5.5. Генезис ідеї невід'ємних прав людини

Щоб виникло уявлення про людську особу як носія невід'ємних від неї прав, слід було подо­лати і скасувати попередні світоглядні уявлення про при­роду людини та її становище у світі. Ренесансний гуманізм спростував середньовічний образ людини як істоти, котра займає почесне, але чітко визначене місце в ієрархії інших Божих створінь. Натомість, головною якістю та ознакою гуманістичної людини стала свобода. В уславленій "Промо ві про гідність людини" (1486 р.) Піко делла Мірандоли, яка стала своєрідним маніфестом ренесансного гуманізму, Бог каже новоствореному Адаму: "Не відводжу Я тобі, о Адаме, ані певного місця, ані власного образу, ані особливого обов'язку, щоб і місце, і обличчя, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших створінь визначений у межах установлених Мною законів. Ти ж, не затиснутий ніякими межами, ви­значиш свою особу за власним рішенням, у владу якого Я тебе й передаю"¹. Гуманізм проголосив нове призначення людини — не бути обмеженим заздалегідь визначеними властивостями, а мати собі те надбання, котре принесуть власна воля та наснага. Лише людині "дано володіти тим, чого вона забажає, і бути тим, чим хоче". Гуманізм вилу­чив людину з-під влади світу і віддав їй на розсуд власної волі. Відтак людина стала мислитися як істота, котра має право на все, що здобуде її власна воля та здійснений нею вибір.

Наступним кроком становлення ідеї прав людини стало релігійне визволення людської особи в протестантизмі. Гу­манізм звільнив людину з-під влади природних визначень, перетворив її з частки світу в самоврядне суще — істоту, котра самовизначається і не має принципової перепони цьому самовизначенню в будь-якій якості навколишнього світу. Але людина середньовіччя — це людина передусім оцерковлена, віддана у владу церковних установлень. Культурний сенс Реформації полягав у тому, що людину було вивільнено з-під влади церковного авторитету. У про­тестантизмі людська особистість залишилася віч-на-віч із Богом. Місцем їх зустрічі стало одкровення Святого Пи­сьма і скерована ним віра людини. Божа воля, яка доти маніфестувала себе передусім через церковні приписи, вті­лилась у голос совісті, який звучав усередині людської осо­би. Ніщо не могло стати на заваді особистості, яка скеру­валася власною совістю. Відтак виникала самоврядна, або, за виразом І. Канта, "самозаконна" людська особистість. Протестантизм обгрунтував версію людського буття, що відправляється від власної волі особистості, і освятив її іменем Бога.

Одначе духовне розкріпачення людини ще не торкало­ся безпосередньо соціальної дійсності феодального сус­пільства з його глибокою станово-корпоративною дифе­ренціацією. Гуманізм вивільнив людину з-під влади при­родних властивостей і законів, протестантизм зробив лю­дей рівними перед Богом, але у площині соціального буття вони залишалися зв'язаними путами різниці соціальних станів та пов'язаних з ними прав і залежностей. Людська особа залишалася заручником свого соціального положен­ня, котре тяжіло над нею, наче рок стародавніх часів. Перегляд цього становища та обгрунтування світоглядно-соціальної альтернативи йому стало заслугою вже про­світництва.