Тема 11. Філософія в Україні хіх-хх ст. У контексті світової філософської думки

Боротьба світоглядів і різних напрямків у вітчизняній філософії ХІХ-ХХ століть була обумовлена декількома причинами.

Перша причина корениться в гострих соціально-економічних і політичних протиріччях суспільного буття. Якщо в Західній Європі в цей період панують протиріччя буржуазного способу виробництва, то в Україні характер соціально-політичного і духовного розвитку визначає протиріччя між феодальними і буржуазними відносинами і в, той же час починають проявлятися сутнісні протиріччя буржуазного способу виробництва. У суспільній свідомості (ідеології, світогляді) ця ситуація відбилася в наявність декількох ідеологічних полюсів: старої, традиційної аристократично-феодальній ідеології (в філософії - це, як правило, релігійно-ідеалістичний напрямок, сформований в середньовіччі), і соціал-демократичним напрямки, які відображали ідеологію нових класів (в філософії - це розвиток матеріалістичної традиції), а також соціалістичної і комуністичної ідеології, виразницею протиріч буржуазного суспільства.

Друга причина пов'язана з ростом національної самосвідомості і прагненням вибороти державну і культурну незалежність. Ось натягу цього протиріччя обмежили ідеологи західництва і українофільства. Представники першої стверджували, що Україні необхідно орієнтуватися на Захід і постаратися якнайшвидше наздогнати його, пройшовши шлях капіталістичного розвитку. Украинофилы наполягали на власному, національному шляху розвитку країни, як гарантії благополуччя і прогресу. От як пише про це один з ідеологів Кирило-Мефодіївського братерства Микола Костомаров (1817-1885): "Алі було два лиха в слов'ян: одне - незгода між собою, а другу ті, що смороду, як менші брати, вусі переймали від старіших; чи до діла, чи не до діла, не бачачи того, що в їх своє було краще ніж братерське"2.

Третя причина полягає в самому філософському процесі, що (як будь-яке інше суспільне явище) являє собою діалектику традицій і новаторства; власних, традиційних, національних способів осягнення світу і запозичень із інших культур. В

XIX столітті в Україні популярні були ідеї німецького класичного ідеалізму. Найбільш відомими популяризаторами, дослідниками систем І. Канта, І. Фіхте, Г. Шеллінга і Г. Гегеля, стали українські філософи: П. Лодій, Л. Якоб, В. Довгович, Я. Рубан, Й. Шад, М. Максимович, Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький. В другій половині XIX - на початку XX століття філософський процес в Україні зазнав впливу від ідей позитивізму, зокрема махізму - М. Грот, В. Лесевич.

Четверта причина або джерело нових філософський ідей, насамперед матеріалістичних, корінилася в розвитку природничих наук. Вчені-натуралісти боролися проти ідеалістичного світогляду, сприяли розвитку і поширенню ідей матеріалізму і діалектики. Це Т. Осиповський, П. Шумлянський, М. Остроградський, В. Лапшин, І. Сеченов, І. Мечников, М. Умов, М. Бекетов, П. Ковалевський. В. Данилевський, К. Тімірязєв, О. Северцев, М. Хандриков, В, Талієв, Л, Тарасевич. Обгрунтування конкретно-наукових ідей часто піднімалося до загальнонаукових і філософських узагальнень. Деякі з них набагато випередили свій час, наприклад, вчення В. Вернадського про перехід біосфери в ноосферу почало в повну міру усвідомлюватися тільки наприкінці XX століття.

Отже, серед безлічі напрямків і шкіл в розвитку філософії XIX - початку XX століть виділимо чотири основних: S розвиток традиційних ідей національної філософії, що йде від Київської Русі і українського просвітництва (як правило, це ідеалістичні системи); S розвиток ідеалізму як результат запозичення, впливу німецької класичної філософії і махізму; S розвиток матеріалістичної філософії в соціал-демократичному таборі і в марксизмі; S поширення і обґрунтування матеріалістичного світогляду в природознавстві.

Далі докладніше охарактеризуємо перший і третій з названих напрямків. А зараз про загальну рису, яка поєднує всі ці напрямки - різні і часто протилежні. До XIX століття сформувалися і почали рельєфно проявлятися традиційні, своєрідні риси української філософії. В більшій або меншій мірі вони вплинули на характер, настрій, стиль філософських ідей всіх названих вище напрямках. Назвемо деякі, на наш погляд, самі значні, своєрідні риси української філософії.

1. Екзистенціальність(від existentia - існування) - прагнення осягнути світ, буття через внутрішнє духовне існування людини: звідси психологізм, інтуїтивізм, тяжіння до ірраціональних способів осягнення предмета. Незважаючи на те, що вітчизняна філософія постійно зазнавала впливу від раціоналізованої західноєвропейської культури і філософії, вона змогла зберегти свій ірраціональний дух, здатність відображати світ не через наукову систему (переважно), а через символ, міф, художній образ.

