Тема 2. Світове господарство та особливості його розвитку.

1. Виникнення світового ринку, його еволюція і тенденції розвитку.

2. Поняття та особливості формування сучасного світового господарства.

3. Ресурсна база світового господарства.

4. Суб'єкти світового господарства, типологія країн світу.

5. Розвинені країни, їх роль в міжнародних економічних відносинах.

6. Нові індустріальні країни в міжнародних економічних відносинах.

7. Країни, що розвиваються в міжнародних економічних відносинах.

Теми доповідей та рефератів

1. Сучасні цивілізації і їх місце в світовому господарстві.

2. Світовий ринок паливно-енергетичних ресурсів та його вплив на кон'юнктуру м і ровой економіки.

3. Проблема взаємодії країн в сучасному світі.

4. Передумови формування світового господарства.

1. Виникнення світового ринку, його еволюція і тенденції розвитку

Практичним механізмом, який реалізує закономірності світового господарства та міжнародної економічної діяльності, є інститут міжнародного ринку. Міжнародний ринок – продукт історичного розвитку економік країн, процесів відтворення.

Світовий ринок (world market) - являє собою сферу стійких товарно-грошових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі праці та інших факторах виробництва.

При рабовласницькому ладі товарне виробництво і товарний обіг усередині окремих країн були розвинуті слабко. Відповідно до цього на зовнішній ринок відправлялися лише незначна частина продукції. І все ж при рабовласницькому способі виробництва виник світовий ринок. У той час він носив переважно внутріконтинентальний масштаб. Фінікія, Древній Єгипет, Греція, Рим вели торгівлю як між собою, так і з численними містами Середземномор'я і Чорного моря.

У перебігу довгого часу і при феодалізмі також не спостерігалося широкого поширення товарного виробництва, оскільки пануючим було натуральне господарство. Слабкий розвиток суспільного розподілу праці всередині окремих країн перешкоджало встановленню регулярних торговельних зв'язків між ними. Зовнішня торгівля ще не одержала значного розвитку і не мала істотного значення в задоволенні потреб феодального суспільства в цілому.

Проте саме при феодалізмі древній світовий внутріконтинентальний ринок переріс у міжконтинентальний. Так середньовічний Китай торгував не тільки з Індією, але і з Аравією і Південної Африкою.

Спосіб обміну продуктів праці як товарів, вироблених відособленими друг від друга власниками, наприкінці епохи феодалізму став розвиватися під впливом виникнення капіталістичних підприємств, відділення промисловості від землеробства, в міру спеціалізації сільського господарства в різних районах на виробництві визначених видів товарів, у силу розчленовування промислового виробництва на все більше число галузей. Коли процес спеціалізації капіталістичного виробництва вийшов за рамки окремих країн, тоді виникає міжнародний обмін і на цій основі розвивається новий світовий ринок.

Світовий ринок базується на міжнародній виробничій спеціалізації країн і є сферою, де з метою забезпечення розширеного відтворення здійснюється заміщення виробів, зроблених одною країною, продуктами іншої. Обмін товарів на світовому ринку представляє собою процес, що забезпечує безперервність розширеного відтворення. Тому зв'язки між товаровиробниками різних країн, які здійснюються через обмін товарів, розширюється в міру збільшення масштабів виробництва.

Слід підкреслити, що вирішальний вплив на подальший розвиток світового міжконтинентального ринку зробила велика капіталістична промисловість. Світовий ринок міг досягти свого повного розвитку лише при капіталістичному масштабному виробництві та викликаному їм широкому міжнародному поділі праці. Тільки в умовах капіталістичного способу виробництва світовий ринок стає цілком розвинутою економічною категорією, створюється підґрунтя для широкого розвитку регулярного і всебічного міжнародного товарообігу, що спирається на постійне і масове виробництво товарів для продажу на світовому ринку, на розвинену мережу міжнародних засобів транспорту і зв'язку.

