2. Форми демократії.

А. Пряма демократія.

Безпосередня демократія (пряма демократія) — сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо.

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми:

пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію. Пряма демократія — безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо);

представницька демократія — вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

1. Референдум — голосування населення із метою вирішення неважливих питань суспільного життя. Референдуми в Україні поділяються на всеукраїнські та місцеві. Предметом всеукраїнського референдуму може бути: — затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; — прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; — прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Предметом місцевого референдуму може бути: — прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; — прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

2. Збори громадян — зібрання громадян з метою висловлення позиції та прийняття рішень консультативного (дорадчого) або обов'язкового характеру. В Україні проявляються у вигляді громадських слухань, зібрань домоуправлінь, громадських зборів, мітингів, масових зібрань тощо.

Б. Представницька демократія.

Представницька демократія - політичний режим, при якому основним джерелом влади визнається народ, але управління державою делегується різним представницьким органам, члени яких обираються громадянами. Представницька (репрезентативна) демократія є провідною формою політичної участі в сучасних державах. Її суть полягає в опосередкованому участь громадян у прийнятті рішень, у виборі ними в органи влади своїх представників, покликаних виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

Представницька демократія необхідна особливо тоді, коли з-за великих територій або внаслідок інших причин утруднене регулярне безпосередню участь громадян в голосуваннях, а також коли приймаються складні рішення, важкодоступні для розуміння нефахівців.

Принциповим недоліком представницької демократії є формування владних органів за допомогою виборів, під час яких виборці змушені голосувати за малознайомих ним кандидатів, що не представляють інтереси всіх верств населення.

4. Сучасні теорії демократії.

У сучасних умовах в політичній науці зберегли своє місце багато ідей, вироблені в рамках зазначених підходів у більш ранній історичний період.

Ліберальна теорія демократії грунтується на англосаксонської традиції, яка розглядає демократію як відповідальна і компетентне правління. У ліберальній моделі принцип відповідальності домінує над принципом співучасті. Джерелом влади є народ, що виражає свою волю не прямо, а через своїх представників, яким він делегує на певний строк повноваження. З одного боку, управлінням займаються спеціально підготовлені люди, але, з іншого боку, їх діяльність може бути ефективною лише остільки, оскільки вона спирається на підтримку більшості населення. Відносини між представниками народу і самим народом засновані на повноваженнях і довірі, і визначаються конституцією. Конституція закріплює перелік тих повноважень, які народ передає своїм обранцям, і визначає міру відповідальності за прийняті ними рішення.

Теорія прямий (або Ідентитарні) демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж. Руссо, заперечує принцип показності. Демократія розглядається як пряме правління народу, який сам здатний висловити свою єдину волю. У цій теорії немає поділу на керуючих і керованих. Загальна воля народу, виражена на зборах, є основою діяльності урядів і складання законів.

Теорія соціалістичної демократії трактує її як форму класового панування. Щоправда, в рамках даної концепції розвивалися дві традиції - ортодоксальна (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) і реформістська (Е. Бернштейн, К. Каутський). Парадокс демократії в ортодоксальній інтерпретації полягає в тому, що, з одного боку, тільки соціалістична демократія встановлює владу народу, але, з іншого боку, при комунізмі демократія взагалі відмирає. Ідеологічно фіксована мета (побудова комунізму), відірвана від реального життя, жорстко визначає потреби суспільства. Права і свободи особистості приносяться в жертву «суспільному інтересу». Однак «суспільний інтерес» -, який не заснований на особистому, перетворюється на фікцію. У зв'язку з цим практичні спроби сформувати загальну волю, політичну єдність шляхом усунення різноманіття соціальних інтересів призвели до краху режимів соціалістичної демократії.

Соціал-реформісти розуміли демократію як певну форму компромісу, угоди різнорідних соціальних сил, не заперечуючи при цьому, що цілі суспільства змінюються в міру зміни умов життя особистості.

Поряд з перерахованими теоріями демократії в сучасний період з'явився ряд теорій, розвинули основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій, що змінилися, динамікою демократичних процесів.

Так, прихильники теорії партіціпаторной демократії (тобто заснованої на співучасті громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечують принцип поділу політичної праці. Вони виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості. Самовизначення особистості розглядається як право на всебічне політичну участь у масштабах всього суспільства і в різних його сферах. При такому підході фактично вирівнюється і відповідальність професіоналів і непрофесіоналів в управлінні державою, що знижує особливу відповідальність обираються суспільством елітарних верств.

У 60-х роках в західних країнах демократія участі стала активно розвиватися в різних формах самоврядування, нових соціальних рухах (наприклад, рух «зелених»), громадські ініціативи, які заперечують державний примус.

