4. Суб'єкти світового господарства, типологія країн світу

Основним критерієм класифікації країн, яка використовується Світовим банком в практичних і аналітичних цілях, є валовий національний дохід (ВНД) у розрахунку на душу населення.

Залежно від ВНД на душу населення, всі країни класифікуються на країни з низькими доходами, країни з середніми доходами (в свою чергу підрозділяються на країни з доходами нижче середніх і країни з доходами вище середніх), і країни з високими доходами. Використовуються також інші аналітичні категорії, засновані на географічних регіонах і рівнях зовнішньої заборгованості.

Використовувані Світовим банком аналітичні категорії (країни з низькими, середніми і високими доходами) засновані на категоріях позичальників. Ці принципи діяльності були прийняті ще три десятиліття тому, і при цьому Банк керувався тим, що оскільки для бідніших країн слід встановлювати більш вигідні умови отримання кредитів від Банку, необхідно розробити методи порівняльної оцінки економічних потенціалів. ВНД, який є широким показником, вважався найкращим показником економічного потенціалу та економічного прогресу. У той же час, було визнано, що ВНД сам по собі не є показником добробуту або ефективності розвитку. Тому основним критерієм, використовуваним Банком для класифікації країн, є ВНД у розрахунку на душу населення.

Процес установки порогових значень доходу на душу населення почався з того, що було розраховане стабільне співвідношення між зведеним показником добробуту, таким як відсоток бідного населення, і показником дитячої смертності з одного боку і економічними змінними величинами, включаючи ВНД на душу населення, розрахований методом Атласу – з іншого. На основі цього відношення і річного обсягу виділених Банком ресурсів, були встановлені початкові порогові значення доходу на душу населення. Після цього ці первинні значення коригуються щороку з урахуванням впливу міжнародної інфляції, яка в даний час вимірюється як середній показник інфляції в країнах Групи п'яти («дефлятор СДР»). Таким чином, в реальному вираженні порогові значення з часом не змінюються.

Країни, в яких ВНД на душу населення нижче певного рівня, класифікуються як країни з низькими доходами, а країни, де цей показник вище встановленого Банком порогового значення і таким чином позбавляє ці країни права на отримання від Банку 15-річних позик, і нижче порогового значення, встановленого для країн з високими доходами, класифікуються як країни з доходами вище середнього.

Однак в 1989 році намітилися певні аномалії в класифікації країн, включених в категорію країн з середніми доходами (що стало спадщиною попередньої класифікації, згідно з якою країни поділялися на «що розвиваються» і «промислово розвинені»). Чіткий показник, що розділяє країни з середніми доходами та країни з високими доходами, був встановлений в 1989 році: 6000 дол. США в цінах 1987 року.

При обговоренні питань загального характеру в доповідях Банку, термін «країни, що розвиваються» використовується стосовно до певної групи країн з низькими і середніми доходами. У публікаціях Банку, що містять інформацію про класифікацію країн, відзначається, що термін «країни, що розвиваються» не означає, ні те, що всі країни, включені в дану категорію, фактично перебувають у процесі розвитку, ні те, що країни, не включені в дану категорію, вже досягли якоїсь просунутої або заключній стадії розвитку.

Класифікація за групами

Типологічний підхід: враховує показники економічного розвитку, соціально-економічну структуру країни, динаміка економічного розвитку, рівень відкритості економіки, орієнтація на демократію.

За класифікацією ООН виділяють три групи країн:

Індустріально розвинені

Критеріями для включення тієї чи іншої країни в групу індустріальних країн є:

• високий рівень соціально-економічного розвитку, відтворений у високих рівнях ВВП в цілому, на душу населення, високому життєвому рівні і стандарті;

• ринкова система господарювання;

• відкритість економіки;

• переважання в процесі виробництва ВВП сфери послуг (більш 60%) над промисловістю і сільським господарством;

• перехід в промисловості від видобувних і матеріаломістких галузей до нових високотехнологічних і наукомістких галузей;

• високий рівень механізації і продуктивності сільськогосподарського виробництва.

До індустріально розвинених належать всі країни Західної, Північної та Південної Європи (крім країн постсоціалістичного простору), США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Ізраїль. Іноді до цієї групи додається ще Південно-Африканська Республіка (ПАР). Країни Європи займають особливе місце в світовому господарстві.

Тут також виділяється підгрупа найбільш розвинених країн - «Велика сімка»: США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада.