Хоча світовий ринок виник на основі розвитку національних ринків, проте він не тотожний ім. Можна виокремити такі відмітні властивості:

• деякі товари, що беруть участь в обігу всередині країн, зовсім не виходять на світовий ринок;

• рух товарів на національному ринку обумовлено економічними факторами, тобто виробничими зв'язками між підприємствами та іншими організаціями, а на світовому ринку величезний вплив справляє зовнішньоекономічна політика держав;

• на світовому ринку існує особлива система цін – світові ціни.

Загальну схему єдиного світового ринку можна представити в наступній послідовності: внутрішній ринок – національний ринок – міжнародний ринок – світовий ринок.

1. Внутрішній ринок – це форма господарського спілкування, при якій все що вироблено для продажу збувається самим виробником в країні.

2. Національний ринок – внутрішній ринок, частина якого орієнтується на іноземних покупців.

3. Міжнародний ринок – це частина національних ринків, яка безпосередньо пов’язана із зарубіжними ринками.

4. Світовий ринок – сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, заснована на міжнародному поділі праці і інших факторах виробництва.

Світовий ринок характеризується наступними основними рисами :

• він є категорією товарного виробництва, що вийшла в пошуках збуту своєї продукції за національні рамки;

• він проявляється в міждержавному переміщенні товарів;

• він оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику в яких галузях і регіонах вони можуть бути застосовані найбільш ефективно;

• він виконує сануючу роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари і часто їх виробників, якщо ті не можуть забезпечити міжнародний стандарт якості при конкурентних цінах.

2. Поняття та особливості формування сучасного СВІТОВОГО Господарства

Галузева структура сучасного світового господарства складається з промисловості, агропромислового комплексу (АПК), і третинного сектору (сфера послуг). Подібну галузеву структуру має і ВВП. Структури ВВП різних країн відрізняються один від одного. У розвинених країнах все більшої значущості набуває третинний сектор і порівняно невелику – АПК. В країнах, що розвиваються положення зворотне: промисловість – найдинамічніша частина ВВП. Разом з тим питома вага промисловості в структурі передових країн зменшується.

Сільське господарство має винятково важливе значення в житті будь-якого суспільства, оскільки тут виробляється переважна маса продуктів харчування. Це підтверджується і тим фактом, що навіть зараз в даній сфері трудиться майже половина працездатного населення світу. Зрозуміло, середня цифра приховує велику різницю по країнах і контингентам. У розвинених країнах в сільському господарстві зайнято в середньому 7,3%, в СНД – майже 19% працездатного населення. В країнах, що розвиваються це показник набагато вищий і становить підчас 60-70%.

Сучасне аграрне виробництво спирається на багатогалузеву виробничу кооперацію, яка б пов'язала сільське господарство і пов'язані з ним галузі економіки. На основі з взаємодії виникає агропромисловий комплекс – АПК.

У зв'язку з посиленням НТР в розвинених країнах почав формуватися зовсім новий тип макроекономіки, що отримав назву постіндустріального. Ускладнення структури економіки в цей час виразилося в швидкому зростанні сфери послуг, або так званого третинного сектора. Народження його стало наслідком утворення нових потреб, ціннісних орієнтирів суспільства і збільшення його доходів.

У господарстві розвинених країн помітно змінилися пропорції між матеріальним виробництвом і нематеріальною сферою. В останні роки обсяг діяльності сфери послуг виріс настільки, що в багатьох розвинених країнах він перевершує масштаби продукції матеріального виробництва. Так, частка сфери послуг у 2011 р становить більше 71% ВНП в Канаді, 73% - у Швеції, по 79,6% - у Данії та США. Проте ефективність праці в сфері послуг поки ще відстає від рівня продуктивності в матеріальному виробництві, що і призводить до випереджаючого рівню зайнятості в третинному секторі.