Однак в умовах практичного розширення демократичних порядків у світі найбільш активно розвивалися теоретичні конструкції в рамках процедурного підходу. Так, американський вчений І. Шумпетер у книзі «Капіталізм, соціалізм, демократія» (1942) сформулював основні положення теорії егалітарного елітизму. Відповідно до її основними положеннями вільний і суверенний народ володіє в політиці дуже обмеженими функціями. Рядові громадяни лише обирають проміжний інститут, який згодом формує уряд, а потім повністю усуваються від управління. Тому демократія являє собою не що інше, як суто інституціональне захід, що забезпечує змагання еліт за підтримку і голоси виборців.

Демократія - це форма правління при посередництві народу, форма здійснення влади професійними політиками. Це не процес формування «загальної волі» народу, а конкурентна боротьба групових інтересів, які подаються лідерами; механізм, що дозволяє рядовим громадянам визначати склад керівництва соціальною структурою, а керівництву - легалізувати свою владу. У силу цього демократія розумілася як інституційне захід, найважливішими нормами якого визнавалося, які регулювали виборче право, здійснення виборів, а також конкуренцію партій і еліт.

Розуміючи демократію таким чином, Шумпетер бачив її головну проблему в доборі кваліфікованих політиків. Сутнісно важливим для функціонування демократичної форми правління він вважав і стиль діяльності керуючих. Зокрема, на його думку, правлячі еліти повинні приймати рішення не тільки в зрозумілих, але і в доступних для народу формах. Однак, з огляду на професійний характер процесу управління, керівники не повинні надмірно залучати в розробку цілей не готових для цього людей. Політики повинні володіти і певними властивостями, зокрема, обумовлюють самообмеження влади та перешкоджають її підпорядкуванню їх корпоративним інтересам. Для забезпечення такого характеру діяльності влади і бюрократія повинна суворо дотримуватися норм своєї професійної діяльності, цінуючи честю мундира і зберігаючи відданість інтересам населення.

Дані ідеї хоч і підкреслюють визначну роль правлячих кіл, але одночасно визнають необхідність участі мас у процесі формування демократичного ладу. У цьому сенсі вони докорінно відрізняються від широко поширилися в XX столітті елітістскіх теорій, що пов'язують сутність демократії тільки з діяльністю керуючих. Так, П. Барах, Дж. Сарторі, X. Кене і ряд інших учених вважали, що самоврядний демос - це міф, а його схильність до політичного насильства становить загрозу суспільним інтересам. Тому, оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між керуючими та керованими як запорука стабільності, а не порок цієї системи влади.

Значний внесок у розвиток теорії демократії внесли і прихильники плюралізму. Хоча вперше цей термін був введений в науковий обіг ще X. Вольфоном (1679-1754), для вироблення демократичної теорії його стали використовувати лише в першій половині XX ст. (Г. Ласкі, Д. Трумен, Р. Даль). У плюралістичної концепції демократія розглядається як тип організації влади, що формується в умовах її розпилення (дифузії) між різними силами. У цьому сенсі демократія припускає вільну гру, змагання різних груп, які є основною рушійною силою політики, а також пов'язаних з їх діяльністю інститутів, ідей, поглядів. Формування і функціонування демократичних порядків відбувається у міру використання механізмів і процедур («стримувань і противаг»), що дозволяють конкуруючим за владу групам уникати монополізації будь-якого одного об'єднання за рахунок згуртованих дій її опонентів; досягати своїх інтересів завдяки укладанню різноманітних компромісів; підтримувати баланс відносин і таким шляхом знижувати напруженість міжгрупового протистояння. Отже, демократія як система підтримки динамічної рівноваги конкуруючих сил являє собою влада постійно змінює свої обриси більшості, що включає в себе різні групи з співпадаючими позиціями з тих чи інших питань.

Практичний досвід показав, що, за всіх переваг такого розуміння демократії, застосування цієї моделі влади можливо тільки за рахунок поширення в суспільстві єдиних, базових для всіх груп ідеалів і цінностей, відсутність яких перетворює міжгрупові відмінності в непереборну перешкоду для прийняття державних рішень. У розглянутій трактуванні демократії слабко враховуються ступінь і характер впливу на владу різних груп, а також роль особистості в політичному процесі.

Істотний внесок у розвиток теорії демократії вніс А. Лейпхарт, що запропонував ідею консоціальной (consociational) демократії. Він також вбачав сутність демократії у процедурних заходах і, виходячи з цього, розробив оригінальну модель «поділу влади», що передбачає забезпечення представництва інтересів меншості, не здатного одержати доступ до важелів державного управління. У зв'язку з цим Лейпхарт виділив чотири найважливіших механізму, які можуть дати їм доступ до влади.

