Вчення соссюра про лінвістичний знак.

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найважливішою знаковою системою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а поняття й акустичний образ. Цей останній є [...] психічним відображеням звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначувальним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і позначуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахронія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до нього. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхронічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники порівняльно-історичного мовознавства досліджували мову в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнення послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Уведення протиставлення синхронії й діахронії корінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгвістиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лінгвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як показали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується системний підхід і до діахронічного аспекту мови.

Німецька етнолінгвістика. Неогумбольдтіанство

Засновники європейської етнолінгвістики – Трір, Кассірер, Вайсгербер. До цього напряму також належали Гарольд Гольц, Гюнтер Іпсен, Петер Гартман, Ганс Глінц. Мовознавчі погляди Лео Вайсгербера нам найбільш віомі, бо він протягом десятиріч очолював етнолінгвістику у ФРН. Причому, його мовознавчі погляди відбилися не лише в дослідженнях, а й у граматиці, а також у шкільних програмах з німецької мови у ФРН. Основні погляди викладені в «Про сили німецької мови». Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мови». Як і Гумбольдт, Вайсгербер стверджував, що кожна мова має свій, властивий лише їй, світогляд, що вона, перебуваючи між людиною і Всесвітом, відкриває своєю структурою, словотвором, особливим лексичним складом істини про навколишній світ – так формується національний світогляд. Мова становить цілісний світогляд нації, бо вона виражає всі уявлення, які кожна нація створила про Всесвіт. Той факт, що існує багато мов, є доказом того, що існують різні світоглядні позиції у пізнанні одного і того ж предмета. Цим твердженням Вайсгербер заперечив відому думку про те, що багатомовність ґрунтується на функціонуванні у ріних мовах різних за своєю акустично-фізіологічною природою звуків. Людина має лише ілюзорне уявлення про Всесвіт, бо це уявлення формується мовою. Представники різних етносів бачать світ по-різному. Завдання мовознавців — проникнути у світогляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культуротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова виступає як сила, що творить історію, бо «охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ». Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є ідентичними, Вайсгербер звертається до картини зіркового світу. Зірки об’єднані в сузір’я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на основі їх справжнього просторового розміщення, а на

основі «земного бачення» (в одне сузір’я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж зірки, які належать до різних сузір’їв). Водночас учений звертає увагу на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх греків, германців і китайців мають певні відмінності. Помітною є тенденція Вайсгербера, як і Гумбольдта, розглядати мову як данність Бога. Мова становить суб'єкт історії. Заперечуючи традиційну думку про мову як відображення історії, він вважав джерелом розвитку науки не пізнавальні здібності людей, а іманентну діяльність мови. Іманентним початком є знак мови. Під впливом, очевидно, вчення Сосюра, знак він тлумачить як єдність звучання і значення. Але його розуміння значення нічим не відрізняється від погляду Гумбольдта. Вайсгербер приходить до думки, що оскільки значення дається Богом, то його перевага над формою є аксіоматичною. Відштовхуючись від цього твердження, він прагне побудувати таку граматику німецької мови, в якій би вивчалася не форма, а значення. Звідси Вайсгербер допускає такий помилковий висновок, що випливає із концепції про мову як світоглядну категорію: будь-яке значення має лише одну форму. У прямому зв'язку з цим він висловлюється за те, щоб уся повоєнна Європа була поділена на держави за принципом мовлення. Ці ідеалістичні погляди тісно переплітаються з прагненням західнонімецьких фашистів: на їх думку, до складу Німеччини повинні увійти всі країни, населення яких користується німецькою мовою. У поглядах Вайсгербера присутні аргументи расистської теорії про особливу місію німецької мови та німецького народу. Таким чином, матеріалістична у своїй основі ідея Гумбольдта про вивчення мови у зв'язку з іншими духовними витворами людини – кудьтурою, звичаями, традиціями – була по-різному трансформована в американській та німецькій етнолінгвістиці.