Країни з перехідною економікою

Спільними рисами економічного розвитку країн з перехідною економікою є:

- відмова від централізованого планування і регулювання економічного розвитку;

- підвищення ступеня відкритості економіки (лібералізація);

- приватизація державної власності;

- використання таких факторів економічного зростання, як розширення приватного сектора, залучення іноземних інвестицій, структурна перебудова економіки, боротьба з інфляцією, перебудова валютної системи та ін.;

- скорочення обсягів національного виробництва;

- переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків на Заході.

Країни з перехідною економікою – це колишні соціалістичні держави, які перебудовують економіку на ринкових засадах. Серед них – країни СНД, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, деякі країні Південної та Східної Європи (Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чехія, Естонія, Угорщина, Македонія, Чорногорія, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія ) і ін. Доречно до цієї групи відносити і Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, яка розвивається. Однак, якщо враховувати, що Китай почав економічну перебудову раніше, ніж пострадянські держави, і досяг вражаючих зрушень, справедливо включити його саме до другої групи країн.

Країни, що розвиваються:

У цю групу країн включаються країни, які об'єднані наступними ознаками:

• наявність багатоукладної економіки з різними формами власності, починаючи від традиційної економіки до державного сектора;

• відносно низький в цілому рівень розвитку продуктивних сил: в середині 90-х років розрив між розвиненими і країнами, що розвиваються становив 1:20;

• залежне становище у світовому господарстві, який обумовлений тим, що економічний розвиток колоній століттями визначався не їх потребами, а потребами монополій, і сьогодні їхній розвиток перебуває в сильній залежності від припливу іноземного капіталу;

• переважно аграрно-сировинна спрямованність в економічному розвитку і монокультурні ость експорту;

• низький рівень виробленого ВВП, в тому числі і на душу населення (менше 12 тис. дол. на рік), бідність, злидні значної частини населення.

Країни, які розвиваються, утворюють неоднорідну групу. Вони значно відрізняються одна від однієї за площею, економічним потенціалом і темпами розвитку. Втім, існує одна риса, яка їх об'єднує: більшість з них – колишні колонії.

Наприкінці XX ст. почали швидко зростати темпи розвитку країн, які увійшли в стадію індустріалізації. Це так звані нові індустріальні країни (НІК). Чіткого визначення складу цієї підгрупи немає. Найчастіше в неї включають Бразилію, Мексику, Аргентину, Республіку Корею, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Іноді додають сюди також Індію, проте дуже низький показник ВВП на душу населення цієї країни відрізняє її від інших НІК, тому, напевно, доцільно виділити її як самостійний тип.

Інша підгрупа країн, які розвиваються, складається з найменш розвинених країн, які не здатні здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність, їх частка в сукупному ВНП світу неухильно знижується. Відповідно до класифікації ООН, до цієї підгрупи належать 50 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці, зокрема Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та ін. в Азії - Афганістан, Бангладеш, Непал, М'янма, Оман, Лаос , в Латинській Америці - Гаїті.

Класифікація, яка виділяє три типи держав, досить умовна. Вона більше спирається на історичні традиції, ніж на сучасні реалії. Деякі з країн, які розвиваються, за світовими економічними показниками випереджають країни, які традиційно вважають розвиненими. Так, за абсолютним обсягом ВВП Бразилії в три рази перевищує показник колишньої метрополії - Португалії, до того ж має розвиненіші індустрію та інфраструктуру. Правда, вона істотно поступається Португалії за показником ВВП на душу населення (відповідно 8600 та 14 100 дол. США). Але, наприклад, країни Перської затоки значно перевищують за цим показником і Португалію, і Грецію, й Іспанію.

5. Розвинені країни в міжнародних економічних Відношеннях

Це - група з 25 держав. В них проживає 1,2 млрд. осіб (23% усього населення світу). Вони зосереджують близько 70% світового ВВП, і дають 70-75% світового промислового виробництва. ВВП на душу населення коливається в цих країнах від 10 до 25 тис. дол. На них припадає близько 70% світового зовнішньоторговельного обороту.

Промислово розвинені країни - головний виробник промислової та сільськогосподарської продукції, незважаючи на тенденцію, що намітилася до деякого зниження їх частки у світовому виробництві.