Така модель передбачає насамперед створення коаліційного уряду за участю всіх партій, що представляють основні верстви суспільства. Вкрай принциповою є і роль технологій, що забезпечують пропорційне представництво різних груп населення при призначенні на ключові пости і розподіл ресурсів (у вигляді збереження певних квот для представників меншин). В якості принципово важливої ​​умови перерозподілу влади розглядається і забезпечення максимальної автономії групам у вирішенні ними своїх внутрішніх питань (наприклад, у формі федералізму чи культурної автономії). Виключне значення для вироблення цієї моделі демократії надається також надання групам при розробці політичних цілей права вето, що припускає при прийнятті остаточного рішення не звичайне, а кваліфікована більшість (у дві третини або три чверті голосів), що давало б представникам меншин додаткові шанси на захист своїх інтересів.

Однак на практиці така модель демократичного співучасті у владі, спрямована проти відтискування меншин на політичну периферію і в опозицію, застосовна лише в тому випадку, якщо групи мають свою політичну організацію і проводять відносно самостійну політику. При цьому характерно, що вирішальна роль тут також визнається за елітами, які мають отримати більшу свободу і незалежність від тиску рядових членів для укладання угод та компромісів, які можуть не цілком схвалювати їх прихильники. Це дає можливість уникнути загострення суперечностей, навіть якщо на низовому рівні існують непорозуміння між людьми, розбіжності, а то й ворожість. Однак і при цьому підході передбачається наявність мінімального консенсусу щодо основних суспільних цінностей (наприклад, недопущення насильства або процвітання держави). Тому-то особливу важливість такої автономний елітизм набуває в глибоко розділених суспільствах (наприклад, в Північній Ірландії). У той же час особливе становище еліт провокує їх егоїзм, веде до непідзвітності керівників членам групи. Внаслідок цього консоціація як практична модель демократії може застосовуватися в основному в тих країнах, в яких діє високо відповідальна еліта.

Істотне поширення в останні роки отримали і теорії ринкової демократії, що представляють організацію даної системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін «товарами», в якому продавці-носії влади змінюють свої вигоди, статуси, привілеї на «підтримку» виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, в рамках якого акт подачі голосу трактується як свого роду «купівля» або «інвестиція», а виборці в основному розглядаються як пасивні "споживачі". Так що головне завдання демократії полягає в застосуванні виборчих стратегій, які повинні зв'язувати кандидата у владу з позиціями виборців. І хоча це створює простір для маніпулювання волею громадян, така «сфабрикована воля» не змінює суті цієї "демократії напрокат" (УЗ Грайдер).

Сучасне бачення процедурних основ демократії не може ігнорувати технічний розвиток сучасного суспільства. Поява і наростання ролі електронних систем у структурі масових комунікацій неминуче викликало до життя ідеї Теледемократія («кіберократіі»). У даному випадку наявність традиційних для демократії процедур нерозривно зв'язується з рівнем технічної оснащеності влади та цивільних структур системами інтерактивної взаємодії (ТВ, Інтернет) під час виборів, референдумів, плебісцитів і т.д. Ця віртуалізація політики ставить нові проблеми в галузі забезпечення інтеграції суспільства, налагодження відносин з новими спільнотами громадян (що мають або не мають такі технічні засоби), зміни форм контролю влади за громадськістю і, навпаки, зняття ряду обмежень на політичну участь, оцінки кваліфікованості масового думки, способів його обліку і т.д.

Визнання того факту, що в політичне життя залучаються широкі верстви населення, підштовхнуло ряд вчених значно посилити в рамках процедурного підходу роль рядових громадян. Так, А. Етціоні запропонував концепцію «сприйнятливою» суспільної системи, при якій влада чутливо реагує на імпульси і табу, що надходять з надр суспільства. Саме така сприйнятливість, готовність до діалогу з громадянами і відповідає, на його думку, демократичній політиці. Ідеї ​​Етціоні, більш високо оцінює роль громадськості, знайшли відображення і в концепції рефлексирующей (розмірковує) демократії. Основний акцент у ній робиться на процедури, що забезпечують не виконання функцій владою, а включеність у політичне управління громадської думки та повну підзвітність йому владних структур. Включення що йде в суспільстві дискусії про пристрій громадського та приватного життя і, отже, виникають при цьому роздумів, неформальних рефлексій, оцінок, переконань, в яких риторика з'єднується з розумом, до процесу прийняття рішень і формує, на думку прихильників цієї ідеї, ті механізми « народної автономії », які й складають суть демократії в політичній сфері.