Висновки з питання 5

Правова система й законодавство відображають, при­родна річ, інтереси різних соціальних суб'єктів. Серед ос­танніх є суспільні класи та верстви, професійні чи майнові спільноти, державні інституції та політичні партії тощо. Але правопорядок громадянського суспільства вимагає, щоб під час реалізації будь-яких суспільних інтересів та їх законодавчого відображення права людини не утискались і не порушувалися. Це положення можна зафіксувати як принцип примату прав людини над законодавством.

ПИТАННЯ VI

Філософія права України

Українські філософи, соціальні мислителі, полі­тичні діячі внесли вагомий доробок у розробку як загальної проблематики філософії права, так і його конкретному прояві в умовах реальностей України. Якщо говорити про історичну ретроспективу вітчизняної філософії права, то, на нашу думку, доцільно почати її відлік з творчості Григорія Сковороди, як засновника української класичної філософії. І хоча Г. Сковорода не залишив сис­тематизованого дослідження з проблем філософії права, правові проблеми розпорошені у його філософських тво­рах, особливо у творах останнього періоду життя. Виходя­чи із установок кордоцентризму, тобто визнання природи джерелом людини, бога як закономірності у природі, розуму як основного знаряддя пізнання людини, Г. Сковоро­да розглядав і проблеми права.

Розробка правових проблем у Г. Сковороди велася у руслі природничо-правової доктрини, хоча мислитель І не використовував природничо-правову термінологію. Концептуальними моментами його концепції були — поєд­нання людини і природи, права і природи людини. Ідея моральної (правової) автономії особи і справедливості ви­кристалізувалася у філософа в теорію "сродності". Теза про рівність людей, яка визначається за природою, а нерів­ність у природних нахилах і здібностях, дає підстави для протиставлення "рівній нерівності" "нерівної рівності", ос­тання ж дозволяє людям, які мають нерівні природні здіб­ності, одержати рівні можливості для їх повного виявлен­ня. Ідея рівності прав у Г. Сковороди реалізується через працю, яка відповідає покликанню кожного.

Право якраз закладене у "сродній праці". Право і спра­ведливість виражають міру свободи людини — не стільки ззовні, як внутрішньо. Тому ідея права не може бути фор­мально-владним примусом держави, вона полягає у регу­люванні життя людини, з обов'язковим урахуванням її бут­тя в морально-ціннісному світі. "Сродність" є проміжне положення між природним правом, яке розуміється як мо­рально-ціннісний регулятив, та правом чинним.

Отже, окремі права та свободи людини висувалися ще Г. Сковородою та І. Вишенським. Але ґрунтовна розробка всього інституту прав людини (економічні, політичні, соці­альні, культурні) та поєднання історико-національних тра­дицій українського народу з досягненням світової право­вої думки належать М. Драгоманову, погляди якого фор­мувалися під впливом Гроція, Спінози, Локка. М. Драгоманов не залишив жодної праці, в якій би систематично та повно були б викладені думки про право. І все ж тексто­логічний аналіз теоретичної спадщини великого мислителя дозволяє вирізнити концептуальне ядро його розробок в галузі права — це проблема прав людини. У "Старих Хар­тіях вольностей" 1895 р. М. Драгоманов прослідковує ви­никнення та розвиток понять права людини, свободи, рів­ності перед законом. Для М. Драгоманова ідея прогресу пов'язана з правами людини: "Оглядаючи важливий шлях людей до всестороннього і вільного розвитку людської особистості, Історик відноситься благородно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було ви­кликано".

Нетрадиційним було і трактування М. Драгомановим значення та ролі Римської Імперії в історико-правовому розвитку людства. На думку історика, Римська Імперія бу­ла прогресивнішим явищем в історії людства порівняно з Республікою, оскільки значно розширювала права всіх жи­телів імперії. Римська Імперія — це гуманістична і космо­політична система, свідченням чого були: філософія сто­їків, розвинене законодавство, правова рівність чоловіків та жінок. Тим самим М. Драгоманов не погоджувався з Монтеном в тому, що "батьківщиною" свободи були германські ліси, а варвари були носіями свободи та гуманізму.

