагнула більшість італійських і німецьких неогегельянців.

Разом з тим виступи Кроче проти авторитарних і тота­літарних інтерпретацій вчення Гегеля доповнювались крити­кою демократії проповіддю вічності воєн, нерівності і т. п.

В неогегельянстві Джентіле превалює ірраціоналізм і містицизм, критика розуму з позицій волюнтаристського "актуалізму", "чистого акту", співзвучного фашистському активізму. Він стверджував, що істинний індивід має уні­версальні характеристики і завершує Бога в своїй сутності, однак подібні якості скоріше підходять до його оцінки фа­шистської держави і дуче, а ніж окремого індивіду.

Свою інтерпретацію духу як "чистого акту" Джентіле використав для атаки ідей правопорядку і режиму закон­ності, виправданні фашистського "активізму" і беззаконня. З антиіндивідуалістичних позицій Джентіле обґрунтовував всевладдя тоталітарної держави і заперечував всі приватні сфери життя індивідів.

Ідея Гегеля про державу як моральну цілісність Джен­тіле використав для прямого виправдання фашистської держави як вищого виразу моральності і свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Гегеля на II конгресі неогегельянців в Берліні (1931 р.). Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу ні­мецьке й італійське), яке орієнтувалось на виправдання фа­шистського і нацистського режимів і, яке досягло апогею в 30-ті рр., зійшло в цілому з історичної арени.

Важливими напрямками післявоєнного гегелезнавства стало очищення творчої спадщини Гегеля від неогегельянських нашарувань, подолання крайностей в підходах до філософії права Гегеля, об'єктивна оцінка її місця і ролі в розвитку філософсько-правової думки.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ I I I

Більшість дослідників (не тільки в 20-ті, а й в 30—40-і рр.), позитивно оцінюючи деякі моменти діа­лектичного методу Гегеля, його "раціональне зерно" і різко критикуючи його систему, в тому разі, коли вони зверта­лись до "Філософії права" або взагалі до політичної і пра­вової теорії Гегеля, трактували їх переважно як позбавле­ного діалектичного концентрованого виразу негативних рис системи Гегеля.

При такому механічному розділенні і протиставленні методу і системи політико-правове вчення Гегеля автоматично ставало частиною "реакційної" системи, яка протистояла (прогресивному методу).

Очевидно, що тільки після подолання таких однобічних і механічних уявлень про співвідношення методу і системи в філософії Гегеля можливо було б вірно оцінити характер і зміст його філософії права, уточнити своєрідність діалек­тики соціально-політичних уявлень Гегеля, пізнати специ­фіку діалектики в "Філософії права" в порівнянні з діалек­тикою в "Науці логіки" і т. д.

ПИТАННЯ I V