2.Філософія стародавності

Антична філософія

Філософія як світоглядне явище з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність раціонального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається в різних країнах неодночасно. Філософія започаткувала себе в Стародавньому Єгипті,Китаї,Індії,Вавилоні, а трохи пізніше вСтародавній ГреціїіРимі. Перші філософські вчення виникли близько 2 500 років тому, однак тільки давньогрецька філософіяявляє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло назахідну цивілізацію.Індійська філософіямала епізодичний вплив на європейське мислення: в древності — вірогідно, наПіфагора, в новий час — наШопенгауера.

В Стародавньому Римібули значні філософи-письменники на зразокЦицерона,Сенеки,Лукреція Кара, але вони не являють руху думки вперед, всі вони повторюють греків. Поряд з римлянами, до римської філософії відносяться також греки — представники римських шкіл.Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій.

Філософія Стародавнього Сходу

Конфуцій, ілюстрація з книгиМіфи і легенди Китаю, 1922, Е. Т. С. Вернер

Зародки філософського мислення в Індіїсягають глибокої давнини (2500–2000 роки до н. е.). Зміст цього мислення відображаютьВеди,Брахмани,Упанішади. Принципи, закладені у них, стали основою таких світоглядних систем як:брахманізм,буддизм,джайнізм,кришнаїзм. Загальна особливість давньоіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань іщастя. Шлях позбавлення від страждань — правильнийспосіб життя.

Становлення філософської думки Стародавнього Китаюспостерігається вже у 7 столітті до н. е. Про це свідчать давньокитайські трактати:«Книга перемін»(І-цін),«Книга пісень»(Ші-цзін) та«Книга історії»(Шу-цін). В них проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей, про дію протилежних сил в єдинійсубстанції, про природнузакономірність, природність людськоїдушіісвідомості. Особливе місце у китайській філософії посідає вченняЛао-Цзи(VI століття до н. е.), центральна категорія його філософії —дао, всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, їхнє джерело, першооснова. Лао-Цзи вважається засновникомдаосизму.Конфуцій(VI століття до н. е.) всю свою увагу зосередив на питанняхетики, в основу якої покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (і); 5) довіра (сінь). У більшості філософських шкіл Китаю переважала практична філософія, тісно пов'язана з проблемамиморалі, пізнання природи і соціального управління.

Східній думці властивий момент незацікавленого духовного самозаглиблення, невтомного прагненняшукати найцінніше у глибинах людськогодуху, шукати заради самогопошуку. Ця «зацікавлена відстороненість» — вічна таємницясхідної філософії.

Парадоксальнимвиглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у первісну порожнечу, первісну світовутишу.

Давньогрецька філософія

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

ПлатоніАристотель, центральний фрагмент фрескиРафаеляАфінська школа.

Аристотель, тримаючи свою Нікомахову етику, вказує на землю, що відображає його віру в пізнаннячереземпіричне спостереженняідосвід, в той час як Платон вказує на небеса, що відображає його віру у форму — ейдос

В історії розвитку давньогрецької філософії виділяють кілька етапів: досократівський,натурфілософський(VII–V століття до н. е.), класичний період Сократа,ПлатонайАристотеля(V–IV століття до н. е.), пізньокласичний період, до якого відносяться елліністичнайалександрійська філософія(I століття до н. е. — V століття).

Особливу групу у досократівський період займають найбільш ранні практичні діячі та вчителі 7-6 століть до н. е., розсіяні по різних містах, що у віршованій, стислій формі пропонували уроки життєвої мудрості — так звані «сім мудреців».У 6 столітті до н. е., за свідченням Діогена Лаертського,Піфагорпершим використав саме слово«філософія». Однак він не залишив по собі письмових праць, тому першим автором, що використав слово «філософ» був Геракліт, засновник античноїдіалектики. Атомістичний варіантматеріалізмувисунувДемокріт, пізніше його ідеї розвивалиЕпікуріЛукрецій.

Спочатку у елеатівіпіфагорійців, потім уСократаскладаєтьсяідеалізм. Сократ першим намагався обґрунтувати етику і теологію, він проголосив ідею провидіння і таким чином пов'язав людськийрозуміморальність. Родоначальником об'єктивного ідеалізму ставПлатон, що розвинув ідеалістичну діалектику понять. Однак велична будівля Платона страждала корінним недоліком —дуалізмом. Для пояснення світу Платон припустив існування двох світів — ідеального і реального, і зв'язок між ними став незрозумілим.

Аристотельспробував на ґрунті ідеалізму з'єднати ці два світи в один шляхом ідеї, яка зближує його з кінцем XIX століття. Світ ідеальний дійсний, лише оскільки він існує у світі кінцевих предметів, а проявляється він шляхомрозвитку.Матерія— тількиможливість, дійсністю вона стає, колиідеянадає їй форму; ідеї існують тільки в кінцевих предметах. Саме в системі поглядів Аристотеля своєї вершини досягла давньогрецька філософія.

Стоїкина початку 3 століття до н. е. проголосили принцип рівності всіх перед законом ікосмополітизмпротиставили грецькому націоналізму.Скептична філософія, що дала чудові твориСекста Емпірика, мала те саме практичне спрямування, що й стоїцизм, іепікуреїзм. Абсолютно новий елемент з'являється валександрійський період, коли грецькийраціоналізмзливається зі східниммістицизмомітеософією. Головні представники цього злиття —новоплатонівськая школана чолі зПлотіномта новопіфагорейська — зПрокломіЯмвліхом.

У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.

Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичного об'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.