М. Драгоманов закликав українську інтелігенцію ово­лодівати європейською філософією того часу. Творче опа­нування передової філософської та соціальної думки він вважав обов'язковою передумовою переходу до практич­ного руху за політичну свободу і демократію. Звичайно, підкреслював М. Драгоманов, засвоєння новітніх європей­ських ідей має здійснитися на грунті національної свідо­мості, що має поєднуватися з ідеями космополітизму, гу­манізму і соціального прогресу. Першопричина останнього полягає в об'єктивному русі історії, у потребі суспільства безперервно розвиватися. Він розробив концепцію суспіль­ства, яке грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвине­них особистостей та запропонував новий устрій на умовах феодалізму з максимальною децентралізацією влади.

Розмірковуючи про шляхи соціального прогресу, вче­ний писав про мирні і немирні форми розвитку, віддавав перевагу тим, які потребували найменших жертв. Гуманізм М. Драгоманова привів його до думки про те, що основним засобом прогресу повинні стати реформи.

Доцільно звернути увагу на актуальну для сьогодення думку М. Драгоманова про стан громадянської свідомості українського суспільства. Вчений справедливо зауважував, що рівень розвитку, якого досягла Європа, був зумовлений насамперед "упорядкованою, затяжною" працею — "тихою і гострою", а також послідовним зростанням громадян­ського життя. Саме на таких шляхах, спираючись на "вер­стви громади", можливо забезпечити історичний поступ "державного, громадянського, господарського, розумово­го" життя суспільства.

Цікаві філософсько-правові ідеї в цей період знаходи­мо у науковій спадщині І. Франка, передовсім у таких його працях, як "Мислі об революції в історії людськості", "Що таке поступ?", "Дві конституції", "Історія однієї конфіска­ції" та ін. Філософсько-правові проблеми він вирішував виходячи із загальної теорії еволюції, яку розумів як діа­лектичний процес, властивий і природі, і суспільству, ви­ступав проти необмеженої монархії, поділяв деякі поло­ження марксизму.

І. Франко постійно підкреслював специфічність розвит­ку природи і суспільства, підкреслюючи при цьому, що піз­нання еволюції кожної окремої частини навколишнього світу допомагає ґрунтовнішому пізнанню особливостей цієї еволюції, а відтак розвитку взагалі.

Одним із чинників походження держави І. Франко ви­діляє війни між племенами. Саме вони, на його думку, роз­ширювали знання людей, а через формування окремого військового прошарку створювалися перші підвалини до поділу суспільства на окремі верстви. Формування держав­ності, а також посилення впливу релігії спричиняють до появи політичної влади, яка інколи формується у вигляді тиранії. Необмежена влада тирана та його оточення озна­чає відсутність будь-яких прав у підданих. Забезпечуючи надмірне багатство правителів, тиранія водночас спричи­няє "безмірну" матеріальну нужду рабів і "вільних проле-таріів". Таке становище веде до формування суспільних сил, які в змозі повалити тиранію. Створюючи власну кон­цепцію соціальної еволюції, І. Франко доводить, що цей процес органічно поєднує в собі як поступ (прогрес), так і вироджування (дегенерацію).

Зигзагоподібність прогресу І. Франко виявляє, звер­таючись до середньовічної історії, яка, на його думку, переконливо демонструє, що соціальна еволюція "се почас­ти — регрес, а почасти й прогрес". Останній проявляється лередусім у поступі гуманності "супроти старинного невольництва". Важливим показником прогресу є розвиток науки, визначальною рисою якої є сумнів, критика.

Як прихильник соціалістичних поглядів, І. Франко пов'язує майбутнє людства з соціалістичним ладом, але соціалізм він розуміє як свободу громад (колективів) і сво­боду кожної особи, якій ніхто не має права нав'язувати правила життя. Окремі народи, за І. Франком, мають повне право самостійно розвиватися і жити без будь-якого зов­нішнього верховодства. Соціалізм для І. Франка — це і необмежена ніким свобода слова, і науки, і віри, досту­пність для всіх освіти.