Довгий час діяльність третинного сектора орієнтувалася в основному на внутрішній ринок, але потім його послуги в міжнародному обміні набрали все більш прискорені темпи.

За своєю структурою третинний сектор неоднорідний, в ньому відбувається процес постійної динаміки й ускладнення. Як правило, в даному секторі виділяють такі підрозділи: транспорт (вельми спірне включення), фінансово-кредитну сферу, торгівлю, державне управління, охорона здоров'я, освіту, культуру, побутове обслуговування населення та ін.

При порівнянні внеску окремих підгалузей третинного сектору у виробництво ВНП перше місце займає фінансово-кредитна сфера, за якою йде торгівля. Порядок розподілу по зайнятості виглядає інакше. Перше місце практично у всіх країнах (крім Японії) займають такі підгалузі, як охорона здоров'я, освіта, побутове обслуговування. Зовсім по-іншому виглядає зайнятість в третинному секторі країн, що розвиваються. Тут вона складається з робочої сили, витиснута із сільського господарства і не отримала місця в слабо розвиненій промисловості. Третинний сектор в цих країнах характеризується незначною продуктивністю і представлений найчастіше дрібною роздрібною торгівлею і наданням особистих послуг.

Фінансово-кредитна область діяльності займає лідируюче положення в третинному секторі. Вона становить майже половину частки, що вкладається третинним сектором в ВНП, і робить значний вплив на динаміку макроекономічного розвитку в усіх регіонах і державах. Фінансово-кредитна діяльність – відносно молода, але стрімко прогресуюча форма світових економічних зв'язків. В сучасних умовах зустрічні потоки капіталів (вивезення і ввезення) ростуть швидше, ніж торгівля товарами. В останні десятиліття обсяг зарубіжних капіталовкладень розвинених країн подвоювався кожні 5-6 років. Фінансово-кредитні потоки перетворять як галузеву, так і територіальну структуру господарства.

Як зазначалося вище, за фінансово-кредитними зв'язками за значимістю слідує світова торгівля. Під світовою торгівлею розуміється оплачуваний сукупний товарообіг між усіма країнами світу, тобто експорт та імпорт.

Торгівля товарами обробної промисловості, зокрема наукомісткої продукцією, найбільш інтенсивно розвивається в експорті індустріально розвинених країн (наприклад, частка високотехнологічної продукції тут досягає 40%). Значне зростання торгівлі машинами та обладнанням в основному припадає на торгівлю між промислово-розвиненими країнами. Експорт високотехнологічної техніки і обладнання з індустріально розвинених країн зріс в три рази. Частка продовольства, сировини і палива зменшилася з 2/3 до 1/4 світового товарообігу, а частка продукції обробної промисловості зросла з 1/3 до 3/4. І нарешті, більш 1/3 всієї світової торгівлі в середині 90-х років – це торгівля машинами та обладнанням. На сучасному світовому ринку посилилась конкурентна боротьба, стали з'являтися нові її методи.

Значну специфіку в нові види конкурентної боротьби на світовій арені вносить науково-технічна революція. За останні роки корпоративний капітал все більш активно переносить центр конкурентної боротьби з області цін в такі сфери, як новизна і технічний рівень виробів, якість їх виготовлення, вдосконалення технічного обслуговування, розвиток і поліпшення товаропровідної мережі. Науково-технічні розробки є для корпорацій одним з вирішальних факторів у конкурентній боротьбі за зовнішній ринок, так як на сучасному ринку перемогу здобуває той підприємець, який поряд з поставкою нового виробу пропонує і нові, найбільш комплексні послуги технічного характеру, який використовує більш досконалі методи збуту. Тому в сучасних умовах світового ринку фактор новизни і досконалості виробу часто головує над фактором рівня цін.

