3. Політичні вчення епох Раннього християнства і Середньовіччя

Епоха Середньовіччя припадає на V – XV ст. Це був період формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія і римо-католицька церква, яка практично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя. У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між церквою, з одного боку, і світськими феодалами й монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава).

Єпископ Аврелій Августин (354 – 430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, – сукупність людей, об’єднаних суспільни­ми зв’язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення воро­гів церкви.

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов’язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов’язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію – клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Найпомітніша постать цього періоду – Фома Аквінський (1224 – 1274), автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Він поділяв людей на вищий клас – правителів, середній — воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони, які водночас визнача­ють і моральні норми, на його думку, поступаються і під­порядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому.

Мета держав­ної влади – забезпечити благо суспільної істоти – людини. Ідеальна форма державного правління – влада од­ного (монархія). Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Тому він обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості.

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада – над світською. Аквінський теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про індульгенції.

Марсилій Падуанський (1280 – 1343) першим у середньовічній політичній думці чітко розрізняв зако­нодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного до­говору, народного суверенітету. Водночас був прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: правляча категорія – духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції; підлегла категорія – землероби, ре­місники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив іта­лієць Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527), який у тракта­тах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» про­тиставив теологічному розумінню державної влади юри­дичний світогляд. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дво­рянство закликав знищити зовсім.

Н.Макіавелі вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н.Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ­не правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає пра­вильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєд­нуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи пере­ваги різних форм правління, Н.Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мисли­тель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Його ідеал державно­го устрою – сильна, жорстко централізована республі­ка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання су­спільства правитель може використовувати будь-які за­соби, навіть аморальність, нечесність, жорстокість, хитрість, віроломство. Лише тоді республіка буде могутньою, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «вели­кого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, – вищий вияв людського духу, а служіння державі – зміст, мета і щастя людини.

Мрія Ма­кіавеллі – сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом’якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особис­тості, втілювати у ній любов до загального блага і грома­дянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493 – 1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання, свободи совісті, рівності мирян і духовенства розви­вав знаменитий діяч Реформації в Німеччині Мартін Лютер (1483 – 1546). Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469 – 1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступ­ник» та ін. Його ідеали – освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота.

Видатний французький мислитель Жан Боден (1530 – 1596) сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов’язаний лише поважати природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Найкращою є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер (королівська монархія).

Демо­кратія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен пови­нен запобігати.

В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною проповідував Томас Мор (1478 – 1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія».

Існуючим соціальним і політичним порядкам Т.Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби вироб­ництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов’язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов’язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.

Утопія є державно-організованим суспільством. її полі­тичний устрій, який Т.Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов’язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнен­ня до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішу­ються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т.Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління.

Аналогічні по­гляди на межі XVI – XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568 – 1639). ). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р.) він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Він вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем. Посаду верхов­ного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з’явиться більш достойний.