3.3 Станковий портрет

Станковий портрет в італійському мистецтві виник пізніше монументального. Треченто практично не знало його, по суті, його поява відноситься тільки до 2-ї чверті XV століття, а розквіт припадає на останню третину.

Основою ренесансного портрета стало нове розуміння особистості, що склалося під впливом ідеології ренесансного гуманізму. При цьому ставлення до портретного жанру і його завданням розрізнялося, в залежності від того, де його створювали: в придворному або в бюргерському середовищі, у Флоренції або в Північній Італії. Республіканська Флоренція довгий час стримувала розвиток жанру, оскільки в ній існувало вороже ставлення до спроби виділитися з колективу. Тому гуманістичний ідеал людини перший час задовольнявся простою і типізованою формулою передачі «доблесного» характеру в індивідуальному образі портретованого. Північноіталійські князівства зі своїм придворним середовищем культивували портрет без проблем, але при цьому його розвиток спочатку обмежувався художніми традиціями пізньої готики. Таким чином, в 1-й половині XV століття формування реалістичного портрета гальмувалося в 2-х різних центрах з різних причин, і Італія відставала від Нідерландів.

Флоренція, хоча і була найбільш раннім і передовим центром мистецтва Відродження, в області портрета не займала такого виняткового положення, як в інших. Хоча Мазаччо і створив у флорентійському живописі новий ренесансний портрет, але в його творчості, як і інших флорентійців 2-й чверті XV століття місце портрету відводиться досить скромне, і він розвивається переважно в рамках монументального живопису.

У піздньоготичній Північній Італії того ж часу портрет відокремлюється в самостійний художній жанр (наприклад, творчість Пізанелло — живопис і медалі). У 2-й половині XV століття під впливом Флоренції ренесансний стиль живопису широко пошириться по всій Італії, тому зросте значення і нефлорентійских майстрів в історії розвитку жанру. Зрілий етап розвитку портрета кватрочетно представлений одночасним розвитком кількох місцевих шкіл, в кожній з яких були свої видатні майстри, і в їх спадщині поєднуються загальні тенденції епохи (ідеологічні і стильові) зі своєрідним рішенням портретних образів.

В кінці 15 століття настає новий період в історії розвитку портрету – Високе Відродження.

Розділ 4. Історія портретного живопису періоду високого відродження

4.1 Майстерність портрета у творчості Джорджоне портретний жанр венеціанський творчість

Джорджі Барбарелли так Кастельфранко, на прізвище Джорджоне (1477-1510), - прямий послідовник свого вчителя і типовий художник пори Високого Відродження. Він перший на венеціанської грунті звернувся до тем літературним, до сюжетів міфологічним. Пейзаж, природа і прекрасне голе людське тіло стали для нього предметом мистецтва і об'єктом поклоніння. Почуттям гармонії, досконалістю пропорцій, вишуканим лінійним ритмом, м'якою світлописом, одухотвореністю та психологічної виразністю своїх образів і разом з тим логічністю, раціоналізмом Джорджоне близький Леонардо, який, безсумнівно, справив на нього і безпосередній вплив, коли проїздом з Мілана в 1500 р. був у Венеції. Але Джорджоне більш емоційний, ніж великий міланський майстер, і як типовий художник Венеції цікавиться не стільки лінійною перспективою, скільки повітряної і головним чином проблемами колориту.

Портрет «Лаура» або «Портрет молодої жінки» написаний художником близько 1506. М'якість світлотіньовий ліплення обличчя та руки трохи нагадують сфумато Леонардо. Леонардо і Джорджоне одночасно і незалежно вирішували проблему сполучення пластично ясної архітектоніки форм людського тіла з пом'якшеною їх моделюванням, що дозволяє передати багатство його пластичних і світлотіньових відтінків - так би мовити, само «дихання» людського тіла. Якщо у Леонардо да Вінчі це скоріше градації світлого і темного, найтонша розтушовка форми, то у Джорджоне сфумато носить особливий характер - це як би мікромоделювання обсягів людського тіла тим широким потоком м'якого світла, який заливає весь простір картин. Тому сфумато у Джорджоне передає і то взаємодія кольору і світла, яке настільки характерно для венеціанського живопису 16 століття. Якщо зображення молодої жінки, так званий портрет Лаури, відрізняється деякою прозаїчністю, то інші жіночі образи художника є, по суті, втіленням ідеальної краси, за винятком, мабуть, портрета баби (Галерея Академії, Венеція, 1508). Портрети художника Джорджоне послужили безсумнівним поштовхом до розвитку чудовою портретної венеціанської школи епохи Високого Відродження.