Одночасно з поліпшенням якості виробів відбувається вдосконалення системи збуту. Все більш звичайним явищем в поставках великих міжнародних корпорацій стає продаж обладнання через закордонні філії і підконтрольні підприємства, широке залучення ними іноземних фірм до збуту і технічного обслуговування своєї продукції, що експортується на зовнішні ринки. Наприклад, японські автомобільні компанії мають кілька сотен угод про технічне співробітництво з фірмами інших промислово розвинених країн, особливо з США.

Однією із значущих форм збуту експортованої продукції стало використання місцевих фірм-агентів. Застосування подібних посередників зазвичай не вимагає великих інвестицій, створення власної збутової мережі на території відповідної країни, так як використовується матеріально-технічна база фірм-агентів, включаючи складську і торгову мережу.

За останні півтора-два десятиліття набула поширення укрупнена форма збуту у вигляді створення декількома корпораціями експортних синдикатів і консорціумів. Ця практика особливо яскраво представлена в Англії та Франції.

Корпорації використовують нову форму роботи з вирішення проблем ринку, це проявляється в розробці довгострокових і короткострокових планів виробництва, вивченні ринку, складанні довгострокових прогнозів його розвитку.

Поряд зі звичайними експортно-імпортними операціями, тобто торговими контрактами між продавцями і покупцями, за останні два десятиліття на світовому ринку велике поширення набула практика збуту і купівлі товарів на аукціонах, біржах і торгах.

Міжнародний аукціон – є спосіб продажу окремих партій товарів, які по черзі виставляються для огляду і вважаються проданими тому з присутніх покупців, який запропонував найвищу ціну. На міжнародних аукціонах продають хутро, немиту шерсть, тютюн, чай, предмети антикваріату, скакові коні і т.д. Загальною умовою усіх міжнародних аукціонів є відсутність відповідальності продавця за якість виставленого для огляду товару.

Біржа – організаційна форма оптової, в тому числі міжнародної, торгівлі масовими товарами, що мають стійкі та чіткі якісні параметри (товарна біржа), або систематичні операції з купівлі-продажу цінних паперів, золота, валюти (фондова біржа).

Товарна біржа – важливий різновид міжнародного товарного ринку оптової купівлі-продажу масових, переважно сировинних і сільськогосподарських, товарів (зерно, цукор, какао, кава, каучук, кольорові метали, бавовна і т.д.). Товарна біржа не передбачає фактичної наявності товару в момент угоди, яка укладається, як правило, на термін від 8 до 14 місяців з урахуванням особливостей товару, в тому числі сезонності його виробництва. Так, на Нью-Йоркській бавовняної біржі угоди з купівлі-продажу бавовни, як правило, укладаються в липні з поставкою в грудні відповідного року.

Розвиток міжнародної біржової торгівлі в сучасних умовах носить суперечливий характер. З одного боку, у зв'язку з різким зростанням ролі ТНК значення товарних бірж як найбільших центрів міжнародної торгівлі зменшується. З іншого боку, предметом біржової торгівлі стають нові групи товарів: пиломатеріали, пряжа, м'ясо і м'ясопродукти, шерсть, інші види напівфабрикатів і навіть готові вироби.

Що стосується торгів, то вони представляють собою таку форму торгівлі, коли покупець машин, транспорту чи обладнання оголошує про свій намір закупити продукцію чи видати замовлення на будівництво і запрошує фірми, які бажають запропонувати свої товари чи послуги, представити до оголошеного терміну свої пропозиції, з яких покупець вибирає найбільш вигідну.

Існування і широке поширення торгів викликано тим, що вони як форма торгівлі найбільш часто застосовуються країнами, що розвиваються при закупівлях ними багатьох видів технічних виробів. З усіх торгів, організованих на світовому ринку, 80% проводяться для країн, що розвиваються. Ці держави воліють торги, так як ця форма закупівлі дозволяє їм обрати продукцію за прийнятною ціною. За останній час стали з'являтися торги і самих країн, що розвиваються. Це торги Індії, Мексики, Бразилії, Аргентини.

Швидкий розвиток міжнародних торгів свідчить про те, що ця форма торгівлі ефективна при збуті продукції на зовнішньому ринку.