На противагу "наукових соціалістів", які вважали на­ціональне питання другорядним, похідним від соціально-класового, для І. Франка національне питання є одним із головних. Саме тому вчений розглядає національне питан­ня всебічно, тобто не тільки в економічному і соціально-політичному, а й соціально-психологічному та морально-політичному аспектах.

В XIX столітті набувають поширення ідеї історичної школи у праві. Філософською основою цієї школи були вчення Гердера, Шеллінга, Гегеля про прогресивний про­цес історичного розвитку, відповідно до якого народна сві­домість та народні переконання є джерелом права. Спіль­ними методологічними моментами історичної та природни­чо-правової шкіл було визнання права незалежним від за­конодавця та особи, різними лише визнавалися джерела права та визнання існування права попередньо як ідеаль­них правових норм, які законодавець повинен лише викла­сти належним чином. І хоча історична школа Німеччини у вказаний період втратила панівні позиції на батьківщині, в Україні вона знайшла сприятливий грунт для розвитку. Пояснюється це декількома причинами — це і схожість у соціально-політичному устрої, і інтелектуальна спорідне­ність двох країн: в університетах царської Росії було бага­то викладачів-німців, значна частина представників профе­сорського складу університетів проходили навчання у Ні­меччині, їх теоретичні погляди формувалися під впливом ідей німецьких правознавців і філософів. До числа та­ких вітчизняних науковців належать: М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський.

70—80-ті роки минулого століття — це період підвище­ного інтересу до історії права України. М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський, сприй­нявши ідеї історичної школи (основні принципи історичної школи — це ідея історизму в праві, тлумачення звичаїв як втілення ідей народу про правове і неправове, розуміння права як результату розвитку народної свідомості) створи­ли в поєднання з гегелівським розумінням історії власну яскраву теоретичну модель права. З погляду істориків пра­ва України, право є елементом історичного життя народу, який втілюється у звичаях і одержує вигляд закону тільки з появою юристів (М. Ф. Владимирський-Буданов); право сягає своїм корінням у народну творчість (О. Ф. Кістяків­ський). З таких позицій право і закон є взаємопов'язаними, але все ж різними явищами. Якраз право володіє життє­дайною силою, оскільки воно є живим, тоді як закон пов­ністю залежить від свавілля законодавця. Більше того, М. Ф. Владимирський-Буданов в "Чертах семейного права Западной России во второй половине XVI в." підкреслю­вав, що історія права є історією "багатовікової боротьби звичаю із законом".

Юридичний позитивізм, який виріс на основі вчення про право Єрінга та О. Конта, основне своє завдання вба­чав у вивченні позитивного права. В рамках юридичного позитивізму дослідження національного права велося за допомогою формально-догматичних методів, відбулася ло­гічна обробка усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм. Внаслідок цього закон став розглядатися як вища форма права.

Світоглядні проблеми, які виникли на межі століть, по­требували теоретичного і методологічного осмислення. До плеяди вітчизняних вчених, перед якими постало це склад­не завдання, належить і Б. О. Кістяківський. Теорія права Б. О. Кістяківського вибудовується на тому, що спосіб сві­домої діяльності людини є її основою. Відповідно до такої позиції право визнається найзначнішим та найповнішим виразником культури суспільства. Право є духовним елементом суспільства, який вбирає в себе свідомі індивіду­альні зусилля.

Поставивши питання про фундаментальні засади права в суспільстві, Б. О. Кістяківський поставив тим самим пи­тання про методи вивчення права як основного виразника суспільної культури, розробив методи аналізу соціокуль-турної реальності права та правових відносин.