2. Зв'язок філософії з мистецтвом, насамперед з літературою. Видатні українські філософи були поетами, письменниками, літературними критиками: М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Костомаров, І. Франко, П. Грабовський, Л. Українка, М. Коцюбинський, В . Винниченко і інші. Наприклад, О. Потебня обґрунтовує спільність філософії і літератури в цілісності (нерозчленованості) пізнання світу:

"Наука роздробляє світ, щоб заново скласти його в складну систему понять; але ця мета віддаляється в міру наближення до неї, система розвалюється від будь-якого факту, який не ввійшов в неї... Поезія попереджує це недосяжне аналітичне знання гармонії світу; вказуючи на цю гармонію конкретними своїми образами, які не вимагають нескінченної безлічі сприйняттів, і заміняючи єдність поняття єдністю уявлення, вона деяким чином винагороджує за недосконалість наукової думки і задовольняє вроджену людську потребу бачити скрізь цільне і доконане. Призначення поезії - не тільки готувати науку, але і тимчасово влаштовувати і завершувати невисоко від землі зведений її будинок. В цьому полягає давно помічена подібність поезії і філософії".

3. Тісний зв'язок з життям, з практикою суспільного буття.Український філософ, як правило, не кабінетний вчений, а "учитель" народу, суспільний діяч; тому вітчизняна філософія більше орієнтована на соціально-філософські, етичні, психологічні проблеми.

Обґрунтування і поширення матеріалістичного світогляду пов'язане з діяльністю революціонерів-демократів: Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Гулак, П. Мирний, Ю. Федькович, М. Драгоманов, І. Фесенко, О. Потебня, І. Франко, М. Подолинський, П . Грабовський, М. Павлик, Л. Українка, М. Коцюбинський. Для їх поглядів характерний матеріалізм, атеїзм, раціоналізм і в деяких випадках - позитивізм. Проте, навіть через раціоналізм простежується екзистенціальний характер і ірраціонали-стичні особливості стилю української філософії. Приклад тому - філософія І. Франка.

Іван Якович Франко (1856-1916) народився в селі на Галичині, закінчив сільську школу і Дрогобицьку гімназію, вчився на філософському факультеті Львівського університету, вищу освіту закінчив у Чернівецькому університеті. Зі студентських років і до кінця свого життя брав активну участь у революційній визвольній боротьбі. Його революційно-демократичні погляди ґрунтувалися на діалектичних ідеях: "Теперішній економічний стан, - писав він, - не є вічне незмінним. Він виник у формі історичного розвитку і також повинен впасти, звільнити місце іншому, більш вдосконаленому, більш людяному суспільному ладові. Я переконаний, що велика світова революція поступово знесе теперішній порядок і встановлює новий"'. В своїх філософських творах: "Думки про еволюцію в історії людства", "Що таке прогрес?", "Щирість тону і щирість переконань", "Кілька слів про те, як упорядкувати і вести нами народні видання", "Наука і її відношення до трудящих класів". Франко прагне з'єднати матеріалізм із діалектикою. Причину існування, єдності і зміни світу він вбачає в саморушній матерії: "Ми тепер знаємо, - пише він, що ні тьма ні світло не є ізольованими тілами, а тільки сильним або більш слабким рухом часток матерії, що заповнює увесь світ, ми знаємо тепер, що якщо була у світі матерія, то не було необхідності окремо створювати світло, тому що, рухаючись, матерія повинна була світитися"2. Відстоюючи філософський монізм, Франко стверджував, що необхідно відкинути подвійність в природі і стояти в єдності (монізм), тобто треба визнавати, що матерія і сила - одна суть, що дух і тіло - одна суть. Процес розвитку матерії філософ розумів як суперечливий процес перетворення простого в складне. Досягши певного етапу у своєму розвитку, матерія здобуває властивість мислити. Звертаючись "до матерії-природі", поет писав:

"Той максимум, що змогла створити ти - то людина".

Пізнання філософ розглядав як складний процес відбиття об'єктивного світу у свідомості людей. Джерелом наших знань, на його думку, є почуттєві дані (сенсуалізм), на основі яких виникають абстрактні поняття. Але в ряді випадків він схиляється до раціоналістичного тлумачення джерел пізнання, стверджуючи, наприклад, що математика створює всі свої правила сама із себе.

Поет - громадянин і патріот важко переживав соціальний і національний гніт свого народу:

Як я люблю тебе, мій рідний краю,

Як я красу твою, твій люд.

Як гаряче молюся і бажаю

Для твого щастя свій віддати труд!

Як радо я життя свого зречуся,

І щастя, і вдохновления, й житла.

Прийму все горе, в муках і скінчуся,

Щоб тільки ти не знав руїн й зла

І. Франко, який поділяв погляди революціонерів-демократів так в поетичній формі обґрунтовує необхідність революційної зміни суспільства:

"Вы так боитесь, чтобы наводненье

Кровавое не обвивало дом

Блестящего прогресса, лишь каменья

Кой где оставив на пути своем?

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Не сгинет мысль, и правда, и добро:

Привольнее им, светлее на просторе.

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Волна расколет, гневно поднимаясь, -

Ядро лишь крепче станет, очищаясь".

I. Франко бачив діалектику соціального і національного звільнення. Соціальний ідеал він розглядає в той же час і як моральний. Метою суспільного розвитку, вважав філософ, є особистість, її свобода; створення такого суспільного устрою, де виключалася б будь-яка влада людини над людиною, де були б достатні умови для прояву споконвічно доброї природи людини. Етику Франко вважає однієї з головних наук про людську культуру: "Етика вчить людину жити по-людськи -вона керує завжди і всюди її кроками: вона змінює тварин у природу людини і облагороджує, - і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові"1.

Науково-літературна і суспільно-революційна діяльність Івана Франка дуже вплинула на визвольний рух, розвиток матеріалістичної філософії і української культури.