Таким чином, ми бачимо, що різке загострення конкуренції на світовому ринку, зростання монополізації торгівлі, підвищення вимог до техніко-економічних показників товарів спонукають капіталістичні фірми ще більш активізувати роботу по вдосконаленню виробництва, форм і методів збуту, організовувати за кордоном складальні підприємства, створювати власні або змішані торговельні фірми за кордоном. Особливу активність у цьому за останній час проявляють японські і західноєвропейські фірми.

3. Ресурсна база СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Світова економіка є не тільки результатом економічного зростання, але і причиною його динаміки. Значна різниця впливу праці та капіталу іноді викликає відому недооцінку ролі природних ресурсів у господарському розвитку тих чи інших держав. При цьому зазвичай посилаються на досвід економічної динаміки країн, які практично не мають власні корисні природні ресурси (Японія, Південна Корея, Сінгапур, Швейцарія та ін.). Звичайно, можна навести і факти іншого порядку. Деякі країни (Кувейт, Саудівська Аравія та ін.) досягли великих успіхів за деякими економічними показниками (наприклад, по середньому доходу на душу населення), однак за рівнем індустріального розвитку їм ще далеко до передових країн світу.

Наведені приклади економічного розвитку залежно від ступеня забезпечення природними ресурсами підтверджують, що подібні успіхи в обох випадках можливі лише в рамках світового господарства і завдяки МПП.

Природні ресурси – першоджерело, відправна база економіки всіх країн на всіх щаблях їх розвитку. Природні ресурси бувають двох видів: відновлювані та невідновлювані.

Відновлювані ресурси можуть використовуватися періодично і в обсязі, які не виснажують їх наявність для майбутнього споживання. До відновлюваних природних ресурсів належать земля, моря, річки, сонячне тепло і енергія і т.д. Ліси, дикі тварини і рибні запаси також можуть бути прикладом відновлюваних ресурсів. Якщо лісорозробки, лов риби ведуться помірно і раціонально, то природа сама подбає про їх відтворення.

До невідновлюваних ресурсів відносять ті, які використовуються один раз і не відтворюються самою природою. До таких ресурсів відносяться вугілля, нафта, газ і т.д.

Природні ресурси мають два важливих економічних вимірів – величину запасу і потік.

Величина запасу кожного ресурсу визначається самою природою і інтенсивністю попереднього використання.

Потоки природних ресурсів залежать від рівня їх щорічного споживання. Потреби людини визначають такі потоки, і в залежності від них запаси природних ресурсів можуть споживатися швидко, повільно або не використовуватись.

В абсолютній більшості природні ресурси обмежені. Дефіцитними ресурсами вважаються ті, пропозицію яких можна збільшити лише за рахунок деяких позитивних альтернативних витрат. Збільшення виробництва нафти, наприклад, веде до видобутку її у все більш важкодоступних місцях. Від відкриття нових родовищ нафти, газу, вугілля до реального видобутку по самої передової технології йде в середньому від 5 до 8 років. На щастя, в певній частці природні ресурси поки ще є доступними, тобто маються в такій кількості, яка дозволяє необмежено їх пропонувати при нульових альтернативних витратах.

Експлуатація навколишнього середовища відбивається не тільки на сьогоднішніх споживачах, а й на споживачах майбутнього. Головне полягає в тому, що ми повинні розділити ресурси не тільки з кожним живуть сьогодні, але і з майбутніми поколіннями. Важливість урахування майбутнього в сьогоднішніх рішеннях щодо ефективного використання обмежених природних ресурсів вимагає уваги до чинника часу при експлуатації як невідновлювальних, так і відновлюваних ресурсів.

Подальше збільшення дефіцитність ресурсів не обов'язково веде до неминучого повного їх зникнення. Швидше воно приймає форму виснаження найбільш доступних і дешевих джерел, що й змушує переходити до розробки важкодоступних і, отже, більш дорогих джерел.

