5.1 Не типовість образів Тиціанівської портретної майстерності

Портрети Тиціана, створені в період пізнього Відродження - починаючи з 1540-х рр.., Вражають саме складністю характерів, напруженістю пристрасті. Представлені ним люди вийшли зі стану замкнутої врівноваженості або простого і цільного пориву пристрасті, властивих образам класичного Відродження. Зображення складних і суперечливих образів, характерів, часто сильних, але часто і потворних, типових для цієї нової епохи, є внеском Тиціана в портретне мистецтво.

В основі колориту пізніх творів Тиціана лежить найтонший барвистий хроматизм: колірна гамма, в цілому підпорядкована золотавому тону, будується на тонких відтінках коричневого, синьо-сталевого, рожево-червоного, блякло-зеленого. У пізній період своєї творчості Тіціан досяг вершин як у своєму мальовничому майстерності, так і в емоційно-психологічному тлумаченні релігійних і міфологічних тем. Життєстверджуюча краса людського тіла, повнокров'я навколишнього світу стали провідним мотивом творів художника.

Манера письма стає виключно вільної, композиція, форма і колір будуються за допомогою сміливою пластичної ліплення, фарби накладаються на полотно не тільки пензлем, а й шпателем і навіть пальцями. Прозорі лесування не приховують подмалевка, а місцями оголюють зернисту фактуру полотна.

Тепер Тіціан створює образи, які не типові для Високого Відродження. Такий його Павло III (1543; Неаполь), що зовні нагадує за своєю композиції портрет Юлія II Рафаеля. Але це подібність лише відтіняє глибоке розходження образів. Голова Юлія зображена з якимсь об'єктивним спокоєм; вона характерна і виразна, але в самому портреті передані в першу чергу основні, постійно властиві цій людині особливості його характеру. Зосереджено-задуманому вольовому особі відповідають спокійно, владно лежать на ручках крісла кисті рук. Руки ж Павла гарячково нервові, складки накидки повні руху. Злегка увібравши голову в плечі, зі старечому обвислій хижої щелепою, настороженими хитрими очима дивиться він на нас з портрета.

Тіціановскіе образи цих років суперечливі і драматичні за самою своєю природою. Характери передані з шекспірівської силою. Особливо гостро ця близькість до Шекспіра відчувається в груповому портреті, изображающем Павла разом з його внучатий племінник Оттавіо і Алессандро Фарнезе (1545-1546; Неаполь, музей Каподімонте). Неспокійна настороженість старого, злобно і недовірливо озиралися на Оттавіо, представницька банальність вигляду Алессандро, плазунів улесливість молодого Оттавіо, по-своєму сміливого, але холодного і жорстокого лицеміра, створюють вражаючу за своїм драматизмом сцену. Тільки людина, вихована ренесансним реалізмом, міг не побоятися показати так нещадно правдиво всю своєрідну силу і енергію цих людей і одночасно розкрити суть їхніх характерів.

Їх жорстокий егоїзм, аморальний індивідуалізм з суворою точністю виявлені майстром через їх зіставлення і зіткнення. Саме інтерес до розкриття характерів через їх зіставлення, до відбиття складною суперечливості взаємозв'язків між людьми спонукав Тиціана - по суті, вперше - звернутися до жанру групового портрета, який отримав широкий розвиток в мистецтві 17 століття.

Цінність реалістичного портретного спадщини пізнього Тиціана, його роль у збереженні та подальшому розвитку принципів реалізму особливо наочно виступає при порівнянні тициановских портретів з сучасним йому портретом маньеристів. Дійсно, портрет Тиціана рішуче протистоїть принципам портретного мистецтва таких художників, як Параміджаніно або Бронзино.

Новаторство «пізньої манери» не була зрозуміло сучасниками і оцінено лише на пізніший час.

Мистецтво Тиціана, найбільш повно розкрити своєрідність венеціанської школи, мав великий вплив на становлення найбільших художників 17 століття від Рубенса і Веласкеса до Пуссена. Мальовнича техніка Тиціана справила винятковий вплив на подальший, аж до 20 століття, розвиток світового образотворчого мистецтва.