Портрет «Антоніо Броккардо» створений художником Джорджоне імовірно після 1508. Портрети Джорджоне є своєрідним синтезом ідеального і живого конкретної людини. Один з найбільш характерних - його чудовий портрет Антоніо Брокардо. У картині художником безумовно, точно і ясно передані індивідуальні портретні особливості благородного юнака, але вони явно пом'якшені, підпорядковані образу досконалої людини. Невимушено вільний рух руки юнака, енергія, що відчувається в напівприхованою під вільно-широкими шатами тілі, благородна краса блідо смуглявого обличчя, голови, похиленою на міцній і стрункою шиї, краса контуру пружно окресленого рота, задумлива мрійливість дивиться вдалину і в бік від глядача погляду - все це створює повний благородної сили образ охопленого глибокої, ясно-спокійною думою людини. М'який вигин затоки з недвижними водами, мовчазний гористий берег з урочисто спокійними будівлями утворюють пейзажний фон, який, як завжди у художника Джорджоне, що не унісон повторює ритм і настрій головної фігури, а як би побічно співзвучний цьому настрою.

Картина «Воїн зі своїм зброєносцем» написана італійським художником Джорджоне в період 1508-1510 років. Розмір картини майстра 90 x 73 см, полотно, олія. Полотно живописця «Воїн зі своїм зброєносцем» більшою мірою є портретної роботою, в якій незримо присутні переливчасто мерехтливі риси середньовічної мозаїчного живопису.

Портрети Джорджоне починають чудову лінію розвитку венеціанського, зокрема тициановского, портрета Високого Відродження. Риси джорджонівского портрета розвине надалі Тіціан, що володіє, проте, на відміну від Джорджоне, набагато більш гострим і сильним почуттям індивідуальної неповторності зображуваного людського характеру, більш динамічним сприйняттям світу. При переході від середньовічної системи до ренесансної реалістичного живопису венеціанці, природно, майже повністю відмовилися від мозаїки, підвищена блискуча і декоративна кольоровість якої вже не могла повністю відповідати новим художнім завданням. Правда, підвищене світлове сяйво мозаїчного живопису хоча і Преображення, побічно, але вплинуло на ренесансну живопис Венеції, завжди тяжіли до звучною ясності і сяючому багатства колориту. Але сама техніка мозаїки повинна була, за рідкісним винятком, піти в минуле. Подальший розвиток монументального живопису мало йти або у формах фрескового, стінного розпису, або на основі розвитку темперного та олійного живопису.

Картина «Стара» або «Портрет літньої жінки» написана приблизно близько 1509. Портрети складають особливий розділ спадщини Джорджоне, в якому індивідуальні характери змінюються поетичними типажами («Лаура», «Портрет Антоніо Броккардо», «Портрет воїна» та інші). Одна з таких типажних картин художника - виснажена «Стара», що виражає всім своїм виглядом невблаганний плин часу. Слова написи на листку паперу, який тримає літня жінка, свідчать: «Col tempo» - «Так відбувається з часом».

Картина «Три віку життя», точна дата створення цієї, по суті, груповий портретної роботи невідома. Дослідники і мистецтвознавці епохи ренесансу відносять картину до середнього періоду творчості Джорджоне. Атрибуція картини художника «Три віку життя» носить суперечливий характер. У літературі часто зустрічається спроба звести значення мистецтва Джорджоне до вираження ідеалів лише цієї невеликої гуманістично освіченої патриціанської верхівки Венеції того часу. Однак це не зовсім так чи, вірніше, не тільки так. Об'єктивне зміст мистецтва венеціанського художника Джорджоне незмірно ширше і універсальніше тієї вузької соціальної прошарку, з якою безпосередньо пов'язане його творчість. Почуття витонченого благородства людської душі, прагнення до ідеального досконалості прекрасного образу людини, що живе у злагоді з довкіллям, з навколишнім світом, мали і велике загальне прогресивне значення для розвитку культури.