Особливої уваги заслуговує вчення Б. О. Кістяківського про історичну реальність як певну відповідність рівня роз­витку культури суспільства та правосвідомості окремих со­ціальних груп. На думку науковця, правові явища занурені в цю реальність, а тому прогностичне значення для побу­дови правової держави має історичний рівень розвитку правосвідомості. Тому цілком закономірним є звертання Б. О. Кістяківського до аналізу рівня правосвідомості ро­сійської інтелігенції¹. Маючи за вихідну тезу своїх дослі­джень положення про те, що правосвідомість певних про­шарків суспільства складає єдність, він прийшов до виснов­ків: інтелігенцію, бюрократію і простий народ в Росії об'­єднує сприйняття права у вигляді писаного закону як примусу з боку держави, тобто як встановлену зовнішнім чином регламентацію дій. Виходячи з цього цілком законо­мірним для російської інтелігенції є застосування етичних оцінок до законотворчості, які продиктовані політичними уявленнями про соціальну справедливість. Для Росії не ха­рактерне визнання самостійними суспільними цінностями права і закону, як це прослідковується у країнах Західної Європи. На думку Б. О. Кістяківського, з кризою суспіль­них наук пов'язана і криза правосвідомості, а через неї і криза юриспруденції. Оскільки нові суспільні форми (за­конодавчі принципи) ведуть до краху старих юридичних теорій, то "виникнення тих або інших юридичних теорій нерозривно пов'язане з характером відповідних культур­них історичних епох, тобто їхньою правосвідомістю".

Досліджуючи право в системі соціальної культури, Б. О. Кістяківський використовував критичний метод, який був вироблений філософією культури.

Після 1917 р. в Росії, а отже і в Україні, утвердилося та набуло поширення вчення про право, теоретичною та методологічною основою якого стали марксизм та матеріалістична діалектика. Відтепер право розглядається як надбудовне явище над економікою, воно є засобом кла­сової боротьби. Історично право виникає разом з держа­вою, а тому і відмирання права пов'язане з відмиранням держави. Право найбільш повно "відчуває на собі" директивний характер марксистсько-ленінської теорії.

Цікавим є питання формування правосвідомості у післяреволюційні роки в Україні. 20-ті роки нашого сто­ліття — це час "Березілля" О. Курбаса, диспутів у Будинку літераторів імені В. Блакитного, це час "розстріляного від­родження". Для інтелігенції цього періоду було характерне вирішення проблеми особистої свободи. І П. Куліш, і О. Довженко, і Ю. Яновський пов'язували право на внут­рішню свободу із справжньою творчістю. По суті україн­ські письменники намагалися вибороти право на індиві­дуальну свободу, особливо для тих, хто не підтримує за­гальних суспільних захоплень. У XX столітті українська інтелігенція намагалася вибороти для людини ті права, які стали цінністю в Європі після революційних потрясінь XVII—XVIII століть, про які ще часи Реформації заявили на повний голос, хоча мова і не йшла про суто правовий аспект, а стосувалася права особистості на релігійну віру.

В контексті сказаного стає зрозумілою ідея оповідання В, Домонтовича "Розмови Екегартові з Карлом Гоцці" — право людини на свій власний погляд на світ. І хоча дія оповідання відбувається в Італії в кінці XVIII ст., зрозуміло, що мова йде про сучасну автору Україну. Якщо для Гоцці головним є захист гідності людини, бо людина має право на особисту сферу інтересів: "Я не вірю ні в філо­софів, ані в природу. Я вірю в Зеленого папугу й кам'яні статуї, що розмовляють"¹, то Карл перебуває під вражен­ням французької революції, він будує абстрактні схеми майбутнього щастя — "Для порятунку людства... потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть у жертву майбут­ньому життя двохсот тисяч чоловік і ви повернете світові щастя. Світ стане знову щасливим, яким був колись. 200 тисяч життів аристократів — і Францію врятовано!".

Проблема особистої свободи у 20-і роки знаходить своє вираження в анархістському запереченні державної влади, яке розглядалося і критикувалося К. Поліщуком у "Гуляйпільському батьку", Ю. Яновським у "Чотирьох шаблях", В. Підмогильним у "Третій революції"; у свободі сексуального потягу (Г. Шкурпій, М. Семененко); у деміс­тифікації суспільних законів і логіки (О. Близько); у бунті проти біології (Л. Скрипник).