На жаль, в даний час не завжди ефективно використовуються обмежені природні ресурси. Можна привести достатню кількість прикладів, коли видобуток природних ресурсів вівся або ведеться без урахування фактора часу. Суспільство не завжди вибирало найбільш ефективні і раціональні способи видобутку та використання природних ресурсів. Однак в останній третині XX в. у світовій економіці спостерігалося наростання тенденції більш дбайливого підходу до видобутку і утилізації природних ресурсів, що значною мірою компенсує минулу та справжню марнотратність і нераціональність їх використання.

За останні три-чотири десятиліття масштаби споживання природних ресурсів колосально зросли. З усієї маси видобутих в XX в. корисних копалин 3/4 припадає на період після 1960 р. на індустріально розвинені країни при цьому доводиться половина видобутку мінеральної сировини і 90% його використання. За цей же період населення Землі зросло з 2,5 до 6 млрд. 679 млн. осіб, очікується збільшення до 10 млрд. осіб. І якщо 6 млрд. 679 млн. осіб з відповідним об'ємом виробництва роблять значний тиск на ресурси та екологічну ситуацію, то 10 млрд. населення загрожують повним виснаженням ресурсів та екологічним крахом.

Уже сьогодні видно тимчасові горизонти кінцевого виснаження життєво важливих енергетичних ресурсів. Так, виходячи з існуючих рівнів споживання, технологій і витрат, запасів нафти вистачить на 60, газу - на 50, вугілля - на 106 років. При більш високих технологіях видобутку і затратах цей горизонт можна відсунути: з нафти - на 200 років, по вугіллю - на 600 років. В основу таких оцінок покладено сучасні норми споживання на душу населення кількох передових країн, які в 15-30 разів перевищують середній показник душового споживання населення всієї планети.

У найближчі 20-25 років подушеве споживання енергоносіїв рештою населення планети досягне нинішнього рівня передових країн. Зростання попиту на енергоресурси та інші копалини за останні 20 років випереджає темпи відкриття нових запасів, що, власне, і провокує напруженість навколо енергоносіїв, ресурсів і продовольства. Щоб врятувати становище, песимістично налаштовані економісти пропонують вийти на нульовий економічний ріст, скоротивши на 75% видобуток мінеральних ресурсів, на 50% інвестиції та на 30% - народжуваність. Однак більшість економістів вважає, що твердження про абсолютні межі економічного зростання, побудовані на припущеннях про незмінній технології і фіксованих ресурсах, не заслуговують довіри, хоча й акцентують увагу на вельми важливій проблемі виживання цивілізації.

Технологія не стоїть на місці, і людство не тільки постійно шукає і знаходить способи економного споживання дефіцитних ресурсів, але й створює матеріали-субститути для всіх ресурсів, які стали гостродефіцитними. Так, кам'яне вугілля замінило деревне в процесі виробництва заліза і сталі, синтетичний каучук витіснив природний, а штучні та пластмасові вироби замінюють дерево і залізо. Розумно припустити, що рано чи пізно будуть знайдені нові енергоносії, які витіснять нафту, а потенційні можливості ядерної, сонячної енергії, енергії припливів і відливів Світового океану зараз навіть важко передбачити. Окрім значних енергетичних запасів біомаси Світовий океан містить в собі практично всі елементи таблиці Менделєєва.