Одна з головних особливостей розвинених країн - відносно рівномірний розподіл доходів, а також відносно рівномірне господарське освоєння території. Для них властива соціальна орієнтованість економіки, зокрема підтримка малозабезпечених верств населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів тощо). Великі капіталовкладення в науку (2-3% ВНП) та впровадження її досягнень у виробництво визначають високий інтелектуальний рівень праці. Гуманізація економіки розвинених країн означає високий відсоток витрат на медицину, освіту, культуру. Значні також і витрати на охорону навколишнього середовища (3-4% ВНП), що підтверджує високий рівень екологізації економіки.

У промислово розвинених країнах відбувається падіння ролі «нижніх» поверхів індустрії (традиційно видобувні галузі) і одночасно нарощування виробництва в «верхніх поверхах» за рахунок розвитку галузей високих технологій. Передача «низькокваліфікованих» виробництв в країни й збереження у себе тільки верхньої частини виробничого комплексу є свого роду інструмент конкурентної боротьби з країнами з низьким рівнем заробітної плати, з імпортом дешевих виробів з країн «нової індустріалізації». Розвинені держави - експортери не тільки промислової продукції, але й капіталу.

За ролі у світовій політиці та економіці ці країни можна поділити на три групи.

Першу утворюють сімка головних країн: США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія і Канада. Їх лідерство визначається не розмірами території та чисельністю населення, а важливою роллю у світовій політиці та економіці, високим рівнем продуктивності праці, незаперечними успіхами в розвитку науки і техніки. Частина цих країн були метрополіями великих колоніальних імперій і витягували з них чималі прибутки.

Другу групу (14 країн) утворюють невеликі за розміром держави, які характеризуються високим рівнем соціально-економічного розвитку (Австрія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Швеція та ін.). Вони нерідко виступають як сполучна ланка в економічних і політичних взаєминах країн першої групи. Окремі країни цієї групи займають досить помітні позиції у світовій торгівлі й політиці.

У третю групу входять Країни «переселенського капіталізму» (Австралія, ПАР, Ізраїль).

Вплив розвинених країн на світову економіку величезний. Вони визначають стан економіки, її стратегію і характер змін.

Державами розвинених країн прийняті заходи, що заохочують технічне та технологічне оновлення виробництва, введені пільги при впровадженні нових видів обладнання, надається допомога в організації та фінансуванні наукових досліджень, стимулюються підприємства, що освоюють передові науково-технічні досягнення. Створено державні лабораторії та науково-дослідні інститути для надання допомоги в освоєнні цих досягнень. В США, Японії і Німеччині держава здійснює повний контроль за рухом фінансових потоків, стежить за всіма інвестиціями у виробництво, зацікавлює в інвестуванні інноваційних проектів.

Пряма державна підтримка високих темпів науково-технічного прогресу все частіше доповнюється непрямою допомогою: наприклад, виконанням програм та проектів щодо прискореного розвитку окремих галузей економіки; організацією співпраці між університетами, науково-дослідними центрами і промисловими підприємствами. Створення комплексів «освіта-наука-виробництво» є типовим для розвинутих країн.

У розвинених країнах почали створюватися спеціальні міста науки, які отримали назву технополісів. В Японії для них відібрані найбільш наукомісткі виробництва: створення авіакосмічної техніки, роботобудування, електроніка, обчислювальна техніка. В США подібний технополіс - Силіконова (Кремнієва) долина в Каліфорнії, де розташовано безліч комп'ютерних фірм, що роблять значний вплив на розвиток обчислювальної техніки.

За допомогою держави розвинені країни досягли найвищих у світі темпів науково-технічного прогресу. Вони володіють найбільш великим науково-технічним потенціалом. Це головна особливість розвинених країн.

Найважливішим показником науково-технічного прогресу прийнято вважати витрати на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Розвинені країни здійснюють переважну частину цих витрат у світі (близько 90%). Наприклад, в США вони настільки великі, що відповідають сукупним витратам всіх країн Західної Європи та Японії разом узятих.

Показником науково-технічного прогресу вважається також частка наукомісткої продукції в промисловому виробництві (тобто частка продукції, виробництво якої вимагає особливо великих витрат на НДДКР). Основними виробниками такої продукції є розвинені країни, передусім США, Японія і Німеччина.

Виробництво наукомісткої продукції найбільшими темпами зростає в Німеччині. Тут досягнута найбільша величина вартості, яка створюється наукомісткими виробництвами в ВВП, - більше 12% (в Японії - 11%, США - 9%). Фахівці припускають, що найближчим часом Німеччина може стати лідером науково-технічного прогресу в світі.