До 70—80 років нашого століття в радянському право­знавстві та марксистсько-ленінській філософії панувало вузьконормативістське розуміння права як сукупності норм, встановлених або санкціонованих державою, які тримаються на примусі тієї ж держави. І тільки починаючи з 70-х років відбувається розширення вузьконормативістського підходу за рахунок включення до правових питань проблеми прав та свобод людини, правосвідомості, наміча­ються спроби відмовитися від ототожнення права з дер­жавними приписами⁴. Завдяки появі нових робіт з правової тематики пробиває собі дорогу плюралізм у підходах до розуміння права — поруч із нормативістським розумінням формується морально-правова теорія (право як система загальнообов'язкових усвідомлених суспільством понять про право та обов'язки) та соціологічна — правом є сус­пільні відносини.

Сучасний стан розвитку національного суспільство­знавства тісно пов'язаний з процесом інтенсифікації та розширення досліджень з філософії права. Свідченням цього є поява нових навчальних посібників та підручників, публікацій, запровадження відповідних навчальних курсів у вищих навчальних закладах, підготовка кандидатських та докторських дисертацій, відкриття спеціалізованих вчених рад.

Сьогодні ми є свідками глобальних процесів, які відбу­ваються у вітчизняному суспільствознавстві. Вважаємо, що причиною такого стану речей є усвідомлення необхідності перегляду попередньої світоглядної доктрини та пошуки нових соціально-філософських парадигм, а відповідно до цього плюралізація методологічних підходів до розв'язан­ня філософсько-правових проблем. Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.

Визначальною для сучасної філософії права є ідея гу­манізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потре­бою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філо­софії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які па­нували донедавна у вітчизняній науці і які грунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави привели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звід­си — до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).

Ще Кант вказував на таку специфіку філософського знання, як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію — як знання, як пере­конання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, — вихідною і кінцевою ме­тою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об'єк­том філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.

Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, рефлексність, гуманність (тобто людських вимірів правових іс­тин). Тому відповідь на питання про предмет філософії права передбачає відповідь на питання: "Що таке право?" і залежить від філософської орієнтації дослідника, яка, в свою чергу, пов'язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах постра­дянського простору, в основному, відображає світову тен­денцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції по­лягає у відсутності одного магістрального теоретично-ме­тодологічного напрямку дослідження та наявності онтоло­гічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова література з філософсько-правових питань являє собою широку палітру поглядів, думок і настанов, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філо­софії права.

Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрямок, який за предмет дос­лідження бере феномен людського життя, а предметом фі­лософії права вважає стан духовного життя людини. Реа­лізація духовності людини передбачає її вихід за межі об­меження людського буття. Один з крайніх варіантів цього напрямку постулює "монадність" людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л. В. Петрова у "Нарисах з філософії права" сутність права вбачає у сво­боді волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права.

С. І. Максимов в межах екзистенційно-феноменологіч­ного напрямку розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П. Рабіновича "філософія права — це система найзаґальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права". Відчутним є сьогодні і гносеологізм в філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносео­логії правознавства та філософії права. Не можна погоди­тися з Д. А. Керімовим, який у "Предметі філософії права" стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових — соціології права та філософії права, а філо­софію права представляє як "симбіоз загальної філософії

і соціології права"¹. Виходячи з такого розгляду міждис­циплінарного положення філософії права, Д. А. Керімов дає визначення і предмету філософії права: "... визначення її (філософії права — Авт.) предмета передбачає з'ясуван­ня співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спіль­ність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права", і ще "предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вче­ного, спрямовує правильним шляхом дослідницький про­цес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культу­ри, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій"² подумать про подвійне джерело філософії пра­ва — як самоусвідомлення теорії права і як частина філо­софії. Отже, Д. А. Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.

