Зарубіжна література (3 курс) / 73_Tema_vtrachenogo_pokolinnya_v_romani_Geming

Поняття "втрачене покоління" з'явилася у літературу в XX столітті. Цей термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. "Усі ви - втрачене покоління", - кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом. Відтак його використовували для характеристики всіх тих, хто був скалічений Першою світовою війною. Вперше у літературі це поняття використав Е. Хемінгуей як епіграф до роману "Фієста" і дав тим самим назву цілому літературному напрямові.

"З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину - порушеною", - так ще 1920 року в романі "По цей бік раю" писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

"Втраченість" - це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів, розчарування, духовна спустошеність тощо.

Тему "втраченого покоління" розкрили у своїх творах англієць Р. Олдінгтон "Смерть героя" (1929), Е. Хемінгуей "У наш час" (1925), "Фієста" (1926), "Прощавай, зброє", Е. М. Ремарк "На західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931), "Три товариші" (1938).

Такої масової і страхітливої війни, як у 1914-1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку уявлялася багатьом "священною битвою" - чи то за "німецьку культуру", чи то за "європейську демократію", а виявилося, що це цинічна боротьба за поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої "втраченого покоління" не були пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіцджеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдінгтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки - не від ворожої армії, а від життя як такого. Неправдиво почали звучати слова "священний", "славний", "жертва". Те, що здавалося стійким і незмінним - культура, гуманізм, розум, наука, індивідуальна свобода особистості - розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою.

Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це покоління: "Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну".

Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх прозових творах, які належали до творів про війну і мали певні особливості.

Характерні риси романів "втраченого покоління":

• Письменники розмірковували не так про саму війну, її причини і перебіг подій, а про те, що війна коїть з людиною.

• Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на фронті, призвичаїлася до війни, як до щоденності. Людина на війні стала її часткою, "гарматним м'ясом".

• Ті персонажі, які пройшли через війну, зіткнулися з єдиною істиною смерті, втратили "звичні істини". Вони почали болісно реагувати на фальш, лицемірство суспільства, прагнули створити власні аксіоми життя.

• Чоловіча дружба, загартована війною, залишалася для них тим найкращим, найдосконалішим, справжнім, що могла бути в людському житті у повоєнний час.

Таким чином, "втрачене покоління" - досить типове породження історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції - вболівання за ближнього.

Роботу над романом "Прощавай, зброє!" Ернест розпочав у березні 1928 року і повністю закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, закінчив життя самогубством батько автора. Ця подія ще раз нагадала письменникові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну долю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові вираз "A farewell to arms" одночасно означав і "прощавай, зброє" і "прощавайте, руки" (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших сторінок роману звучала тема втрат, які переслідували головних героїв.

Дія роману "Прощавай, зброє!" безпосередньо була пов'язана з війною. Сюжет твору заснований на реальному факті із життя автора - фронтового кохання між пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у душі автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Даний твір - розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних переживань під час Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і витримано в тому ж композиційному ключі, що і "Фієста". Це роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя.

Цього справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів автора. Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено через свідомість її рядового учасника, через долю звичайної людини - "негероїчного героя". Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності, описовості та філософської об'єктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до трагічного звучання. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й посилив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд митця.

Війна і кохання, життя і смерть - усе органічно переплелося творі. Війна показана лише через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо зустрічатись: італійських солдатів, полкового священика, лікаря з госпіталю. "Хай їй чорт, цій проклятущій війні" - говорили водії санітарних машин. Головний герой роману у ставленні до війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося про війну і мету, задля якої вона відбувалася: "На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік". Головний герой Генрі знав, що війна - це страхіття, а проте треба воювати до кінця. Молодий і недосвідчений солдат, - він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італієць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її наслідки.

Повернувшись із госпіталю до своєї частини, Генрі з жахом усвідомив, що війна калічила людей не лише фізично, а й морально: блискучий хірург, делікатна людина, Рінальді втратив любов до життя, спустошився духовно. Його оточили "морок і порожнеча, і більше нічого".

В результаті роздумів про війну Генрі дійшов висновку, що солдатів - цих простих італійських селян, - "побито щойно почалася війна. Тим селянин і мудрий, що на самому початку зазнав поразки. Дайте йому владу і побачите, який він мудрий!". Та про селян у цій війні ніхто не дбав. Жахливі сцени розгрому італійської армії під Капоретто, свідком і учасником яких Хемінгуей зробив свого героя, змусили лейтенанта Генрі по-новому глянути на війну і по-справжньому її відчути, війну, в якій гармат було надто мало, щоб їх втрачати, а розстрілювати своїх простіше, ніж зупинити наступ супротивника; війну, в якій втратили зміст усі високі слова - "священний", "славний", "жертва", "не мине марно": "Ми чули їх часом, стоячи під дощем десь віддалік так, що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читати на плакатах, що їх наліплено на інші плакати; але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали святим, не гідне було слави...".

І, вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі вийшов з неї, уклавши "сепаративний мир". До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що зв'язувало його з війною - добра воля, - залишився один проти всього ворожого світу. Коли герой розповідав про своє дезертирство, втечу і врятування від польової жандармерії, автор кожне його речення розпочинав із займенника "я". Діставшись берега, герой знову почувався серед людей страшенно самотнім, навколишній світ став для нього невблаганно жорстоким. З нагнітанням туги самотності, тривоги і відчаю людини, що втратила всі орієнтири, герой зрікся будь-якого обов'язку перед світом, порвав усі зв'язки, усі стосунки з ним. Навіть "гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками". Тільки кохання - наче острівець людяності, доброти - залишився у героїв. Закохані не могли сваритися, не тому, що вони такі духовно спорідненні. Мабуть, єдине, що їх об'єднало, - це чистота і щирість, така дивна в цьому наскрізь облудному світі. Через те, - каже Кетрін, ""нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей, якщо між нами щось западе - нам кінець, вони здолають нас". Кетрін і Генрі сховалися від усього світу в горах Швейцарії.

А проте війна весь час незримо була присутня у цій безхмарній ідилії. Генрі примушував себе не думати про неї, намагався зосередитися на чомусь зовсім іншому. "Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і потроху лив содову на лід у склянці з віскі...".

За романом для Е. Хемінгуея, війна - найстрашніший і найяскравіший, але цілком закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в мирний для них час герої зазнали трагедії. Єдина опора у ворожому світі - кохання - вбило Кетрін. І більше для Генрі не існувало нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина залишилась наодинці з собою.

Незважаючи на юний вік Фредеріка Генрі, якраз він виявився тим персонажем, від імені якого автор висловив свої зрілі думки про війну і долю "втраченого покоління". Головна з них полягала в тому, що для людини, яка побачила війну хоч один раз, вона ніколи не закінчувалася, розділивши її свідомість на "денну" - нормальну, і "нічну", яка живе страхами та кошмарами. Фредерік Генрі говорив: "Война была где-то очень далеко. Может быть никакой войны и не было. Здесь не было войны. Я вдруг понял, что для меня она кончилась. Но у меня не было чувства, что она действительно кончилась. У меня было такое чувство, как у школьника, который сбежал с уроков и думает о том, что сейчас происходит в школе".

Таким чином, у цьому романі Е. Хемінгуей звернувся до теми "втраченого покоління", яке викинула війна у життя без ідеалів і надії. Твір гнівно її засуджував, як явище антилюдяне, спрямоване проти всього живого на землі. Письменник довів, що жодна з проблем, спричинених війною, не варта нічого, порівняно з людським життям. Війна калічила душу і тіло людини. Навіть ті, хто вижив, не могли надалі залишатися звичайними людьми, - вони втратили все, і насамперед, самих себе.