Прискоренню науково-технічного прогресу сприяє сучасна система освіти розвинених країн. Наприклад, в Японії налічується 450 університетів, що займаються розробками передових технологій.

Господарства розвинених країн тяжіють не лише до освітніх і науково-дослідних центрів, але й до джерел кваліфікованої робочої сили. Ці країни більше інших мають потребу в освічених і висококваліфікованих працівниках. У той же час вони переміщують початкові ступені промислового виробництва в країни Третього світу з тим, щоб використовувати дешеву робочу силу. Металургійні, хімічні та текстильні компанії відкрили філії в Індії, Пакистані, Індонезії, Малайзії.

Науково-технічний прогрес перетворює економіку розвинутих країн. В її структурі скорочується частка галузей матеріально-речового виробництва (при збереженні абсолютного росту цих галузей). У загальному обсязі валового внутрішнього продукту питома вага продукції промисловості, сільського господарства, будівництва знизився до 1/3, а частка зайнятих в цих галузях - до 40%).

Одночасно відбувається розширення сфери послуг. Зараз в ній акумулюються величезні виробничі та трудові ресурси: створюється основна частина ВВП (приблизно 2/3) і зайнято більшість працюючих (понад 60%).

Перелив ресурсів у сферу послуг прискорює розвиток освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, охорони природи. Це сприяє також стрімкому зростанню обсягу робіт, пов'язаних з обслуговуванням туризму, відпочинку, розваг. Але в найбільшій мірі – розвитку комплексу робіт з обслуговування комп'ютерної техніки та інформаційної мережі Інтернет.

Зміна галузевої структури економіки під впливом науково-технічного прогресу – важлива особливість сучасних розвинених країн.

Одна з основних галузей економіки цих країн – автомобілебудування. Воно служить своєрідним барометром економічного стану.

Від його успіхів залежить безліч підприємств, що постачають гуму, скло, пластмасу, шкіру, радіоапаратуру, деталі і вузли для автомобілів.

Ще одна характерна риса цієї групи країн - найвищий у світі рівень життя населення. Величина ВВП (ВНП) на душу населення в цій групі в 5 разів перевершує середньосвітовий рівень. Перші місця в світі за даним показником займають західноєвропейські країни: Швейцарія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія.

Центральне місце у зовнішньоекономічних зв'язках розвинених країн належить руху капіталу. Основні потоки переміщаються між США, Японією, Німеччиною і Великобританією. Розвинені країни виступають суб'єктами і одночасно об'єктами застосування капіталу. Найбільший об'єкт капіталовкладень - США.

Основна частина капіталовкладень направляється на розширення сфери послуг. Швидкими темпами зростають зарубіжні капіталовкладення в телекомунікаційні послуги та програмне забезпечення.

Важливе ланка зовнішньоекономічних зв'язків - торгівля наукомісткою продукцією (наприклад, виробами електроніки, автоматизованим обладнанням, приладами електрозв'язку). Найбільші обсяги цієї продукції поставляються США і Японією.

Останнім часом зростає значення такої ланки зовнішньоекономічних зв'язків, як науково-технічний обмін. Відбувається торгівля патентами, ліцензіями передових технічних і технологічних розробок, надаються освітні послуги.

Характерною рисою зовнішньоекономічних зв'язків є їх переважне здійснення між самими розвинутими країнами. З іншими - можливі лише в обмеженому обсязі і тільки в інтересах розвинутих країн.

Частка розвинених країн у світовій торгівлі становила до останнього часу близько 75%, причому 75-80% свого експорту вони направляють в держави своєї групи. Розвинені країни забезпечують 80% світової торгівлі промисловими товарами. Саме розвинені країни виробляють до 90% всієї наукомісткої продукції. У той же час, вони вельми помітні і на ринках сировини, забезпечуючи значну частину експорту і споживаючи більшу частину продукції сільського господарства та добувної промисловості. Незважаючи на те, що більша частина запасів сировини зосереджена за межами цих держав, вони постачають на світовий ринок близько 32% палива, 50% сировинних товарів, 60% продовольства, 60% сільськогосподарської сировини. При цьому частка добувної промисловості у ВВП цих країн у середньому навіть нижче, ніж частка сільського господарства.

Експорт з розвинених країн збільшився в 2010 році на 16% - з 7 до 8,2 трлн дол. Але, враховуючи, що це менше середньосвітового показника в 22%, частка розвинених країн у світовому експорті склала 55%, що стало найнижчим будь-коли зафіксованим показником.