Такого погляду дотримуються і вітчизняні представни­ки філософії права В. Чефранов та А. Петрова, які, про­довжуючи арістотелівську традицію розуміння статусу фі­лософії щодо інших наук, стверджують, що "філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтоло­гічних тощо знань, також надає досліднику-юристу мож­ливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним ме­тод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух".

Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д. Керімова — А. Козловського, який у праці "Гносеоло­гічна природа правознавчого процесу" зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувало­ся. Для А. Козловського метод є моделлю права, бо "метод визначає все". "Ми завжди отримуємо право таке, яким методом ми його відкрили та дослідили".

І ще хотілося б вказати на співвідношення філософії права та загальної теорії права. Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права — намагається встановити критерії, за­вдяки яким стало б можливим визначення міждисциплі­нарного статусу філософії права. Новітня західна філосо­фія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж віддаю­чи данину вітчизняним пошукам "місця" філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б. Рассела, сказа­ти, що філософія права займає нічийну територію між фі­лософією і теорією права разом з юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, поза її проблем­но-предметний статус залишається нез'ясованим. Причи­нами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування "істматівських" теоретичних і ме­тодологічних установок, і перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське "відкриття" і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ VI

Сучасний стан розвитку національного суспільство­знавства тісно пов'язаний з процесом інтенсифікації та розширення досліджень з філософії права. Свідченням цього є поява нових навчальних посібників та підручників, публікацій, запровадження відповідних навчальних курсів у вищих навчальних закладах, підготовка кандидатських та докторських дисертацій, відкриття спеціалізованих вчених рад.

Сьогодні ми є свідками глобальних процесів, які відбу­ваються у вітчизняному суспільствознавстві. Вважаємо, що причиною такого стану речей є усвідомлення необхідності перегляду попередньої світоглядної доктрини та пошуки нових соціально-філософських парадигм, а відповідно до цього плюралізація методологічних підходів до розв'язан­ня філософсько-правових проблем.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ

1. X ст., як і раніше, філософія права (і в цілому нау­кове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує розвиватися зусиллями філософів і юристів. Але поступо­во центр уваги в філософсько-правових дослідженнях змі­щується в XX ст. в сферу юридичної науки, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука (і відповідно — окрема дисципліна в юридичній ос­віті і університетських курсах), нарівні з загальною теорією права, соціологією права і т. п. В межах філософії філосо­фія права такого статусу не набула.

2. Послідовниками Канта стали філософи, які за­стосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його кон­цепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відно­ситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму. Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права, які потім додаються до дійсності, Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу ні­мецьке й італійське), яке орієнтувалось на виправдання фа­шистського і нацистського режимів і, яке досягло апогею в 30-ті рр., зійшло в цілому з історичної арени.

3. Важливими напрямками післявоєнного гегелезнавства стало очищення творчої спадщини Гегеля від неогегельянських нашарувань, подолання крайностей в підходах до філософії права Гегеля, об'єктивна оцінка її місця і ролі в розвитку філософсько-правової думки.

4. Ос­новною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. У зв'язку з цим зауважимо, що особливою новизною відзначається такий напрям філо­софії права, як соціологізм, основним постулатом якого є визнання здійснення права в соціальному контексті. Право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно "живе" в судах, адміністратив­них та інших органах, реалізуючись під час здійснення, трактування, застосування і створення соціальних норм із юридичною силою дії, які забезпечуються правовою санк­цією політично організованого суспільства. У громадянському суспільстві відбувається докорінна зміна джерела прав, що їх має та чи та особа. За умов соціальної ієрархії джерелом прав є соціальна система як певний, усталений лад життя — тобто соціальна тоталь­ність (цілісність). Права немов би надаються соціумом, іс­нуючим соціальним порядком. Конкретна людина лише от­римує їх від цього порядку, тобто від суспільства та дер­жави. Натомість у громадянському суспільстві людський індивід мислиться як такий, котрий від початку, незалежно ані від чого має певні права. їхньою основою є не соціаль­ний лад, а властива людська сутність кожного індивіда — факт того, що він є людиною. Таке положення соціально закріплюється у вигляді громадянського суспільства та га­рантується ним.