Женевська лінгвістична школа

Женевська школа сформувалася на основі власних університетських традицій.Свого роду декларацією дослідницьких принципів цієї школи послужила стаття А. Сеше "Женевська школа загальної лінгвістики".До неї належали мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.

Альберт Сеше у праці «Три соссюрівські лінгвістики» підтримує соссюрівське розрізнення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асоціативних і синтагматичних відношень тощо, але виділяє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики – синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення – найоригінальніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуванням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає значеннєвість, то лінгвістика мовлення – субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсністю. Таким чином, Сепіє вийшов за межі «мови, розглядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психологія мови» .

Шарль Баллі – автор відомих книжок «Французька стилістика» й «Загальна лінгвістика і питання французької мови» . У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «вираження судження про факт», і модусу – «різних відтінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функції з одного класу до іншого); уведення поняття актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою. СОЦІОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ. ЛІНГВІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ФЕРДИНАНДА ДЕ СОССЮРА

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє,Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають главою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов’янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого mрозмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р. Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв’язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики. Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві —структуралізм.

АМЕРИКАНСЬКА ДЕСКРИПТИВНА ЛІНГВІСТИКА Американський дескриптивізм не є прямим продовженням запропонованих Соссюром теоретичних положень. Американський дескриптивізм — мовознавчий напрям, для якого характернийформальний підхід до вивчення мовних фактів. Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму(дескриптивізму) існують відмінності: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуальністю проблем, пов’язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв’язок із методикою викладання мов.

Зародження дескриптивізму пов’язане з іменем відомого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858—1942). Він довів непридатність опрацьованих на матеріалі індоєвропейських мов методів і принципів длядослідження індіанських мов. Це пов’язано з тим, щоцим мовам властиві інші мовні категорії і до них неможна застосувати порівняльно-історичний метод, бовони «не мають історії. Самецим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можнавивчати тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібностворити такі об’єктивні методи їх опису, які бґрунтувалися на суто зовнішніх, формальних ознаках.

Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір(1884—1939) і Леопард Блумфільд(1887—1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченнімови у зв’язку з культурою і таким чином заклав основиетнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи«механістичної лінгвістики», яка розчленовує процесмовного спілкування на ряд стимулів і реакцій. Блумфільдтакож сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови ізапропонував дескриптивний метод.Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течією. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська(Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему структури мови, і аннарборська (Мічиганський університет), яку цікавила ширша проблематика, зокрема значення мовних одиниць (зближувалася з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз,К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.Мовознавці єльської школи зосереджували свою увагу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логіки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли незагальну теорію мови, а лише методи синхронного описумови. Так, Трейджер усе, що стосуєтьсянаукового вивчення мови, визначив як макролінгвістику, якав свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінгвістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає проблеми експериментальної фонетики і частково психологіюмовлення. Мікролінгвістика — це власне лінгвістика, якає основним об’єктом дослідження дескриптивістів. Металінгвістика вивчає значення мовних знаків, що неналежить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до «фізіологічної сфери стимулів іреакцій». Дескриптивісти єльської школи свідомовідмежувалися від значення. Пояснення мовних явищ через категорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом івважав його головною перешкодою перетвореннялінгвістики на точну науку.

Метою дескриптивістів є індуктивневстановлення на основі текстів мовної системи як сукупності деяких одиниць і правил їх розташування. Загальний метод дескриптивістів ґрунтується наструктурних властивостях мови, які можуть бути виражені вабстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення доформалізації опису.

Основними методиками дослідження мови дескриптивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників. Дистрибуція,за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (іншімовні універсали він не визнавав). Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили йогорівні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика«спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення),тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескриптивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивноїметодики, тобто придатність її застосування до всіхмовних рівнів. Суть цієї методики зводилася до такихпроцедур:

1) членування тексту на мінімальні для певногорівня одиниці (фони, морфи), встановлення їхдистрибуції;

2) встановлення дистрибуції структурних одиниць іоб’єднання їх у дистрибутивні класи;

3) побудова моделей мови на певному рівні їїструктури;

4) побудова загальної моделі структури мови, яка бвідображала взаємодію всіх рівнів.

Дескриптивісти створили вчення про різні типидистрибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. Вони вважали, що можнаповністю описати мову виключно на основі дистрибуції.Ними описано фонологічні системи багатьох мов,досліджено суперсегментні явища (тон, наголос, явищастику). Жоден структурний напрям не залишивстільки фонологічних описів мов світу, як дескриптивізм.Створено чимало праць і з морфології. Описано різнітипи морфем, причому поняття морфеми розширеновнаслідок виокремлення суперсегментних, злитих,заперечних та інших морфем. Особливо ціннимипрацями з морфології багатьох мов є студії Найди, Грінберга,Харріса, Хоккета. Якщотрадиційна морфологія йшла від слова, то дескриптивна — відморфеми.

Дескриптивісти слово як основну одиницю мови невиділяли і трактували його як ланцюжок морфем.Синтаксис розглядали як продовження морфології:конструкції описували через морфеми(праці Фріза, Харріса, Найди). У синтаксичнихдослідженнях, крім дистрибутивної методики,використовували аналіз за безпосередніми складниками (праці Четмена). Одиниці, більші за речення, не розглядали, бовважали, що вони знаходяться за межами структури мови.Винятком було дослідження Харріса «Аналіз дискурсу» (1952).

Дескриптивісти значно збагатили метамовулінгвістики, створили чимало нових термінів. Це терміни дляпозначення одиниць мовлення, одиниць мови та їх варіантів(фон — фонема — алофон, морф — морфема —аломорф).

Отже, американські дескриптивісти розвинулиметодику лінгвістичних досліджень, стали активнозастосовувати математичні методи, що наблизило лінгвістику до точнихнаук, звузили лінгвістичнупроблематику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський та його прибічники довелинеспроможність дескриптивізму вирішити багатотеоретичних і практичних завдань. Прийомисегментації й дистрибуції були корисні на певних етапахфонологічного й морфологічного аналізу.Спрощене розуміння мови, перебільшення значення дистрибутивного аспекту мови, ігнорування соціально-історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років докризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичніприйоми дескриптивістів не втратили свогозначення донині.