Енергетичні ресурси, такі, як газ, нафта, вугілля, витягуються з надр і використовуються до кінця. Інші види обмежених ресурсів (різні мінерали) також добуваються і використовуються, але за відомих умов можуть вживатися заново. Так, сталь можна виробити з попередньої, зробленої зі сталі продукції (відпрацьовані автомобілі, транспортні морські та залізничні засоби і т.д.). Срібло спочатку видобувають в шахтах, але його можна витягати при невеликих витратах з кінематографічних плівок, столового срібла та срібних виробів. Алюміній може бути отриманий з попередньо очищених ємностей, старої авіаційної техніки і т.д. Все це означає, що коли витрати на видобуток стають досить високими, витяг потрібних мінералів з вже використаної продукції стає економічно виправданим і ефективним. Якщо витяг міді зі спожитої продукції на початку століття складав 18% від її нового виробництва, то зараз – більше половини. Донедавна жодного грама ртуті не витягалося із використаної продукції. В даний час з неї видобувається більше 15% цього дефіцитного металу. А коли в середині 70-х років ціни на срібло астрономічно злетіли, то на ринок хлинуло «вторинне» срібло у вигляді ножів, вилок, ложок та інших срібних виробів.

За останні 20-25 років спостерігається значний прогрес у використанні природних ресурсів. Світова економіка в утилізації сировини перейшла з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо в 60-70-х роках річний приріст споживання ресурсів у світі становив 3-8%, то вже в 80-і роки він впав до 0-2%. Залежність прогресу світового господарства від виробництва сировини різко знизилася. Значно зменшилася ресурсомісткість виробництва. Споживання сировини на одиницю промислової продукції зменшилася: по металу - на 31,3%, по вугіллю - на 15%, по газу - на 22%. За цей час на 25-30% знизилося споживання нафти і енергії. Великому пресингу з боку зростаючого населення і промисловості, що розвивається, в умовах технологічних революцій піддаються й інші природні ресурси - лісові, водні, земельні, а також ресурси Світового океану.

У другій половині 20-го століття населення в країнах, що розвиваються збільшувалося в середньому на 2-4,5%, тобто такими темпами, які подвоюють число жителів кожні 30 років. Навпаки, населення в розвинених країнах за той же період росло в середньому менш ніж на 1% на рік.

Частка населення планети, яке проживає в Північній Америці і Європі скоротилася. За прогнозом, така тенденція збережеться, і до 2020 р. – частка населення, що проживає в цьому регіоні, досягне 10,4%. До цього часу населення Китаю та Індії складе разом близько 3 млрд. осіб.

Майже всі країни, що розвиваються зробили так званий демографічний перехід від швидкого зростання населення до його уповільнення, а в окремих випадках – навіть до скорочення. Хоча економічний розвиток, як ми бачимо, стимулює ріст населення, інші причини – втрата високих заробітків, збільшення витрат на освіту і т.д. - діють в протилежному напрямку. Тому в розвинених країнах дітонародження значно впало, а розрив між рівнями народжуваності і смертності різко скоротився. Зростання населення значно сповільнилося або залишається стабільним.

Зовсім інша картина спостерігається в країнах, що розвиваються. Традиційно висока народжуваність була посилена поліпшенням медичного та санітарного обслуговування, в результаті розрив між рівнями народжуваності і смертності тут значно збільшився.

Робоча сила як активна частина населення і чим вище її питома вага у складі населення, тим значніше продуктивні можливості національного господарства. Величина зайнятої (активної робочої) сили залежить від багатьох економічних, соціальних і демографічних чинників.

Швидке зростання населення в країнах, що розвиваються, низька частка його активної частини значно уповільнюють, навіть знижують ріст валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, що і прирікає на невдачу зусилля, що вживаються, з економічного розвитку. Всі спроби країн, що розвиваються самостійно вирішити проблеми економічного зростання приречені на провал. Вирішення цього питання можливе лише в рамках світового господарства, в якому кожна країна знайде свою нішу в системі МПП.

Яку ж чисельність населення, з економічної точки зору, слід вважати оптимальною, і які критерії подібної оптимальності? Абсолютно ясно, що при заданому рівні знань і фіксованих інших факторах виробництва чисельність населення впливає на величину випуску продукції, що припадає на душу населення. Оскільки від чисельності населення залежить показник душового доходу, оптимальним можна вважати таку його кількість, яка максимізує доход на душу населення.